Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> ТЕМА 2. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ СВАВІЛЛЯ У ВЧЕННЯХ ФІЛОСОФІВ АНТИЧНОСТІ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РАННЬОГО ПЕРІОДУ НОВОГО ЧАСУ Постановка питання про свавілля античними мудрецями

ТЕМА 2. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ СВАВІЛЛЯ У ВЧЕННЯХ ФІЛОСОФІВ АНТИЧНОСТІ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РАННЬОГО ПЕРІОДУ НОВОГО ЧАСУ Постановка питання про свавілля античними мудрецями


Незважаючи на однозначність і негативність сприйняття свавілля з давніх-давен, усе ж таки, первинна постановка даної проблеми була зроблена вже в античній філософії. Саме в цей історичний період, не зважаючи на велику різноманітність, а головне суперечливість античних концепцій, з’являються ідеї, розвиваючи чи заперечуючи які, мислителі наступних епох викристалізовували філософський зміст поняття свавілля.
Як відомо, для давньогрецьких філософів раннього періоду світ уявляється предметно-речовим цілим – Космосом. У свою чергу, увесь цей предметно-речовий світопорядок, його гармонія є жорстко і однозначно детермінованою. Нерозривно зв’язаною складовою частиною цього універсуму виступає людина. І саме тому вона цілком обумовлена долею, тобто законами цього світу.
Тому справедливо був здивований Геракліт вчинками людей, коли зазначав, що хоча логос править усім, більшість людей живе так, як неначе б мали власне розуміння. Це є одне з перших, що зберегла нам історія, свідчень існування такого характерного для людей явища, як свавілля. Причину останнього Геракліт убачає у боротьбі всередині самої людини сил розуму і чуттєвих потягів; у тому, що люди задовольняються в основному поверхневими буденними знаннями, які через різноманітність думок між людьми, служать джерелом чвар і конфліктів; у тому, що людям більш до вподоби чуттєво-тілесні задоволення, а отже, вони жадібні до багатства, марнославні, ведуть негідний людини спосіб життя.
До свавілля Геракліт ставиться негативно. Широко відомий його вислів: “Свавілля потрібно гасити швидше, ніж пожежу”. Тут він має на увазі перш за все небезпечні наслідки відходу від законів у державі. Однак Геракліт помічає, що не все в людині зумовлено зовнішніми речами. Він проголошує, що “Етос – божество людини”, що “Етос людини є її демоном”, з чого вже в античні часи філософами робився висновок про те, що в більшості випадків спостерігається залежність діяльності, життєвих доль від природного складу і схильностей (індивіда).
Про те, що у світі існують речі і явища, залежні саме від людини (а не від природи, суспільства), від її свавілля, говорить Анаксагор. Він зазначає, що одне існує за необхідністю, друге – за визначенням долі, третє за (нашим) рішенням, четверте – випадково, п’яте ж саме собою. Значно підсилює цю позицію Анаксагора, а головне, вказує на джерело, рушійну силу самостійної діяльності людини, вислів Зенона, що легше занурити в воду міх, наповнений повітрям, ніж примусити силою яку-небудь добру людину здійснити що-небудь супроти її волі.
Коли антична думка, завдяки Сократу і софістам, від натурфілософського пізнання повертає до людини, індивіда, то і зростає увага до феноменів, пов’язаних з особою, її суспільним буттям.
Певна система поглядів на свавілля започатковується у філософії Сократа. Наприклад, розглядаючи проблеми, що пов’язані з владою, управлінням державою він виділяє проблему свавілля правителів: на його думку, це прашііння проти волі народу і не на основі законів. Сократом була поставлена проблема про межі свавілля. Він пропонує розрізняти свавільне і те, що вчиняється під примусом, що залежить від людини, а що від неї зовсім не залежить. Сучасники Сократа і сам він- вважаючи, що доля кожної людини наперед визначена- визнавали власну активність людини, її можливість за певних обставин діяти так, як вона вважає за потрібне. Але існувала і велика розбіжність у поглядах. Сократ був переконаний, що людиною керує моральне провидіння, що вона не може добровільно (за власним бажанням) вчиняти погано, в ній споконвічно закладений потяг до блага, до добра. А якщо від людини і йде зло, то це від незнання. Розумні і моральні люди завжди, за Сократом, чинять правильно, корисно і доцільно. Проте сучасники Сократа відзначають далеко непоодинокі випадки, коли люди знаючи, що є кращим за все, не бажають так чинити, хоча у них є для цього можливість, поступаються перед силою насолоди чи страждання, або якими-небудь іншими переживаннями та емоціями.
Важливим і цінним для античної філософії стає проголошення Протагором та софістами людини мірою усіх речей. Людина в їх баченні є не тільки центром універсуму, а і такою самостійною реальністю, яка здатна творити навколишній світ, виходячи із власних цілей і інтересів, яка не просто реалізує якісь існуючі поза нею закони, а сама визначає закони об’єктивній дійсності.
Одним із перших філософів, хто робить спробу окреслити поняття свавілля, є Платон. Свавілля, в його розумінні, – це віддача людиною найповнішої волі власним бажанням, заборона тамувати їх, якими б розгнузданими вони не були, вміння слугувати їм (ось для цього людині потрібні і мужність, і розум), виконувати будь-які з них.
Тому логічно, що саме у працях Платона вперше з’являється образ надлюдини, тобто такої людини, що може чинити природно, свавільно. Більшості, відзначає він, такий спосіб життя недоступний, натовп цькує таких людей, соромлячись і ховаючи власну неміч. Оголошуючи свавілля ганьбою, маса намагається пригнобити кращих за природою. Люди, що безсилі втамувати особисту спрагу насолод, вихваляють стриманість і справедливість, бо вони не знають мужності. Ось чому так важко існувати надлюдині в суспільстві. Але людина не може бути щасливою, якщо вона у рабстві, якщо вона хоча б комусь підкоряється. Справжнє щастя і доброчесність у розкоші, свавіллі, свободі. А все інше – то просто дзвінкі слова і протиприродні умовності. Однак, такий образ надлюдини, таке бачення нею сенсу життя Платон вкладає в уста Каллікла, одного з учасників діалогів з Сократом. Сам же Платон (так само, як Геракліт і Сократ), негативно ставиться до свавілля.
Причину виникнення свавілля Платон пояснює наявністю в самій людині, в її душі двох початків – кращого і гіршого. З цього приводу він зазначає, що ми небезпідставно визнаємо подвійними і відмінними один від одного ці початки: один із них, за допомогою якого людина здатна міркувати, ми назвемо розумним початком, а другий, через який людина закохується, зазнає голоду і спраги і буває охоплена хтивістю, ми назвемо початком нерозумним і хтивим, близьким другом всіляких задоволень і насолод. Кращий початок Платон зв’язує із здатністю людини до знання, до мислення. Коли цей початок бере гору, то це є добро і заслуговує похвали. Коли ж поведінку, діяльність людини визначають почуття, емоції, бажання, вважає Платон, і вони беруть гору над початком розумним, тоді це є свавілля і така подія негідна схвалення.
Платон розуміє свавілля як свободу робити все що завгодно. Для нього свавілля і свобода – тотожні поняття. Тому зрозуміло, чому він так негативно ставиться до свободи і демократії як форми правління у державі. У демократичній державі, проводить думку Платон, люди будуть вільні, внаслідок цього у державі з’явиться повна свобода і відвертість, можливість робити все, що забажаєш. А де таке дозволяється, там кожний упорядковує власне життя за своїм смаком. Отже, все примусове, навіть, найнезначніше, буде викликати у громадян обурення. Такий розвиток призведе до того, що громадяни забажають, щоб взагалі ні в кого і ні в чому не було над ними влади. З такого правління, робить висновок Платон, виростає тиранія, бо та ж хвороба, що розвинулась в олігархії і її згубила, ще більше і сильніше розвивається тут- через свавілля – і поневолює демократію. Надмірна свобода, очевидно, і для окремої людини і для держави обертається в надмірне рабство. Таким чином, для Платона свавілля – це засіб запровадження в суспільстві тиранії, умова, що породжує тиранів.
Що ж, на думку Платона, може протистояти свавіллю? По-перше, підкорення власних думок, власних дій і вчинків Божим законам, визначенням долі, успадкованим звичаям, а не людським норовам. По-друге, знання: знання законів і вміння жити відповідно з ними, знання в управлінні державними справами та інші. По-третє, вибір і підтримка суспільством раціональної форми правління в державі (такою за Платоном є аристократія).
Продовжив і значно збагатив погляди на проблему свавілля в античній філософії Арістотель. У його працях набувають вияву реальні контури вчення про свавілля як таке.
У першу чергу, слід відзначити, що Арістотель в людському бутті відокремлює та визнає як самостійно існуючі і природну зумовленість, і свободу, і свавілля, а також робить перші спроби Дослідити їх взаємодію.
На відміну від поглядів уже згаданих Геракліта та Платона -Арістотель (чи не вперше) підмічає, що свавілля може бути не тільки негативним, а і позитивним явищем. Свідченням цього є, наприклад, його вислів, що за свавільні (пристрасті) і вчинки хвалять або засуджують. Арістотель також наголошує на тому, що від людини, від її природи залежать ті чи інші дії та вчинки. Щоб показати, чому виникає негативне чи позитивне в діях людини, він аналізує процес виникнення свавільної дії. Для здійснення вчинку, підкреслює Арістотель, людина повинна мати певне прагнення. Він визначає три види прагнення: пристрасне бажання, порив, хотіння. Для задоволення прагнення людина застосовує волю, за допомогою якої отримує право добровільно вирішувати: діяти чи не діяти за цим поривом, пристрасним бажанням чи хотінням. Отже, за Арістотелем, людина – сила, що породжує дії. Оскільки ж дії виникають із певних першоджерел, то, очевидно, що при зміні дій змінюються їхні першоджерела. Першоджерела дії, як доброї так і поганої, – це наміри, воля тощо; очевидно і вони зазнають змін. Ми свої дії змінюємо добровільно, так що і першоджерело, тобто намір і воля змінюються добровільно. Звідси ясно, що від нас залежить бути добрими чи поганими.
Для розуміння поняття свавілля велике значення має здійснений Арістотелем аналіз таких понять, як свавільний вибір і свідомий вибір, свавільний і несвавільний вчинок.
Порівнюючи поняття свавільного вибору і свідомого вибору, Арістотель зазначає, що свідомий вибір є свавільне однак (ці питання не тотожні, але (поняття свавільного ширше): до свавільного причетні і діти, і інші живі істоти, а до свідомого вибору – ні, і раптові вчинки ми називаємо свавільними, а не свідомо обраними. Свідомий вибір, зазначає Арістотель, це не потяг, не бажання, не якась миттєва думка чи порив люті. Щоб мати до чогось потяг, не обов’язково це “щось” потрібно усвідомлювати, щоб на щось розлютитися, не потрібно попередньо осмислювати причину, тому потяг і лють Арістотель розглядає як загальну властивість і мислячого і немислячого. Свідомий вибір близький до бажання, але все-таки це не бажання. Справа в тому, зазначає Арістотель, що свідомий вибір не може бути пов’язаний з неможливим. Ніхто при здоровому глузді не може сказати, що він обрав неможливе. Бажати можна, наприклад, стати багатим і
щасливим, але обрати бути багатим і щасливим – неможливо. Тобто свідомому виборові підпорядковуються лише ті речі, що повністю залежать від суб’єкта, який його здійснює. І якщо бажання, насамперед, спрямоване до мети, то свідомий вибір має справу із засобами для досягнення цієї мети. Свідомий вибір не може бути просто думкою, адже думка буває про все: про можливе і неможливе;, про те, що залежить і не залежить від нас; про добро і зло тощо. Однак, незважаючи на ті чи інші думки, ми обираємо саме те, що здається нам благом. Таким чином, видно, підкреслює Арістотель, що свідомий вибір явно свавільний, але зрозуміло і те, що не все свавільне є предметом свідомого вибору.
Не менш цікавим для розуміння свавілля є тлумачення Арістотелем понять свавільний і несвавільний вчинок. До несвавільних вчинків, за Арістотелем, відносяться такі, що здійснені підневільно або несвідомо. Підневільними ж є ті вчинки, джерело яких знаходиться зовні. Свавільними вчинками Арістотель називає такі, джерело яких знаходиться в самій людині, причому ця людина розуміє обставини, в яких вона діє. Але, зауважує він, не будь-яке несвавільне, як здається на перший погляд, є таким. Суперечливими є питання про те, свавільні чи несвавільні ті вчинки, котрі здійснюються через острах перед досить тяжкими бідами або заради чого-небудь морально-прекрасного. Такого роду вчинки Арістотель називає змішаними, однак, більше вони схожі на свавільні, тому що їм надають переваги перед іншими в той час, коли здійснюють. У такому змішаному випадку діють із власної волі, бо за таких вчинків джерело знаходиться в самій людині, а якщо джерело в ній самій, то від неї і залежить, здійснювати даний вчинок чи ні. Це означає, що такі вчинки є свавільними, однак, вони ж, взяті безвідносно, є несвавільними, бо ніхто, мабуть, нічого схожого не вибрав би самочинно. Не так все чітко складається з тим, що здійснюється несвідомо. Арістотель підкреслює, Що вони є не свавільними тільки в тому разі, коли примусили страждати і каятися. Не можна, на думку Арістотеля, називати несвавільним вчинок, якщо людина не знає, в чому користь. Бо ж свідомо вибране незнання є причиною вже не несвавільних вчинків, а зіпсованості людини. Так само виглядає справа з незнанням загального, тобто такого, що повинно бути в’Домим для кожного громадянина певного суспільства. Не можна
вважати несвавільним також те, що здійснюється в люті чи за потягом. Адже, як тоді потрібно вважати: коли прекрасний вчинок зроблено в люті чи за потягом, він – свавільний, а якщо ганебний -то несвавільний, що розходиться із логікою.
Однак, незважаючи на значний крок уперед в обгрунтуванні ролі людини як самої для себе рушійної причини свавільних дій, Арістотель, як і Платон, останнє слово залишає за Божественним Розумом, за Першопричиною світу, а не за розумом і волею індивіда.
В епоху еллінізму корінним чином перебудовується суспільне життя, і громадянин розчиняється в масі глобальних проблем глобальної держави. Зменшується або взагалі втрачається його вплив як особистості на державні справи, і він все більше і більше опиняється наодинці з собою, із своєю долею. Саме в таких умовах життя виявляється інтерес філософів до проблеми свободи волі людини, адже вона особисто повинна пройти, хоча б і по наміченому долею, життєвому шляху.
Одним з перших філософів, хто зробив спробу на теоретичному рівні заперечити фаталістичне розуміння сенсу життя, є Епікур. За допомогою свого припущення про самовільне відхилення атомів, він доводить, зокрема, і те, що людина не цілком детермінована обставинами, а здатна завдяки своїй волі творити, діяти, чогось досягати, будувати своє життя, як їй хочеться. Але заклик стоїків не ухилятися від законів природи, а пізнавати і суворо керуватися ними переміг, а, отже, переміг детерміністичний погляд.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)