Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 3. Цивілізація — соціальна форма буття культури

3. Цивілізація — соціальна форма буття культури


Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також «держава». Але вже етимологічний підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.
Історично цивілізація приходить на зміну «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) 320
відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.
Інший відтінок значення поняття «цивілізація» дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.
Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури1.
Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов’язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації».
Перебільшуючи до крайності момент відмінності між культурою і цивілізацією, виділяючи і підкреслюючи «зовнішній», «формалізований», «технічний» характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX— початку XX ст. протиставили одне одному культуру і цивілізацію; остання, на їх думку, виражає деградацію, «омертвіння» культури, поневолення людини.
Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О. Шпенглером (1880—1936), представником «філософіїжиття». Згідно з концепцією Шпенглера, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, окостеніння. Саме в такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенг-лера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.
Цей висновок зводив в абсолют дійсні риси західного суспільства першої половини XX ст., коли в ньому наочно проявилися кризові явища. Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і вдругій половині цього століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання і цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Взагалі невиправдані намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.
Відношення між культурою і цивілізацією більш доречно розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми й змісту, механізму й організму і т.п.
Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокуль-турного утворення, суб’єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, відносно стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавилонську, іудейську, греко-римську (античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов’язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східно-європейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм – вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і в свою чергу релігії вплинули на формування ци-вілізаційних особливостей.
Вчення про якісно відмінні і відокремлені одна від одної цивілізації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених — історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), вищезгаданий О. Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889—1975). У своїй праці «Дослідження історії» («A study of history») він представляє суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти. Нині, на його думку, збереглося п’ять основних цивілізацій — китайська, індійська, ісламська, російська і західна. Намагаючись поєднати уявлення про круговорот замкнутих цивілізацій з ідеєю загальнолюдського поступу, Тойнбі вбачав суть останнього в духовному вдосконаленні і еволюції форм релігії — від примітивних вірувань до розвинутих релігійних систем і зрештою — до єдиної синкретичної релігії, яка виникне в майбутньому.
Поняття цивілізації у вказаному значенні, якщо його звільнити відоднобічнихірелігійно-містичнихтлумачень, має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільності людей. Воно не збігається (чи не повністю збігаєтсья) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.
Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не «дана» як щось готове, визначене і повністю наявне, а «задана», бо перебуває в процесі становлення й розвитку. «Задана» вона самою єдністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.
В ранні періоди історії зв’язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція «ми — вони», «наші — не наші», «єдиновірці — іновірці» і т.д. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.
Але здавна виникали і посилювалися контакти різного роду, пробивало шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло відображення в релігійних текстах: «і мечі мої перекують вони (численні народи) на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4); «… нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос!» (Послання св. апостола Павла до колосян. 3,11).
Тенденція зближення народів і культур проявлялася в дуже суперечливих формах. Навіть завойовницькі акції як Хрестові походи XI— XI11 століть мшш свій позитивний результат — розширення кругозору, культурні контакти і запозичення, отже, і збагачення культур.
В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили «оглянути» Землю і стимулювати розвиток «планетарного мислення».
Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мер-зотах колоніалізму — виконувала і цивілізаційну функцію. Але колоніальні імперії, основою яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, не могли стати формою їх об’єднання і співдружності і закономірно розпалися.
Це не означає, що пішов процес роздрібнення людства. Внаслідок дії економічних, політичних, духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню і наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою стає необхідність єдності людства, людської культури і цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Єдність аж ніяк не усуває відмінностей між націями, народами національними культурами. В їхякісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому і у віддаленому майбутньому збережеться ця «різнобарвність» культур.
Крайніми і тому неприйнятними позиціями є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а – з іншого боку — вузький націоналізм, який означає протиставлення «своєї» нації іншим, її піднесення над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до «чужих».


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)