Головна Головна -> Підручники -> Підручник Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько) скачати онлайн-> Сутність, структура і функції політичної системи

Сутність, структура і функції політичної системи


Модернізація суспільних структур, яка відбувається в Україні, поставила в центр політичних досліджень проблему пошуку шляхів виходу з кризи, визначення оптимальних принципів функціонування політичної системи українського суспільства.
Поняття “політична система” дає змогу найповніше і послідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади. Це поняття покликане відобразити два моменти в політичній науці:
1) цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, держави, лідерів, права та ін.);
2) характер зв´язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною і культурною сферою, іншими державами).
Уведення поняття “політична система” має й практичне значення. Воно допомагає виділити чинники, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних груп населення.
Поняття “політична система” за змістом дуже об´ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також як їхню взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні й культурні інститути, традиції, цінності і норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні та ін.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов´язкового для всіх.
Стимулювальним чинником у становленні й розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, яку розробили Л.Л. Богданов і Людвіг фон Берталанфі. За їхнім твердженням, “система — це певна кількість взаємопов´язаних елементів, що утворюють стійку цілісність і мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності”. Будь-яка система характеризується й стійкими зв´язками елементів, які досягаються внаслідок структурного впорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.
Ураховуючи методологію Богданова і Берталанфі, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, що складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної і духовної. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. “Призначення політичної системи, — уважав Т. Парсонс, — це забезпечити інтеграцію, розробити й реалізувати загальну мету суспільства”.
Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог — Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх працях “Політична система” (1953), “Межа політичного аналізу” (1965) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється й розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто на команди.
За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального й культурного середовища надходять імпульси — вимоги і підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення й політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.
Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи. Ці імпульси можуть бути різними — від вимог до властей підвищити заробітну плату, справедливо розподіляти блага і забезпечувати якість і освіту, охорону прав і свободи громадян, унормувати тривалість робочого дня до питань охорони здоров´я, забезпечення громадського спокою тощо.
Другий вид імпульсів на вході – це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. ін.) через виконання законів та інших актів державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.
Д. Істон називає три об´єкти підтримки:
1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов´язані в одній структурі завдяки розподілові діяльності в політиці;
2) “режим” — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;
3) правління, до якого відносять людей, що беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.
Підтримка, яку виявляють системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно й надійно працювати.
Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або й зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, що надходить, і це призводить до її застою.
Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи здебільшого розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, що вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на яких воно може впливати.
На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з´являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади щодо розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії тощо.
І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, навіть більше — суперечать їхнім інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів розв´язати війну у В´єтнамі, рішення ЦК КПРС ввести війська в Афганістан, рішення російського уряду почати бойові дії у Чечні та ін. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.
Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.
Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габрієль Алмонд. Він вважає, що на передній план необхідно висунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівні: інституційний та орієнтаційний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивчення політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем і організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. “Це — узаконена сила, — пише він, — яка пронизує всі “ввідні” та “вивідні” чинники суспільства, надаючи йому особливих якостей і сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи”.
Г. Алмонд визначає чотири функції “введення”:
1) функція політичної соціалізації й залучення до участі в політичному житті;
2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;
3) функція агрегування, тобто об´єднання, інтересів;
4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями.
Він визначає і три функції “виведення”:
1) розроблення норм;
2) застосування норм;
3) контроль за виконанням цих норм.
Функція “введення” здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція “виведення” — це урядова прерогатива.
У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття “політична система” було поняття “політична організація суспільства”. Політична організація суспільства включала профспілки і молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — “направляюча, мобілізуюча і керівна сила суспільства”. Монопольне становище КПРС у політичному житті суспільства набувало ролі держави, придушувало ініціативу, політичну самостійність інших суб´єктів політики.
І лише наприкінці 80-х років категорія “політична система” стала утверджуватись у філософській і політичній літературі радянського суспільства. Але об´єм і зміст цієї категорії пояснювалися все ж інакше, ніж у зарубіжній літературі. Відповідно до марксистського підходу щодо зумовленості політичної надбудови економічного базису, соціально-класової структури суспільства політична система була тісно пов´язана з визначеним типом формації.
Політична система суспільства в науковій літературі того часу визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій і суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна й суспільна влада. З наведеного означення проглядається абсолютизація інституційного підходу й звуження масштабів і взаємозв´язку політичної системи з іншими соціальними структурами суспільства, з психологічними й ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.
Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний інструмент, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття “політична система” можна застосовувати для аналізу будь-якого відносно цілісного й самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.
У другому, конкретнішому, тлумаченні поняття “політична система” означає реальний складний механізм формування й функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб´єктами (групи та індивіди): політичну організацію (до якої входять держави, партії та політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.
Спираючись на ці підходи, під час аналізу політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв´язки між ними, а саме:
– інвайроментальні (взаємозв´язок середовища і системи);
– інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об´єднання, що беруть участь у політичному житті);
– регулятивні (правові й політичні норми як нормативна основа діяльності інститутів системи);
– комунікативні (внутрішні системні властивості, зв´язки та відносини);
– функціональні (політичний режим і процес, що складається внаслідок діяльності з елементів системи);
– культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість);
– рольові (призначення політичної системи як цілого в суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).
Отже, політична система становить складне й специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв´язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів та ідей, пов´язаних із формуванням, здійсненням влади та з управлінням суспільством.
Яке ж методологічне значення категорії “політична система” для аналізу державного політичного управління?
По-перше, за її допомогою значно легше відокремити політичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.
По-друге, легко зіставити елементи державної політики і політики суспільства, відрізнити державне управління від управління в суспільстві загалом.
По-третє, системний підхід дає змогу знайти багато спільного в різних типах політичних систем, визначити тенденції модернізації їх і шляхи зближення.
По-четверте, можливості цієї категорії дають змогу вивчати динаміку різних національних політичних структур у порівняльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінювати політичний клімат країни і на цій основі приймати найоптимальніші політичні рішення.
Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв´язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною та ідеологічною. Усі системи суспільства взаємозв´язані і взаємозалежні.
Визначальною щодо всіх систем, зокрема й політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольняв би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру і функції політичної системи. А політична система, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв´язку і взаємодії компонентів, які її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв´язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, як саме системне ціле організоване.
Звернімося до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше трапляються в сучасній вітчизняній політичній літературі.
Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, між націями й державами; між державою й громадянами, громадянами та їхніми організаціями щодо влади, вироблення й здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб´єктів щодо реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їхніх соціальних груп, громадсько-політичних об´єднань.
Політична діяльність починається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.
Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що, якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб´єктів завжди в динаміці.
Стабільність політичних відносин полягає в чіткості визначення й закріплення в законах і нормах (правових, політичних і моральних) ролей, тобто кола прав, обов´язків і відповідальності суб´єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов´язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв´язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють “офіси”, сукупність “офісів” (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).
У зв´язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, яка включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи і трудові колективи зі своїми органами самоврядування.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід´ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації й народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті така свідомість виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.
Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини і міру її активності в перетворенні політичної дійсності.
Політичні й правові норми виступають важливим регулівним елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і настанов, які регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб´єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкційованих державою загальнообов´язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання яких забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне і громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади й закріплюються основні принципи діяльності суб´єктів політики.
Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави та держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легітимації влади або щоб захопити її, зміцнити й реалізувати в інтересах певних соціальних сил.
Існують й інші погляди на структуру політичної системи. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських учених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.
Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона зосереджує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності й блага, спонукає населення до обов´язкового виконання її рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад партії і групи тиску, так і неполітичні організації, що мають значні можливості впливати на владу й суспільство, — засоби масової інформації, церква і т. ін. Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації та спеціалізації ролей і функцій їхніх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.
Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм — політичних, правових, культурних, моральних і т. ін. Уся ця сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв і символів.
Керуючись формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб´єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їхній інтенсивності й направленості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з суспільством.
Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур і релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки й політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого сенсу політичним діям і відносинам різних суб´єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є панівні в суспільстві політична культура й релігія, що визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.
Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби інтеграції його та досягнення цілісності.
Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв´язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективно реалізувати її функції в суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої, тільки їй властиві функції.
У науковій літературі є різні погляди на функції політичної системи, але є і певні спільні наукові підходи. Один із таких поглядів узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відображати певну системну якість. У зв´язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:
1) визначення цілей і завдань суспільства;
2) мобілізація ресурсів;
3) владно-політична інтеграція суспільства;
4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
5) легітимація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.
Функції інтеграції й легітимації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як на єдиний організм, яким ефективно управляє політична влада.
Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов´язане з визначенням стратегічних, довготермінових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їхніх угруповань і суспільства загалом. Політичне управління повинне формувати й підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.
Сьогодні Україна тільки починає розбудовувати свою нову політичну систему — систему демократичної діяльності й відносин, правових гарантій і політичної відповідальності всіх суб´єктів демократичного процесу.
Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, які ще формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох чинників, двох основних тенденцій. З одного боку — чинник випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи, з іншого — чинник управління й самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування й стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси та явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній свого розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, і це дає змогу уникати одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв´язок між усіма елементами політичної системи.
Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Павелла:
1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображання своїх вимог.
2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп та індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому виникає потреба узагальнювати, перекладати вимоги на мову програм і доводити їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.
3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони й нормативні документи.
4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізовують накази законодавців.
5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи й органи насилля чи примусу.
6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, між лідерами і громадянами.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько)