Головна Головна -> Підручники -> Підручник Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько) скачати онлайн-> Вибори президентів, їхні повноваження та умови припинення повноважень

Вибори президентів, їхні повноваження та умови припинення повноважень


Основні типи президентських виборів. У сучасній світовій практиці існують два основні типи виборів глави держави — прямі й непрямі.
Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком СІЛА та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління. Безпосередньо населенням глава держави обирається в Бразилії, Мексиці, Росії, Україні, Франції, Азербайджані і т. ін. Такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, що його президент займає в державі, і дає йому своєрідний “прямий” мандат з боку виборців, забезпечуючи тим самим високу міру легітимності цього інституту. Прямими виборами президент обирається і в багатьох парламентарних державах (Австрія, Ірландія, Ісландія, Румунія, Болгарія, Молдова), що, очевидно, відповідає прагненню законодавця дещо посилити інститут глави держави, надати йому більшої легітимності.
Непрямі вибори президента проводяться парламентом (“надпарламентом”) або спеціальними виборчими колегіями, сформованими на базі палат парламенту спільно з регіональними і місцевими органами влади.
У більшості парламентських республік (Греція, Мальта, Ізраїль, Чехія, Словакія) президент обирається безпосередньо парламентом, що теоретично не повинно давати главі держави змоги протиставляти себе даному представницькому органу. Подібні вибори практикувались і в соціалістичних державах (Румунія). Аналогічно відбуваються вибори у КНР і КНДР і понині.
У деяких країнах порядок виборів президента має специфічні особливості. В Індонезії глава держави обирається своєрідним надпарламентом — Народним консультативним конгресом. У СРСР таким надпарламентом — З´їздом народних депутатів — у 1989 р. був обраний перший (і останній, як виявилося) президент СРСР М. Горбачов.
В Єгипті кандидатури на пост президента спочатку висуваються на безальтернативній основі парламентом, а потім схвалюються на загальному референдумі.
Досить специфічна система виборів президента існує в США (а донедавна — у Фінляндії й Аргентині). Зовні вона мало відрізняється від прямих виборів. І все ж громадяни безпосередньо обирають не президента, а колегію виборщиків, які й обирають президента.
Обрання президента спеціальною виборчою колегією за участю суб´єктів федерації практикується в деяких (переважно парламентських) державах з федеративним устроєм. Так, у Німеччині президент обирається федеративними зборами, які складаються із членів бундестагу і представників земель, які обираються законодавчими органами суб´єктів федерації. Аналогічна система виборів існує в Індії і Пакистані. Така система виборів приймається не випадково, а щоб, з одного боку, підкреслити роль президента як гаранта національної єдності та захистити інтереси суб´єктів федерації, а з іншого — його другорядну роль у державному механізмі, похідну від інших інститутів влади.
В Італії президента обирає колегія виборщиків, до якої поряд з членами обох палат парламенту входять і представники органів місцевого самоврядування — областей. Щоправда, участь останніх має швидше символічний характер, оскільки вони становлять явну меншість у виборній колегії.
Кого обирають у президенти. Більшість кандидатів на президентських виборах у різних країнах є лідерами чи представниками партій. Саме вони мають найреальніші шанси перемогти на виборах, оскільки найпотужніші партії впливають на виборців. Водночас ступінь демократичності певної виборчої системи значною мірою залежить і від наявності (чи відсутності) узаконеної правової можливості для висування й самовисування незалежних кандидатів, не пов´язаних ні з якою партією. У державах із авторитарними президентськими режимами така можливість практично виключена, однак у демократичних країнах незалежні кандидати можуть активно брати участь у президентських виборах.
У США, західноєвропейських і в більшості латиноамериканських країн прямі президентські вибори перетворюються на чергове змагання провідних партій за голоси виборців. У підсумку перемагає той кандидат, який, на думку більшості виборців, запропонував привабливішу політичну програму і як особистість більше, ніж його суперники, підходить для виконання обов´язків президента. Однак у багатьох азіатських і особливо африканських країнах, де й досі панує однопартійна система, у кандидатів опозиції практично немає шансів перемогти на президентських виборах. При цьому в деяких африканських країнах вибори офіційно проводяться на безальтернативны основі, і єдиним кандидатом на цих виборах здебільшого фігурує президент, який перебуває при владі та ще й одночасно є головою правлячої партії.
У багатьох країнах загальні і прямі президентські вибори можуть проводитися в один і в два тури. Для того щоб бути обраним на пост президента після першого туру в Австрії, Фінляндії та України, кандидатові треба набрати більше ніж половину голосів усіх виборців (50 % + 1), які брали участь у голосуванні (у Франції досить абсолютної більшості поданих голосів). Якщо жоден із кандидатів не одержує передбаченого основним законом числа голосів у першому турі президентських виборів, проводиться другий тур, в якому беруть участь уже тільки два кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Переможець другого туру і стає президентом країни.
У США президентські вибори в переважній більшості випадків проводяться в один тур, бо там діє мажоритарна виборча система відносної більшості. Переможцем виявляється той, хто одержав найбільше порівняно з іншими кандидатами число голосів виборців, а також найбільше число виборщиків. Адже в США проводяться загальні, але непрямі президентські вибори. Система відносної більшості не раз породжувала в США ситуацію, за якої на посаду президента обирався кандидат, який одержав менше ніж половину голосів виборців країни.
Що стосується поширеної в багатьох європейських країнах процедури обирання президента депутатами парламенту, то вона більш-менш однакова скрізь. Наприклад, в Італії президент обирається на спільному засіданні обох палат парламенту.
Терміни президентських повноважень. Для функціонування механізму виконавчої влади неабияке значення має термін повноважень глави держави, порядок його переобрання та припинення повноважень. Найчастіше цей термін становить 4— 5 років, рідше — 6—7 років. Свого роду крайнощами в цій амплітуді президентських термінів є обрання президента на один рік і на довічне перебування на цій посаді.
Так, термін президентських повноважень, що становить чотири роки, передбачений конституціями США, Угорщини, Румунії, Молдови, Коста-Ріки, п´ять років — Німеччини, Греції, Португалії, Чехії, Індонезії, Росії, України, шість років — Австрії, Єгипту, Мексики, Фінляндії, Філіппін, сім років — Франції, Італії, Ірландії, Туреччини.
Перевибори на наступний термін в одних країнах (Франція, Італія, Індонезія, Єгипет, Філіппіни) допустимі без будь-яких обмежень. В інших країнах одна і та ж особа може бути обрана або не більше ніж на два терміни загалом (США, Польща, Хорватія, Білорусь), або не більше ніж на два терміни підряд (Україна, Росія, Португалія, Чехія, Словакія, Киргизстан). А в таких країнах, як Мексика, Болівія, Нікарагуа, Еквадор, Республіка Корея повторне обрання на посаду президента взагалі неможливе (за конституцією).
Яка з наведених схем ефективніша, судити важко. Так, затверджений конституціями деяких держав принцип ротації має, безумовно, відповідний демократичний потенціал, оскільки слугує своєрідною противагою всевладдю президента, протидіє трансформації конституційного правління глави держави в режим особистої диктатури. Однак не слід абсолютизувати цей потенціал, адже навіть найкращі наміри законодавця нерідко призводять до сумних наслідків. Зокрема, приклад Чилі 60-х — початку 70-х років, де за конституцією неможливість переобрати ка черговий термін досить сильного й популярного в країні президента Е. Фрея врешті-решт сприяло приходу до влади значно слабкішого політика С. Альенде і наступному колапсу всієї політичної системи.
Обмеження в багатьох країнах терміну повноважень глави держави двома мандатами, як свідчить, наприклад, американський досвід, неминуче призводить до зниження ефективності діяльності президента в останні два роки другого терміну. У цей час преса все більше концентрує увагу на нових кандидатах на цей пост, а лідери зарубіжних держав найчастіше відкладають проведення важливих переговорів до вступу на посаду нового президента.
Обмеження терміну повноважень президента двома мандатами здається більш оптимальним варіантом, ніж заборона переобрання однієї і тієї ж особи на цю посаду, як і можливість необмеженого переобрання. Заборона переобрання — додаткове навантаження на політичну систему, яка навряд чи здатна постійно генерувати лідерів загальнонаціонального масштабу. Можливість же переобирати одну й ту ж особу необмежене число разів створює сприятливі умови для посилення авторитарних тенденцій.
Конституційні та політичні норми для кандидата в президенти. Конституції практично всіх країн світу передбачають відповідні кваліфікації (норми, цензи), яким зобов´язаний відповідати кандидат на посаду президента. До таких кваліфікацій належать:
– громадянство відповідної країни (переважно за народженням);
– ценз осілості, тобто проживання на території держави протягом відповідного часу (не менше ніж 15 років — у Грузії й Казахстані, не менше ніж 14 років — у США, не менше ніж 10 років — в Україні, Росії, Казахстані і всього один рік — у Мексиці);
– наділеність усіма громадянськими і політичними правами;
– не займати в державних, політичних чи громадських організаціях посади, що має на меті одержання прибутку;
– віковий ценз (так, у Венесуелі мінімальний вік кандидата на пост президента становить 25 років, у Домініканській Республіці — 30 років, в Австрії, Угорщині, Мексиці, Україні, Росії, Португалії, США, Перу — 35 років, у Німеччині, Греції, Єгипті, Литві, Туреччині — 40 років, у Китаї, Монголії — 45 років, в Італії, Нігерії — 50 років).
Найпоширенішою є норма, відповідно до якої президентом можна стати після досягнення 35-літнього віку. Значно рідше визначається максимально допустимий вік кандидата на пост президента (Мозамбік, Казахстан — 65 років).
У деяких країнах до кандидатів на пост президента висуваються й деякі специфічні вимоги:
– бути цивільною особою, тобто не перебувати на дійсній військовій службі;
– належність до панівної релігії. У Великій Британії передбачається обов´язкова належність монарха до англіканської церкви, у Данії і Норвегії — до євангелійсько-лютеранської, у Швеції — до істинно-євангелійської, у Таїланді — до буддійської. У мусульманських монархіях глава держави, як правило, повинен сповідувати іслам. В Україні релігійна вимога не висувається;
– належність до правлячої партії (в одно- чи двопартійних системах);
– мати незаплямовану репутацію і досвід фінансової діяльності (Сінгапур);
– мати відповідну освіту.
За конституцією в Нікарагуа кандидат на пост президента повинен мати освіту, не нижчу ніж середня, у Турції й Азербайджані обов´язкова вища освіта, у Філіппінах — просто вміти читати й писати.
Після підбиття підсумків президентських виборів і офіційного оголошення про їхні результати в президентських і напівпрезидентських республіках настає період, протягом якого відбувається завершення роботи уряду колишнього президента, а обраний президент готується до вступу на посаду. Цей період може бути порівняно коротким. Так, новообраний Президент України вступає на посаду не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України (ст. 104 Конституції України). Але цей термін може бути і досить тривалим, скажімо, 3 місяці — у США.
Обраний президент протягом усього перехідного періоду не має ніяких повноважень глави держави і голови уряду, але в нього є право офіційно оголосити про свої кандидатури на посади міністрів, керівників інших відомств і співробітників апарату. Зазвичай до дня інавгурації новий президент завершує формування свого кабінету, і, таким чином, у момент передання повноважень від одного президента до іншого новий уряд уже готовий приступити до керування апаратом виконавчої влади.
У ході процедури інавгурації в США поруч з новим президентом перебуває і президент, який іде у відставку, і це символізує наступність президентської влади і прихильність усіх партій та політичних лідерів до конституційних основ політичної системи країни. Легітимність процесу передавання влади і наділення нового президента всією повнотою прерогатив глави держави і голови уряду втілюється в тому, що присягу президента, який заступає на посаду, приймає голова Верховного суду США. В Україні приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. А в тих країнах, де президента обирають не на загальних виборах, а шляхом голосування в парламенті, вступ нового президента на посаду відбувається негайно.
Повноваження глави держави. Найчастіше такі повноваження визначаються конституцією. Вони в різних державах можуть різнитися, але в загальних рисах глава держави має такі повноваження:
1) самостійно або за згодою законодавчого органу чи окремої його палати призначає прем´єр-міністра і за його поданням формує уряд, а також разом із парламентом і з вищими юридичними інстанціями (Вища рада магістратури тощо) бере участь у формуванні судової влади та органів загальнодержавного призначення (Державної ради, Національного бюро розслідування, Ради національної безпеки й оборони тощо);
2) керує органами виконавчої влади (у президентських республіках і в деяких монархіях);
3) здійснює арбітражну функцію між органами державної влади, а також контроль над органами виконавчої влади (у державах з мішаними формами правління);
4) виконує функцію гаранта конституції й суверенітету та територіальної цілісності (Греція, Франція, Канада, Румунія, країни СНД);
5) є головнокомандувачем збройних сил (за винятком Німеччини і Японії);
6) очолює раду оборони і національної безпеки;
7) видає закони (у монархіях глава держави виконує законодавчу функцію разом з парламентом) і підзаконні акти, контрасигновані прем´єр-міністром або міністром;
8) може відхилити закони (Бельгія) і повернути їх для повторного розгляду або накласти на них відкладальне (суспензивне) вето (для подолання президентського вето вимагається абсолютна більшість голосів парламенту або кваліфікаційна більшість (2/3) у таких країнах, як США, Португалія, Польща, Україна, Білорусь);
9) має право розпустити парламент чи його нижню палату за умов:
– коли він(вона) не може сформувати уряд (Литва, Молдова, Росія, Греція);
– унаслідок урядової кризи;
– унаслідок відмови уряду в довірі (Росія, Греція, Румунія);
– не може протягом певного терміну почати пленарні засідання (Україна);
– не затвердить бюджет у терміни, визначені конституцією (Польща, Хорватія, Естонія);
– парламент програє референдум, який він ініціював, про довіру президентові (Ісландія, Австрія);
10) володіє правом законодавчої ініціативи (за винятком президентських республік), може винести законопроект на референдум в обхід парламенту самостійно або за попереднім його схваленням;
11) призначає дату парламентських виборів; може скликати позачергово парламент;
12) головує на святкових церемоніях, виступає з офіційними зверненнями, посланнями до нації;
13) здійснює помилування, пом´якшує покарання;
14) у міжнародній політиці укладає і ратифікує міжнародні угоди за попереднім схваленням парламенту або самостійно, акредитує послів, представляє державу в міжнародних відносинах.
В Україні повноваження Президента визначено ст. 105 Конституції України.
Відповідальність президента. Конституційне право країн з республіканською формою правління частіше формулює загальний принцип невідповідальності президента (передусім політичної), не виключаючи при цьому його можливу юридичну (судову) відповідальність за здійснення тяжких правопорушень. Так, у монархіях президент звично не несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа (як і монарха) визнається конституцією священною і недоторканною (Іспанія). У республіках — передбачена відповідальність. Так, в Італії президент відповідальний за державну зраду й зазіхання на конституцію, у СІЛА — за зраду, хабарництво чи інші тяжкі злочини, у Німеччині — за зумисне нехтування основного та інших федеративних законів, у Мексиці — за зраду батьківщині та тяжкі кримінальні злочини. Процедура притягнення президента до відповідальності різна, але здебільшого справа порушується парламентом, по суті розглядається найвищою судовою інстанцією, а інколи вирішується на референдумі.
Дострокове припинення повноважень Президента України. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Повноваження Президента України припиняються достроково в таких випадках:
1. Відставка. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України (ст. 109 Конституції України).
2. Неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров´я. Згідно зі статтею 110, “неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров´я” має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
3. Усунення з поста в порядку імпічменту. Згідно зі статтею 111 Конституції України, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, у яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
4. Смерть.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України на період до обрання й вступу на пост нового Президента України ці обов´язки покладаються на Прем´єр-міністра України.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько)