Головна Головна -> Підручники -> Підручник Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.) скачати онлайн-> 16.2. Міжнародні конвенції про охорону авторського права і суміжних прав

16.2. Міжнародні конвенції про охорону авторського права і суміжних прав


Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р.
Дана Конвенція багато разів переглядалася і останній раз у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2 жовтня 1979 р. Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об’єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва.
У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, які підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.
Основними засадами зазначеної Конвенції є:
1) національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку ж охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;
2) принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Іншими словами, твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій же охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;
3) принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.
Об’єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном “літературні і художні твори” охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.
Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які законом не охороняються. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається.
Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що увійшли до зазначених збірників. Усі зазначені твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу.
Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча самого цього терміну Конвенція не вживає. Конвенція передбачає, що в разі, коли невідомо, хто є автором твору, але є підстави гадати, що автором цього твору є громадянин країни-члена Союзу, законодавець цієї країни може призначити відповідний компетентний орган, який має здійснювати захист прав такого автора.
Суб’єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання в ній.
Під випущеними у світ творами слід розуміти твори, випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору.
Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури.
Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.
Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів. До особистих немайнових прав Конвенція відносить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, яке може завдати шкоди честі і репутації автора.
Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв’язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата (ст. llbls), право на публічне читання (ст. llter), право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12) і право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14). Так зване право “часткової участі”, передбачене ст. 14ter (відносно оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів), є факультативним і застосовується лише тоді, коли це допускається законодавством країни, до якої належить автор.
Передбачена охорона може бути витребувана в будь-якій країні Союзу за умови, що законодавство країни, до якої відноситься автор, це дозволяє в обсязі, що допускається законодавством країни, в якій витребовується ця охорона.
Бернська конвенція передбачає також випадки використання творів без дозволу автора і без виплати йому певної винагороди. Тобто права автора можуть бути обмежені на користь третіх осіб. Це так зване “вільне використання”.
Паризький акт Бернської конвенції. Бернська конвенція, незважаючи на численні її перегляди, в певних своїх принципових положеннях не відповідала тим соціально-економічним і політичним змінам, що сталися в світі. Тому в 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Країн, що стали незалежними, стало багато і з ними не можна було не рахуватися. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції. Зазначеним країнам були надані пільги стосовно перекладу і відтворення творів іноземних авторів. Додатковий розділ до Конвенції істотно розширив перелік виключень із загального правила про виключність прав автора. Були передбачені обов’язкові невиключні ліцензії на переклад і відтворення творів іноземних авторів з метою освіти, які не могли передаватися іншим особам.

Всесвітня конвенція про авторське право

Конвенція підписана в Женеві 6 вересня 1952 p., переглянута в Парижі 24 липня 1971 р.Бернська конвенція в основному була розрахована на розвинені країни Західної Європи. її членом не були США та ряд інших країн. США з їх потужною поліграфічною промисловістю та величезним книжковим ринком, таким чином, випадали із орбіти Бернської конвенції. Тому відразу після закінчення другої світової війни почалися пошуки шляхів охоплення США та інших країн міжнародною конвенцією по авторському праву.
Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, які підпадають під її охорону. Немає в цій конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об’єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, які підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії.
Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава-член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку ж охорону, як і власним авторам. Дана Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними стосовно будь-якого твору, який користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою конвенцією.
Строк охорони об’єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської конвенції дана конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.
Досить детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: “Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск в світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції”.
Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією.
Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив в світ перекладу і не дав дозволу на випуск в світ перекладу твору на одну із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави вправі видати будь-якому громадянину цієї держави ліцензію на переклад твору на відповідну мову. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.
Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття.
На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає в тому, що відповідно до побажань країн, що розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.
Статус країни, що розвивається, надається ООН за клопотанням цієї країни.
Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим стосовно невипущених у світ творів. Автори таких творів користуються в державах-учасницях Конвенції, в яких вони просять надати охорону їхнім творам, такими ж правами, що і вітчизняні автори неопублікованих творів. Проте охорона твору такого автора надається за умови, що автор є громадянином держави, що приєдналася до Конвенції. Водночас кожна держава-учасниця Конвенції може в своєму національному законодавстві прирівняти таких авторів на своїй території до власних громадян.
Правила Конвенції опубліковані твори поділяють на дві групи. Першу групу складають твори за принципом громадянства автора: твори, автор яких є громадянином держави-учасниці Конвенції, підлягають охороні незалежно від того, де вони опубліковані. Охороні підлягають також твори, які вперше були опубліковані на території країни, що не є учасницею Конвенції.
Другу групу складають твори за принципом місця випуску у світ. Твори авторів, які є громадянами держави-учасниці Конвенції, охороняються незалежно від того, де вони були вперше випущені, навіть якщо це мало місце в країні, яка не є учасницею Конвенції.
Якщо ж твір випущений на території держави-учасниці Конвенції, то він підлягає охороні на території кожної держави-учасниці Конвенції незалежно від того, громадянином якої держави є автор. Цим Всесвітня конвенція відрізняється від Бернської.

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення (“Римська конвенція”)

Бурхливий розвиток звуко- і відеозаписувальної техніки та технічних пристроїв для передачі звуків і зображень на далекі відстані зумовили виникнення ринку аудіо- і відеопродукції. Цей ринок досить інтенсивно і успішно розвивається і вже приносить солідні прибутки його учасникам. Шоу-бізнес на ринку посідає одне із самих прибуткових місць.
Зазначені фактори зумовили необхідність створення системи правової охорони як на національному, так і на міжнародному рівні нових об’єктів інтелектуальної власності — об’єктів суміжних прав.
Проблема охорони об’єктів суміжних прав на міжнародному рівні з середини минулого століття постала настільки гостро, що вже в 1961 р. була підписана Конвенція, яку стали називати Римською конвенцією. Особливість суміжних прав полягає в тому, що вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Це перша міжнародна угода такого виду. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав повинна здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об’єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми).
Суб’єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб’єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, що використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення.
Членами Римської конвенції можуть стали лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учасниці Конвенції надається така ж правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися Конвенція не дозволяє.
Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму. Національний режим виконавцям надається за таких умов:
– виконання має місце в іншій договірній державі;
– воно включено до фонограми, що охороняється Конвенцією;
– виконання транслюється в живому виконанні в передачі, що є об’єктом правової охорони Конвенції;
– незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання.
Національний режим надається виробникам, якщо виробник є громадянином іншої договірної держави (критерій національності) або перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі (критерій фіксації), або фонограма була вперше чи одночасно випущена у світ в іншій договірній державі (критерій випуску у світ).
Національний режим організаціям ефірного мовлення надається за умови, що постійне місце знаходження цієї організації знаходиться в іншій договірній державі (принцип національності) або, якщо передача транслювалася з передавача, розташованого в іншій договірній державі, незалежно від розташування початкової організації ефірного мовлення (принцип територіальності). Договірні держави можуть заявити, що вони забезпечать охорону радіо- і телепередач тільки в тому випадку, якщо умови національності і територіальності задовольняються щодо однієї і тієї договірної держави. Виконавці мають право дозволяти чи забороняти:
– передачу в ефір або сповіщення для загального відому живого виконання;
– здійснення запису незафіксованого виконання;
– відтворення фіксації виконання за умови, що початкова фіксація була здійснена без згоди виконавця або що відтворення здійснюється з метою, недозволеною Конвенцією або виконавцем.
Виробники фонограм мають право дозволяти чи забороняти пряме чи опосередковане відтворення їх фонограм. Організації ефірного мовлення мають право дозволяти чи забороняти:
– одночасну ретрансляцію їх передач;
– фіксацію їх передач;
– відтворення недозволених фіксацій їх передач або відтворення законних фіксацій з протизаконною метою;
– сповіщення для загального відома їх телевізійних передач за допомогою приймачів, встановлених у місцях, доступних для публіки, за плату.
Римська конвенція містить також і певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Деякі з них встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави. Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або відносно радіо і телепередач часу такої передачі.
Римська конвенція є першим міжнародним документом в галузі суміжних прав, які активно розвиваються, і тому потребують більш детального правового опосередкування.
Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р.
Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття:
а) “фонограма” — виключно звуковий запис звуків;
б) “виробник фонограми” — будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;
в) “копія” — матеріальний носій, який містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який включає всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі;
г) “розповсюдження серед публіки” — будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.
Кожна держава-учасниця зобов’язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки.
Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції.
Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів. Проте обов’язкові ліцензії можуть бути передбачені тільки в тому випадку, якщо дотримані такі умови:
– відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень;
– ліцензія дає право відтворення тільки на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію, і вона не поширюється на експорт копій;
– відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, яка визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені.
Норми даної Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-вико-навців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-вико-навців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов’язана дотримуватися норм Конвенції стосовно фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави.
Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію стосовно охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм.

Договір ВОІВ по виконаннях і фонограмах

Договір прийнятий дипломатичною конференцією з деяких питань авторського права і суміжних прав 2—20 грудня 1996 р. в Женеві. Прийняття цього Договору зумовлено необхідністю подальшого удосконалення міжнародно-правової охорони виконань і фонограм. Стаття 1 Договору проголошує, що Договір ні в якій мірі не применшує значення Римської конвенції. Охорона, що надається за цим договором, ніяким чином не завдає шкоди охороні авторського права на літературні і художні твори.
Договір містить визначення деяких понять для цілей цього Договору:
а) виконавці — це актори, співаки, музиканти, танцюристи та інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті, інтерпретують або іншим чином виконують літературні і мистецькі твори або фольклорні твори;
б) фонограма — означає запис звуків виконання або інших звуків, або відображення звуків, крім звуків у формі запису, що включений до кінематографічних або аудіовізуальних творів;
в) запис означає втілення звуків або їх відображень, які дозволяють їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідних пристроїв;
г) виробник фонограми — фізична або юридична особа, яка берена себе ініціативу і має відповідальність за перший запис звуків виконання або інших звуків, або відображень звуків;
д) опублікування запису виконання або фонограми означає пропозицію запису виконання або фонограми публіці із згоди правоволодільця і за умови, що примірники пропонуються публіці в розумній кількості;
е) ефірне мовлення означає передачу засобами бездротового зв’язку звуків або зображень і звуків, або їх відображень для сприйняття публікою; така передача, що здійснюється через супутник, також визнається ефірним мовленням; передача кодованих сигналів буде ефірним мовленням, якщо засоби декодування надаються публіці організацією або з її згоди;
є) сповіщення для загального відому виконання або фонограми означає передачу для публіки будь-яким засобом, крім ефірного мовлення, звуків виконання або відображень звуків, записаних на фонограму. Для цілей ст. 15 Договору “сповіщення для загального відому” включає доведення звуків або відображень звуків, записаних на фонограму, до слухового сприйняття публікою.
В основі Договору лежить національний режим, за яким сторони Договору надають охорону, передбачену Договором, виконавцям і виробникам фонограм, які є громадянами інших сторін Договору.
Особливістю цього Договору є те, що він надає охорону і особистим немайновим правам виконавців. Виконавці мають право вимагати визнання себе виконавцями, а також протидіяти будь-яким перекрученням або спотворенням чи іншій зміні своїх виконань, які можуть нанести шкоду репутації виконавця.
Виконавці наділяються виключним правом стосовно своїх виконань дозволяти:
– ефірне мовлення і сповіщення для загального відому своїх незаписаних виконань, за винятком випадків, коли виконання уже передавалося в ефір;
– запис своїх незаписаних виконань.
Виконавці користуються також виключним правом дозволяти пряме або побічне відтворення своїх виконань, записаних на фонограми, будь-яким чином і в будь-якій формі. Виконавці мають виключне право на розповсюдження записів своїх виконань, на прокат своїх виконань, на доведення своїх виконань для загального сповіщення публіки.
Права виробників фонограм. Виробники фонограм також наділяються виключним правом на відтворення, розповсюдження, на прокат примірників своїх фонограм, а також робити фонограми доступними для публіки.
Виконавці і виробники фонограм користуються правом на одноразову і справедливу винагороду за пряме чи побічне використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, для ефірного мовлення чи будь-якого сповіщення для загального відому.
Національні законодавства сторін Договору можуть містити норми стосовно обмежень прав виконавців і виробників фонограм або винятки з них. Строк охорони прав для виконавців за Договором встановлений в 50 років, рахуючи з кінця року, в якому виконання було записано на фонограму.
Строк охорони прав виробників фонограм за Договором встановлений в 50 років, рахуючи з кінця року, в якому фонограма була опублікована. Якщо публікації фонограми не було — то протягом 50 років з моменту запису фонограми.

Договір ВОІВ по авторському праву

Договір прийнятий Дипломатичною конференцією з питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р.
Дипломатична конференція з метою подальшого удосконалення системи міжнародно-правової охорони авторських прав на літературні і художні твори підписала даний Договір 20 грудня 1996 р. До нього включені деякі нові міжнародні правила, дано більш чітке тлумачення деяких існуючих правил. Договір врахував також глибокий розвиток і зближення інформаційних і комунікаційних технологій та їх вплив на створення і використання літературних і художніх творів. Наведені фактори зумовлюють ще більшу необхідність посилення авторсько-правової охорони як основного стимулу до літературної і художньої творчості. Водночас не можна не рахуватися з необхідністю урівноважувати інтереси і права авторів з інтересами широкої публіки.
Даний Договір є спеціальною угодою стосовно ст. 20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Договір уточнює, що авторсько-правова охорона поширюється на форму вираження, а не на ідеї, процеси, методи функціонування або математичні концепції як такі. Комп’ютерні програми охороняються як літературні твори. Компіляції даних чи іншої інформації в будь-якій формі, які за підбором і розташуванням’представляють собою результат інтелектуальної творчості, охороняються як такі. Проте охорона не поширюється на самі дані чи інформацію і не зачіпає яке-не-будь авторське право, що стосується самих даних чи інформації, що складають зміст в компіляції.
Договір наділяє авторів літературних і художніх творів виключним правом дозволяти доведення до загального відому оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі у власність. Ці ж автори користуються виключним правом на прокат комп’ютерних програм, кінематографічних творів і творів, втілених у фонограмах.
Проте це правило не поширюється на комп’ютерні програми, якщо програма не є основним об’єктом прокату, і на кінематографічні твори, якщо такий прокат не приводить до широкого копіювання цих творів, що може завдати істотної шкоди виключному праву на відтворення.
Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів для загального відома по проводах або засобами бездротового зв’язку, включаючи доведення своїх творів до загального відому таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів із будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.)

Дана Конвенція передбачає обов’язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу, який передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, яка прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов’язок існує стосовно організацій, які виступають як “громадяни” держави-учасниці Конвенції.
Проте положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення.

Угода про співробітництво в сфері авторського права і суміжних прав

Підписана 24 вересня 1993 р. Ратифікована Верховною Радою України 27 січня 1995 р.
Враховуючи сучасну роль авторського права в формуванні національного культурного потенціалу, в міжнародному культурному обміні, а також в розвитку рівноправних міждержавних торговельно-економічних відносин, необхідність співробітництва в галузі взаємного культурного обміну культурними цінностями шляхом використання творів науки, літератури і мистецтва з метою визначити умови і порядок взаємної охорони авторського права і суміжних прав, держави Співдружності Незалежних Держав (Держави-учасниці) підписали дану Угоду.
Передусім Держави-учасниці взяли на себе обов’язок забезпечити на своїх територіях виконання міжнародних зобов’язань, що випливають із участі колишнього СРСР у Всесвітній конвенції про авторське право (в редакції 1952 p.). Зазначені в Угоді Держави-учасниці застосовують Всесвітню конвенцію про авторське право (в редакції 1952 р.) у відносинах між собою як до творів, створених після 27 травня 1973 р., так і до творів, які за законодавством Держав-учас-ниць охоронялися до цієї дати, на тих же умовах, які встановлені законодавством стосовно своїх авторів. За національним законодавством Держав-учасниць встановлюються і строки охорони авторського права і суміжних прав.
Держави-учасниці взяли на себе обов’язок вжити необхідних заходів для розробки і прийняття законопроектів, які мають забезпечити охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Женевської конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, Римської конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення.
Держави-учасниці зобов’язалися проводити сумісну роботу по боротьбі з незаконним використанням об’єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні органи сприяти розробці конкретних програм і заходів. Вони будуть також сприяти створенню і функціонуванню національних авторсько-правових організацій в сфері управління авторськими правами на колективній основі, шляхом укладення цими організаціями між собою угод про співробітництво.
Держави-учасниці повинні вирішити у відповідних угодах питання про уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначити порядок взаємних розрахунків і сприяти їх своєчасному здійсненню. Дану Угоду підписали 11 держав СНД.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.)