Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Функціонально-інтеріоризовані вияви свавілля та їх значення

Функціонально-інтеріоризовані вияви свавілля та їх значення


Свавілля допомагає людині не втратити власне “Я”, зберегти свою особистість, індивідуальність, значущість, самовладдя.
Прагнення людини знайти, зберегти і виразити свою індивідуальність, особистість, завжди було актуальним для неї. В бутті індивіда, “Я”, суб’єкта в епоху Модерну ніхто не сумнівався, більше того індивідуальність мислилась як щось цілісне, незаперечне, одиничне і, в той же час, універсальне. Та й філософія звертається обличчям до людини не як родової істоти, не як трансцендентного суб’єкта, не як існування “множинності в роді”, а саме як до -індивідності, окремішності, самості, єдності.
Для сучасного ж суспільства характерними є роздільність і фрагментальність економічної, політичної, культурної сфер, кожна з яких структурується на основі різноманітних конфліктуючих один із одним принципів. Звідси виникає питання, чи не перетворилася особистість інформаційного суспільства на подобу маріонетки, що виконує нав’язані їй соціальні ролі.
Зруйнувалися надії терапевтів Модерну, наголошує Ж. Бодрійяр, досягти справжньої інтегрованої особистості після появи у сучасному психоаналізі концепції фрагментованої, політеїстичної самості. Все, що є в людській істоті – її біологічна, м’язова, мозкова субстанція – витає навколо неї у формі механічних або інформаційних протезів.
Тому сьогодні постмодерністи ставлять питання “як можливе” “Я”? їх відповідь зводиться до того, що “Я” в сучасному світі неможливе.
У постмодерні немає самовпевненості суб’єкта в можливості науково-технічними засобами трансформувати духовну природу самої людини. Там, де людина минулих епох вбачала єдність смислу, смислову цілісність, людина постмодерну бачить лише штучне нав’язування цілісності. Смисл цілого утримується на ієрархії частин, на гарантійному упорядкуванні окремих смислових фрагментів. Людина минулих епох уміла бачити цей смисл, тобто могла відчути виправданість ієрархії смислових фрагментів, вірила в сталу гармонію цілого і частин. Людина в ситуації постмодерну бачити смисл не вміє – ця ієрархія для неї стала штучною і насильницькою. За будь-яким цілісним утворенням та подією людина постмодерну лише бачить голу волю до влади, маніпуляцію та штучне конструювання.
Головне завдання постмодерну – допомогти сучасній людині усвідомити себе у контексті не метафізичної перспективи модерну, принципового самовизначення, а іронії перспективи, у контексті якої усі реалії усвідомлюються як історичні випадковості, а не реалізації апріорно зумовлених надісторичних “проектів”, смислів, фіналів.
Висловлюється думка, що потрібно відмовитися від ідеї цілісної особистості. Настільки багато різнорідних потоків комунікацій, в які втягнута сучасна людина, що індивідуальна свідомість нездатна інтегрувати їх у вигляді єдності “Я”. Свідомість опиняється “перенасиченою” і “фрагментарною”. Всі без винятку традиції із втіленою у них ієрархією цінностей втратили сьогодні авторитет, не можуть вважатися незаперечними. Тому особистість, як агент дії, що передбачає наявність певних цінностей, уявлень про права і обов’язки і відповідальність за вчинки, втрачає смисл. Оскільки все, що колись складало цілісність індивіда, особистості тепер “виведено на орбіту”, то “Я” стає чимось мозаїчним і суперечливим. Виявом фундаментальної екзистенційної неузгодженості сучасної людини стала криза самоідентичності, кардинальне порушення органічності всіх складових людської життєдіяльності, втрата надійних, усталених, раціонально вивірених, освячених традицією життєво значущих орієнтирів в усьому універсумі людського буття.
Отже, індивід втрачає віру у своєму повновладді, зникає проблема самоідентичності. Ставши фрагментованою, особистість зникає. Глобальне постіндустріальне суспільство, приглушаючи мотиви індивідуалізму та егоїзму своїх членів, призупиняючи їх атомізащю, робить це не через культуру і духовність, а соціотехнічно. Економічна раціональність замінюється технологічно. Людина дрейфує не в бік особистості, а в бік перетворення в “людський фактор”… Замість матеріальних інтересів, що відходять на другий план, розвивається не доброта і любов до ближнього, а погоня за інформацією і інтелектуальною власністю, престижне, символічне споживання. Коли говорять про заміну праці творчістю, то творчість мається на увазі технічна.
Відносини між людьми у всіх сферах (економічній, політичній, духовній, власне соціальній) в ситуації постмодерну перетворюється з суб’єкт-об’єктних в суб’єкт-суб’єктні, що передбачає напруженість дій і вчинків, а відповідно і відповідальність на порядок вищу.
Людина в ситуації постмодерну, з одного боку, уникає відповідальності за вибір, а з іншого прагне мати своє “Я”, своє обличчя, виразити себе. Тому залишаючись “гвинтиком” та об’єктом впливу різноманітних мереж та технологій глобального суспільства, людина, щоб залишити собі хоча б якусь свободу, залишаючись сама собою, ховається за маску.
Ось тут і приходять на “допомогу” людині соціальні технології, мас-медіа, інтернет, масова культура, які покликані вирішити двоє завдань – звільнити людину від особистої відповідальності і психологічного напруження.
Людина Премодерну жила в гармонії з Богом – для Бога і себе, була людиною моральною. Людина Модерну жила своєю справою, служила собі, сім’ї, вважаючи, що так добре Богові і суспільству. Людина пізнього Модерну, коли розрахунок, купівля, споживання, сфера матеріального виробництва проникли в культуру, “шоу-бізнес”, науку, “інтелектуальну власність”, сім’ю, шлюбний контракт, в інтимні відношення, “прейскурант на різноманітні сексуальні послуги”, спорт, а ще дивніше, в релігію, стала цілком економічною, замінивши людину моральну. Для такої людини світ розгортається не через призму Божих заповідей чи кодексів моралі, а рентабельності, конкретних вартостей. Починається дрейф від особистості. Беззаперечно, людина у цій ситуації розвивається, розумнішає, але моральні і вольові властивості стагнують відносно розуму.
Духовне відношення до світу як єдиного цілого, включає в себе пізнавальну здатність людини, здатність мислити, а такожїї бажання, почуття, волю. У ситуації постмодерну відмічається посилення розпаду духовного. До нього призводить експансія інформаційності, пізнавальності, науковості, яка витісняє емоційно-вольову частку духовно. Розум, знання, наука не применшуються, люди стають інтелектуальнішими, прагматичнішими, живуть краще і комфортніше, однак вони стають механістичнішими, відчужинішими і роботоподібнішими.
Йдеться про духовну кризу людини. У цілому вона задоволена своїм буттям саме як людина маси. Вона не хоче робить зусилля, вона втікає від свободи. Проте людина, відзначає Г. Кисельов, не зводиться до свого ratio, ми можемо отримувати достовірні знання про реальність і іншими шляхами…, в наш час це ледве не загальновизнано.
Раніше роль особи, її героїчність чи заслуженість була тривкою, її наслідували, а сьогодні неповторне з’являється на якусь мить, тиражується і зникає, залишаючи місце такому самому, тому постмодерністи, особливо Ж. Бодрійяр, вважає це за кільцевий рух, а не прогрес.
Постмодерністи не визнають суб’єктивного світу, внутрішнього світу людини. Вони вважають, що “Я”, суб’єкт з його внутрішнім світом, не є чимось безпосередньо даним, як про це думали протягом тривалого часу, а в певному смислі чимось створеним, сконструйованим – і це правильно. Однак, це нічого нового не означає і не суперечить наявності внутрішнього світу, бо він є винятково важливим для існування “Я” як єдності індивідуального генезису, адекватного усвідомлення світу і центру прийняття свідомих рішень. Як зазначає М. Гайдеггер – зовнішнє не просто “переноситься” у внутрішній план, воно індивідуально привласнюється. Людина краще буде воліти до Ніщо, ніж нічого не воліти.
Тобто суб’єкт весь час потрапляє в ситуацію, коли він повинен постійно вибирати. На думку В. Табачковського, однією з найнагальніших світоглядно-екзистенційних проблем кожної істоти є проблема її спроможності. Ствердити цю спроможність, визначити й усвідомити її межі, її пастки, діяти згідно з таким усвідомленням – чи не означає для кожного з нас: збутися? “Збутися” означає “бути-з-собою”, стати тим, ким ти є відповідно до своїх природних схильностей.
У “переповненому” світі й “перенасиченій” свідомості звичайно нелегко знайти щось ясно зрозуміле, чітко усвідомлене. Однак, ми не можемо не приймати рішень, не грати ролей (не функціонувати) тощо. Тому тут потрібна санкція волі, своєї волі. Правда, можна й відмовитися від традиційного бажання самоствердження, втекти від реальності, втекти від дійсної реальності – живучи в міфах, фантазіях, грі, парадоксах, містиці. Але, як зазначає Г. Заіченко, сьогодні скрізь “передова”, і все залежить від кожної, окремої людини.
З вищесказаного можна зробити висновок, що порівняно з новочасовою ситуацією, коли все здавалось визначеним (життєві перспективи, ідеали, цінності), в ситуації постмодерну роль свавілля зростає, позаяк потрібно не тільки здійснювати і вибирати з встановленого, але тепер потрібно самому собі щось встановлювати (в мозаїці різних топосів і в умовах поліфункціональності), а також обирати кожний раз неординарно.
Свавілля може виступати хоча і допоміжним, але потрібним моментом в самовизначенні (самодетермінації) людини.
Поняття “самовизначення” широко використовується у всій сучасній науці, бо воно є родовим для таких важливих понять як “самоакту а л ізація”, “самоуправління “.”самовираження” “самостійність”.”самоудосконалення”, “саморегуляція” та інших “само…”.
У філософії додавання займенникового прикметника “само” до того чи іншого слова має цілком визначене словоутворююче значення, сенс якого полягає в позначенні спрямованості дії на того, хто її здійснює. У будь-якому з утворених за допомогою “само” понять головною суттю є самість, що означає у В. Даля: особистість, самоособистість, одноосібність, а у М. Хайдеггера: буття “Я” (само-буття), тобто таке суще, яке може сказати: “Я”. Отже, самість – це, здійснення “Я” свого буття відповідно до власно-прийнятих потягів, бажань, мотивів.
Таким чином, самовизначитися означає для людини з’ясувати для себе, що вона є саме тією, якою обрала для себе бути, відчувати себе самою для себе законодавецем. Наприклад, наказ чи установка: на розвиток і розкриття своїх особистісних можливостей — це самоактуалізація; зберігати внутрішній спокій, діяти розумно і зважено в складних ситуаціях – це самовладання; керувати власними вчинками, психологічними і фізіологічними станами – це саморегуляція; оцінювати власні можливості, якості, достойності і недостатки – це самооцінка і под.
Самовизначення залежно від конкретної ситуації може бути свободним і детермінованим, але воно в будь-якому випадку є свавільним. Бо тільки самості дано вибирати вірувати чи не вірувати, приймати ті чи інші цінності, моральні норми чи не приймати, володіти собою чи віддати себе стихійним силам, тримати свою гідність і честь чи кинути під ноги.
Присутність феномену свавілля у структурі особистості дає можливість мислити, відчувати, актуально переживати людиною те, від чого вона залежна, чому вона себе протиставляє. Воно потрібно їй, щоб не перетворитися в Боголюдину (від мене залежить усе) або в останнього конформіста (від мене не залежить нічого).
Ф.В.Й. Шеллінг зазначає, що людина піднята на таку вершину, на якій вона однаковою мірою містить у собі джерело свого руху у бік добра і в бік зла; зв’язок начал в ній не необхідний, а свободний. Вона знаходиться на роздоріжжі: щоб вона не вибрала, рішення буде її діянням, але не прийняти рішення вона не може.
Якщо визнати, що особистість цінніша, ніж тварина, рослина, мінерали, елементи, та ще додати сюди властивість людини приписувати собі перевагу у всьому їй відомому створеному світі, то чому б не поставити людську особистість на вершині всієї ієрархії Цінностей. Ця думка незмінно призводить до такої ієрархії цінностей, яка мислиться у двоякій формі: або вищою цінністю і святинею для неї є її живе, конкретне “Я” – все інше нижче і підпорядковане, або вищою цінністю і святинею є “клас”, “група”, “колектив”. Перше призводить до культу людини (Боголюдини), друге – до культу певної соціальної групи.
Однак, визнаючи автономію людини, завдяки такій її властивості як свавілля, ми не ототожнюємо її з Боголюдиною. Свавілля людини не абсолютне, воно порівняно з Богом, не дорівнює свободі, ми підкреслюємо свавілля, як хоча і необхідний, але тільки момент свободи. Це пояснюється тим, що людина не самодостатня. Як зазначає Ф.В.И. Шеллінг, що воля основи зараз же у першому творенні збуджує свавілля тварі, щоб дух, виступаючи як воля любові, знайшов дещо, що протистоїть йому, в чому він може здійснитися. У зв’язку з тим, що з’явилась можливість штучного втручання в самі природні, біологічні основи людини за допомогою генної інженерії ставиться питання: Чи існують межі такого втручання, наскільки свавільно може діяти тут людина? Чи може це втручання регулюватися етичними, правовими, релігійними приписами, чи потрібно в них самих втручатися? Чи може людина свавільно проектувати не тільки власне індивідуальне і соціальне життя, але й власну біологію?.
“Я” не може бути тотожним Боголюдині (тобто Абсолютним), так як знаходить себе тільки в протиставленні такому Абсолютному, тільки в ньому “Я” виявляється й існує. Сутністю людини, зазначає Е. Фромм, є суперечливість, яка закладена в самих умовах її існування. Саме завдяки своїй такій суті людина змушена шукати все нових і нових рішень. Але при цьому людина постійно відчуває свою недостатність, залежність. Вона її мислить, переживає. А це означає, що вона відчуває, усвідомлює і переживає те від чого залежить. Таким чином, людина знає, що вона дана собі не одна, а разом з іншим, що вона дана собі в протиставленні, в протилежності іншому. З іншого боку, коли недостатність і залежність людини, під тиском певних зовнішніх чи внутрішніх умов, гіперболізується, вона вже не в стані протистояти, опиратися, боротися, а відповідно і вибирати, приймати власні рішення. Вона в такому разі пристосовується до плину речей, відношень і процесів, тобто стає конформістом.
Отже, як коментує книгу В. Розанова “Великий інквізитор” Б. Вишеславцев, наша душа глибока тайна, вона є складною, вона складається не з одного того, що в ній чітко спостерігається, в ній є багато такого, чого ми не підозрюємо в собі, але воно починає відчутно діяти тільки в деякі моменти, дуже виключні. У більшості випадків ми до самої смерті не знаємо дійсного змісту своєї душі; не знаємо дійсного образу того світу в середині якого живимо, бо він змінюється відповідно тій думці чи тому почуттю, які до нього ми застосовуємо.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)