Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Осмислення феномену свавілля філософами Нового часу

Осмислення феномену свавілля філософами Нового часу


На противагу схоластичним положенням, на зміну традиційним уявленням про обмеженість, безсилля людського розуму і волі приходить усвідомлення того, що власний розум і вільна воля людини дозволяє їй стати творцем самої себе, адже усунення волі, що самовизначається, робить людину іграшкою в руках божественної або природної необхідності, бо людина повинна сама визначати своє місце і роль у Всесвіті, оскільки, на відміну від усього іншого, Бог не визначив для неї ні способів, ні меж її життєдіяльності, позаяк людина діє не тільки з огляду на зовнішні обставини, але й виходячи із самої себе, із своєї власної активності і самодостатності.
З першими буржуазними революціями закінчується тривалий період середньовіччя і людство вступає в період, який прийнято називати Новим часом. Відповідно змінює свої орієнтири на об’єктивність, на науку, на окремого емпіричного індивіда філософія. Ці обставини, звичайно, позначилися і на вченні про волю, свавілля та свободу.
Цінний внесок у вивчення проблеми свавілля робить Т. Гоббс. Якщо свобода ним розглядається як природна характеристика, що однаково властива всій живій і неживій природі, і яка означає в широкому значенні відсутність перепон для руху, а в вузькому розуміється як частка природного права, яка залишена громадянам і якою їм дозволено володіти відповідно до цивільних законів, то свавілля він вважає родовим феноменом людини і тільки людини. Чим це пояснюється?
По-перше, виходячи з першої засади природного права, суть якої в тому, щоб кожний у силу своїх можливостей оберігав власне тіло і життя, Т. Гоббс виводить положення про те, що кожний повинен володіти також правом користуватися усіма засобами і здійснювати будь-які дії, без яких він не може забезпечити самозбереження. Тим самим Т. Гоббс стверджує, що поза громадянським суспільством природа кожному дала право на все, кожному було дозволено робити що завгодно і стосовно до кого завгодно, володіти і користуватися усім, чим він хотів би і міг. Адже, наскільки все, чого бажає людина, уявляється для неї благом через те, що вона цього бажає, це благо може вести до її безпеки, або принаймні здаватися таким. Отже свавілля – це родова ознака людини.
По-друге, свавілля, доводить Т. Гоббс, є соціальним феноменом. Він зазначає, що серед усіх тваринних істот тільки людина здатна, завдяки загальному значенню слів, придумувати собі загальні правила і погоджувати з ними весь устрій свого життя. У той же час, Т. Гоббс звертає увагу нате, що закони природні і закони соціальні – поняття неоднорідні. Соціальні закони, які люди створюють начебто шляхом правильних умовиводів на основі не менш правильних посилань, на відміну від природних, містять багато розбіжностей. Основна причина схована в свавіллі людей. Справа в тому, що люди на щось погоджуються, щось приймають під впливом швидше почуттів (любові, надії, ненависті, страху тощо), аніж розуму. З іншого боку, люди інколи більше прислухаються до думки іншого, ніж до власного досвіду, або схвалюють те, що на самоті засуджують чи зневажають.
Такий стан речей, на думку Т. Гоббса, завдяки свавіллю призводить до значних наслідків, як позитивного, так і негативного характеру, особливо, коли дії і вчинки людей вступають у суперечність із природними законами. Панування людини над природою, з одного боку, веде до соціального прогресу, а з іншого, створює такі глобальні проблеми, упоратися з якими людині дуже важко, а іноді й неможливо. Людина може позбавити себе життя в ім’я високих моральних принципів, або, навпаки, через слабкість духу. Вона може бачити сенс життя і щастя в високих етичних та естетичних цінностях, а може в пияцтві, злочинах тощо.
Т. Гоббс відзначає ще одну важливу особливість, тісно пов’язану з свавіллям. Людина здатна свідомо у своїх діях керуватися хибними правилами та ідеями, коли їй здається, що саме це буде сприяти досягненню її мети, а крім того, вона може і розповсюджувати ці хибні правила та ідеї, нав’язувати їх іншим.
Незважаючи на такі досить широкі погляди на проблему свавілля і свободи Т. Гоббс вважає, що ніщо не має підстави в самому собі, все виникає в результаті безпосередньої дії якого-небудь іншого зовнішнього агента. Якщо у людини вперше виникає бажання здійснити яку-небудь дію, до чого перед цим у неї не було бажання, то причиною цього є не сама воля, а що-небудь інше, що не знаходиться в її розпорядженні. Так що, хоча воля, за Т. Гоббсом, і є необхідною причиною добровільних дій, вона у свою чергу обумовлена іншими, незалежними від неї чинниками. Отже, всі добровільні дії детерміновані необхідними причинами і є вимушеними.
На противагу таким поглядам, Ж.-Ж. Руссо, хоча вбачає і в тварині, і в людині хитророзумну машину, яку природа наділила почуттями, щоб саму себе заводити і обмежувати до певної міри від усього, що могло б її знищити чи розладнати, однак з тією відмінністю, що природа сама керує усіма діями тварини, тоді як людина ще й власноруч бере у цьому участь, як свободно діюча особа. Він пише, що одна вибирає або відкидає за інстинктом, друга – актом своєї свободної волі; це призводить до того, що тварина не може ухилятися від приписаного їй порядку, навіть якщо б так їй було корисно, людина ж часто ухиляється від цього порядку, незважаючи на те, що шкодить собі.
Специфічну відмінність, яка відділяє людину від усіх інших тварин, складає, на думку Ж.-Ж. Руссо, не стільки розум, скільки здатність діяти свободно. Людина відчуває на собі ту ж дію природи, що й тварина, але вважає себе свободною коритися або чинити опір, і саме в усвідомленні цієї свободи виявляється більш за все здатність її душі. Фізика тільки певним чином пояснює нам механізм почуттів і утворення понять, проте в здатності бажати, чи точніше – вибирати, і в відчутті цієї здатності можна бачити лише акти чисто духовні, які жодною мірою не можна пояснити, виходячи з законів механіки.
Усі людські здатності, вважає Ж.-Ж. Руссо, породжуються не якимись зовнішніми впливами, асамоудосконаленням. Саме ця основна здатність, на його думку, виводить людину з первісного стану, сприяє розквіту її знань і чеснот, пануванню її над довкіллям, але, в той же час, є джерелом усіх напастей, помилок, вад – перетворює з часом людину в тирана самої себе і природи.
Звідси видно, що Ж.-Ж. Руссо розглядає процес самоудосконалення і не як чисто свободний, і не як чисто свавільний. Цей процес містить у собі діалектичну єдність одного та іншого.
Ж.-Ж. Руссо вказує на те, що розум багато в чому зобов’язаний пристрастям, хоча й ті йому зобов’язані. Завдяки діяльності пристрастей удосконалюється розум – людина хоче знати тільки тому, що вона хоче насолоджуватися, бо той, у кого немає ні бажань, ні страхів, не вдався б до важкої праці мислення. Пристрасті, у свою чергу, беруть своє походження від потреб, а їх розвиток – від знань. Отже тут у Ж.-Ж. Руссо знову все діалектично взаємопов’язано.
На відміну від матеріалістів того часу, які всі явища та процеси, в тому числі і соціальні, виводили з природної необхідності, Ж.-Ж. Руссо закликає зважати ще й на моральний закон: вчиняти лише під дією свого бажання є рабство, а підкорятися закону, який ти сам для себе встановив, є свобода.
Якщо за Т. Гоббсом свобода волі в кінцевому результаті Детермінована, то Р. Декарт визнає свободу вибору. Він зазначає що, нам властива свобода волі, і ми за власним своїм вибором можемо багато з чим погоджуватися чи не погоджуватися; становище настільки ясне, що його слід віднести до наших первинних і найбільш загальних вроджених понять. Хоча неможливо заперечити також достовірність того, що Бог все визначив чи зумовив. Щоб вийти з цього положення Р. Декарт пропонує просто визнати, що нашого розуміння недостатньо, щоб осягнути те, яким чином Бог залишив вільні вчинки людини незумовленими і невизначеними. З цього приводу він говорить, що було б безглуздо, якщо б ми через те, що не осягаємо річ, яка, як ми знаємо, за самою своєю природою для нас неосяжна, вагалися б в іншій речі, яку ми глибоко осягаємо і випробуємо на власному досвіді.
Діяти за своєю волею Р. Декарт називає верхом досконалості людини. Він наголошує на тому, що людина повинна бути господарем своїх дій, що вона повинна вибирати для себе істину добровільно, а не під тиском зовнішніх сил. Людина, підкреслює Р. Декарт, у деякому особливому сенсі господар своїх вчинків. Адже автомати не можна хвалити за те, що вони акуратно виконують всі рухи, для яких вони призначені, бо вони виконують їх так через необхідність; але хвалять майстра, що їх створив, за те, що він спрацював їх з такою точністю, бо він створив їх не через необхідність, а за свавіллям.
Слід зауважити, що Р. Декарту більшості випадків свободу волі і свавілля розглядає як тотожні, однопланові поняття. У нього людина за свої свободні дії чи воління заслуговує похвали або осуду. Він детально аналізує механізм прийняття людиною помилкових рішень, зазначаючи, що причиною цього є не її природа, а недоліки у способі дій і застосуванні свободи вибору. Природа ж наша одна й та сама, вважає Р. Декарт, і коли ми робимо правильне, і коли помилкове судження. На його думку, щоб про щось судити, щоб приймати рішення про якусь дію, потрібні і розум і воля. Адже, внаслідок того, що сфера дії волі ширша, ніж сфера дії розуму, людина дуже легко покладає свою волю за межі речей, що ясно нею сприймаються. А звідси й можливість негативних наслідків.
Для розуміння внутрішнього механізму вияву свавілля важливим є вчення Р. Декарта про пристрасті душі. Змістом душі, вважає він, є думки людини. Вони поділяються на два роди: дії душі і пристрасті душі. Дії душі – це бажання, воля або вища, розумна частина душі.
Пристрасті душі – це природна хтивість або нижча, чуттєва частина душі. Але, підкреслює Р. Декарт, у людини одна душа і ця душа не має частин: чуттєва частина одночасно є і розумною, а всі хтивості є бажаннями. Головна дія усіх людських пристрастей полягає в тому, що вони спонукають і налаштовують душу людини бажати того, до чого ці пристрасті готують її тіло. Воля, вважає Р. Декарт, до такої міри є свободною, що її ніколи не можна примусити”. З іншого боку, зауважує він, і від пристрастей простим зусиллям волі звільнитися не можна.
Б. Спіноза, вслід за Р. Декартом, також приділяє у своїх працях значну увагу дослідженню душі, волі, свободі, афектів – пристрастей. Однак, він в якійсь мірі долає психофізіологічний паралелізм Р. Декарта за рахунок розуміння людини як частини природи. Він зазначає, що людина як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона керується, сама по собі нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Цим самим заперечується свобода волі як здатність, що притаманна людині. У Б. Спінози всюди панує необхідність. Вільна річ за Б. Спінозою – це така річ, яка існує за одною лише необхідністю своєї власної природи і визначається до дії тільки сама собою. Однак, людина не є такою річчю, вона річ необхідна, вважає Б. Спіноза, тобто юна така, яка чим-небудь іншим визначається до існування і діяльності.
Такою ж вимушеною, необхідною, а не вільною причиною є воля людини. Нереальним під таким кутом зору постає і свавілля. Б. Спіноза вказує, що думка про свободу волі виникає із вигаданого свавілля дії людей, з того, що свої дії вони усвідомлюють, причин же, якими вони визначаються, не знають. Отже, люди тільки гадають, що діють за власною волею, а насправді їхня поведінка детермінована незалежними від них умовами.
У Б. Спінози воля виступає одним із модусів мислення на рівні з розумом, любов’ю, радістю тощо. Якщо у Р. Декарта воля ототожнюється з бажанням, то Б. Спіноза під волею розуміє здатність людини щось ухвалювати або заперечувати. Воля, говорить він, це здатність, за якою душа ухвалює чи заперечує, що правдиве і що неправдиве, а не бажання, за яким душа домагається якої-небудь речі чи відвертається від неї. У душі немає місця ніякому вольовому явищу, немає ніякої абсолютної здатності хотіти чи не хотіти, а є тільки окремі вольові явища, а саме: те чи інше схвалення, або те чи інше заперечення. Воля, стверджує Б. Спіноза, є розумовою, а не реальною сутністю. У зв’язку з тим, що людина має то одну, то іншу волю, вона робить з неї в своїй душі загальний модус, який вона називає волею. Оскільки людина недостатньо розрізняє дійсну природу усіх розумових сутностей, то виходить, що вона розглядає розумові сутності як речі, що дійсно існують в природі і, таким чином, вважає себе причиною деяких речей. Воля є тільки ідеєю того чи іншого бажання, і тому лише модусом мислення, а не реальною суттю. Отже, волею не може бути нічого утворено. Звідси Б. Спіноза робить висновок: якщо воля не є річ у природі, а лише фікція, то немає потреби запитувати, вільна вона чи ні.
Підсумовуючи викладене у другій темі, слід зазначити: незважаючи на те, що людина в стародавньому світі відчувала себе частинкою єдиного предметно-речового світопорядку і вірила у владу долі над усім; у середні віки вважала себе створеною, залежною і підпорядкованою Божій волі; у Новому часі вона відкрила, що все у світі детерміновано природними законами – філософській думці на кожному з цих історичних етапів удалось розгледіти автономність людини, провести перші спостереження таких проблем, як воля, свобода і свавілля.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)