Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 4. Істина, умови й шляхи її досягнення

4. Істина, умови й шляхи її досягнення


Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумовлено тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їх адекватності чи неадекватності змісту відповідних об’єктів. Істина і хиба — основні характеристики відношення пізнавального образу до об’єкта пізнання.
Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення людського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.
Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об’єктивної реальності.
Основними характеристиками істини є її об’єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв’язок з практикою.
Об’єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не залежить від суб’єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.
Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як складний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначені-ших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об’єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об’єкт має безліч властивостей, зв’язків тощо. Як відомо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.
Разом з тим не можна абсолютизувати відносність людських знань, бо це веде до релятивізму.
У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше переборює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об’єктивній дійсності.
У кожній відносній істині, оскільки вона об’єктивна, міститься момент абсолютної істини. Абсолютна істина — це таке знання, що є тотожним за змістом відповідному об’єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є результатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; завершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолютною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання, до якого прямує людство. Абсолютна істина складається іздіалектичної.суми (нескінченної суми!) відносних істин.
Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної істини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв’язку з тими умовами, в яких знаходиться об’єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об’єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнанні об’єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв’язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних явищ.
Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умовиводів, міркувань.
Іноді говорять про “вічні” істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвитоктаких істин відбувається шляхом включення у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об’єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)