Головна Головна -> Підручники -> Підручник Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.) скачати онлайн-> 9.3.3Майнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав та суб’єктів промислової власності

9.3.3Майнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав та суб’єктів промислової власності


Патентовласник зобов’язаний добросовісно використовувати запатентований об’єкт промислової власності. Власник охоронного документа не повинен зловживати патентними правами. Не допускається використання об’єкта промислової власності в обмеженій кількості з метою утримання високої ціни на продукцію, в якій використано запатентований об’єкт, продаж виробів, в яких використано запатентований об’єкт, по завищеній ціні.
Використання об’єкта промислової власності не повинно наносити шкоду патентним правам інших осіб.
Власник патенту на промисловий зразок, власник свідоцтва на топографію ІМС зобов’язаний використовувати запатентований об’єкт. Якщо зазначений об’єкт не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту чи свідоцтва або від дати, коли використання запатентованого об’єкта було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати запатентований об’єкт, може звернутися до суду чи господарського суду із заявою про надання їй дозволу на використання запатентованого об’єкта. Така заява може бути подана за умови, що з власником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укладення ліцензійного договору. Суд може дати дозвіл на таку примусову ліцензію за умови, що власник охоронного документа не доведе, що невикористання запатентованого об’єкта мало місце через причини, які не залежали від нього. Суд, виносячи рішення про надання примусової ліцензії, повинен визначити обсяг використання запатентованого об’єкта, строк дії наданого дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику охоронного документа.
За певних умов власник охоронного документа зобов’язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання запатентованого об’єкта (промислового зразка) власнику пізніше виданого патенту, якщо промисловий зразок останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення прав першого власника, — так звана залежна ліцензія. При цьому надання такого дозволу може бути обумовлено відповідним дозволом з боку власника пізніше виданого патенту, який зобов’язаний дати дозвіл, якщо його промисловий зразок удосконалює промисловий зразок власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї ж мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання промислового зразка власником патенту, яким цей дозвіл затребувано.
Спори, пов’язані з наданням ліцензій, їх обсягом і строком дії, розв’язуються в судовому порядку.
Права суб’єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що випливають з охоронного документа. До цієї групи відносяться права на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг і права на зазначення походження товарів.
Оскільки закон про фірмові найменування в Україні ще відсутній, то про права суб’єктів фірмового найменування можна говорити лише перспективно.
Право на фірмове найменування надає юридичній особі юридично гарантовану можливість виступати в цивільному обороті під власним фірмовим найменуванням. В умовах ринкової економіки індивідуалізація виробника в такий спосіб має для нього важливе значення — адже споживач знає, з ким має справу. Така індивідуалізація має значення як для самого виробника, так і для споживача. За умови, що під фірмовим найменуванням виробник зарекомендував себе як надійний партнер, виникають стійкі господарські зв’язки, зростає попит на його продукцію тощо. В умовах жорсткої конкурентної боротьби за ринок збуту це має неабияке значення. Разом з тим, фірмове найменування виробника покладає на нього серйозні обов’язки. Він зобов’язаний постійно підтримувати належний рівень своєї продукції, підвищувати її якість, знижувати матеріале- та енергоємність тощо.
Будь-які цивільно-правові угоди юридична особа здійснює під своїм власним фірмовим найменуванням, що само по собі вже свідчить про певну господарську впевненість, стабільність цієї фірми. Власник фірмового найменування здійснює певні особисті немай-нові права. Він має право на захист своїх порушених прав, має право позначати своїм фірмовим найменуванням вироблювані ним товари (якщо це технічно можливо), розміщати його на вивісках, бланках, рахунках, прейскурантах тощо. Воно може використовуватися в різного роду оголошеннях рекламного характеру, публікаціях, анотаціях тощо.
Разом з тим власник фірмового найменування (фірми) має право забороняти іншим особам неправомірно використовувати зареєстроване на його ім’я в тих же цілях найменування. Таким неправомірним використанням можуть бути різноманітні способи участі в цивільному обігу під чужим фірмовим найменуванням. Інші особи можуть згадувати чужі фірмові найменування, наприклад, у публікаціях, різних конкурсах, узагальненні практики тощо. Таке згадування не визнається неправомірним використанням фірмового найменування. При цьому, безперечно, фірмове найменування не повинно перекручуватися.
Такі загальні правила існують у законодавстві більшості країн світу. Основні засади права на фірмове найменування містяться в Паризькій конвенції про охорону промислової власності. На підставі аналізу зазначених засад більшість дослідників схиляються до того, що право на фірмове найменування (фірму) — це є особисте немайнове право юридичної особи, воно є відображенням її репутації.
Право на фірмове найменування виникає за загальним правилом з моменту його державної реєстрації, у законодавстві деяких країн — з моменту його фактичного використання. Безперечно, це право є виключним — ним може користуватися лише та юридична особа, на ім’я якої воно зареєстровано. Як особисте немайнове право воно не може бути будь-яким способом відчужене іншій особі. З цього загального правила є лише один виняток — фірмове найменування може перейти до інших осіб лише разом з підприємством.
Право на фірмове найменування (фірма) є абсолютним правом. Суб’єкта цього права, власника даного фірмового найменування, зобов’язані визнавати усі інші особи. Вони повинні поважати право на фірмове найменування, рахуватися з ним і не порушувати його. Таким чином, порушником цього права потенційно може бути будь-яка особа.
Право на фірмове найменування не обмежено будь-яким строком. Отже, юридична особа, яка зареєструвала це право на своє ім’я, може ним користуватися до тих пір, поки існує саме підприємство. Якщо в статусі юридичної особи сталися будь-які зміни, вони повинні знайти відповідне відображення у фірмовому найменуванні.
Відповідно до чинного законодавства України підприємства усіх форм власності мають в обов’язковому порядку зареєструвати статут. У статуті підприємства зазначається власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування тощо. У найменуванні підприємства визначається його назва (завод, фабрика, майстерня та ін.) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та ін. (ст. 9 Закону України “Про підприємства в Україні”).
Юридична особа може користуватися лише одним фірмовим найменуванням. Одне і те ж підприємство не може виступати в цивільному обігу під різними фірмовими найменуваннями. Це може привести до знеособлення підприємства і, отже, до зловживань. У той же час виключність права на фірмове найменування виключає можливість кільком підприємствам користуватися одним і тим же фірмовим найменуванням, що також може привести до втрати індивідуальності підприємства, не може сприяти успішному цивільному обігу.
Специфічною особливістю права на фірмове найменування є також те, що воно, на відміну від інших об’єктів промислової власності, носить не територіальний, а екстериторіальний характер. Це означає, що фірмове найменування однієї країни повинно охоронятися й в іншій країні за умови, що обидві країни є членами Паризького союзу по охороні промислової власності. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності право на фірму поширює на всі країни, які є членами зазначеного Союзу. Це положення має важливе значення. Практично воно означає, що фірмові найменування українських юридичних осіб охороняються в усіх інших країнах-членах Паризького союзу. А в межах України повинні охоронятися фірмові найменування зарубіжних країн, які є членами Паризького союзу.
Проект цивільного кодексу України передбачає можливість передавати виключне право на використання фірмового найменування іншим особам за ліцензійними договорами.
Постає і таке питання — хто має виключне право на використання фірмового найменування, тобто на фірму. Іншими словами, хто є суб’єктом права на фірму. Дискусія з цього приводу давня і досить тривала. Проте більшість дослідників схильні вважати, що суб’єктом права на фірму є тільки юридична особа. Зазначена теза знайшла належне відображення в проекті Цивільного кодексу України. Стаття 520 Проекту проголошує: “Найменування юридичної особи (фірми) охороняється законом за умови його державної реєстрації в установленому порядку”.
Фізичні особи не можуть бути суб’єктами права на фірмове найменування. У цивільному обороті вони виступають під власним ім’ям.
Не можуть бути суб’єктами права на фірмове найменування також організації, які не мають статусу юридичної особи, а також представництва і філіали юридичних осіб.
Із викладеного випливає, що право на фірмове найменування (фірму) для його володільця майнових прав не породжує. Але воно є об’єктом права інтелектуальної власності юридичної особи.

Права, що випливають із свідоцтва на знак для товарів і послуг

Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” не виділяє окремо особистих немайнових прав на знак для товарів і послуг. У цьому Законі мова йде лише про права, що випливають із свідоцтва (ст. 16 Закону).
Зазначені права набувають чинності від дати подання заявки за умови сплати збору. Свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом. Стаття 5 (п. 3) Закону вказує, що право власності на знак засвідчує свідоцтво. Отже, зазначений Закон чітко і однозначно проголошує право власності на знак. Це основне майнове право власника свідоцтва. Власник знака наділений тими ж трьома правомочностями, що і власник будь-якого іншого майна: правом володіння, користування і розпорядження.
Право володіння. Власник свідоцтва на знак для товарів і послуг, передусім, має право на володіння своїм” знаком. Володіння означає фактичну наявність знака для товарів і послуг у майні власника, можливість безпосереднього впливу на знак. Право володіння також варто розрізняти як у суб’єктивному, так і об’єктивному значенні цього поняття. У суб’єктивному розумінні право володіння є закріплена у нормах права можливість фактично володіти річчю: фізично або господарськи, оскільки однаково володіє знаком і той, хто тримає його у шухляді свого столу, тобто утримує фізично, і той, хто має змогу впливати на нього безпосередньо.
У спеціальній літературі інколи дискутується питання про можливість володіння результатом інтелектуальної діяльності. Одні автори стверджують, що володіти цим результатом неможливо, оскільки цей результат дематеріалізований. Іншими словами, об’єкт права інтелектуальної власності є нематеріалізований об’єкт і тому бути у володінні будь-кого не може. Безперечно, знак для товарів і послуг є результатом інтелектуальної діяльності, в якому реалізована певна ідея, прагнення відрізнити певним чином свій товар від іншого подібного. Втілення цієї ідеї, образу, думки в матеріальне зображення є лише його матеріальним відтворенням, матеріальним носієм. Матеріальний носій може бути у володінні будь-якої особи, яка стала його власником.
Щодо самої ідеї, закладеної в товарний знак, то нею ніби-то володіти не можна. З цим важко погодитися, оскільки вище наводилася стаття 41 Конституції України, відповідно до якої володіти можна будь-яким результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Те, що товарний знак є результатом творчої діяльності, ні в кого сумніву не викликає. Отже, власник знаку для товарів і послуг може і здійснює таку правомочність власника як право володіти належним об’єктом.
Право користування знаком для товарів і послуг. Друга правомочність власника знака для товарів і послуг полягає в праві користуватися ним на свій розсуд. У суб’єктивному значенні право користування — це закріплена нормами права можливість одержання корисних властивостей речі для задоволення потреб власника. Стосовно знака для товарів і послуг це означає, що його власник має право вилучати із знака для товарів і послуг його корисні властивості будь-яким способом, не забороненим законом. Право користування нерозривно пов’язане з правом володіння. У спеціальній літературі існує така думка, що без володіння, без фактичного утримування речі, не можна видобувати з неї її корисні властивості і тим самим використовувати її для певних потреб. Проте цього не можна сказати стосовно знака для товарів і послуг. Власник знака може користуватися ним, фактично не володіючи. У певних випадках знак виходить із володіння його власника.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” досить чітко визначає право на використання знака і його межі. Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Закону про товарні знаки свідоцтво надає його власнику виключне право користування і розпорядження знаком за своїм розсудом. Отже, власник має виключне право використовувати і розпоряджатися своїм знаком. Це означає, що ніхто інший не може без дозволу власника знака використовувати його і розпоряджатися ним. При цьому Закон не містить ніяких винятків із цього правила, як це має місце в інших законах про промислову власність. Інші особи можуть використовувати знак лише з дозволу його власника на підставі договору.
Використанням знака визнається застосування його на товарах і при наданні послуг, для яких знак зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг у цивільний обіг.
Усі наведені способи використання знака для товарів і послуг умовно можна поділити на дві групи. Перша група визначає його застосування для позначення товарів і послуг, у тому числі і на експонатах, що демонструються на виставках і ярмарках. Це основне призначення знака для товарів і послуг. При цьому слід пам’ятати, що використання знака як позначення товарів і послуг обмежується лише тим переліком товарів і послуг, який був указаний в заявці.
Другу групу способів використання знака складає його використання в різного роду супроводжувальній документації та рекламі.
Між тим за законодавством зарубіжних країн про товарні знаки під використанням розуміється дещо ширше коло способів вилучення з товарного знака його корисних властивостей і якостей. Так, закон Японії про товарні знаки надає володільцю знака виключне право на введення в цивільний обіг маркованих товарів. Це право за своїм характером охоплює всі види комерційної реалізації “маркованих виробів” — пропонувати товари під таким позначенням, володіти і зберігати під таким позначенням; пропонувати і надавати послуги під таким позначенням; вивозити і ввозити товари під таким позначенням.
За законом Японії будь-якому іноземному експортеру чи національному імпортеру забороняється ввозити на територію країни товари під знаком, що належить іншому підприємцю (володільцю).
Одним із поширених способів використання товарного знака є видача дозволу на його використання третім особам. Відповідно до п. 5 ст. 16 Закону України про товарні знаки власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.
Право розпорядження. Будь-якому власнику належить третя правомочність — право розпоряджатися своєю річчю, своїм майном. Відповідно до Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (ст. 16, п. 2) свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом.
Право розпоряджатися в об’єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.
Право розпорядження у суб’єктивному розумінні — це закріплена у нормах права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.
Право розпорядження реалізується в Законі про товарні знаки в п. 4 ст. 16, де проголошується: “Власник свідоцтва може передавати на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва”.
Таким чином, Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” чітко і однозначно проголошує — власник свідоцтва має право відчужувати належний йому на праві власності товарний знак будь-якій особі і будь-яким способом без будь-яких застережень, за винятком одного.
Закон не допускає передачі права власності на знак, якщо така передача може стати причиною введення споживача в оману щодо товару чи послуги або щодо особи, яка виготовила товар чи надає послуги. Але це застереження стосується самого товарного знака і зумовлене інтересами споживачів.
Право розпорядження як правомочність власника краще викладено в проекті Цивільного кодексу України, п. 4 ст. 315 якого проголошує: “Правом розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначати долю речі”. Це визначення видається більш чітким і однозначним. Право розпорядження є не що інше як юридична можливість припинити своє право власності на річ або обмежити його. Обмежити право власності шляхом розпорядження можна лише одним способом — передати річ за договором позики.
Що стосується знака для товарів і послуг, то в принципі він може бути переданий в оренду, але оренда — це не позика. Щодо позики, то знак для товарів і послуг як індивідуально визначена річ предметом договору позики бути не може. Отже, розпорядження знаком для товарів і послуг як можливість визначати його долю може бути здійснена лише способом припинення права власності на нього.
Власник знака для товарів і послуг може, передусім, його продати будь-якій особі і лише з одним застереженням, про яке уже йшлося вище. Купівля-продаж знака для товарів і послуг може здійснюватися за загальними правилами Цивільного кодексу. Ціна знака визначається угодою сторін. Знаки для товарів і послуг, які користуються високим авторитетом, мають на ринку досить високу ціну. Компанія “Роллс-Ройс Плс” продала всесвітньо відомий товарний знак всього… за 40 мільйонів фунтів стерлінгів (66 мільйонів доларів США).
Товарний знак є звичайним товаром, який на ринку користується попитом. Крім купівлі-продажу знак для товарів і послуг може бути відчужений і будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Він може бути предметом дарування, міни, застави. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про господарські товариства” вкладами учасників і засновників серед іншого майна можуть бути об’єкти права інтелектуальної власності, в тому числі знаки для товарів і послуг.
Отже, власник знака для товарів і послуг може його продати, подарувати, обміняти, внести як внесок до господарського товариства і розпорядитися будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Уже підкреслювалося, що це способи припинення права власності на знак для товарів і послуг, які можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення на вчинення зазначених угод. Це, безперечно, двосторонній правочин, але названі договори можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення власника знака для товарів і послуг. Лише власник може прийняти рішення про продаж, міну, дарування знака для товарів і послуг тощо.
Щодо купівлі-продажу знака для товарів і послуг слід пам’ятати, що договір про передачу права власності на знак для товарів і послуг та ліцензійний договір визнаються дійсними за умови, що вони зареєстровані в Установі. Закон про товарні знаки України не містить норми, яка б визначала юридичне значення реєстрації таких договорів.
Свідоцтво на знак для товарів і послуг може бути видане на ім’я кількох осіб. У такому разі взаємовідносини при користуванні знаком визначаються угодою між співвласниками свідоцтва. Якщо такої угоди немає, кожний із співвласників свідоцтва може користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом. Проте жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака для товарів і послуг без згоди решти співвласників та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти співвласників свідоцтва.
Ще одним досить важливим правом власника свідоцтва на знак для товарів і послуг є його право забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак без його дозволу, за винятком випадків, коли використання знака не визнається порушенням прав власника свідоцтва. Слід підкреслити, що Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” не містить норм, які б обмежували тим чи іншим чином право на використання знака його власником. Іншими словами, Закон не містить винятків, коли використання знака іншими особами без дозволу власника не вважалися б порушенням його прав.
На жаль, зазначена норма в Законі не розкрита. Що означає “забороняти використовувати зареєстрований знак без його дозволу”?
Закон Німеччини про товарні знаки містить досить розгорнуту статтю про те, що слід розуміти під забороною використовувати товарний знак третіми особами. Параграф 14 п. 2 проголошує: “Третім особам заборонено без згоди володільця товарного знака у ділових відносинах:
1) використовувати ідентичне з товарним знаком позначення для товарів чи послуг, ідентичних з тими, охорону яких забезпечує товарний знак;
2) використовувати позначення, якщо внаслідок ідентичності або схожості позначення з товарним знаком або ідентичності або схожості товарів і послуг, для яких надається охорона товарним знаком, для споживача виникає небезпека змішування, включаючи небезпеку умоглядного поєднання позначення з товарним знаком;
3) використовувати ідентичне або схоже з товарним знаком позначення для товарів і послуг, не схожих з тими, охорону яких здійснює товарний знак, якщо мова йде про відомий в країні товарний знак і використання позначення може без виправданих підстав недобросовісним чином вплинути на розрізняльну здатність або повагу до відомого товарного знака.
Якщо передумови, наведені вище, визнані, то забороняється зокрема:
1) наносити позначення на товари або їх упаковку;
2) пропонувати товари під таким позначенням, вводити в цивільний обіг або зберігати для таких цілей;
3) пропонувати або надавати послуги під таким позначенням;
4) ввозити або вивозити товари під таким позначенням;
5) використовувати такий знак у діловій документації або в рекламі.
Крім того, третім особам заборонено без згоди володільця товарного знака в ділових відносинах:
1) наносити ідентичне або схоже з товарним знаком позначення на елементи оформлення або упаковки або на розрізняльні засоби — такі як етикетки, вивіски, навіски, нашивки або їм подібні;
2) пропонувати, запускати в обіг або мати для названих цілей елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними або схожими з товарним знаком;
3) ввозити або вивозити елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними (або схожими) з товарним знаком, якщо є небезпека, що елементи оформлення чи упаковки будуть використані для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності товарам чи послугам, стосовно яких третім особам заборонено використовувати товарний знак.
Особи, які зловмисно використали товарний знак, права на використання якого в них не було, зобов’язані припинити використання, відшкодувати володільцеві товарного знака вигоду, що виникла внаслідок правопорушення. Якщо правопорушення здійснено службовцем чи представником підприємства, то вимога про припинення правопорушенні про відшкодування шкоди може бути пред’явлена володільцю підприємства.
Цей параграф 14 Закону Німеччини про реформу законодавства про товарні знаки, досить великий за обсягом, наведений для того, щоб показати, який великий зміст може мати поняття “забороняти використовувати зареєстрований товарний знак без дозволу “його власника”. Очевидно й друге — така розшифровка цього поняття ніскільки не завадила б і Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” замість наведеного, не дуже зрозумілого, нечіткого і далеко неоднозначного словосполучення.
Незрозумілим є також застереження, що заборона використання знака не стосується тих випадків, “коли використання знака не визнається згідно з цим Законом порушенням права власника свідоцтва”, адже Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” ніяких винятків з цього приводу не містить.
Власник свідоцтва має право проставляти поряд із знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні. Якщо власник свідоцтва здійснює посередницьку діяльність, то він має право на підставі договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, використовувати свій знак поряд із знаком зазначених осіб, а також замість їх знака.

Обов’язки власника знака для товарів і послуг

Використання знака для товарів і послуг є не тільки правом його власника. Закон покладає на власника знака певні обов’язки. Передусім власник знака зобов’язаний його використовувати. Відповідно до ст. 17 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва. Використання знака його власником чи з його дозволу іншими особами не повинно наносити шкоду.
Закон визначає досить суворі наслідки для власника свідоцтва в разі невикористання знака. Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (господарського суду) із заявою про дострокове припинення чинності свідоцтва.
Заінтересованість іншої особи до знака, використання якого не почалося, було припинено або було недостатнім, може бути викликана певними факторами. Наприклад, ця інша особа має намір зареєструвати зазначений знак на своє ім’я. Але при цьому слід мати на увазі, що власник свідоцтва має право на повторну реєстрацію, яка може мати місце лише за наявності певних умов. Чи є припинення використання, його недостатність або просто невикористання підставою для повторної реєстрації, Закон чіткої відповіді не містить.
Видається, що підстави для дострокового припинення дії свідоцтва не можуть бути підставою для повторної реєстрації.
Власник свідоцтва може заперечувати проти позбавлення його права власності через невикористання, недостатнє використання або припинення використання.
При вирішенні цього питання суд може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від нього причин.
Із ст. 17 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” можна зробити ряд висновків: 1) рішення про дострокове припинення чинності свідоцтва може прийняти лише суд або господарський суд; 2) невикористання знака для товарів і послуг сталося з незалежних від його власника причин; 3) невикористання мало місце протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання знака було припинено; 4) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва може порушити будь-яка заінтересована особа; 5) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва можна порушити і при наявності недостатнього використання знака. Правда, Закон не розкриває змісту поняття “недостатнє використання”.
Наведені висновки викликають принаймні кілька зауважень. Перше зауваження стосується строку, протягом якого знак не використовувався або використовувався недостатньо. Цей строк Законом визначений в три роки. Між тим, у більшості країн цей строк визначений в п’ять років. Видається, що в інтересах власника свідоцтва строк в п’ять років більш доцільний.
Друге зауваження також стосується строку. Закон не визначає, протягом якого строку можна порушити клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва. Адже цей строк також має правове значення. У законодавстві інших країн він також більш чітко визначений.
Третє зауваження стосується змісту поняття “недостатнє використання”. Закон України не містить чіткого визначення цього поняття. Потребує уточнення і саме поняття “використання знака”. У законодавстві зарубіжних країн під поняттям використання розуміють не тільки реальне використання, тобто фактичне. Зарубіжне законодавство використанням визнає також так зване номінальне використання, під яким розуміють застосування лише в рекламі або публікаціях у той час, коли рекламована продукція не випускається. З цього приводу в спеціальній літературі висловлювалися різні думки. Більшість авторів схиляється до того, що потрібно розумно поєднувати вимоги фактичного і номінального використання.
Постає також питання і про обсяг використання, який, до речі, пов’язаний з поняттям “недостатнє використання”. Очевидно, що на ці запитання Закон має дати відповіді.
Ще один обов’язок, про який нагадує Закон, — це обов’язок заявника і власника свідоцтва сплачувати передбачені Законом збори. Стаття 23 Закону приписує: за подання заявки на видачу свідоцтва, підтримання його чинності, продовження строку дії сплачуються збори. Розмір зборів, строки їх сплачування та порядок сплати визначені Положенням про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, знаки для товарів і послуг, про яке уже велася мова.
Відповідно до Додатку до зазначеного Положення лише за самі необхідні дії, пов’язані з охороною прав на знаки для товарів і послуг, слід сплатити близько 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що не так вже й мало для власника свідоцтва — фізичної особи.
Отже, право на знак для товарів і послуг є абсолютним і виключним правом. Це означає, що власник свідоцтва на знак має право на використання знака, а також на розпорядження ним. У межах України ніхто не може користуватися знаком для товарів і послуг без дозволу власника свідоцтва.
Право на використання зазначення походження товарів має свою специфіку. Передусім право на користування зазначенням походження товарів не є виключним. Прийнято вважати, що право на зазначення походження товарів само по собі є надбанням держави. Фізичним і юридичним особам, які знаходяться в конкретному географічному місці і виробляють товар, що має особливі властивості або певні якості, які зумовлюються певними природними умовами або поєднанням природних умов з людським фактором, лише надається право на використання зазначення походження товарів. Це право не носить виключного характеру.
Відповідно до Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” реєстрація права на використання кваліфікованого зазначення походження товарів не обмежує прав інших осіб на реєстрацію їх прав на використання цього ж зазначення походження товарів. Отже, одним і тим же зазначенням можуть користуватися кілька осіб, але за умови, що їх товар характеризується тими ж специфічними ознаками.
Особливістю реєстрації кваліфікованого зазначення походження товарів є те, що така реєстрація надає і право на використання цього зазначення, маючи при цьому на увазі, що може мати місце лише реєстрація права на використання уже зареєстрованого зазначення походження товарів.
Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання кваліфікованого зазначення походження товарів, визначається занесеними до Реєстру і зафіксованими у свідоцтві характеристиками товару та межами географічного місця.
Власник свідоцтва має право:
– використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару;
– вживати заходів щодо заборони неправомірного використання кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це права;
– вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної та моральної шкоди у встановленому порядку.
Використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару має лише особа, на ім’я якої зареєстровано це право, тобто власник свідоцтва (ст. 17, п. 4). Проте слід мати на увазі, що суб’єкт, на ім’я якого здійснена реєстрація на зазначення, має право власності на свідоцтво, як на охоронний документ. Але права власності на саме кваліфіковане зазначення походження товару у зазначеного суб’єкта не виникає.
Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається:
– нанесення його на товар або на етикетку;
– нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;
– запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.
Власник свідоцтва має право наносити поряд із кваліфікованим зазначенням походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстровано в Україні.
Для попереджувального маркування назви місця походження товару застосовується обведена овалом абревіатура “НМП”. Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: “Зареєстрована в Україні назва місця походження товару”.
Для попереджувального маркування географічного зазначення походження товару застосовується обведена овалом абревіатура “ГЗП”. Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: “Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару”.
Власник свідоцтва не має права:
– видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товару;
– забороняти (перешкоджати) спеціально уповноваженим органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших характеристик, на підставі яких зареєстровано кваліфіковане зазначення походження товару та/або право на його використання.
Власник свідоцтва має право, як уже зазначалося, забороняти іншим особам неправомірне використання кваліфікованого зазначення походження товару. Неправомірне використання зазначення може мати місце у випадках, коли використання здійснюється без реєстрації права на його використання, без дотримання вимог до товару, особливі властивості та інші характеристики якого внесені у свідоцтво.
Відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди здійснюється відповідно до чинного цивільного законодавства.
Власник свідоцтва зобов’язаний забезпечувати відповідність якісних показників, особливих властивостей та характеристик товару, що виробляється, їх опису в Реєстрі.

Питання для контролю
1. Виникнення суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуальної власності.
2. Особисті немайнові права на об’єкти інтелектуальної власності.
3. Майнові права суб’єктів авторського права і суміжних прав.
4. Майнові права суб’єктів права промислової власності.
5. Майнові права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.)