Головна Головна -> Підручники -> Підручник Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько) скачати онлайн-> Національні й регіональні інтереси у сфері міжнародних відносин

Національні й регіональні інтереси у сфері міжнародних відносин


Загальнолюдські цінності й національні інтереси. Цінності — це категорія насамперед моральна, й уже тому за своєю природою вони мають загальнолюдський характер. А ось інтереси різних соціальних спільнот можуть бути різними. І ця обставина є постійним джерелом конфліктів, у тому числі й у галузі міжнародної політики. Зрозуміло, що завжди перевагу треба віддавати загальнолюдським моральним принципам, які втілюють у собі гуманістичні прагнення.
Таким чином, коли ми говоримо про пріоритет загальнолюдських цінностей, слід мати на увазі, що йдеться не про зраду соціального або національного. Визнання цього пріоритету являє собою глобальний ідеологічний і політичний компроміс, за допомогою якого беруться під контроль і підпорядковуються вищим інтересам суперечності між соціальними верствами й націями. Цей компроміс стосується майбутнього людства, збереження цивілізації та її досягнень, без чого неможлива реалізація ні соціальних, ні національних інтересів. Без цього неможливий і соціальний прогрес узагалі, бо якщо загине цивілізація, то ніякого прогресу не буде.
Водночас слід зауважити, що без урахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики не може бути повним. Американський політолог Г. Моргентау цілком слушно вважає головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави забезпечення її національного інтересу. Загальна теорія політики, внутрішньої або зовнішньої, потребує, на його думку, центрального, стрижневого поняття. Таким поняттям є інтерес. А теорію світової політики треба будувати навколо поняття “національний інтерес”. Будь-яка зовнішня політика “базується на фізичній, політичній і культурній реальності, яка називається нацією”. У світі, поділеному конкуренцією і боротьбою за владу суверенних націй, зовнішня політика повинна забезпечувати нації задоволення першочергової потреби — вижити. Тому основою всіх видів національного інтересу, як справедливо стверджує американський політолог Р. Осгуд, є виживання, або самозбереження, оскільки саме від національного виживання залежить досягнення всіх інших інтересів і цілей, що на них ґрунтуються.
Зрозуміло, що нинішнє міжнародне становище змушує й Україну виробляти в зовнішній політиці такі правила поведінки, які були б адекватними ситуації у світі і водночас відповідали б її власним національним інтересам. Очевидно, що в умовах перших етапів державотворення національні інтереси повинні відігравати підвищену роль, оскільки вони дають змогу згуртувати навколо певної центральної ідеї широкі народні маси. Саме національний інтерес повинен визначати стратегічну мету внутрішньої і зовнішньої політики. Мету закордонної політики України сформульовано у ст. 18 Конституції так: “Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Слід визнати, що ми маємо досить аморфне трактування національних інтересів України. Може, саме тому кожний і тлумачить їх довільно. Певно, що національний інтерес України в закордонній політиці повинен мати чітке політичне, економічне, моральне, правове й військове визначення.
Останнім часом стверджують, і небезпідставно, що одним із основоположних принципів так званого нового політичного мислення є баланс інтересів, який, мовляв, замінює собою принцип балансу сил, що був основою системи міжнародної безпеки в недавньому минулому. Безумовно, за сучасних умов баланс інтересів перетворюється на один із провідних принципів.
Традиційне розуміння надійної безпеки своєї країни як відсутності чи мінімуму такої безпеки для країн-сусідів або потенційних противників змінюється настановленням на рівну й загальну безпеку, що гарантує необхідний мінімум довіри, а в перспективі — атмосферу взаємної довіри й гласності. Це пов´язується насамперед із тим, що нині утверджується загальне бачення загрози міжнародній безпеці, яка полягає в нестабільності в окремих регіонах, у поглибленні екологічної кризи, поширенні зброї масового нищення, тероризму, наркотиків тощо. Професор В. Барановський, оцінюючи, наприклад, небезпеку для Європи, виділяє такі чинники:
а) міжнародно-політичні “викиди” дезінтеграційних процесів у багатонаціональних державах;
б) значний і такий, що постійно зростає, розрив між європейськими країнами за рівнем економічного розвитку й перспектива політичної “маргіналізації” слабших;
в) наслідок можливого поширення шовінізму, популізму й мілітаризму в деяких країнах на рівень міждержавних відносин;
г)  можливість репресій проти окремих європейських держав унаслідок прямого або посереднього втягнення їх у конфлікт за межами континенту, а в ширшому плані — увесь спектр потенційної загрози (від терористичних акцій, що підтримуються державою, до застосування зброї масового нищення), що її несуть авантюристичні, авторитарні режими.
Зрозуміло, що перелік чинників небезпеки для Європи тут подано в найзагальнішому плані. Але й він нам дає досить яскраву картину загрози, що нависла над людством. Тому природно, що взаємну підозрілість і недовіру в галузі міжнародних відносин змінює усвідомлення необхідності балансу інтересів на основі взаємоприйнятного компромісу. Виникає нове розуміння заінтересованості кожного суб´єкта, який дбає про національну безпеку, в безпеці міжнародній. Хоч як це не парадоксально, але найпріоритетніший, життєво важливий інтерес будь-якої держави полягає сьогодні в зміцненні надійності системи міжнародної безпеки.
Отже, принцип балансу інтересів — важливий набуток миролюбних сил. Але до реалізації цього принципу в повсякденній практиці сучасних міжнародних відносин поки що дуже далеко. Тим більше, що й протиставляти принцип балансу інтересів принципові балансу сил немає потреби. Сьогодні поки що не можна виключати непередбачених сценаріїв міжнародних подій, і тому певний запас міцності необхідний будь-якій державі.
Не слід забувати, що сила держави завжди була й залишається досі важливим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. І слова американського дослідника Б. Крозьє про те, що “суспільство, яке перестає себе захищати, починає вмирати, оскільки втрачає бажання існувати”, все ще цілком слушні. Ось чому такий потрібний світовому співтовариству принцип балансу інтересів не одержав поки що достатнього обґрунтування й залишається по суті гаслом — красивим, привабливим, але для багатьох непереконливим. А виходити належить із того, що баланс інтересів, які зіткнулися, є не що інше, як взаємна поступка, компроміс у конкретних питаннях, які зовсім не передбачають повного, а інколи навіть і часткового збігу інтересів конфліктуючих сторін. У конфлікті кожен керується власними, а не загальними інтересами. Це, зокрема, підтверджують події в колишній Югославії, Іраку, Чечні, Ізраїлі та Палестині.
Це означає, що баланс сил іще не втратив своєї актуальності. Проте сила не зводиться тільки до свого воєнного компонента або навіть матеріального чинника. Це багатовимірна категорія, важливим елементом якої є й політико-дипломатичні можливості суб´єкта. Отже, сила й інтерес — це не протилежні, а взаємодоповнювальні поняття. При цьому баланс інтересів — ширша категорія, що потребує балансу сил як складової частини.
За сучасних умов міжнародну політику слід будувати на основі врахування процесів, пов´язаних із впливом глобальних проблем на життя людства. І цей вплив загострює міжнародне становище. Ось чому правилом для всіх учасників міжнародного співтовариства має стати таке: міжнародні відносини треба будувати на силі політики, а не на політиці сили. Немає й не може бути ніякої міжнародної ситуації, яку не можна розв´язати політичними засобами, без застосування сили або погрози силою. Звідси випливає, що першорядне завдання політики полягає в тому, щоб знайти засоби нейтралізації й долання конфронтаційної логіки, яка ще, на жаль, дається взнаки у взаєминах між державами, домагатися розв´язання конфліктів політичними засобами й досягати на цій основі компромісів і балансу основних інтересів.
Зміцнення міжнародної безпеки. Домінантою сучасного світового політичного процесу є проблема зміцнення міжнародної безпеки, усунення феномена війн із життя людства.
Не викликає сумніву загальна тенденція відмирання політичної функції воєн, помітне зниження їхньої ролі як вирішального знаряддя політики. Тим більше аксіомою міжнародного життя, вершиною світоглядної піраміди повинне стати сьогодні усвідомлення того, що будь-яка ядерна війна неприйнятна, неприпустима, оскільки в ній не може бути переможця, а переможеним виявиться все людство. Ядерна війна — війна тотальна й остання. Вона покінчить з усіма війнами. Але водночас покладе край і цивілізації. Ось чому ракетно-ядерна війна не може бути засобом продовжування політики. Вона може бути наслідком політики, яка вийшла з-під контролю розумних людей.
Та все ж будь-яка війна, в тому числі й ядерна, є продовженням політики, її результатом, а не спонтанним явищем. Хибна політика може привести світ до самознищення, але цей катаклізм буде породженням дій певних політичних сил.
Що ж стосується воєн так званої малої або середньої інтенсивності, то досвід, а також обґрунтований прогноз на найближче десятиліття особливого оптимізму не додають. Думка прусського воєнного теоретика 19 ст. Клаузевіца про те, що війна є продовженням політики іншими засобами, таки підтверджується в реальній дійсності, розглядається як аксіома, на жаль, поки що не підвладна часові.
Важливим напрямом зміцнення міжнародної безпеки є нерозповсюдження ядерної зброї. Ідея нерозповсюдження виникла наприкінці 50-х — початку 60-х років 20 ст., коли людство тільки-но почало усвідомлювати безперспективність ядерного протистояння, небезпеку загрози безконтрольного розповзання смертоносної зброї. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї було підписано в 1968 р. в Москві, Вашингтоні й Лондоні, а на початок 90-х років 20 ст. до нього приєдналося майже 150 держав. Основу договору склали зустрічні зобов´язання держав, у відповідності з якими країни, які володіють ядерним потенціалом, узяли на себе зобов´язання нікому не передавати ядерної зброї та інших ядерних пристроїв, а країни, які не володіють такою зброєю, — не виробляти і не набувати її.
Контроль за виконанням цих зобов´язань держав було покладено на МАГАТЕ. Попри ефективність цього документа, за його межами залишилися такі ядерні держави, як Китай, Франція, Індія, Пакистан, а також група так званих близькоядерних держав — ПАР, Ізраїль, Бразилія, Аргентина.
Та проблема безпеки не зводиться до чисто воєнної чи воєнно-технічної. Безпеку треба розглядати ширше — як безпеку всіх сфер життєдіяльності. Усе людство опинилося в одному човні, розхитування якого одним із суб´єктів міжнародних відносин призведе до неминучої загибелі всіх, хто в ньому перебуватиме. Не мають перспективи політичні амбіції, здійснювання яких відбувається під девізом завоювання “життєвого простору” чи “місця під сонцем”.
Р. Макнамара запропонував концепцію так званої кризової стабільності, згідно з якою СІЛА, виходячи саме із власних інтересів, повинні домагатися того, щоб суперник почувався у більшій безпеці. Таку парадоксальну, на перший погляд, думку Р. Макнамара пояснює тим, що в епоху ядерних озброєнь, коли кожна країна тримає долю іншої у своїх руках, старі правила більше не застосовні. А відповідно до правил ядерної епохи не можна заганяти супротивника в кут, з якого для нього може бути тільки один вихід — ядерний удар.
Отже, найважливішою умовою забезпечення національних інтересів є створення таких міжнародних умов, які б гарантували національну безпеку ззовні. А це можливо тільки в тому разі, якщо національна безпека спиратиметься на рівну й загальну безпеку для всіх, гарантуватиме необхідний мінімум довіри, а в перспективі — атмосферу глобальної взаємної довіри й гласності.
Пріоритети національної безпеки України. Національна безпека України полягає не тільки в забезпеченні умов виживання нації, а й у її саморозвитку, зміцненні її авторитету й набутті широкої міжнародної поваги як суверенної держави, можливості брати участь у вирішенні як регіональних, так і загальнолюдських проблем. Реалізація цього завдання значною мірою залежить від рівня якості зовнішньої політики, принципів, на яких вона будується, векторних напрямів і пріоритетів. У розробленні такої політики Українській державі притаманні тісний взаємозв´язок зовнішньополітичних цінностей з ідеологією державотворення з огляду на специфіку геополітичного становища України — пошук балансу зовнішньополітичної безпеки для себе. У такій політиці, по суті, й поєднується загальнолюдське, регіональне й національне. У сучасному процесі розбудови Української держави серед пріоритетних складників національної безпеки можна виділити такі:
– надалі не сподіватися на прихильність сильних сусідів, а спиратися на власну міць — економічну і військову;
– виробляти оптимальні, дружні відносини з сусідами на базі розумного компромісу, без утисків суверенності;
– не погоджуватися надалі на входження до будь-якої федерації, дотримуватися послідовності у досягненні повної незалежності;
– прагнути оптимального розв´язання регіональних і національних проблем, гармонізувати взаємини між центром і окремими регіонами, забезпечити права національних меншин як запоруку уникнення сепаратизму й використання його з боку інших держав;
– входження до всіх європейських структур, включаючи й оборонні (військово-політичні угруповання) на правах рівноправного партнера;
– підтримувати справедливі відносини, що ґрунтуються на політичній чесності й принциповості, гарантії взаємної безпеки й рівноправного партнерства;
– прагнути мати в очах світу репрезентативний вигляд, створювати добротний імідж України як суверенної держави.
Україна прагне до такого стану держави, в якому було б забезпечено стабільність її існування. Але національна безпека — проблема багатогранна і залежить не лише від зовнішніх, а й від внутрішніх загроз. До того ж переважання внутрішніх небезпек (економічних, політичних, соціальних, духовних, інформаційних, міграційних, екологічних, технологічних тощо) не заперечує сьогодні ніхто. Але найнебезпечніше те, що таке визнання не містить самокритичності і не додає конструктивності ні управлінцям, ні політикам, енергія яких зосереджена на самоствердженні, зміцненні власної безпеки. Отже, зміст, характер загроз безпосередньо залежить не тільки від міжнародних зв´язків, а й від розвинутості, цивілізованості українського суспільства. Рівень національної безпеки визначається врешті-решт здатністю суспільства до відповідної оцінки загроз і оптимальної протидії.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Політологія (Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько)