Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> ТЕМА 3. РОЗРОБКА ПОНЯТТЯ СВАВІЛЛЯ У НІМЕЦЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ Проблема свавілля у філософському вченні І.Канта

ТЕМА 3. РОЗРОБКА ПОНЯТТЯ СВАВІЛЛЯ У НІМЕЦЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ Проблема свавілля у філософському вченні І.Канта


Глобальні соціально-економічні та політичні перетворення, досягнення в науці і техніці, корінні зміни поглядів на релігію, державу, суспільство і людину, як основну учасницю цих подій другої половини XVIII- поч. XIX ст., вели до необхідності іншого її бачення. Вона вже не могла розглядатися як істота, що просто сприймає і повторює природу. Як зазначає Й.Г. Фіхте, звертаючись до людини, що не для марного самоспоглядання і роздумів над самою собою і не для насолодження своїми благочестивими почуттями, – ні, для діяльності існуєш ти, твоє діяння, і тільки воно одне, визначає твою цінність.
Здійснений І. Кантом перехід від субстанції до суб’єкта, від буття до діяльності, коли діяльність виступає основою пізнання і перетворення буття, а також погляд його на людину під кутом зору її емпіричного та трансцендентного рівнів і як на таку, що діє відразу в двох світах – “природному” і “умосяжному” – відкрили нові можливості в поглядах на проблему свавілля.
І. Кант цілком погоджується із вченням Р. Декарта, Б. Спінози та інших філософів щодо людини, якщо її брати тільки з природного боку. Однак, він долає це обмеження тим, що розглядає людину як істоту, яка крім чуттєвості наділена ще й розумом, волею, свободою і свавіллям.
Людина, зазначає І. Кант, через свої уявлення здатна бути причиною предметів цих уявлень. Таку здатність він називає здатністю хотіння. Підстава, що визначає цю здатність до дії, знаходиться в ній самій. Тому здатність хотіння називають здатністю діяти або не діяти на свій розсуд. Але оскільки така здатність зв’язана ще й спроможністю здійснювати вчинки для створення об’єкта, то вона, підкреслює І. Кант, називається свавіллям.
У залежності від чинників, що визначають свавілля, І. Кант виділяє свободне свавілля, тваринне і людське. Свободним свавіллям є таке, що визначається чистим розумом. Чистий розум, на думку І. Канта, породжує свободу в наслідок притаманній йому здатності самовільно починати ряд подій. Свавілля, що визначається нахилами чи чуттєвими спонуками він називає тваринним. Свавілля, що піддається впливу нахилів, чуттєвих спонук, але не визначається ними і, отже, саме по собі без набутих навичок розуму не є чистим, може бути визначене до вчинків з чистої волі. Таке свавілля називається людським свавіллям.
І. Кантом свавілля розглядається як щось позитивне, те, що буденно виявляється у будь-якій дії людини, тобто воно властиве будь-якій дії, будь-якому вчинку людини.
Однак, наголошує І. Кант, можна і зловживати свавіллям. Від чого це залежить? На його думку, це залежить від основних задатків людини, які в свою чергу діляться на три групи.
Перша група задатків – це задатки тваринності в людині. їм притаманне фізичне і чисто механічне себелюбство без розуму. Ці задатки виражаються в прагненні до самозбереження, продовження свого роду через потяг до іншої статі, збереження нащадків, а також до спілкування з іншими людьми, тобто до товариськості. Цим задаткам, зазначає І. Кант, можуть бути прищеплені будь-які можливі вади. Але вони не виникають самі по собі, з цих задатків, як з кореня, їх можна назвати задатками природної грубості, однак при великому відступові від цілей природи вони дійсно набувають тваринних вад. Прикладами таких вад може бути позбавлення в корисних цілях життя, здоров’я, свободи інших людей, а також хтивість, зажерливість тощо.
Друга група задатків – це задатки людяності. Цим задаткам теж властиве фізичне себелюбство, але відносне. Для останнього, підкреслює І. Кант, уже вимагається розум, тобто здатність судити про себе як про щасливого чи нещасливого в порівнянні з іншими. Звідси в людині виникає схильність добиватися визнання своєї цінності в думках інших, схильність не дозволяти нікому одержувати перевагу над собою. Більше того, через страх, що інші прагнуть того самого, розвивається невиправдане бажання досягти переваги над ними. Цим задаткам, котрі можна ще назвати задатками суперництва, теж можуть бути прищеплені вади. Так може вирости таємна чи відкрита ворожість до інших людей. Вади цієї групи теж не виникають самі собою із природи як свого кореня. Вони з’являються тоді, коли з боку інших виникає домагання або загроза переваги, коли заради власної безпеки чи інтересів нехтується безпека інших людей. Хоча, звичайно, природа, зазначає І. Кант, внесла ідею суперництва для розкриття кращих здібностей людей з метою їх прогресивного розвитку.
Третя група задатків – це задатки особистості. їм, на думку І. Канта, властива здатність сприймати повагу до морального закону як сам по собі достатній мотив свавілля.
Отже, робить висновок І. Кант, підстава позитивного чи негативного знаходиться не в якому-небудь об’єкті, який визначає свавілля через нахили і не в якій-небудь природній спонуці, а тільки в правилі, яке свавілля встановлює собі для застосування своєї свободи, тобто в деякій максимі.
Таким чином, свавілля здатне встановлювати для себе максиму (правило) для реалізації своєї свободи. Виходячи з цього І. Кант і пропонує судити про свавілля, як про “добре” чи “зле” тільки за його максимами. Якщо максими відповідають моральним нормам, то свавілля розглядається як добро, якщо не відповідають – то як зло.
Тому на запитання, в чому виражається схильність до негативного, до злого, І. Кант відповідає, що в суб’єктивній можливості відхилення максим від морального закону. Чим викликана можливість такого відхилення? На думку І. Канта, вона укорінена у властивостях людської природи.
Перша властивість виражається в слабкості людської природи. І. Кант говорить, що слабкість людської природи виражена вже в наріканні апостола: я хочу доброго, але здійснити його не можу, тобто приймаю добро (закон) в максиму мого свавілля, але воно, будучи об’єктивно в ідеї неподоланним мотивом, суб’єктивно, коли зобов’язане дотримуватися максими, опиняється слабкішим (порівняно з нахилом) мотивом.
Друга властивість людської природи – це відсутність чистоти, тобто схильність до змішування неморальних мотивів з моральними. З цього приводу І. Кант зазначає, що відсутність чистоти людської природи полягає в тому, що максима за об’єктом хоча і добро, і може найбільш придатна для виконання, але не чисто моральна, тобто не прийняла в себе, як це повинно було б бути, один тільки закон як достатній мотив, а часто (може й завжди) крім нього потребує і інших мотивів, щоб цим визначити свавілля до того, чого вимагає обов”язок. Іншими словами, відповідні обов’язку вчинки здійснюються не із одного тільки почуття обов’язку.
Третя властивість – це схильність людей до прийняття злих максим, тобто зіпсованість людської природи. У цьому випадку свавілля надає перевагу не моральним, а іншим мотивам.
Максиму І. Кант визначає як правило діючої особи, яке вона за суб’єктивними міркуваннями робить для самої себе принципом. А звідси він робить висновок, що при одних і тих же законах максими діючих осіб можуть бути дуже різними.
І. Кант зазначає, що кожна річ у природі діє за законами і тільки людина, як розумна істота, здатна вчиняти згідно уявленню про закони, тобто, згідно з принципами, тому що вона керується волею. Отже, воля розуміється як здатність визначити саму себе до здійснення вчинків чи створення предметів, що відповідають уявленням людини про ті чи інші закони.
Ми вже вище бачили, що здатність через свої уявлення бути причиною предметів цих уявлень називається здатністю хотіння. І оскільки свавілля до вчинку визначають певні підстави, що залежать від здатності хотіння, то І. Кант, розглядаючи через ці поняття волю, в той же час розмежовує волю і свавілля та встановлює співвідношення між ними. Здатність хотіння, внутрішня визначальна підстава якої і, отже, сам розсудок знаходяться в розумі суб’єкта, називається волею. Воля – це (на відміну від свавілля) здатність хотіння не стільки стосовно до вчинку, скільки стосовно до підстави, яка визначає свавілля до вчинку; сама воля власне, не має своєї, що її визначає, підстави; оскільки вона здатна визначати свавілля, то вона сам практичний розум. Отже, Кант вважає, що воля визначає свавілля. Визначальними ж підставами волі займається розум.
І. Кант наголошує, що розум є постійною умовою усіх свавільних вчинків, у яких виявляється людина. Він говорить, що скільки б не було природних могивів, які спонукають мене до хотіння, скільки б не було чуттєвих спонук, вони не можуть викликати обов’язковість – вони можуть виробити лише далеко не необхідне, а завжди обумовлене хотіння, якому обов’язковість, що проголошується розумом, протиставляє міру і мету, більше того, заборону і авторитет. Чи має розум справу з предметом однієї лише чуттєвості (приємне) чи ж з предметом чистого розуму (добро), він не поступається емпірично цій підставі і не спричинений порядком речей, як вони показані в явищі, а зовсім спонтанно створює собі власний порядок, виходячи з ідей, пристосовуючи до них емпіричні умови і, згідно з ними, оголошуючи необхідними навіть такі вчинки, які все ж не здійснювалися і, може бути, що не будуть здійснені, але стосовно до всіх цих вчинків розум гадає, що він може містити їх причину. Під ідеями тут І. Кант розуміє уявлення про мету, до якої прагне людина, яку вона перед собою ставить. Функція ідей полягає в тому, щоб спонукати розсудок до діяльності. І. Кант не заперечує, що кожний із свавільних вчинків, ще до того як він здійснюється, зумовлений емпіричним характером людини. Але емпіричний характер, указує він, складає лише чуттєву схему для умосяжного характеру, який діє вільно, не визначаючись у ланцюгу природних причин ні зовнішніми, ні внутрішніми підставами. Тобто, розум здатний не тільки позбавитися емпіричних умов, але й самостійно зачинати ряд подій.
У той же час, І. Кант підкреслює, що в самому розумові нічого не починається. Розум людини завжди вільний, він не допускає для себе ніяких, попередніх за часом, умов. Але він відповідає за вчинки. Така відповідальність грунтується на тому, що розум розглядається, як причина, яка може і повинна визначити поведінку, незалежно від усіх наявних емпіричних умов, що впливають на здійснення вчинку. Тому не можна запитувати, чому розум не визначив себе інакше, можна тільки запитувати, чому розум своєю причинністю не визначив явище інакше. На це запитання неможливо відповісти.
Якщо розум неодмінно визначає волю, то вчинки такої істоти, що визначаються як об’єктивно необхідні, необхідні також і суб’єктивно, тобто воля, вказує І. Кант, є здатність вибирати тільки те, що розум незалежно від схильності визначає практично необхідним або добрим. Якщо ж розум сам по собі недостатньо визначає волю, якщо воля підпорядкована ще і суб’єктивним умовам (тим або іншим мотивам), які не завжди узгоджуються з об’єктивними, одним словом, якщо воля сама по собі не повністю узгоджується з розумом (як це дійсно має місце у людей), то вчинки, що об’єктивно визнаються за необхідні, суб’єктивно випадкові і визначення такої волі відповідно до об’єктивних законів є примус. І. Кант зазначає, що уявлення про об ‘єктивний принцип, оскільки він примусовий для волі, називається велінням (розуму), а формула веління називається імперативом.
Таким чином, із визначень волі витікає багато практичних правил. Вони можуть бути суб’єктивними, тобто максимами, якщо умова розглядається суб’єктом як значуща тільки для його волі, але вони можуть бути і об’єктивними, тобто практичними законами, якщо вони визначаються об’єктивними умовами, що мають силу для волі кожної розумної істоти.
Звідси І. Кант виводить і проголошує категоричний імператив: вчиняй згідно максими, яка в той же час може мати силу загального закону. Кожна максима, яка не придатна для цього суперечить людський моралі. У той же час І. Кант підкреслює, що жодний моральний закон і, більше того, жодний вияв раціонального міркування буде не зрозумілим без визнання ідеї свободи.
На думку І. Канта, свобода полягає не у випадковостях, і не в незалежності від природних законів. Свобода за І. Кантом – це покора моральному законові. Вільний індивід свідомо визнає необхідність цього закону і його владу над собою. Такий індивід бачить себе у зв’язку з іншими індивідами як одного з багатьох, вважає себе рівним їм за значенням, таким, що заслуговує на повагу, і віддає належне, грунтуючись лише на розумові, а не на тих емпіричних умовах, які створюють різницю між людьми. Розум змушує моральну людину не підкоряти інших своїм особистим цілям, не поневолювати і не експлуатувати їх, а завжди визнавати, що вони (інші) містять у собі виправдання свого власного існування, а також право на автономію. Можна діяти, вважає І. Кант, визначаючи владу закону по-різному. Можна сприймати свідомо категоричний імператив, мотивувати цим свої дії, тобто діяти на основі цього закону, але спираючись на власні визначення розсудку. Таку властивість людини
І. Кант називає “автономією волі”. Однак можна діяти згідно з законом, але під зовнішнім примусом, або через певну користь, або через страх тощо. Отже, за І. Кантом, свобода полягає не в тому, що існує примусовість, а в тому, який вона має характер.
Таким чином, І. Кант вважає, що кожній розумній істоті, що має волю, повинна бути приписана ідея свободи, і кожна людина діє тільки керуючись цією ідею.
Це припущення грунтується, по-перше, на тезі І. Канта про те, що причинність за законами природи є не єдиною причинністю, із якої можна вивести всі явища в світі. Необхідно, підкреслює він, припустити причинність, завдяки якій дещо трапляється таким чином, що причина його не визначається в свою чергу ніякою іншою попередньою причиною за необхідними законами або, іншими словами, необхідно припустити абсолютну спонтанність причин -тобто здатність апріорі починати той чи інший ряд явищ.
По-друге, цю думку він пояснює тим, що не можна навіть уявити собі розум, який би зі своєю власною свідомістю керувався стосовно до своїх суджень чимось зовнішнім. У такому випадку, підкреслює І. Кант, здатність суджень суб’єкт приписував би не собі, не своєму розумові, а, наприклад, якомусь захопленню. Розум повинен розглядати себе, як творця своїх принципів незалежно від сторонніх впливів. А це і означає, що розум як практичний розум або як воля розумної істоти сам повинен вважати себе вільним.
У той же час І. Кант наполягає на тому, що свобода є лише ідеєю розуму, об’єктивність якої викликає сумнів. Він зазначає, що свободу ми не могли, однак, довести навіть у нас самих і в людській природі як дещо дійсне, ми бачили тільки, що її необхідно припустити, якщо ми хочемо мислити собі істоту розумною і наділеною свідомістю своєї причинності стосовно до вчинків, тобто наділеною волею.
Відношення свободи до волі І. Кант встановлює так: воля є вид причинності живих істот, оскільки вони розумні, а свобода була б такою властивістю цієї причинності, коли вона могла б діяти незалежно від сторонніх причин.
Незважаючи на заяви І. Канта про те, що свобода “ніколи не може бути зрозумілою і навіть такою, що спостерігається”, що “ми не збираємося доводити навіть і можливість свободи”, все ж таки деяке окреслення свободи він дає. Установлюючи різницю між фізичними діями і тими діями, яким властива моральна свобода, І. Кант показує, що в позбавлених розуму фізико-механічних діях все необхідне визначається зовнішніми подразненнями і збудженнями без участі спонтанної волі, тоді як вільні дії людей визначаються залученими до волі мотивами розуму. Саме спонтанність як дія, що походить з внутрішнього принципу і визначає себе відповідно до уяви про найкраще, називається свободою. І далі він підкреслює, чим правильніше хто-небудь кориться цьому закону, чим більше він визначений усіма мотивами, що спрямовують волю, тим він вільніший.
Згідно з Кантом, свобода є дещо відмінне від індивідуального свавілля; вільний вчинок не має нічого спільного із вчинком, що продиктований схильністю емпіричного індивіда, його приватним інтересом. У той же час в більш широкому сенсі І. Кант розглядає свавілля як момент свободи, без якого вона неможлива.
Таким чином І. Кант розрівняє два види свободи: негативну і позитивну Але тільки позитивну свободу він вважав етично і теоретично цінною. Хоча у своїй філософії права і він змушений визнати деяку цінність негативної свободи, бо суб’єктивне право захищає в певних межах свободу свавілля.
Аналізуючи погляди І. Канта на проблеми свавілля, свободи і волі, можна зробити такі висновки.
Перший. І. Кант установив наявність і показав сумісність двох закономірностей: природно-причинної і моральної, які впливають на життя і діяльність індивідів, що сприяє, на його думку, розв’язанню проблеми свободи волі у суперечці з детермінізмом. І. Кант не вважає антиномії непоборними суперечностями, які не можна розв’язати. Він стверджує, що природа і свобода можуть без протиріччя бути приписані одній і тій же речі, але в різному відношенні – або як явищу, або як речі самій по собі.
Другий. І. Кант розробив ідею автономної волі, згідно якій ніщо зовнішнє, ніякі авторитети не можуть служити законом для окремої волі. Воля свободна тільки тоді, коли сама ставить над собою закон, якому потім і підкоряється. Таким чином, індивід, люди стають справжніми “творцями” своїх дій, тобто мають волю з властивими їй свободою і свавіллям.
Третій. І. Кант знайшов і визначив зв’язок між волею, свавіллям і свободою, розглядаючи ці три феномени як певну систему взаємозв’язаних елементів. Він також наповнив філософським змістом сутність цих понять.
Четвертий. І. Кант помітив, хоча може і недостатньо обгрунтував, що свавілля і свобода є певними властивостями волі, а також те, що свавілля є тим моментом свободи, без якого вона неможлива.
П’ятий. І. Кант, як вважає Н. Аббаньяно, реалізував до кінця стару концепцію свободи як зведення людини до чисто розумної істоти. Але реалізуючи її до кінця, він показав її недійсність. Розумність стала, за І. Кантом, обмежувальним і негативним поняттям, яке виключає багатство мотивів і конкретних елементів людського життя. Аналізуючи погляди І. Канта Н. Аббаньяно говорить, що розум став де персоніфікованим. Щоб бути вільною, людина повинна бути такою, якими повинні бути всі. Свобода виключає всяку суб’єктивну максиму, всяке відхилення, всякий індивідуальний інтерес, вона встановлює тотожність між суб’єктами, оскільки всі вони рівною мірою абсолютні цілі. Таке рішення призводить до обмеження розуміння проблеми свободи і недооцінки феномену свавілля.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)