Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 2. Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика

2. Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика


Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття “суб’єкт” і “об’єкт”. Суб’єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб’єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури – знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб’єктом і об’єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб’єкта і об’єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнан-ня,тобто знання.
Об’єкт — це те, що протистоїть об’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об’єкт пізнання — це лише та частина об’єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб’єктом. При цьому саме виділення об’єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об’єктивної реальності.
Аналіз характеру взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання передбачає з’ясування ряду питань, насамперед того, якзовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об’єктивного світу і відповідні мис-лені образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:
принцип об’єктивності;
принцип пізнаваності світу;
принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;
принцип відображення;
принцип творчої активності суб’єкта пізнання.
Названі принципи коротко можна сформулювати так:
Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.
Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв’язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини.
Принцип об’єктивності: об’єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб’єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У змістзнань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб’єктивності. Вимога наукової об’єктивності є водночас і нормою людської моралі.
Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.
Принцип творчої активності суб’єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення “другої реальності” (другої природи) — світу культури.
Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.
Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв’язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб’єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб’єкта. Саме практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв’язку з теорію.
Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.
У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності.
Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса, ідеалізм “… не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої”.
Не розумів сутності та ролі практики і Л.Фейербах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.
Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.
Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне – в природознавстві.
Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності, розкривається в категоріях опредметнення і розпред-метнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів.природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.
Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.
У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.
Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв’язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін.Яксамостійний вид практики розглядають науковий експеримент.
Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)