Головна Головна -> Підручники -> Підручник Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.) скачати онлайн-> 11.4. Договори на використання об’єктів промислової власності Ліцензійні договори

11.4. Договори на використання об’єктів промислової власності Ліцензійні договори


Найбільш поширеними договорами на використання об’єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Слід мати на увазі, що ліцензійні договори не єдина правова форма використання об’єктів інтелектуальної власності. Але всі договори на використання мають відповідати певним принциповим умовам, визначеним чинним законодавством.
Першим таким принциповим положенням чинного законодавства України про інтелектуальну власність, є припис, за яким використання об’єкта інтелектуальної власності можливе тільки на підставі договору користувача з власником зазначеного об’єкта. Будь-яке позадоговірне використання об’єкта інтелектуальної власності чинним законодавством оцінюється як порушення прав на цей об’єкт. Звичайно, порушенням прав інтелектуальної власності не визнається використання без дозволу власника (володільця) цього права, яке дозволене законом як виняток. Чинне законодавство містить немало таких винятків, про них йшлося вище і немає потреби їх повторювати.
Поза межами визначених у законі винятків будь-яке використання будь-якою особою об’єкта інтелектуальної власності можливе тільки на підставі договору користувача з власником цього об’єкта.
Другим принциповим положенням договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності є їх платний характер. Право розпоряджатися належним об’єктом має його власник, тому він може надати дозвіл і на безплатне використання. Це право власника об’єкта. Проте в переважній більшості договори на використання інтелектуальної власності є платними, взаємовигідними, двосторонніми. Плата за використання може здійснюватися в різних правових формах. Розмір винагороди, порядок її обчислення, строки виплати визначаються угодою сторін. Це принципово нове положення чинного законодавства України про інтелектуальну власність.
За законодавством, що діяло раніше, розмір винагороди, порядок обчислення, строки виплати та всі інші питання, що стосувалися винагороди, ретельно регламентувалися нормативними актами. Будь-яка свобода дій в цьому питанні не допускалась. Це загальне правило стосувалося як авторського, так і патентного права. Чинне законодавство України розв’язання цих питань віддало на розгляд сторін договору.
У нормативному порядку визначаються лише мінімальні розміри винагороди за використання творів літератури і мистецтва, нижче яких опускатися не дозволяється. Щодо інших об’єктів інтелектуальної власності таких обмежень не встановлено.
Договори на використання об’єктів інтелектуальної власності мають чинність тільки в межах, визначених законом або договором. Так, наприклад, договір на використання зазначеного об’єкта може бути укладений на строк, який не перевищує строків правової охорони даного об’єкта. Якщо патент видано строком на 6 років, то договір на використання цього об’єкта не може бути тривалішим 6 років. Обмеження користування тим чи іншим об’єктом може стосуватися території, часу, кількості тощо. Сторони в договорі можуть дійти згоди і щодо інших обмежень користування, але всі вони повинні бути чітко обумовлені договором.
Суттєві обмеження містить закон щодо використання об’єктів інтелектуальної власності, визнаних в установленому порядку секретними. Такі обмеження стосуються тільки об’єктів промислової власності, принаймні так свідчить чинне законодавство. Проте при наявності відповідних умов видається, що і твір науки також може бути в установленому порядку визнано секретним, але Закон України “Про авторське право і суміжні права” не містить такої норми. Між тим вона не була б зайвою. Адже є закриті літературні фонди.
Секретними об’єктами інтелектуальної власності визнаються такі, які містять інформацію, яка в установленому порядку віднесена до державної таємниці. Порядок визнання того чи іншого об’єкта секретним визначений Законом України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р., нова редакція якого була прийнята 21 вересня 1999 р.
За цим Законом державна таємниця (далі також — секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Віднесення інформації до державної таємниці — процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього.
Договори на використання об’єктів інтелектуальної власності за невеликим винятком, установленим законодавством, укладаються в простій письмовій формі. Усні договори у цій сфері не допускаються. Разом з тим чинне законодавство не містить приписів, які встановлювали б до договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності нотаріальну форму. Звичайно, сторони, які забажають засвідчити укладання такого договору в нотаріальному порядку, мають право це зробити. Договори про використання об’єктів інтелектуальної власності мають бути не просто укладені в письмовій формі, а й підписані сторонами, а їх підписи мають бути засвідчені відповідними печатками. В договорі має бути обов’язково зазначена дата його укладення.
Особливістю договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності безперечно є результати інтелектуальної діяльності. Як уже визначалося, предметом таких договорів мають бути лише ті результати, які визнані об’єктами правової охорони. Але це не виключає можливості укладення договору і на результат, який не є об’єктом правової охорони.
Слід відзначити, що договори на використання об’єктів інтелектуальної власності є найбільш поширеною правовою формою забезпечення суспільства необхідними технічними засобами та сповіщення про досягнуті результати у сфері науки, літератури і мистецтва. Відносини, що складаються в процесі передачі і використання здобутків інтелектуальної діяльності досить складні. Вони потребують детального регламентування. У договорі мають бути чітко визначені численні умови його використання, масштаби використання, ціна, підстави припинення та умови відповідальності.
Найбільш поширеними договорами на використання об’єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Світова практика їх застосування достатньо їх удосконалила, накопичений великий досвід їх використання. Назва цих договорів походить від латинського слова licentia — дозвіл. У даному випадку дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності, який оформляється договором.
Достатнього досвіду використання об’єктів інтелектуальної власності в Україні ще не накопичено. Основні умови та реквізити поки що не типізовані у відповідних зразкових чи примірних договорах.
Тому дуже важливо визначити зміст та основи) умови жръдусм ліцензійного договору, який стає єдиним і основним документом, що регулюватиме права і обов’язки сторін у відносинах щодо використання об’єктів інтелектуальної власності, взаємні розрахунки, відповідальність тощо. Найчастіше спори виникають саме через прогалини в укладеному договорі, нечіткість його визначень, некон-кретність об’єкта тощо. Варто врахувати й те, що при виробленні проекту договору багато його умов характеризується невизначеністю стосовно того, який ефект буде досягнуто в результаті використання об’єкта інтелектуальної власності. Це значно ускладнює укладання договору.
Законодавство в частині ліцензійних договорів не визначається повнотою. Закони України про інтелектуальну власність обмежуються лише визначенням ліцензійних договорів. Так, наприклад, Закон України “Про авторське право і суміжні права” наводить визначення видів ліцензійних договорів (авторських договорів про передачу виключного і невиключного права на використання твору) і тут же містить статтю 33, в якій йдеться про договори на право використання творів. Норми цього Закону стосовно ліцензійних договорів і договорів на використання творів не дають підстави зробити чіткий і однозначний висновок про принципову відмінність між цими двома договорами. Вона просто непомітна. Доводиться погоджуватися з тими авторами, які вважають, що будь-який договір на використання твору чи будь-якого іншого об’єкта інтелектуальної власності є не що інше як ліцензійний договір.
Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” в редакції від 1 червня 2000 р. та з урахуванням Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” від 21 грудня 2000 р. також обмежується лише визначенням ліцензійних договорів. Стаття 28 п. 7 цього Закону проголошує, що власник патенту надає будь-якій особі дозвіл (видає ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору. Щодо секретного винаходу (корисної моделі) такий дозвіл надається тільки за погодженням із Державним експертом. За ліцензійним договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов’язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.
Чинне законодавство України передбачає кілька видів ліцензійних договорів. Кілька видів вироблені міжнародно-правовою практикою. Серед останніх слід назвати передусім так звану повну ліцензію, яка представляє собою не що інше як купівлю-продаж об’єкта інтелектуальної власності. Взагалі слід наголосити на тому, що ліцензійний договір є саме продаж дозволу на використання об’єкта інтелектуальної власності.
Отже, повна ліцензія є дозвіл на використання запатентованого об’єкта на весь строк чинності патенту і на використання об’єкта в повному обсязі. По суті це є продаж самого об’єкта. Проте з юридичної точки зору між продажем патенту і наданням повної ліцензії існує принципова відмінність. При продажі патенту на умовах, наприклад, щорічних відрахувань з суми продаж запатентованих виробів неуплата покупцем чергового платежу не тягне за собою відновлення прав на патент у продавця. Якщо ж мова йде про договір повної ліцензії, укладений на таких же умовах, то неуплата ліцен-зіатом чергового платежу тягне за собою припинення чинності договору.
При відчуженні самого патенту правонаступник стає патентово-лодільцем. В останні роки договір повної ліцензії поступово втрачає своє значення, його застосування зменшується. Це зумовлюється тим, що економічна ситуація в сучасних умовах досить динамічна. Умови, за яких був укладений договір повної ліцензії, були вигідні, але вони зафіксовані на весь строк чинності договору. Економічна ситуація може змінитися таким чином, що ті ж самі умови стали вже невигідними, але змінити їх уже не можна без згоди тієї чи іншої сторони. Між тим сучасний цивільний оборот досить динамічний, що в свою чергу зумовлює таку ж оперативність в правовому забезпеченні цієї динаміки. Договори, укладені на тривалий строк чинності, стають невигідними. Вони перестали задовольняти міжнародний обіг патентів.
За договором виключної ліцензії ліцензіар передає право на використання об’єкта інтелектуальної власності ліцензіату в повному обсязі, на визначеній території і на обумовлений строк. Ліцензіару залишається та частина права на об’єкт, яка не охоплена виключною ліцензією. При цьому ліцензіар не має права надавати ліцензії на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі на цій же території в обсязі наданих ліцензіату прав.
Відмінність виключної ліцензії від невиключної (простої) полягає перш за все в тому, що при виключній ліцензії ліцензіар сам не може використовувати предмет ліцензії в тих межах, які були визначені договором про виключну ліцензію, і надавати права використання третім особам. Водночас ліцензіар може використовувати предмет ліцензії поза межами виключної ліцензії самостійно і надавати просту ліцензію (чи виключну) третім особам. Наприклад, якщо ліцензіар видав ліцензію на використання об’єкта інтелектуальної власності на території Франції, то він може видати просту чи виключну ліцензію на той же об’єкт на території будь-якої іншої країни.
Виключна ліцензія може бути обмежена певним часом, наприклад, договір укладений лише на два роки. Після закінчення цього строку ліцензіар може знову видати просту чи виключну ліцензію будь-кому на новий строк. Виключна ліцензія може бути обмежена також і обсягом використання предмета ліцензії.
За договором виключної ліцензії ліцензіату може бути надано право видачі субліцензії, тобто ліцензіат має право укладати догори простої ліцензії з третіми особами на використання того самого предмета виключної ліцензії. Межі прав за такою субліцензією не повинні виходити за межі основної ліцензії.
Виключна ліцензія більш вигідна для ліцензіата, оскільки вона надає йому можливості для використання предмета ліцензії з найбільшою для себе вигодою.
За договором про невиключну ліцензію ліцензіар передає право на використання об’єкта інтелектуальної власності ліцензіату, залишаючи за собою право на використання цього ж об’єкта, включаючи право надання ліцензій іншим особам. Проте ліцензіат не наділяється правом на видачу субліцензій.
Чинне законодавство України про промислову власність містить ще одну — так звану відкриту ліцензію. За цією ліцензією власник патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності (крім патентів на секретні об’єкти промислової власності) має право подати до Установи для офіційної публікації заяву про готовність надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого об’єкта промислової власності. Іншими словами, власник патенту оголошує відкриту ліцензію для будь-якої особи, яка забажає скористатися цим запатентованим об’єктом. Для стимулювання відкритих ліцензій в законодавстві встановлена певна пільга для власників патентів — збір за підтримання чинності патенту в такому разі зменшується наполовину, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви.
Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов’язана укласти з власником патенту договір про платежі. Спори, що виникають під час виконання цього договору, вирішуються в судовому порядку.
Проте може статися так, що жодна особа не виявила бажання скористатися оголошеним дозволом. Тоді власник патенту може подати до Установи письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У такому випадку річний збір за підтримання чинності патенту сплачується в повному обсязі починаючи з року, наступного за роком публікації такого клопотання.
Примусова ліцензія. Чинне законодавство України про промислову власність містить припис, за яким у разі невикористання об’єкта промислової власності без поважних причин протягом трьох років, починаючи від дати публікації відомостей про видачу охоронного документа, або від дати, коли використання об’єкта промислової власності було припинено, на цей об’єкт може бути видано так звану примусову ліцензію. Будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати даний об’єкт, може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на його використання. Суд може прийняти рішення про надання такого дозволу (примусової ліцензії) за таких умов: 1) з власником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укладення ліцензійної угоди; 2) власник охоронного документа не зміг довести, що факт невикористання об’єкта зумовлений поважними причинами; 3) примусова ліцензія надається на умовах невиключної ліцензії.
Примусова ліцензія, видана судом, повинна містити визначення обсягу використання, строку дії дозволу та порядку виплати винагороди власнику охоронного документа.
В умовах воєнного та надзвичайного стану, а також в інтересах суспільства Кабінет Міністрів України має право дозволити використання об’єкта промислової власності визначеній ним особі без дозволу власника охоронного документа. Такий дозвіл також надається на умовах невиключної ліцензії, але з виплатою власнику документа відповідної компенсації.
Видача примусової ліцензії на секретний об’єкт промислової власності може мати місце лише за умови, що заінтересована особа має дозвіл на доступ до цього об’єкта від Державного експерта.
Якщо зазначена особа не може досягти з власником охоронного документа згоди щодо надання ліцензії, то Кабінет Міністрів України має право дозволити особі, визначеній Державним експертом, використання секретного об’єкта без згоди власника на умовах невиключної ліцензії з виплатою йому відповідної компенсації.
Спори щодо видачі ліцензій і виплати компенсацій та їх розміру вирішуються в судовому порядку.
Чинне законодавство України про промислову власність знає ще одну ліцензію — так звану залежну. її сутність полягає в тому, що за певних умов власник одного патенту може просити дозволу використати об’єкт промислової власності, патент на який належить іншій особі.
Власник патенту зобов’язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання об’єкта промислової власності власнику пізніше виданого патенту за таких умов:
1) такий дозвіл (залежна ліцензія) видається власнику пізніше виданого патенту;
2) залежна ліцензія видається власнику раніше виданого патенту;
3) об’єкт промислової власності, призначений для досягнення іншої мети, захищений пізніше виданим патентом;
4) пізніше захищений об’єкт промислової власності має значні техніко-економічні переваги;
5) зазначений об’єкт не може використовуватися без порушення прав власника раніше виданого патенту.
Дозвіл (залежна ліцензія) надається в обсязі, необхідному для використання об’єкта промислової власності власником пізніше виданого патенту.
При цьому власник раніше виданого патенту в свою чергу має право отримати ліцензію на прийнятних умовах для використання об’єкта промислової власності, що охороняється пізніше виданим патентом.

Укладення ліцензійних договорів

Метою ліцензійного договору є не просто одержати право на використання об’єкта інтелектуальної власності, а одержати цей дозвіл з найбільшою вигодою для ліцензіата. Таку ж ціль ставить перед собою ліцензіар. Тому в ліцензійному договорі мають бути визначені його істотні та інші умови з великою обережністю.
Передусім контрагенти ліцензійного договору мають чітко визначити, хто є хто. Ліцензіар має впевнитися, що ліцензіат — та особа, з якою можна мати справу, вона дійсно є тією особою, за яку себе видає. Адже може виявитися, що за спиною ліцензіата стоїть цілий гурт інших юридичним осіб, які будуть використовувати предмет ліцензії, а ліцензіар гадав, що користуватися об’єктом буде тільки він один.
У свою чергу ліцензіат також повинен переконатися, що ліцензіар має право укладати ліцензійний договір, що він уповноважений виступати як такий від імені групи юридичних осіб, які мають право інтелектуальної власності на предмет ліцензійної угоди.
Важливо точно визначити предмет договору: що то є — винахід, корисна модель, промисловий зразок, топографія інтегральної мікросхеми тощо. При визначенні цієї умови має бути чітко сформульовано, який корисний ефект очікується від використання даного об’єкта, які витрати зумовлює його використання. У договорі мають бути застережені масштаби і обсяг використання об’єкта — територія, строки, кількість, зміст використання, цілі, призначення. Зазначені параметри мають бути чітко визначені в договорі.
Строк ліцензійного договору не може бути більш тривалим, ніж строк правової охорони, він також має бути чітко визначеним. У міжнародно-правовій практиці ліцензійні договори укладаються на строк 5—10 років. Тенденція у визначенні строків ліцензійних договорів розвивається у бік їх скорочення.
За загальним правилом у ліцензійному договорі може бути передбачена можливість ліцензіата удосконалювати об’єкт промислової власності. У випадку такого передбачення у договорі має бути визначена доля цих удосконалень, хто має стати їх власником.
У договорі обов’язково має бути умова про дотримання конфіденційності предмета ліцензійного договору, його удосконалень, обсягу використання та інших умов ліцензії. Щодо яких елементів має бути визначена конфіденційність, сторони вирішують самі.
Безперечно, ліцензійний договір може включати й інші умови, які сторони знайдуть за необхідне включити. Це право сторін. Але перед їх включенням кожна із сторін має ретельно зважити доцільність такого включення. Проте чи не найбільш важливою умовою ліцензійного договору є його ціна, винагорода за використання об’єкта промислової власності. При визначенні ціни договору має бути враховано багато факторів. Ліцензійний договір може супроводжуватися угодою про використання ноу-хау, яке, як правило, істотно підвищує ефективність використання об’єкта. Ціна ноу-хау та умови його використання визначаються окремо. Ліцензійний договір може містити умови, за якими предмет договору має бути забезпечений необхідною документацією, консультаціями ліцензіара, наданням технічної допомоги при використанні об’єкта тощо. Наведені та інші фактори мають бути враховані при визначенні ціни договору.
Визначення ціни ліцензійного договору — досить складний процес. Без досвідчених фахівців тут, мабуть, не обійтися. Ціна за передачу прав на об’єкт промислової власності може бути визначена в різних формах: твердій сумі, коли наперед розрахована сума виплачується одночасно або по частинах; роялті, що широко практикується у міжнародних патентних відносинах. Роялті — це платежі будь-якого виду, які вносяться як винагорода (компенсація) за використання або надання дозволу на використання об’єктів інтелектуальної власності. Винагорода в формі роялті може встановлюватися також і за використання інших об’єктів права власності суб’єкта підприємницької діяльності, включаючи авторські права на будь-які твори науки, літератури і мистецтва, записи на носіях інформації, права на копіювання і розповсюдження будь-якого патенту чи ліцензії знака на твори та послуги, права на винаходи, на промислові або наукові зразки, креслення, моделі або схеми програмних засобів обчислювальної техніки, автоматизованих систем або систем обробки інформації, секретної формули чи процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау). (Закон України “Про оподаткування прибутків підприємств” від 28 грудня 1994 р., ст. 1, п. 1.13).
Роялті, за загальним правилом, розраховуються від економічного ефекту, одержаного внаслідок використання, в даному разі, об’єкта інтелектуальної власності. У багатьох випадках за використання об’єктів промислової власності встановлюється винагорода у формі твердої суми і роялті.
Сторони ліцензійного договору можуть встановлювати й інші форми виплати винагороди за використання об’єктів інтелектуальної власності.
Обов’язковою умовою ліцензійного договору має бути визначення місця і порядку розгляду спору, що може виникнути в процесі виконання договору. У разі порушення умов ліцензійного договору однією із сторін вона може запропонувати прийнятні способи розв’язання виниклого спору. Коли ж такої згоди між сторонами досягти не вдалося, то вона має право звернутися до суду. Сторони і самі можуть розробити механізм розв’язання такого спору ще до звернення до суду. Так, позов може бути переданий для висновку незалежним експертам або для розгляду групі фахівців, що складається із представників кожної сторони, або для проведення процедур примирення чи арбітражу. У ліцензійному договорі зазначені питання мають бути чітко визначені.
У ліцензійному договорі слід чітко застережити, що ліцензіару нічого не відомо про права третіх осіб на предмет ліцензії. Договір повинен містити визначення термінів, що вживаються в ньому. Таке уточнення сприятиме уникнення їх різному тлумаченню.
Близьким до ліцензійного договору є договір комерційної концесії (франчайзингу). Цей договір в останні роки набуває в міжнародній практиці все більшого застосування. Проте в Україні зазначений договір поки передбачається лише в проекті Цивільного кодексу України. По франчайзингу інших нормативних актів Україна не має.
За договором франчайзингу одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплекс виключних прав, належних правоволодільцеві, у тому числі право на фірмове найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця, на комерційну інформацію, що охороняється, а також інші передбачені договором об’єкти виключних прав — знак для товарів і послуг тощо.
Договір франчайзингу передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі (зокрема, з визначенням мінімального чи максимального обсягу використання) із зазначенням або без зазначення території використання стосовно певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одержаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торгової діяльності, виконання робіт, надання послуг).
Сторонами в цьому договорі можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Це можуть бути комерційні організації та фізичні особи, зареєстровані як індивідуальні підприємці.
Договір комерційної концесії (франчайзингу) має бути укладений в простій письмовій формі. Недодержання письмової форми позбавляє договір чинності. Договір підлягає обов’язковій реєстрації органом, який реєструє юридичні особи. У відносинах з третіми особами договір набуває чинності з моменту його реєстрації.Договором франчайзингу може бути передбачено право користувача видавати дозвіл іншим особам на використання комплексу виключних прав або частки цього комплексу на умовах субфранчай-зингу. Безперечно, умови субфранчайзингу мають бути погоджені з правоволодільцем. Користувач несе субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану правоволодільцеві діями похідних користувачів.
Винагорода за договором комерційної концесії може виплачуватися користувачем у формі разових або періодичних платежів, відрахувань від виторгу, націнки на оптову ціну товарів, що передаються правоволодільцем для перепродажу, або в іншій формі, передбаченій договором.
Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну останньому для здійснення прав, наданих йому договором комерційної концесії. В обов’язки правоволодільця входить також консультування користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням концесії. Правоволоділець зобов’язаний постійно контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.
У договорі можуть бути передбачені й інші обов’язки правоволодільця, зокрема, видати користувачеві передбачені договором і оформлені належним чином ліцензії.
У свою чергу користувач зобов’язаний використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності фірмове найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця зазначеним у договорі способом. Одним із основних є обов’язок користувача забезпечити якість товарів, що виробляються ним на основі договору комерційної концесії, тобто забезпечувати відповідність якості товарів, що виробляються ним на основі договору, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт і послуг, що виробляються, виконуються або надаються безпосередньо правоволодільцем. До обов’язків користувача відноситься також обов’язок не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну інформацію. Договором на користувача можуть бути покладені й інші обов’язки.
Договір комерційної концесії (франчайзингу) може містити певні обмеження прав сторін. Так, наприклад, правоволоділець може бути обмежений у праві надавати такі ж права іншим особам на цій же території. Користувач зобов’язаний не конкурувати з правоволодільцем. Він зобов’язаний погоджувати з правоволодільцем місце розташування комерційних приміщень.
У договорі комерційної концесії мають бути передбачені відповідальність правоволодільця за виконання умов договору перед користувачем. У ньому має бути умова, яка передбачає право користувача укласти договір комерційної концесії на новий строк, повинні бути визначені підстави та умови для зміни договору. Важливе значення мають підстави припинення договору, які також мають бути визначені в договорі. У договорі повинні бути визначені наслідки припинення виключного права, користування яким надано договором, та інші необхідні умови.
На завершення цієї теми варто підкреслити, що відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” зараз не вимагається обов’язкова реєстрація ліцензійних договорів в Установі. Достатньо їх письмового оформлення.
Відповідно до цього Закону договір про передачу права власності на об’єкт промислової власності і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі і підписані сторонами. Для третіх осіб такі договори вважаються дійсними від дня публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру.

Питання для контролю
1. Поняття договорів у сфері інтелектуальної діяльності.
2. Авторські договори та їх види.
3. Договори у сфері суміжних прав.
4. Договори у сфері науково-технічної діяльності.
5. Договори на використання об’єктів промислової власності.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.)