Головна Головна -> Підручники -> Підручник Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій) скачати онлайн-> РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ ВИЯВИ СВАВІЛЛЯ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ ТЕМА 7. ТОТАЛІТАРИЗМ ЯК ВИД ПОЛІТИЧНОГО СВАВІЛЛЯ Феномен тоталітаризму

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ ВИЯВИ СВАВІЛЛЯ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ ТЕМА 7. ТОТАЛІТАРИЗМ ЯК ВИД ПОЛІТИЧНОГО СВАВІЛЛЯ Феномен тоталітаризму


Ідея універсального порядку (Космосу) на противагу безладдю первісного Хаосу визрівала вже в античні часи. Однак раціоцентрична тенденція започаткована новочасовою філософією, набирає, за висловлюванням І. Бичка, сформованого вигляду (“титанізму”) через картезіансько-спінозівську концепцію Розуму як “світла самої природи”, піднесеного Г.В.Ф. Гегелем до рангу універсальної формули тотожності мислення і буття. Мабуть це й дало можливість йому заявити, що світовий дух не звертає уваги на те, що він використовує численні людські покоління для роботи свого власного усвідомлення, що він здійснює страхітливі затрати виникаючих і гинучих людських сил; він досить багатий для такої витрати, він веде справу en grande, у нього досить народів та індивідів для такої трати.
Такі Погляди, по-перше, ініціюють унітариські тенденції в численних неогегельянських напрямах: з англійського – випливає принцип підпорядкування частини цілому та індивіда державі (холізм); в італійському – “обґрунтовувалася” ідея культурного примату Італії в усьому світі; з німецького (через К. Маркса) – у спотвореному вигляді живилася марксистсько-ленінська ідеологія тощо.
Раціонально-впорядковані чинники, по-друге, впливають на “омасовлення”. Людина маси є такою як усі. В загальному життєвому потоці вона пливе за течією. Більше того, вона вороже ставиться до відмінного, незвичайного, індивідуального тощо. Таким чином люди “вирівнюються”, “усереднюються”. Суспільна свідомість орієнтується не на пошук творчих можливостей осягнення реального життя, а на консервацію і відтворення досягненого порядку життя, на консолідацію людської маси з метою її тоталізації(від лат. totos – цілий, цілісний).
Зруйнувавши феодальні форми спільності – станову, цехову тощо, людина західноєвропейського суспільства негативно переживає свою свободу, здійснює “втечу від свободи”. Ця втеча, зазначає І. Бичко, супроводжується пошуком міфічного “героя”, готового прийняти на себе відповідальність свого народу й повести цей народ за собою – у “світле майбутнє” комунізму, до “Тисячолітнього рейху”, до “нового світового порядку”. Такі “герої” – “вождь”, “фюрер”, “дуче” та ін., справді з’являються і тоді маса „упорядковується” в тоталітарну суспільну систему. Особливо сприятливі умови для подібних тоталітарних режимів виникають в силу певних історичних умов у XX ст. Такі з них мали місце в СРСР, Італії, Німеччині, Китаї, Камбоджі, Іраку та ін.
Російсько-радянський тоталітаризм
Російські дослідники з гіркотою відмічають, що історія Росії це історія несвободи. З гіркотою, тому, що російському народу завжди не вистачало схильності пристосування до життя і здатності здобувати зручності. Це недолік, але вважається, що через цей недолік відкривається гідність російського народу та країни, гідність метафізичних пошуків духовної небуржуазності. Тут мається на увазі розуміння буржуазності не як соціально-класового явища, а як духовного, яке М. Бердяев визначав як пристосування до світової даності з метою влаштування спокою і безпеки у цьому світі, як слухняність становищам і оцінкам створеним інерцією цього світу, як таким, що оцінює людину не по її якостям. Протилежним буржуазності є будь-яке творче подолання світової даності, вихід із оцінок світової інерції. Протилежним буржуазності є жертовне зречення від влаштованості і безпеки. Так ось, парадоксом є те, що Росія створила антибуржуазну ідеологію, але не створила своєї антибуржуазно’! духовності.
Відтворення несвободи в російській історії, що зв’язане з духовною небуржуазністю, пояснюється причинами, які увесь час є одними й тими ж, коли народ підтримує деспотизм проти свободи: соціальна ворожнеча і національна гордість.
Весь процес історичного розвитку в Росії був зворотним західноєвропейському: це був розвиток від свободи до рабства. Рабство диктувалося не примхою властелинів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденній економічній базі. Тільки крайнім і загальним напруженням, залізною дисципліною, жахливими жертвами могла існувати бідна, варварська держава, що безкінечно розросталася.
Російський шлях є особливим у тому відношенні, що він характеризує цю країну як західну за своїми цілями і як східну за способами їх досягнення. Цілі передбачають прогрес, перехід на шлях розвитку подібний західним країнам, прискорений рух до нього. Засоби ж запозичені з азіатських деспотій, схожі з ними. Ця суперечність відтворювалася аж до недавнього часу з постійністю архетипа. Причину цього патріотично налаштовані російські філософи вбачають не в національному характері, не в схильності правлячої еліти до зловживання владою, а в історичній долі народу. В основі її- прагнення до прогресу, не дивлячись на низький економічний старт, не дивлячись на незрілість передумов до швидкого розвитку. Не національний генофонд, а соціально-політичні передумови створили цю модель життя. І як би до неї не відносилися з позиції логіки свободи, вона дала можливість Росії і Радянському Союзу стати великою державою, тобто вирішити проблему національної гордості.
Чи вірною є теза про сутнісну нездатність руських до свободи або їх історичну емпіричну несхильність до неї? В принципі немає підгрунття це заперечувати, якщо йдеться про політичну свободу, “свободу від…” (примусу). В Росії віднаходиться вторинна цінність свободи у порівнянні з рівністю та справедливістю, а також потяг до анархічного уявлення про свободу, до тлумачення свободи як волі. Тому, по-перше, суспільний примус виникає часто через соціальну незрілість людей, їх неготовність до свободи, яка пов’язана з відповідальністю і, по-друге, антидемократичні режими в Росії трималися не тільки на насильстві, а й на свідомості недовіри свободі.
Цікавим в цьому сенсі є співвідношення свободи і патріотизму в російському характері. До певної міри свобода і патріотизм протилежні поняття, тому що свобода йде з автономії індивіда, а патріотизм – з цінності цілого. Об’єднання цих понять – одна з серйозних проблем.
Росіяни схильні не до рабства, а до свободи сваволі, в гіршому випадку і до однієї і до іншої сторони цієї суперечності. Тому їхньою справжньою пристрастю часто є державність, а не політична свобода, і ця пристрасть часто-густо проявлялася і в радянський час. Ця пристрасть характеризує їх не як рабів, а як патріотів. Саме тому росіяни знають переважно формальну свободу свавілля, яка є зворотним боком підкорення або рабства.
Переважання волі (а не свободи) в російському народові С. Л. Франк пояснює двома різними за часом станами – коли народ вірить у монархію і протистоїть своїм безпосереднім гнобителям, а також чужій йому „барській” інтелігенції, і коли він втрачає віру у верховну владу. Проте на цьому етапі оволодіння ідеєю свободи росіяни, на відміну від західних людей, не можуть еволюціонувати разом з секуляризацією церкви, Ренесансом і Реформацією (оскільки останні в Росії були відсутні) і зіштовхуються з трудностями збереження неперервності культурно-історичної традиції, рішуче простуючи до переробки світу, викорінюючи традиції і беручи на Заході не усі його духовні плоди, а швидше черствіючі крихти і недоїдки з його бенкетного стола.
Якщо поставити питання, чому ж рівність, а не свобода, перш за все, в її політичному сенсі, були предметом особливого шанування російських людей, то необхідно охарактеризувати історичні умови формування цього стану: капіталізм у Росії не був достатньо розвинутим, він був закутим феодальними відношеннями. Тому люди не могли відчути значення свободи для їхнього особистого економічного процвітання. Населення окремих регіонів Росії (північ, місця проживання козацтва та ін.), які мали великий досвід у здійсненні свободи для забезпечення заможного життя, цінили саме свободу і менше мріяли про рівність. Отже, не національний характер, а соціальні умови стали визначальними у виборі початкових цінностей свободи і рівності. Домінанта свободи присутня у російських феодальних князівствах. Рух до свободи характерний для періоду відміни кріпосного права, для російських буржуазних революцій. В інші періоди історії більшість населення Росії, як і в радянський період суспільство в цілому, дійсно не мало свободи і не виявляло до неї особливого прагнення.
Так було з “свободою від…”, а що ж з „свободою для…”? Як відомо остання виявляється у двох своїх видах: формальній свободі свавілля (“пожити за своєю волею”) і свободі („жити за істиною і добром”). Будучи політично безправним російський народ розвивав у собі саме ці види свободи, внутрішньої свободи і саме в ній, а не в політичному устрої суспільства, він (так само як і його філософи), як правило, шукав реальний вихід. Він безстрашно кидався у свавілля неполітичної свободи, в реалізацію утопічних проектів, не турбуючись про безпеку. Соціалістичні перетворення в Росії захопили багатьох цією свободою свавілля – пожити за своєю волею, за істиною, за добром, за віками очікуваною рівністю, справедливістю. Тому Росія часто й жила непередбачено.
Чи можна однозначно стверджувати про нелюбов Росії до свободи і любові Заходу до неї? Захід і Росія по-різному розуміли свободу і рівність: Захід затвердив формальну рівність, Росія шукала фактичної. Також два види свободи були представлені і розірвані у досвіді Росії і західних країн: політична свобода, автономія індивіда (Захід) – формальна свобода свавілля (пожити за своєю волею) і свобода пошуків життя, влаштованого за істиною і добром (Росія). Остання ідея і була проголошена в радянський період, але вона була зв’язана з відмовою як від політичних свобод Заходу, так і від формальної свободи свавілля традиційної для Росії, тобто була максимально звужена сфера свободи, вона була позбавлена усіх відомих звичайній людині визначень.
Російський контекст надав поняттю рівності не юридичного, а економічного сенсу, який полягав спочатку в урівнянні майна. Общинний ідеал майнової рівності не міг реалізуватися як рівність у багатстві. Економічна нужда формувала уявлення про рівність як рівність у бідності, не як про однакове володіння майном, а як про однакове неволодіння ним. Ідеал рівності легко переходив у вимогу зрівнялівки, що розповсюджувалась не тільки на майно, а й на людей. Такий ідеал “рівності” чи “справедливості” передбачав вирівнювання рівня активності людей, нівелювання і розчинення особистості в колективі.
Таким чином, так і не набувши досвіду свободи “свободи від…”, проте втративши і “свободу для…”, тобто свободу свавілля -народи Росії опинилися в омуті тоталітаризму.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Свавілля як проблема сучасної філософії (Конспект лекцій)