Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> РОЗДІЛ ІІ. АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗГЛЯДУ СВАВІЛЛЯ ТЕМА 5. ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ СВАВІЛЛЯ І СВОБОДИ Співвідношення категорій свобода – свавілля у сучасних філософських концепціях

РОЗДІЛ ІІ. АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗГЛЯДУ СВАВІЛЛЯ ТЕМА 5. ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ СВАВІЛЛЯ І СВОБОДИ Співвідношення категорій свобода – свавілля у сучасних філософських концепціях


В історії філософії існує ряд підходів, концепцій, традицій до визначення свободи, її співвідношення з волею та свавіллям.
Однією з найрозповсюдженіших при дослідженні поняття свобода є просвітницька традиція, згідно з якою свобода визначається як пізнана чи усвідомлена необхідність. Саме так розуміли свободу філософи давньої і середньої Стої, Б. Спіноза, французькі матеріалісти XVIII ст., Г.В.Ф. Гегель, представники марксизму та ін. Ця традиція вплетена корінням у давнину.
Аргументами на підтримку такого розуміння свободи є, наприклад, такі світоглядні позиції.
Перша. Світ в образі Абсолюту (Субстанції, Бога, Світового Розуму) живе власним життям, іде своїм власним шляхом, розвивається за своїми власними законами. Людина є його елементом, одним із моментів його творіння. Вона сама, її життя визначене, зумовлене і підпорядковане тільки йому. Отже, повністю недоречними виступають прагнення людини до самостійності, самоутвердження, самовілля і под. її головним завданням у житті є адекватно пізнати, усвідомити і сприйняти цей зовнішній світ і його закони, зробити їх своїми або ж пристосуватися до них.
Друга. Об’єктивний світ (природа, суспільство, людина) субстанційно єдиний. Це людина через незнання протиставляє свою волю цьому світові і вважає все, що її оточує, чужим. Насправді,
все це є її природно-соціальною реальністю, в якій вона існує, з якою вона злита воєдино. Отже, закони цього об’єктивного світу є суттєвим змістом волі людини, тому, усі, що здається протистоять волі, природні, соціально-економічні, свідомо-вольові явища, по суті, є необхідним моментом самої волі, її матеріально-духовним змістом. Таким чином, через адекватне пізнання законів сущого людина повинна жити і діяти, здійснювати необхідні перетворення, керувати природними і соціальними процесами. Саме це складатиме зміст її свободи. Однак люди, за різними причинами (через незнання, примхи тощо), не завжди можуть здійснювати свої волевиявлення відповідно до законів об’єктивного світу. Тому виявленні волею її внутрішні і зовнішні визначення (особливе), що не збігаються за своїм змістом із її ж прихованими законами існування, тобто із законами навколишнього світу природи і суспільства (загальні) є суперечливістю всередині волі – свавілля.
Третя. Важко заперечити той факт, що пізнавальна діяльність, всебічні і глибокі знання, відкривають перед людиною більше можливостей. Пізнавати в такому сенсі розуміється як можливість реалізовувати себе в найповнішому і найуніверсальнішому значенні, та, отже, бути вільним.
Але цей факт теж розкриває лише одну із граней, одну із властивостей свободи, однак ніяк не визначає її повного змісту, тим більше, що багато аспектів свободи надто віддалено пов’язані з знанням і не живляться ним, а навіть самі живлять його.
У філософії марксизму формула “свобода- пізнана необхідність” Удосконалюється і конкретизується додаванням до неї таких понять, як діяльність, праця, “вільна гра духовних та фізичних сил”, “панування над власним та природним буттям”, “здатність приймати рішення зі знанням справи”. Усі ці поняття зрозумілі і мають певний сенс.
У найбільш широкому смислі визначення свободи як діяльності на основі пізнаної необхідності означає, що звільнення людини від природної і соціальної детермінації можливе тільки через діяльність, яка здійснюється шляхом пізнання істини, добра і краси.
Очевидним є також те, що людина завдяки праці самоудосконалюється, саморозвивається, а з іншого боку змінює і перетворює середовище, в якому вона живе, відповідно до своїх потреб та інтересів. Таку її здатність часто називають пануванням над природною і соціальною дійсністю, крім того, це є способом уникнути рабської залежності, підпорядкування зовнішнім силам.
Такий просвітницький, гносеологічний, навіть, раціоналістичний підхід, як бачимо, має право на існування при визначенні феномена свободи, однак, як один з багатьох, як один з необхідних, але не вичерпний момент.
Для такої думки є ряд підстав. По-перше, здатність приймати рішення і діяти винятково на основі пізнання істини, добра, об’єктивних законів тощо роблять волю не свободною, а раціональною. Енгельс вирішує одну із головних проблем філософії за рахунок ототожнення свободи з раціональністю, тобто за рахунок підміни тези. У часи Ф. Енгельса, коли теорія раціональності ще не була розроблена, ця помилка була зрозумілою. Сьогодні вона неприпустима.
По-друге, цей підхід грунтується на тому, що звільнення як набута свобода приходить ззовні, внутрішні ж аспекти свободи при такому її тлумаченні, не грають визначальної ролі. Історія сама об’єктивно являла собою прогрес свободи, якщо люди вміли пізнати її необхідність і діяти на її основі. Будь-яка діяльність не за необхідністю, а за “хотінням”, за примхою виключалась із сфери свободи при гегелівсько-марксиському її розумінні. Із цього приводу Г. Гомперц теж зазначав, що безумовно свободним ми повинні називати того, хто незалежний від усього іншого, або від усього, що лежить поза ним. А внутрішньо свободним був би той, хто володіє цією необмеженою незалежністю не завдяки зовнішній владі над усім (тоді він був би Богом), а завдяки внутрішній перевазі над цим. Отже, внутрішня свобода означає владу визначати свавільним чином не зовнішню долю, а внутрішню, незалежно від усього зовнішнього.
По-третє, формула визначення свободи як пізнаної необхідності, несе в собі фатальний характер. Фаталістичність такого розуміння свободи, зазначає І. Бичко, полягає у її формальному характері -формальній (вимушеній) “згоді” діяти у напрямі необхідності (альтернативною їй може бути тільки відмова від дії взагалі, а зняття дії знімає взагалі саму проблему). Діяльність на основі знання дійсно знімає певні обмеження, але не рідко вимагає від людини жити не за своєю власною волею. Прагнення примусити людину діяти раціонально, морально чи естетично не завжди збігається з її власним розумінням істинного, доброго і красивого. У цьому сенсі людина хоче бути реально свободною.
Своє чільне місце в розгляді проблеми свободи займає гуманістична традиція. Прихильники цього підходу вбачають свободу в можливості гармонійного розвитку людини, розкритті усіх її задатків, повного вияву її сутнісних сил.
У зв’язку з тим, що суспільство є соціальною системою (а не фізичною чи органічною), його елементи (окремі індивіди, соціальні групи) мають і відповідно іншу міру виокремлення в цій системі. Людський індивід несе в собі, поряд з іншими, соціальні властивості і може реалізовувати їх за власною волею відповідно до поставлених самим перед собою цілей та ідеалів. Тому, нерідко, сутність свободи визначають у формі самовизначення (самодетермінації, самоутвердженні, самореалізації тощо) індивіда. Самовизначення передбачає, що хтось сам себе визначає, сам за себе вирішує, зумовлює свої цілі, ідеали та інтереси.
Поняття самовизначення (самодетермінація) є родовим для такого поняття, як автономія особистості. Тому воно є одним із абстрактно-загальних визначень свободи, однак не може ототожнюватися з свободою, оскільки може належати і необхідності (про це йшлося в попередньому параграфі). Свобода вимагає від індивіда як утвердження себе всупереч зовнішній детермінації, так і постійного переборювання власної обмеженості, успадкованої від природи і від свого соціального минулого.
Самовизначення, таким чином, можливе при провідній ролі самоутвердження. Остання, в свою чергу, утворює наступний щабель – самовиокремленість. Отже, людський індивід є істотою з можливостями безмежного саморозвитку, тобто універсальною.
Оскільки людина за своєю суттю діяльна і творча, то перше і Друге виявляються для неї формами її самоздійснення, самореалізації. Тобто свобода самореалізації постає своєрідним знаменником обох зазначених форм вияву свободи.
Ще однією, як інколи говорять, “найвищою” і “найважчою” формою свободи є самообмеження. Самообмеження – це здатність узгоджувати прагнення своєї волі з обставинами, які викликані такими ж прагненнями інших воль або закономірностями природи. Така здатність часто сприяє гартуванню в людині високих духовних і фізичних властивостей.
Вищою похідною від самообмеження виступає смиренність. Це така форма свободи, що забезпечує людині, попри труднощі і перепони, умиротворення і спокій, а також допомагає вистояти перед будь-якими випробовуваннями долі.
Та, мабуть, найабсолютнішою, найкрайнішою мірою самообмеження є така форма свободи як самозаперечення. Тут людина за своєю волею відмовляється від свободи або максимально сама собі її обмежує (наприклад, вияви альтруїзму, фанатизму, добровільного підкорення Богу, певному авторитету і под.).
Практично, всі названі та інші подібні форми вияву свободи пов’язані з такою її обов’язковою формою як відповідальність.
Однак, проголосити, що людина, будучи істотою універсальною, здатною до самовизначення, самореалізації, самообмеження, є одночасно і свободною – для розуміння свободи теж не достатньо. Справа в тому, що всі ці властивості можуть реалізовуватись і під примусом, або за необхідністю, тобто бути ззовні причинно-зумовленими.
Вважається, що людина є свободною в тому разі, коли вона хоче і може за власною волею здійснювати свої бажання. Інколи такий підхід повністю засуджується і таке визначення оголошується свавільним. У більшості ж випадків воно “обростає” рядом умов. По-перше, повинні бути відсутні зовнішні перешкоди та створені необхідні соціальні умови (економічні, політичні, морально-психологічні та ін.). По-друге, потрібна свободна воля.
По-третє, свободна воля повинна мати орієнтири (певні цілі, цінності, ідеали).
Під таким кутом зору можна побачити цілий ряд визначень свободи, як наприклад, свобода – це завжди можливість вчиняти відповідно із власними орієнтирами, бажаннями, прагненнями в рамках наявної необхідності.
Такий підхід властивий етико-психологічній традиції розгляду свободи, яка бере свій початок з ранньосередньовічної релігійної філософії і в основному зв’язана з проблемою свободи вибору.
Центральне місце тут приділяється визначенню та інтерпретації поняття “свобода волі”. Формально свобода волі означає, що людина сама може вибирати і визначати собі цілі, цінності, засоби їх реалізації, а також нести відповідальність за свій вибір. Але щодо змісту цього визначення є різні, в тому числі і діаметрально протилежні погляди. Ключове питання, яке потрібно розв’язати – це питання про те, чи може людина позбавитись загальної детермінації або зовнішньої причинної зумовленості, тобто питання про те, чи воля детермінована, чи вона дійсно свободна.
В вирішенні цього питання простежуються дві основні тенденції. Перша. Через те що людина є істотою природною і соціальною, то потрібно визнати, що відносно першого фактора вона багато в чому залежна і не все залежить від її волі. Проте очевидними є численні факти, коли людина вільно обирає щось, чого могла б і не обирати, коли вона чогось бажає, хоча могла б і не бажати, коли вона ставить перед собою ті чи інші цілі і визначає мету свого життя, коли вона обмежує себе в природно-необхідному заради високих ідей.
Друга. Прихильники детермінізму такий свавільний вибір бажань, інтересів, цінностей і цілей не визнають і таку свободу вважають ілюзією. Насправді вони вважають, що усі бажання, інтереси та цілі людини об’єктивно зумовлені і від неї не залежать. Вибір цих об’єктивно залежних елементів теж не залежить від неї, а визначається зовнішніми обставинами. Чому ж тоді виникає ілюзія свободи? На думку детерміністів, усе досить зрозуміло – люди усвідомлюють свої дії (прийняття рішень, появу бажань, постановку мети, зроблений вибір), однак причин їхніх не знають, і тому сприймають їх як такі, що вчинені за власною волею, свавільно. Свободу вони вбачають у такій волі, яка по-перше, виконує роль утримуючого начала, приборкувача тих почуттів і емоцій, яким людина інколи піддається і які можуть мати над нею певну владу. Воля повинна гасити подібні почуття та емоції, не дозволяти їм затемнювати розум, що робить поведінку людини моральною і раціональною. По-друге, у такій волі, яка здатна організовувати, упорядковувати і підпорядковувати різні інтереси, мотиви, потреби тощо, більш важливим, першочерговим, удосконаленим – за визначенням розуму.
Перевагою такого погляду вважається той факт, що, з одного боку, свобода зв’язується з розумом, а не із свавіллям, а з іншого, що воля забезпечує розуму можливість приймати правильні рішення і виступає силою, яка ці рішення упроваджує в життя. Але при такому підході знову повертаємося до “пізнаної необхідності”, до “прийняття рішень зі знанням справи”, не до свободної, а раціональної волі. Тобто приходимо до висновку, що воля детермінована.
Однак, представників детерміністського тлумачення проблеми свободи такий висновок теж не повністю задовольняє. По-перше, яка ж тут свобода, коли і бажання (мотиви, потреби, цілі), і їх вибір, і воля, що сприяє цьому вибору – все причинно зумовлене. По-друге, якщо за волею визнати роль утримувача і приборкувача не тільки соціальних, але і причинно-зумовлених дій людини, то за нею необхідно визнати статус свободної сили. Вимагати від сили, щоб вона не виявляла себе як сила, щоб вона не була прагненням подолати, прагненням повалити, прагненням панувати, жадобою мати ворогів, ламати опір та досягати тріумфів, не менш безглуздо, ніж вимагати від слабкості, щоб вона поставала як сила, вважає Ф. Ніцше. У той же час, не має бажання визнавати за волею в повній мірі статус сили. О. Ноговицин вважає, що це, по суті, та ж сила, та ж абсолютно свободна, нічим не детермінована і нічим не пояснювана сутність, але тільки направлена не на творчість із нічого і не на вибір, а на утримання, подолання імпульсивності. На думку В. Нестеренка, свобода як зусилля, наповнене смислом, – це цілком прийнятно, а ось свобода, яка сприймається і утверджується як сила, як виняткова можливість чинити по-своєму, втрачає свій смисловий грунт і перетворюється на сваволю та свавілля, володарювання несвободи. Більше того, вважає він, її єдиним владним смислом стає жадоба до панування.
Однак, панування, з одного боку, протилежне підкоренню, тому співмірне свободі, а з іншого боку, об’єктивно необхідне. В. Табачковський зазначає, що людині дано “опредмечувати” світ, саме в цьому, мабуть, і закладена “владна” інтенція, адже предметний світ людини дедалі більшає, тому і сутність влади в тому, щоб панувати над уже досягнутим рівнем влади, тобто в постійному самозростанні.
Отримуємо парадоксальну ситуацію. Щоб з неї вийти, потрібно знову повернутися до питання виникнення свободної волі. На жаль, психологічний підхід до цієї проблеми повної відповіді не дає, лише підтверджує, що дійсно існує суперечність. Щоб зрозумілий був зміст психологічного підходу, щоб можна було рухатися в пізнанні цієї проблеми вперед, зупинимося на його деяких положеннях.
Маючи біосоціальну природу, людина перебуває в полоні величезної множини різноманітних фізичних, фізіологічних, морально-психологічних, культурних та інших потреб. Цими потребами породжуються відповідні мотиви, які й спонукають людину до активності, до дії в тому чи іншому напрямку.
Але не все так просто відбувається. Завдяки розуму людина може не тільки усвідомлювати свої природні потреби, їхні причини і шляхи задоволення, але і створювати абстрактні, ідеальні потреби. Існує думка, що природні потреби “сильніші” перед ідеальними, атому потребують при їх реалізації додаткового підсилення, тобто волі.
Є і інша думка. Усвідомлюючи природні потреби, та створюючи ідеальні, людина мисленнєво формує набір конкретних та абстрактних понять – необхідних та потенційно-необхідних для життєдіяльності -створюючи тим самим узагальнюючі потреби, формуючи відповідно такі ж складні мотиви. Така мисленнєва ситуація чи такий стан свідомості- це тільки знання, думки, образи. Однак, вони не наділені імпульсом до дії, такою силою, щоб могла здійснити задумане. Отже, знову потрібна воля з її свободною силою.
У першому і другому випадку виникає одне і теж питання: звідки у волі джерело для підживлення своєї сили, чи своє власне, внутрішнє, чи зовнішнє, незалежне від людини? Якщо визнати, що сила волі живиться імпульсами, які йдуть від природних чи ідеальних мотивів, тобто ззовні, то вона просто зводиться до тих чи інших з них, значить про якусь волю “свободну чи несвободну” говорити не доводиться, а волі, як такої, просто не існує. Якщо ж воля визнається, і її сутність не зводиться до існуючих у людини мотивів, то необхідно визнати, що ця воля свободна в сенсі повної безпричинності. Це, у свою чергу, означає, що людина підсилює свої зусилля саме за власною волею. Таким чином, бачимо, що робити вибір чи на користь природних мотивів, чи породжених свідомістю, чи будь-яких із них – належить свавіллю людини. Так ось парадокс полягає в тому, що питання стоїть так: чи визнавати свавілля, чи не визнавати волю взагалі.
Якщо визначити волю через природний детермінізм, достатніх підстав немає, з’являється можливість вважати її причиною самої себе аналогічно спінозовській субстанції, яка не створена нічим, що знаходиться поза нею, яка є породженням самої себе. Такою можна визнавати і волю.
Однак, і така точка зору може бути спростована. Це спростування грунтується на тому, що самопородження волі – це строго унарне відношення (тобто відношення об’єкта до самого себе). Причинне ж відношення завжди є бінарним (тобто існує між двома об’єктами – причиною і наслідком). Тому воля не може бути причиною самої себе, спроба втиснутися між утвердженнями “воля свободна” і “воля детермінована” за допомогою утвердження “воля самодетермінована” була можлива лише до виникнення теорії типів Б. Рассела і семантичної теорії Тарського. Сьогодні це архаїзм, який виключає на цій основі третє утвердження.
На даному підгрунтті виникає ще одна традиція дослідження проблеми свободи – “філософського детермінізму”. “Філософський детермінізм”, на відміну від фізичного, визнає не тільки реальність явищ свідомості, але і каузальний вплив їх на волю. Як підкреслює І. Бичко, детермінантами свободи є духовні або внутрішні імпульси. Самі ці імпульси утворюються від тих же фізичних, органічних і соціальних реально існуючих компонентів, але інтеріоризованих духом, що стали його внутрішнім змістом і синтезувалися там (всередині духа) в духовний чинник дії – мету (усвідомилися). У свою чергу, мета екстеріоризується, озовнішнюється, стає ідеальним образом можливого, абстрактною реальністю, яка і детермінує дію.
Так ось секрет кантівського типу свободи (здатність самочинно починати ряд подій), І. Бичко вбачає у врахуванні І. Кантом унікальної духовно-тілесної двоїстості людського буття. Ототожнення Р. Декартом і Б. Спінозою людини з річчю, навіть і мислячою, зробило її “ланкою” чи “частинкою” природного ланцюга подій, здатну усвідомлювати, але не здатну впливати на хід природної причинності. Специфіка людини (незвідність до природного буття, не підпорядкованість природній причинності) виявляється у свободі, але у свободі не випадковій, визначуваній декарто-спінозівською формулою “пізнаної необхідності”, а у свободі самобутній, визначуваній як “здатність самочинно починати ряд подій. Кантівська ж людина, з одного боку, будучи фізичною ланкою природно-причинного ланцюга, з іншого боку, маючи духовність, здатна переривати цей ланцюг і переключати його продовження на абстрактну, потрібну людині, а не природі, можливість. А, отже, людина здатна самочинно, тобто за власним вибором, започатковувати ряд подій.
Вибір людина реалізує як з дійсного, так і з можливого. Є реальні або дійсні можливості, які реалізуються обов’язково, без будь-якого людського вибору, а є абстрактні – реалізація яких потребує розумових і вольових зусиль людини. Зробити вибір означає, по-перше, мати для цього умови, а по-друге, вирішити яка із можливостей (чи множини можливостей) буде перетворена в дійсність, з абстрактної стане реальною.
Такий підхід дозволяє проблему свободи волі розглядати як проблему свободи вибору. Таким чином, свобода вибору є там, де є умови для вибору і де є з чого вибирати.
Неначе само собою зрозуміле, що перш ніж стати “свободним для…” чогось, потрібно “звільнитись від…” певних обмежень. Проте панівним в вітчизняній філософії продовжує залишатися однобічне позитивне тлумачення свободи, як “свободи для …”. Звичайно ми погоджуємося, наприклад, з думкою М. Поповича, що звільнення людини від суспільних пут може не мати жодного значення, якщо її внутрішня порожнеча, не дає їй змоги щось глибше і людське “озовнішніти”, “опредметити”, “реалізувати”. Але саме в такії постановці питання – в діалектичній єдності “свободи від…” і “свободи для …”. Але ми зовсім не погоджуємося з такими визначеннями “свободи від …” як, наприклад, дає О. Логвиненко, що “свобода від …” може бути названа сваволею, тому що, саме по собі вільне обрання може перекреслювати попередньо досягнуту звільненість, занурювати в нову залежність і рабство. “Свобода від …” як повна незалежність від усього, свобода від Бога, диявола, від попередніх мотивів власної поведінки, а також від впливу ззовні, як і повний індетермінізм, навіть частково не можлива; або В. Несторенко, що у звичайному житті, коли говорять про свободу, мають на думці радше за все не примусовість наших дій, можливість діяти на свій розсуд, за покликанням власних бажань. У філософії та етиці такий варіант свободи вже давно називають “свободою від …” Мається на увазі те, що єдиним змістом її стає суцільне голе бажання відкинути всі форми обмеження, всі механізми регуляції нашого життєвого процесу – від різного роду державних і громадських настанов аж до того самого “свого розсуду” і голосу сумління.
На нашу думку між “свободою від …” і “свободою для …” великої філософської суперечності не існує. Це дві сторони однієї медалі. Наприклад, свобода слова означає або ж свободу від цензури, або ж свободу говорити і писати те, що вважаєш потрібним; свобода віросповідування означає свободу від переслідування за віросповідування, або ж свободу поклонятися тому, кому вважаєш за потрібне, чи не поклонятися зовсім.
Коли утверджується, що свобода вибору є там, де є з чого вибирати, неодмінно постає питання про співвідношення людини з простором можливостей, тобто з усією природною і соціальною реальністю, яка розкривається перед нею.
Прихильники “філософського детермінізму” вважають вибір гносеологічною процедурою. А, отже, щоб вибір був безпомилковим, необхідно знати всі можливості, що є перед людиною в цій просторово-часовій ситуації. Але таке практично не можливе, бо тоді людина була б Богом, або її свідомість була тотожною Абсолютному Духу. Тому людина вибирає не із простору можливостей, а з його частини, яка утворена відомими їй можливостями, тобто із певного (конкретно для неї) простору вибору. Звідси видно, що вибір тим вільніший, чим більше простір вибору наближається до простору можливостей. Однак, у такому разі ми знову повертаємося до “пізнаної необхідності” і до “прийняття рішень зі знанням справи”.
Актуальність проблеми свободи постмодерністи вбачають не тільки в переході суспільств в нову фазу розвитку (пості ндустріальні, інформаційні, ліберально-демократичні тощо), але й неможливістю вирішення багатьох, навіть переважної більшості, філософських і соціальних питань поза контекстом проблеми свободи і свавілля.
Філософи-постмодерністи розуміють свободу не інструменталістськи, тобто не як результат ліквідації зовнішніх детермінацій (панування, насильства, обмежень). Феномен влади вони піддають аналізу тільки тому, що переконані у тому, що ті, хто інтегрований у тканину владних відносин, можуть вже самим фактом своєї присутності, а тим більше, за допомогою активних дій здійснювати опір цим владним відносинам. Такими своїми протидіями вони здатні практично трансформувати топос владних відносин і завдяки цьому не перебувати у стані рабської покірності. Я досліджую ті стратегії, підкреслює М. Фуко, дотримуючись яких індивіди через свою боротьбу, свої конфронтації, свої проекти вільно констатують самих себе як суб’єктів здійснюваних ними практик, або ж навпаки, -відмовляються від практик, котрі їм нав’язуються владою.
Таким чином, хоча люди й уплетені у тканину владних відносин, у них, по-перше, завжди зберігається деяка множина виборів стратегій ухиляння від цих відносин і, по-друге, тканина владних відносин є середовищем, у якому саме тільки й можливе виникнення і розгортання соціальної свободи. Отже, у певних межах людина має можливість протистояння, опору, протидії владним відносинам. Саме завдяки таким можливостям у топосі владних відносин можуть виникати локуси свободи.
У контексті позаінструменталістського її розуміння, влада на переконання постмодерністів, – це іманентна частина будь-якої людської активності.
Коло можливостей ухиляння, яке влада надає у даний момент агенту соціальних дій, ніколи не є замкнутим. У цьому колі завжди зберігається ймовірність виникнення нових можливостей. Опір владі тоді полягає в тому, аби відкривати, винаходити, виявляти все нові й нові способи непокори владі, і тим самим розширювати межі локусу свободи.
Зовні особистість сучасного суспільства існує лише як локус перетинання певного набору соціальних ролей і функцій, як своєрідний простір, у якому зіштовхуються, взаємодіють, взаємопроникають соціальні структури. Здійснюючи деконструкцію цієї структуралістської системи репрезентації дійсності, філософи постмодерну переконані, Що навіть у цьому “просторі” у особистості залишається можливість свободи. На їхню думку, унікальна вільна особистість може існувати не як зазначене вище “перехрестя”, на якому зустрічаються, взаємодіють і перетинаються структури, а як точка розриву, як “локус просвіту” структур, тобто як своєрідний дефект, що виникає при їхньому контакті.
У міру того, як кожна така особистість зіштовхується з розсіяними в просторі культури дефектами чи “просвітами” для неї існують певні моменти свободи. Використання таких “просвітів”, підкреслює О. Соболь, дозволяє особистості на її розсуд (тобто свавільно) зчленовувати ці структури по-новому, вводити їх у нові відносини одну з одною. Використовуючи таку логіку, особистість відповідно до своїх бажань зіштовхує, схрещує, клонує різноманітну мову та соціальні ролі, здійснюючи тим самим практику вільної реконструкції.
Оцінюючи можливі підходи до розгляду свободи, М. Попович, наприклад, робить такий висновок: “свобода в когнітивному вимірі є прийняття рішення на основі кращого знання справи, тобто “пізнана необхідність”. Свобода в сугестивному вимірі є можливість реалізації поставлених цілей, бажань, мотивів, тобто свобода реалізації, утвердження “Я” (“свобода для…”). Свобода в експресивному вимірі – це незалежність людини від реального світу, “свобода від…”.
Таким чином, розглядаючи свободу під різноманітними кутами зору видно, по-перше, що свобода є необхідною, істотною і невід’ємною властивістю волі, тобто її атрибутом; по-друге, що свавілля перебуває у взаємозв’язку із свободою і за певних умов виступає її формальним або негативним моментом (частиною, елементом, ступенем).



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)