Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> Частина III ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ XVII. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА 1. Суспільство як особлива сфера дійсності

Частина III ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ XVII. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА 1. Суспільство як особлива сфера дійсності


З моменту виникнення наукового пізнання людство впродовж століть робило спроби відповісти на питання, що таке суспільство, зрозуміти специфіку суспільних явищ, характер взаємозв’язку між людиною і суспільством. Узагальнене визначення цього специфічного феномену буття вчені і філософи дали внаслідок тривалого розвитку суспільної практики і пізнання соціальних явищ.
Суспільство — це сукупність форм сумісної людської діяльності, що історично склалися і є вищим ступенем розвитку живих систем, який проявляється у функціонуванні й розвитку найрізноманітніших соціальних інститутів; це система історично визначених форм суспільних відносин, яка склалася в процесі діяльності людей з перетворення природи і власного життя. Як особливий вид об’єктивної реальності й вищий ступінь розвитку природи суспільство виникає на певному етапі саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Воно є найскладнішою за своєю сутністю і структурою формою існування матерії.
Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, встановити, чому відбуваються зміни в суспільстві, якарольлюдини, невідомості в об’єктивному процесі. Це знайшло відображення в різних соціологічних концепціях.
Розглянемо основні з них.
Натуралістичні концепції. Вони домінували в суспільно-політичній думці XVIII — першої половини XIX ст. Характерними представниками натуралістичного підходу були Ш.Мон-теск’є, Г.Гердер, К. Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, Г.Бокль та ін. У соціальній філософії цей підхід був зорієнтований на вивчення природно-кліматичних факторів як таких, що визначають існування суспільства, рівень і характер його розвитку. Він намагався пояснити розвиток суспільства з допомогою законів природи — кліматичними умовами, географічним становищем, біологічними і расовими особливостями людей і т.п. Згідно з цим поглядом на світ, природа виступає єдиним універсальним засобом пояснення всього сущого. Посиланням на відмінності природного середовища пояснювалися рівень розвитку народів, їх історична роль і доля.
У межах натуралістичного підходу до пояснення суспільних процесів у різні часи формувалися різні соціально-філософські напрями і школи. Зупинимося на деяких із них.
Соціальний дарвінізм як ідейна течія в суспільствознавстві була поширена наприкінці XIX — на початку XX ст. їй властиві зведення закономірностей розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції й відстоювання принципів природного добору, боротьби за існування й виживання найбільш пристосованих до природного середовища як визначальних факторів суспільного життя.
Одним із ранніх представників соціального дарвінізму був Т. Мальтус, а безпосереднім основоположником — Г. Спенсер. Серед основних різновидів цього напряму можна виділити прибічників ідей соціальної нерівності (У.Самнер) та їх супротивників (М.Ваккаро, Е.Феррі); реформістів (А.Смолл) і консервантів (Г.Спенсер, У.Самнер); також расистські концепції (Л.Вольтман, ЖЛапуж). Форми біологізації суспільних процесів теж були різними. Одні соціологи виводили свої концепції безпосередньо з принципів біологічної революції; інші проводили паралелі між дією принципів боротьби за існування у тваринному світі і в людському суспільстві, підкреслювали провідну роль соціальних конфліктів у процесі задоволення людьми своїх потреб у результаті їх прагнення до панування в суспільстві тощо.
Розвиток суспільної практики і пізнання соціальних явищ довели наукову неспроможність принципів соціального дарвінізму. Натуралізм у поясненні суспільних явищ, заперечення їх специфічності неминуче веде до редукціонізму — зведення суспільних закономірностей до біологічних. Вульгаризація еволюційної теорії спричиняє гіпертрофовану оцінку ролі соціальних конфліктів, які соціальними детерміністами розглядаються як вічні і незмінні.
Органічна школа— це напрям у соціології, який ототожнює суспільство з живим організмом і таким чином намагається пояснити соціальне життя біологічними закономірностями.
Застосування понять і законів природи, біології зокрема, при аналізі суспільного життя є загальною ознакою натуралістичних концепцій. Аналогії з органічним світом у соціальних теоріях відомі ще з античності. Однак домінуючими в суспільно-політичній думці вони стали значно пізніше.
Спроби ототожнювати суспільство з іншими організмами робилися багатьма авторами (Платон, Гоббс, Конт, Спенсер). Представники органічної школи, ідеї якої стали панівними наприкінці XIX – на початку XX ст. (П.Ліліенфельд — Росія, А.Шеффле— Німеччина, Р.Вормс, А.Еспінас —Франція), вважали, що «суспільство і є організм», хоч цю тотожність аргументували по-різному. Серед варіантів провести аналогію між суспільством і організмом були: екстраполяція на суспільство основних ознак організму — доцільність організації, єдність органів, їх функціональна роль тощо; зведення економічного життя суспільства до обміну речовин в організмі, де функції системи кровообігу виконує торгівля, головного мозку – уряд, органи управління і т. п. На початку XX ст. концепції органічної школи втратили свою популярність.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. поширеними були також концепції расово-антропологічної школи, характерним для яких був зв’язок расизму з соціальним дарвінізмом.
В історії філософської думки мали місце намагання пояснити людське суспільство, його процеси й закономірності з позиції як ідеалізму, так і матеріалізму.
Для ідеалістичних концепцій характернетвераження проте, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, «духом народу», волею окремих особистостей, видатних людей і т.д.
В історико-матеріалістичній концепції вихідним є твердження про те, що суспільство — це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла і з якою постійно взаємодіє. Основа суспільного життя — матеріальне виробництво, економічні (виробничі) відносини, що складаються між людьми в процесі трудової діяльності, визначаються рівнем розвитку продуктивних сил (передусім, знарядь праці й технологій) та існують незалежно від волі і свідомості людей.
Розглядаючи суспільство як систему відносин між людьми, їхньої спільної діяльності, К.Маркс і Ф.Енгельс у середині XIX ст. науково обгрунтували розуміння історії як результату діяльності людей. Цей підхід дав змогу розглядати суспільство в процесі його розвитку як єдність індивідуального і загального, перервного і неперервного, як історію людства. Вони довели, що суспільство не є механічною сумою індивідів, а становить синтез тих зв’язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться.
У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв’язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. Суспільство постає як безпосередній світ людини, дійсність людських сут-ностей. Воно перебуває в постійному русі й розвитку. Це є соціальна найскладніша й найвища форма руху матерії. Суспільство завжди виступає в тій чи іншій конкретно-історичній формі, зумовленій певним рівнем розвитку виробництва, характером обміну й споживання, які є специфічною формою буття людини.
Врахування специфіки соціальної форми руху матерії потрібне передусім у тих випадках, коли йдеться про відмінність суспільства і природи, суспільства й особи та ін. Хоча суспільство — це жива система, однак воно є особливим видом життя на Землі, котре якісно відрізняє його від інших систем. Ця відмінність пояснюється рядом обставин
По-перше, людина як елемент суспільства на відміну від інших істот наділена свідомістю, що робить її здатною продукувати не лише матеріальні, а й духовні цінності. їй притаманна творча діяльність, у процесі якої вона реалізує свідомо поставлені цілі.
По-друге, людині й суспільству характерні свої, специфічні способи одержання, переробки й передачі інформації від індивіда до індивіда, від покоління до покоління — мислення, мова, писемність тощо.
По-третє, люди в процесі діяльності своє ставлення до природи опосередковують відповідними знаряддями праці. Останні можуть бути природними або штучними, виготовленими самою людиною. Використовуючи їх, люди створюють для себе штучне середовище, «олюднюють» натуральні форми природи, пристосовуючи їх до своїх потреб та інтересів.
По-четверте, людська діяльність на відміну від діяльності інших живих систем має суспільний характер. Вона неможлива поза соціумом. Здійснюючи її, людина завжди переслідує мету задоволення не тільки власних, але й суспільних (групових) потреб. Без цього не може функціонувати і розвиватися суспільство як соціальна система, елементом якої є кожний людський індивід.
Як уже було зазначено, сутність людини і сутність суспільства проявляються в сукупності суспільних відносин. Тому постає питання, що вони собою становлять? Це відносини, які складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Людина як суспільна істота, її сутність розвивається, діє і визначається тільки в системі певної сукупності суспільних відносин, носієм і дійовою особою яких вона виступає. Вони об’єднують людей у різні види їх діяльності, в цілісний соціальний організм, у певні спільності (класи, народності, нації), створюють у своєму взаємозв’язку суспільство на певному конкретно-історичному етапі його розвитку.
У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей.
До матеріальних відносяться економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ. їх характер визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Вони є первинними щодо духовних відносин. Виробничі відносини виступають економічним базисом суспільства. Духовні формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв’язками.
Духовні відносини складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності на основі певних ідей і поділяються на політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні та ін.
Є й такі суспільні відносини, які не належать тільки до матеріальних, або тільки до духовних. У них переплітаються ті й інші. Такими є, скажімо, сімейно-побутові, класові, національні й т.п.
Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина — вирішальний фактор усіх змін у суспільстві. Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виготовлення знарядь праці, а з їх допомогою — засобів задоволення своїх потреб. Це вимагало використання досвіду — як власного, так і своїх попередників, — здібностей, співробітництва індивідів, їх співпраці, спілкування, що сприяло формуванню суспільних відносин у різних його сферах.
На шляху розвитку історіїлюдства простежуються більш-менш чіткі її етапи. Для їх позначення К.Маркс ввівпонятгя «суспііьно-економічна формація». Ним позначався конкретний тип суспільства, шо перебуває на певному етапі (ступені) історичного розвитку і грунтується на панівному способі виробництва. Кожна формація розвивається і функціонує якза загальними, так і за специфічними, лише їй притаманними законами. Вона характеризується тільки їй властивим способом виробництва, особливим способом поєднання і продуктивних сил і виробничих відносин, своєю соціальною структурою, певною політичною системою та своєрідним духовним життям суспільства.
Суспільно-економічна формація, як і будь-яке інше соціальне утворення, функціонує і розвивається через діяльність людей, яка ре&чізується у взаємодії кожного нового покоління, що приходить до життя, з тими об’єктивними суспільними відносинами, які вже склалися ідо нього.
При характеристиці історичного процесу поряд з категорією «формація» широко використовуються такі категорії, як «епоха» і «цивілізація». Якщо «формація» фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то «епоха» — інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міжформаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва та ін.
Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культур; це ступінь суспільного розвитку, етап людської історії, який приходить на зміну іншим історичним етапам.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)