Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Свавілля як компонента свободи

Свавілля як компонента свободи


Однак найбільш поширеним є негативно-заперечувальний підхід до поняття свавілля.
Такий підхід, звичайно, має право на своє існування, бо ж свавілля, як феномен, дає тому численні приклади на досвіді. Проте прийняття свавілля з його тільки негативного боку невиправдано звужує знання про це соціальне явище і в цілому його значення.
Свобода і свавілля завжди в історії філософської думки розглядалися в певному зв’язку. Характер цього зв’язку в різні часи уявлявся теж по-різному – від прямого ототожнення до протиставлення. Ототожнення свободи і свавілля приводило інколи взагалі до заперечення самої свободи. Розрізнення ж цих феноменів частіше всього схилялося до відриву одного від іншого, при цьому свавілля бачилося як щось формальне, негативне, нижче і яке становило загрозу свободі. У результаті принцип свободи як один з основних принципів буття людини у світі опинився розірваним на дві частини, кожна з яких неначебто існувала і функціонувала по-своєму. Такий підхід призвів до того, що позитивний, змістовний момент у визначенні свободи, витіснив її початковий негативний момент. Ф. Гаєк підкреслює, що можна справедливо говорити про різні типи свободи, “свободу від” і “свободу для”; хоча у нашому розумінні “свобода” є одна, вона відрізняється ступенем, але не типом.
Отже, враховуючи і донині існуючу думку, що свавілля повинно бути взагалі відкинуто як випадковість, як антипод свободи, ми все-таки ставимо питання: чи не є свавілля компонентою свободи?
На те, що свавілля є фрагментом, частиною, моментом у складі дійсної свободи, вказує Б. Вишеславцев. Він підкреслює, що свобода є перш за все свавільність вибору, що ігнорування свавілля тягне за собою нерозуміння зла, бо цим самим ігнорується проблема переходу від першої свободи до другої. Подальше ігнорування свавілля означає його недооцінку, заперечення і подавления заради свободи в добрі. Тоді ми одержимо, вважає Б. Вишеславцев, деспотизм великого інквізитора, тобто повне знищення всякої свободи в ім’я знищення суб’єктивного свавілля. Однак, і на сьогодні проблема залишається невирішеною. Найбільш важким для суспільства було і залишається прийняття свободи не тільки в її розумному, такому, що грунтується на добрі, знанні, справедливості, вияві, але і свободи як свавілля.
Свобода сьогодні, незважаючи на різноманітність її виявів і визначень, уявляється і як опір, опозиція і, навіть, протистояння свідомості буттю в двох її вимірах – негативному і позитивному, або “свобода від…” і “свобода для…”
Тут частіше всього увагу звертають на загальнорозповсюджений феномен людського супротиву, коли людина розумом усвідомлює необхідність підкорятися Божим, природним чи соціальним принципам, згоджується з ними, визнає їх цінність, а ось єство її бажає інших принципів, які можуть навіть протистояти розуму.
Однак, чи сам розум завжди бажає тільки добра? Ще Ф. Достоєвський заперечував Сократу, Платону та іншим, хто вважав, що тільки незнання, тільки неможливість через незнання бачити свої вигоди, заважають людям поважати закони і робити добро. Він запитує: “О скажіть хто першим оголосив, хто першим проголосив, що людина тільки тому робить капості, що не знає дійсних своїх інтересів; а що якби її просвітити, відкрити їй очі на її дійсні, нормальні інтереси, то людина враз стала б доброю і благородною тому, що ставши просвітленою і розуміючи дійсну свою вигоду, саме в добрі побачила б особисту свою вигоду, а відомо, що жодна людина не може діяти завідомо проти особистої своєї вигоди, отже, так би мовити, за необхідністю стала б робити добро?”. І, відповідаючи на своє запитання, вигукує: “О немовля! О чисте невинне дитя! Та коли ж це так було в усі тисячоліття, щоб людина діяла тільки з одної своєї власної вигоди? Що ж робити з мільйонами фактів, які стверджують про те, як люди завідомо, тобто цілком розуміючи свою власну дійсну вигоду, залишали її на другому плані і кидалися на інший шлях, на ризик, навмання, ніким і нічим не змушені до того, а неначе саме тільки не бажаючи вказаного шляху, і уперто, свавільно пробивали інший, важкий, безглуздий, відшуковуючи його ледве не в сутінках. Отже, їм дійсно ця упертість і свавілля було приємнішим будь-якої вигоди”.
Це говорить про те, що не тільки чуттєво-тілесна складова людської істоти, але й духовна може чинити опір принципу чи закону (природному, божому, моральному чи будь-якому встановленому). Отже, протиборство людини і буття може існувати не в одній (як звикли думати), а в двох формах – в формі опору “плоті” і в формі опору “духу”. Опір духу, свідомості, розуму полягає не в тому, що людина робить не те, що хоче (або через незнання, чи через безсилля щось змінити), а в тому, що вона свідомо робить не те, вірніше робить те, що бажає.
Опір духу значно глибший, сильніший і радикальніший порівняно з чуттєво-афективними виявами. Людині потрібне своє власне і свободне бажання, своя власна уява чи примха, людині потрібна самостійність. Вона часто зважується порушувати встановлений спокій, йти проти законів, принципів, правил, а тим більше проти диктату чи вказівок “відповідальних” і “мудрих”… – тобто проти всього того, що наказує їй розумна логіка-тільки через те, щоб діяти так, як хочеться, щоб мати право побажати собі навіть гіршого, щоб не бути зобов’язаною бажати собі одного тільки розумного чи правильного. Чому вона йде на такі жертви? Щоб зберегти найдорожче – свою особистість, свою індивідуальність, своє “Я”.
Але протиставляючи опір “плоті” і опір “духу”, з’ясовуючи вагу кожного в цьому співвідношенні, ми теж припускаємося деякої помилки. Людина єдина в своїй плоті і духові, людина живе усім своїм єством – прагне і бажає, любить і ненавидить, творить і руйнує. Як зауважив з цього приводу Ф. Достоєвський, розсудок є річ добра, це безсумнівно, але розсудок є тільки розсудок і задовольняє тільки розсудковій здатності людини, а хотіння є вияв усього життя, тобто усього людського життя. Адже я, наприклад, цілком природно хочу жити для того, щоб задовольняти всій моїй здатності жити, а не для того, щоб задовольняти одну тільки мою розсудкову здатність, тобто яку-небудь двадцяту частку усієї моєї здатності жити. Що знає розсудок? Розсудок знає тільки те, що встиг пізнати, а натура людська діє уся цілком, усім, що в ній є свідомо і позасвідомо.
Отже коли людина вибирає, а цей процес починається в глибинах людської психіки, далеко в несвідомому і підсвідомому, закон, заборона, імператив безсилі, право, влада, авторитет не діє. Як зазначає Б. Вишеславцев, будь-який закон повинен спочатку бути свободно визнаним, будь-яка влада і будь-яке право повинне бути свободно установлене. На будь-який імператив свобода свавілля може відповісти “злочином” або гордим неприйняттям самої форми закону (анархізм). На будь-яке “належне”, що надходить від системи цінностей, можлива відповідь, я нічому не зобов’язаний, я роблю, що хочу!
Маючи можливість чинити “опір” довкіллю (тобто за допомогою всього несвідомого і свідомого – відчувати, сприймати, уявляти, відображати, мислити і на основі цього рефлексувати, реагувати, діяти, творити) людина, за допомогою цього дару, спроможна звільнятися, як від каузальних зв’язків природи, так і необхідностей соціальної реальності, що в свою чергу відкриває їй можливість вибору. Таким чином, можна припустити, що свобода якраз і народжується першим актом — свавільністю, тобто можливістю виходити за межі (трансцендентувати), можливістю переривати ланцюг причинних зв’язків, а вибір – це наступний акт, коли започатковується новий ряд зв’язків.
Отже, існує два ступені, точніше два рівні свободи. Однак, мало зафіксувати цей уже відомий в філософській думці факт, потрібно розглянути, чому не можна ігнорувати першим рівнем – свавіллям, і чи є підстава ставити питання про свавілля як елемент або момент свободи?


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)