Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Сумірність свободи і свавілля у філософії постмодерну

Сумірність свободи і свавілля у філософії постмодерну


Як пише М. Фуко, що саме ті в нашій історії, хто знову і знову спробували чи так, чи по-іншому обійти це прагнення до істини і поставити його під питання на противагу самій істині, і саме там, де істина береться виправдати заборону і визначити безумство, – всі вони, від Ніцше до Арто і до Батая, повинні тепер служити нам знаками, безумовно недосяжними, для щоденної роботи.
М. Фуко всебічно розвиває далі думки Ф. Ніцше про владу, розглядаючи її не через призму політичних інститутів і апаратів, тобто не – інструменталістські, а як силу, що здійснюється з незлічених точок і яка є безсуб’єктною. Головну мету такого розгляду він вбачає у дешифруванні, розутаємниченні влади, бо люди по-старому залишаються прив’язаними до певного образу, виробленого теоретиками права і інститутом монархії, образу влади-заюну, влади-суверенітету. Необхідно побудувати таку аналітику влади, яка вже не буде брати право в якості моделі і коду. Така аналітика потрібна для того, щоб показати, що владні відношення пронизують увесь соціум, кожну людину в ньому, що свобода людини неможлива без владних відношень, так як і навпаки, владні відносини неможливі без свободи індивідів.
Перш за все, М. Фуко закликає позбутися наївного, дивно обмеженого трактування механіки влади. Адже на перший погляд здається і так багатьма вважається, що влада бідна на ресурси, економна у своїх прийомах, монотонна з погляду використання тактик, нездатна на вигадку й приречена завжди відновлювати саму себе; що влада володіє неначе однією єдиною силою – силою говорити “ні”, а не маючи змоги щось виробити здатна тільки встановлювати обмеження; що це є влада, превалюючою моделлю якої є начебто юридична модель, центрована лише на проголошення закону і на дію заборони.
Для чого ж, наголошує М. Фуко, так обмежувати диспозитиви володарювання всього лише однією процедурою – забороняючим законом і чому так легко приймається ця юридична концепція влади, адже так втрачається все те, що могло б скласти її продуктивну дієвість, стратегічне багатство і її позитивність. Основну причину він бачить у тому, що влада взагалі може бути зносною тільки тоді, коли значна її частина залишатиметься утаємниченою. Таємниця -не є для неї дещо з ряду зловживань – вона необхідна для самого функціонування влади. І не тільки тому, що влада нав’язує її тим, кого собі підкоряє, але, можливо, ще й тому, що і цим останнім таємниця також необхідна: чи стали б вони приймати цю владу, запитує М. Фуко, якби не бачили в ній простої межі, установленої для їх бажання, – межі, яка підкреслює цінність неторкнутої – хай і утятої – частини свободи? Влада як чиста межа, прокреслена для свободи, це є загальна форма її прийнятності.
На противагу думці, що склалася, М. Фуко не вважає владою владу як сукупність інститутів і апаратів, які б гарантували підкорення громадян в якійсь державі. Під владою він не припускає такий спосіб підпорядкування, який би всупереч насиллю мав би форму правила. Під владою він не має на увазі також і загальної системи панування, яке здійснюється одним елементом (чи групою) над іншим, панування, яке через систему послідовних розгалужень пронизувало б усе соціальне тіло. Під владою, підкреслює М. Фуко, потрібно розуміти перш за все, множину відношень сили, які є іманентними для галузі, у якій вони здійснюються, і конститутивними для її організації; розуміти гру, яка шляхом безперервних битв і сутичок їх трансформує, підсилює і інвертує; розуміти опори, які ці відношення сили знаходять одна в одному таким чином, що створюється ланцюг або система, або, напроти, розуміти зміщення і суперечності, які їх одна від одної відокремлюють; насамкінець, під владою слід розуміти стратегії, всередині яких, загальний абрис або ж інституційна кристалізація яких втілюється в державних апаратах, в формулюванні закону, в формах сучасного панування. Слід, звичайно, зазначає він, бути номіналістом: влада – це не якийсь інститут чи структура, не якась певна сила, якою хтось був би наділений: це ім’я, яке дають в складній стратегічній ситуації в певному суспільстві.
Отже, влада розуміється не як те, що можна здобути, вибороти, захопити, вирвати, утримати чи втратити. Не існує деякої первісної Центральної точки, одного певного осередку суверенності, з якого виникли і розповсюджувались різні форми влади. Влада здійснюється з численних точок соціального організму, в грі рухомих відношень нерівностей. Звідси і феномен присутності влади усюди. Влада є скрізь не тому, що вона наділена якимось особливим привілеєм все собі підкоряти, охоплювати, об’єднувати, перегруповувати, а тому, що вона виробляє себе в кожну мить в будь-якій точці, тому, вона звідусіль виходить.
Відношення влади, вказує М. Фуко, не знаходяться у зовнішньому положенні до інших форм відношення (наприклад, необхідність – свобода, свобода – свавілля), але іманентні їм; вони є безпосередніми ефектами поділу, нерівностей і неурівноважуваностей, які там виробляються, а з іншого боку, вони є внутрішніми умовами цихдиференціацій. Тобто відношення влади до інших типів відношень не перебувають в позиції надбудови, коли б вони грали роль заборони чи обмеження; там де вони діють, вони виконують продуктивну роль.
І ще один важливий висновок із свого визначення влади робить М. Фуко, підкреслючи, що відношення влади є одночасно і інтенціональними, і не суб’єктивними. Вказівкана інтенціональність означає у нього, що владні відношення не є наслідком деякої іншої інстанції, яка їх начебто “пояснює”, а що вони наскрізь пронизані розрахунками, бо немає влади, яка здійснювалася б без намірів і цілей. Указівка на безсуб’єктивність означає, що влада не витікає з вибору або рішення певного індивідуального суб’єкта, тобто, не потрібно також шукати деякий штаб, який би керував її раціональністю; ні каста, яка керує, ні панівні групи, які контролюють державні апарати, ні люди, які приймають найважливіші рішення – ніхто з них не керує усією системою влади, яка функціонує в суспільстві, впевнений М. Фуко.
Однак, там де є влада, є й опір, зазначає М. Фуко. Саме тому опір ніколи не знаходиться у зовнішньому положенні стосовно до влади. Владні зв’язки мають характер відношень у строгому смислі слова. Вони можуть існувати як функція множини точок опори. Останні виконують усередині відношень влади роль противника, мішені, упору чи виступу для захоплення. Ці точки опору присутні усюди в системі влади. Отже, говорить М. Фуко, стосовно до влади не існує одного якогось місця великої Відмови-душі повстання, осередку усіх і будь-яких заколотів, чистого закону революціонера. Навпаки, існує множина різних опорів, кожний з яких являє собою особливий випадок: опори можливі, необхідні, неймовірні, спонтанні, дикі, одинокі, узгоджені, повзучі, нестямні, непримиренні чи готові до згоди, корисні чи жертвені; за визначенням, опори можуть існувати лише в стратегічному полі відношень влади. Це не означає, однак, що вони являють собою тільки рикошет, відтиск відношень влади, утворюючи стосовно до основного панування в кінцевому рахунку завжди тільки його пасивний зворотний бік, приречений на безкінечну поразку.
Тому, владні відносини необхідно припускають у своєму просторі не тільки можливість супротиву, але й активних дій. Однак, все залежить від індивіда, що перебуває у сфері владних відносин.
Таким чином, будь-які метафізичні сутності – розум, воля, свобода, істина, на думку М. Фуко, є наслідком випадкового збігу обставин, боротьби різних сил. Те, що виявляється в історичному початку речей, це не самототожність, не ідентичність, що збереглася від її зародження, а арена боротьби, де розгортається гра сил і тенденцій. Справжня історія відрізняється від історії істориків тим, що вона не спирається на жодну з констант: ніщо в людині – ні навіть в її тілі – не є достатньо непохитним для того, щоб зрозуміти інших людей і впізнати в них самих себе.
Як зазначає В. Лях, генеалогія М. Фуко відмовляється від лінійного розвитку, наперед визначеного розгортання якоїсь сутності. Вона більше звертає увагу на співвідношення сил, стратегічно і тактично визначених спрямувань і тенденцій. Тому “М. Фуко вважають філософом, який ввів у теорію історичних досліджень “розриви”, перервність, лакуни, пропуски, незакінченість тощо. Це здавалося чимось революційним, оскільки до цього домінувала еволюційна, безперервна схема розвитку будь-якого історичного утворення. Причому це не означало, що основна ідея полягала в тому, щоб скрізь побачити переривність, розрив, а в тому, щоб поставити питання, яким чином у деяких послідовностях, у певному порядку раптом з’являється зупинка, перерив.
Однак, чому М. Фуко у своїй генеалогії влади нічого не говорить про волю, бажання? Відповідь на це питання дає Ж. Бодрійяр, він зазначає, що можна тільки дивуватися збігу цієї нової концепції влади з новою концепцією бажання, запропонованій Дельозом і Ліотаром: не нестача і заборона, а диспозитив, позитивне розсіювання потоків чи інтенсивностей. Збіг цей не випадковий, справа в тому, що у Фуко влада займає місце бажання. Вона присутня там точно так, як у Дельоза і Ліотара – бажання: влада, очищена від усієї негативності, завжди вже тут, вона є, ризома, суміжність, яка заломлена до безкінечності.
Про бажання М. Фуко нічого не говорить тому, що його місце уже зайняте. І якщо подивитися на справу з іншого боку, вважає Ж. Бодрійяр, то з’ясується, що бажання і те, що йому відповідає в шизоаналізі і теорії лібідо є анаморфозою якоїсь влади, яка характеризується тією ж іманентністю, тією ж позитивністю, тими ж, що розходяться у всі сторони структурами. Більше того, підкреслює він, можна навіть замислитися, чи не підміняють бажання і влада одне одну від однієї теорії до іншої, в безкінечній умоглядності, у грі дзеркала, яка нам здається грою істини. Оцінюючи співвідношення влади і бажання з висоти свого часу, Ж. Бодрійяр зазначає, що в ті часи для послідовників Райха і фрейдо-марксистів бажання і влада знаходилися з різних боків барикад; сьогодні мікробажання (влади) і мікрополітика (бажання) буквально збігають в механічних межах лібідо, варто тільки звести їх на мікрорівень.
Тому, говорить Ж. Бодрійяр, спіраль М. Фуко схематично виглядає так: влада / знання / насолода; але він не наважується, на думку Ж. Бодрійяра, сказати: влада / знання / бажання. Хоча ми вважаємо, що це не зовсім так, адже, по-перше, М. Фуко сам застерігав, що даремно було б відправлятися на пошук бажання поза владою, по-друге, пропонуючи розглядати знання через призму генеалогії, а не гносеології, він зазначає, що знання створено не для розуміння, воно створено для відриву. А це означає, що спіраль М. Фуко можна мислити й так: влада / знання / бажання / свобода (або свавілля). Та й сам Ж. Бодрійяр це підтверджує, зазначаючи, що Фуко (всупереч собі) говорить нам: „ніщо не діє за принципом репресії, все діє за принципом виробництва – ніщо не діє за моделлю придушення, все діє за моделлю звільнення”. Але це одне і теж. Будь-яка форма звільнення провокується придушенням: як звільнення виробничих сил, так і звільнення жінок тощо. Логіка звільнення не знає винятків: будь-яка сила, будь-яка звільнена форма дискурсу створює новий виток у спіралі влади. Але М. Фуко це не заперечує, він прямо вказує на те, що ухилитися від влади неможливо, вона завжди вже тут, і вона конституює те саме, що їй намагаються протиставити.
Ж. Бодрійяр вважає, що “влада мертва” і справа не в простому розсіюванні влади, а в тому, що вона повністю, поки що не зрозумілим для нас чином розчинилася, перетворившись у свою протилежність, самоусунулася чи набула гіпер реальності в симуляції. Ми живемо, константує він, серед незліченних репродукцій, ідеалів, фантазій і мрій, оригінали яких залишилися позаду нас.
На думку Ж. Бодрійяра, центр ваги сучасної людини зсунувся до безсвідомої і лібідональної економії, яка залишає місце тільки тотальній натуралізації бажання, яке приречене на те, щоб розділити долю потягів, або на просте механічне функціонування, але, перш за все, на уявне придушення і звільнення. Він з цього приводу зазначає, що відтепер більше не говорять: “У тебе є душа, і ти повинен її врятувати”, але говорять так: “У тебе є стать, і ти повинен знати, як її правильно використати”; “У тебе є позасвідоме, і ти повинен навчитися його звільняти”; “У тебе є тіло, і ти повинен навчитися ним насолоджуватися”, “У тебе є лібідо, і ти повинен знати, як його витрачати” тощо.
Люди, зазначає Ж. Бодрійяр, втратили державний інстинкт. Батьківщина, мати, діти – все це перестало бути для них чимось таким, що раніше вони захищали і берегли. Поліпшення умов праці і підняття матеріального благополуччя, урбанізація і боротьба за комфорт, пластична хірургія і зміна статі, розповсюдження нових релігій і формування нових мас-медіа – все це та інше докорінно змінило людське життя, яке відірвалося не тільки від природно-біологічної основи, але і соціуму та культури у тому вигляді, у якому вони будувалися упродовж століть.
Причиною цього, вважають Ж. Дерріда і К. Малабу, є, “десять напастей” світу (безробіття, економічні війни, зовнішні борги, торгівля зброєю, розширення зони розповсюдження ядерної зброї, нерівномірність розвитку країн світу, міжнаціональні конфлікти, наркокартелі, мафія тощо).
Ж. Бодрійяр уже не вірить у відродження слова і теорії над нелюдським у людини. У результаті дії якогось таємничого фактора, зазначає він, зникла визначеність смаків, бажань, як, зрештою, і волі, а кристалізація злої волі, почуття неприйняття і відрази значно посилилися. Якщо М. Фуко, визначаючи стан смертельної хвороби сучасності, бачить і ліки від цього в поверненні до античної “турботи про себе”, то Ж. Бодрійяр (так само, як і Ф. Ніцше) описує цей стан теорією катастроф, уважаючи, що тільки вони примусять людство і людину одуматися. Тобто звільнення від людей він не чекає, воно може прийти тільки від глобальних катаклізмів.
Головною особливістю постмодерної культури є стурбованість становищем особистості в інформаційному суспільстві, яке удосконалює індустрію комп’ютерних та спірітуальних засобів ідейного, інтелектуального, світоглядного оволодіння людиною. Справа не в тому, підкреслює О. Гьофе, щоб відстоювати якомога більшу свободу від державного панування чи скрізь її стверджувати. Піддаючи переосмисленню гранднаративи Модерну, постмодерністи прагнуть сприяти захисту гідності особистості, що сама створює себе у суспільстві, яке повне анонімними вогнищами влади, різноманітними механізмами маніпулювання людиною. В останні десятиріччя суб’єктом розвитку демократії став прогрес політтехнологій, тобто механізмів маніпуляцій, трансформацій людини із суб’єкта діяльності, прийняття рішень в пасивний суб’єкт, гвинтик технологічного процесу.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)