Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальні технології (Конспект лекцій) скачати онлайн-> §2. Політична система як ціле.

§2. Політична система як ціле.


Новітня й сучасна політична історія з усією очевидністю показала, що сфера політичного життя не обмежується відношенням «держава — суспільство». Колишні терміни — держава, уряд, нація — мають вужчий правовий та інституціональний зміст. Вони належать до конкретної групи інститутів, характерних для сучасних західних суспільств. У XX ст., особливо в його останнє десятиріччя, перспективи аналізу державного управління зазнали серйозної зміни. З’явилося поняття «політична система», що стало домінувати і набуло значного поширення через охоплення всієї сфери політичної діяльності в суспільстві.
Згідно з Алмондом і Пауелом, спільним для всіх визначень «політичної системи» є те, що вона асоціюється із застосуванням узаконеної фізичної принуки в суспільстві. Істон говорить про авторитарний розподіл вартостей, Даль — про владу, управління і авторитет. Всі ці визначення мають на увазі легітимність санкцій, законне право карати, примушувати і підкоряти. Хоча політична система не будується виключно на силі, насильстві чи примусові, де її ставлення до насильства є важливою характерною властивістю. Вона визначає «політичний» компонент поняття.
«Система» передбачає взаємозалежність її складових частин і певні межі між нею і навколишнім середовищем. Межі політичних систем зазнають значних коливань. Скажімо, в період війни вони значно розсуваються, оскільки велика кількість людей залучається до військової служби, діяльність комерційних компаній регулюється і вживаються заходи стосовно внутрішньої безпеки.
Алмонд, Пауел, Істон і Даль — відомі американські політологи і соціологи. Г. Алмонд, зокрема, — професор Принстонського, згодом Стенфордського університетів. Був головою комісії із порівняльної політології при Раді соціальних досліджень (1954—1963 pp.), президентом Американської асоціації політичних наук (1965—1966 pp.). Д. Істон — професор Чіказького університету, в 60-і роки був головою тієї ж Американської асоціації політичних наук. У книзі «Політична система» (1953) глибоко проаналізував стан політичних наук, різко виступив проти гіперфактуалізму політології.
Коротше кажучи, поняття «політична система» місткіше, ніж поняття «державне управління», оскільки охоплює всіх осіб і всі інститути, що беруть участь у політичному процесі, а також неформальні і неурядові фактори, що впливають на механізм виявлення і постановки проблем, на вироблення і реалізацію рішень у сфері державних відносин.
Загальна теорія систем у повному, цілісному вигляді дуже рідко застосовувалась до аналізу політичних явищ. Одначе останнім часом цілий ряд засадничих понять цієї теорії став дуже популярним, особливо таких, як «система», «диференціація», «витривалість», «рівновага» і «зворотний зв’язок». У політичній науці, як і всюди, поняття і категорії теорії системи мають тенденції ставати загальновживаними. Крім того, загальна теорія систем привертає увагу політологів до проблем їх змінювання, кризи і патології. Два провідних у суспільних науках системних підходи — це підхід Т. Парсонса в загальній соціології (з виходом на політику) і підхід Д. Істона власне в політичній соціології.
Досить довго політологи дрібнили і відокремлювали політичну реальність замість того, щоб розглядати її як сукупність, своєю чергою включену до ще ширшої сукупності. Поняття «політична система» допускає таку переорієнтацію, оскільки система визначається як сукупність взаємопов’язаних елементів. Відповідно, політичну систему потрібно вивчати як сукупність політичних взаємодій, які спостерігаємо в даному суспільстві, як таку, що занурена в середовище і реагує на його вплив. Вона — частина соціального цілого, з яким перебуває в складних стосунках.
Талкот Парсонс розглядає суспільство як соціальну систему (хоча в його термінології ці поняття аж ніяк не тотожні), що містить у собі чотири підсистеми: адаптацію (економіка), цілеосягнення (політика), латентність (інститути соціалізації) та інтеграцію («соціальна спільнота»). Між цими підсистемами виникає складна мережа взаємообмінів, бо кожна — це відкрита система, яка підтримує стосунки взаємодії із середовищем, що її оточує;
кожна система перебуває в безперервному зв’язку з трьома іншими, що складають її середовище.
Відштовхуючись від економічної теорії і, особливо, від теорії В. Леонтьева, Парсонс зводить взаємообмін між підсистемами до схеми «витрати — випуск». Тут завжди має місце двосторонній обмін. Кожна підсистема одержує від трьох інших елементи, фактори виробництва (витрати), які суттєві для її функціонування; взамін вона віддає їм продукт (випуск) своєї діяльності.
Інші автори, зокрема американські вчені Абкаріан і Масанат, щоправда, наполягають на особливому статусі політичної системи. Вони звертають увагу на те, що вона, функціонуючи в рамках політичної культури, посідає становище найвищої влади в соціальній системі.
У своєму апогеї політична система позначена двома характерними рисами. По-перше, універсальністю, адже поширюється на все суспільство. Інші заклади, зокрема релігійні та професійні організації, охоплюють лише частину цілого. По-друге, вона має виняткове право, монополію на примус у суспільстві. Перебуваючи на вершині ієрархії влади, вона, по суті, регулює рівень примусу в системах, нижчих від неї за ієрархією.
Розглядаючи політику як підсистему суспільства, Парсонс надає цьому термінові дуже широкого значення. У нього політика включає визначення колективних цілей, мобілізацію ресурсів і прийняття рішень, необхідних для досягнення цих цілей. Така політична діяльність властива не лише державним і суспільним інститутам: вона спостерігається в усіх громадських організаціях (партії, профспілки), навчальних закладах, на підприємствах і т. ін.
У політичній підсистемі Парсонс виокремлює три інститути (перший є джерелом двох інших): лідерство, органи влади і регламентація.
Під інституціоналізацією лідерства Парсонс розуміє «модель нормативного порядку, через який певні підгрупи завдяки становищу, яке займають у даному суспільстві, мають дозвіл і навіть обов’язок здійснювати ініціативи заради досягнення цілей спільноти разом з правом залучати до участі цю спільноту як ціле». Інститут лідерства, який визначається таким чином, має вияв на всіх рівнях. У глобальному суспільстві він постає як держава, в бюрократичних організаціях — у вигляді авторитетних посад.
Другий інститут — це інститут органів влади. Органи влади і влада — не синоніми. В перших друга акумулюється і звідти ж виходить. Так, особа, яка займає посаду в органах влади, користується певною сумою влади, яку вона може використати і пустити в обіг.
Третій інститут політики — регламентація. Вона полягає у виданні норм і правил, що складають чітку основу соціального контролю. До цієї категорії входять: право, професійні норми, статути партій і асоціацій і т. ін.
Таким чином, політична підсистема є автономна і відкрита система. Вона підтримує постійні стосунки і взаємообміни з рештою підсистем суспільства. Як і в економічній підсистемі, тут виявляється той самий тип обміну факторів (витрати) і продуктів (випуск). До речі, зауважимо, що в саме цих термінах Парсонс трактує і таку фундаментальну категорію політики, як влада, прирівнюючи функцію влади до функції грошей, розглядаючи її як просто знаряддя обміну, як посередника обміну всередині політичної підсистеми і обміну між останньою та рештою підсистем.
Якщо Талкот Парсонс заклав основи системного аналізу суспільного життя « цілому, то Девід Істон приклав загальну теорію систем до аналізу політики, після чого системний аналіз сприйняла й політологія.
На думку Істона, політика являє собою «вольовий розподіл вартостей», тобто авторитарне надання певного значення тому чи іншому явищу. Політичну систему можна визначити як сукупність взаємодій, через які відбувається вольовий розподіл вартостей. Політична система визначається як сукупність політичних взаємодій у даному суспільстві.
Iстон розглядає політичне життя як «систему поведінки, включену в навколишнє середовище і відтак яка зазнає його впливу, однак як таку, що має можливість відповідати і йому». «Системний аналіз політичного життя грунтується на понятті «системи, зануреної в середовище» і яка підпадає під вплив з його боку… Такий аналіз передбачає, що система, аби вижити, мусить мати здатність реагувати»1.
Пропонуючи розглядати політичну систему як «чорний ящик», Істон лишає без уваги те, що відбувається всередині його, оскільки системний аналіз охоплює, в основному, стосунки системи із середовищем. Останнє розглядається як внутрішньосоціальне і позасоціальне середовище.
Внутрішньосоціальне середовище включає неполітичні системи, які входять до того самого глобального суспільства, що й політична система, яку розглядаємо: екологічну, біологічну, психологічну, соціальну системи.
Позасоціальне середовище включає всі ті системи, що існують поза глобальним суспільством: міжнародні політичні, екологічні і соціальні системи.
Політична система — це не «закрита», а «відкрита» система, шо підтримує численні і різноманітні взаємозв’язки і взаємообміни із середовищем, що оточує її, занурена цілком у нього і перебуває з ним у складних стосунках.
Спираючись на методику балансового аналізу В. Леонтьева, Істон уподібнив політичну систему економічній. Політичний механізм функціонує так само, як економічний. У ньому також є те, що входить у механізм («витрати»), і те, що із нього виходить («випуск»). Є те, що живить систему, і те, що система продукує.
«Витрати» («вхід»). Істон розрізняє два типи входу: вимога і підтримка. Вони повинні постійно надходити в систему, бо інакше вона перестане функціонувати через «недовантаження». Але разом з тим вони є потенційними джерелами її напруги і мають бути керовані. Надмірні вимоги стосовно спроможності системи утворювати відповідні результати (тобто розподіл вартостей) можуть призвести до її перевантаження або до потенційного застою. Високий рівень підтримки дуже бажаний для системи, та якщо через зовнішні причини вона не зможе задовольнити вимог, то втрачає підтримку та основи самозбереження. Таким чином, мова йде про певний динамічний баланс вимог і підтримки.
1. ВИМОГИ. Це поняття можна визначити як форму вираження думки про правомірність зобов’язального розподілу з боку суб’єктів влади. Вимога може бути вузькою, специфічною і простою, по суті, прямо висловлюючи образу чи невдоволення конкретними діями або явищами. Повінь, наприклад, може стимулювати вимогу будування дамби, виявлення корупції в уряді — вимогу посилити контроль над лобістською діяльністю. До політичної системи, окрім вимог, вводиться безліч різноманітної інформації: сподівання, думки, мотивації, ідеології, інтереси і переваги членів даної системи. Все це може збігатися з вимогами чи виступати як їхні детермінанти.
Нагромадження великої кількості вимог, до того ж нерідко таких, що суперечать одна одній, спричиняється до перевантаження, яке система може витримати і в певних межах абсорбувати. Це перевантаження може мати кількісний характер, якщо вимоги досить численні, і якісний характер, якщо вони надто складні.
Кількісне перевантаження пов’язане з фактичним накопиченням численних вимог, з якими перенасичена ними система більше не може впоратись. Наприклад, парламент не має можливості розглядати всі тексти законопроектів, які йому подають; уряд не може розглядати всі вимоги, якими його облягають, і т. ін. Істон порівнює це кількісне перевантаження з перевантаженням аеропорту: диспетчери втрачають можливість забезпечити нормальну посадку літаків у міру того, як їх прибуття і час посадки відсуваються.
Якісне перевантаження пов’язане зі складністю вимог, що ставляться до системи, — вони стосуються делікатних, важких проблем, на розв’язання яких потрібно багато часу.
Вимоги, отже, необхідно приводити у відповідність з можливостями системи. Істон вирізняє стосовно цього три головні функції.
а) Висловлення вимог. За допомогою цієї функції різні вимоги виявляються сформульованими, зверненими до політичної системи переважно через групи тиску. Процес, з допомогою якого окремі групи і люди ставлять вимоги до тих, хто виробляє політичні рішення, Алмонд назвав артикуляцією інтересів. Це — перший функціональний крок у ході політичної конверсії. Він може бути реалізований безліччю структур і найрізноманіт
нішим чином. Цей процес надзвичайно важливий, адже знаменує собою грань між суспільством і політичною системою.
Безліч структур — від некерованого натовпу до зборів бізнесменів — можуть брати участь у процесі артикуляції інтересів. Такі структури класифікуються за двома найважливішими компонентами: тип групи, що почала артикулювати інтереси, і тип каналу передачі вимог. Асоційовані групи завжди артикулюють свої інтереси через офіційні канали, регіональні чи родинні (неасоційовані) групи діють неофіційними каналами.
б) Регулювання вимог. Вимоги можуть швидко захлеснути систему, якщо їхній потік не фільтруватиметься, не спрямовуватиметься («каналізуватиметься») по певних каналах і не регулюватиметься. Істон підрозділяє регулювання на структурне і культурне.
Структурне регулювання пов’язане із здійсненням спеціалізованих функцій у процесі фільтрування і передачі вимог. Доступ до політичної системи проходить через структурні «двері», які охороняються «воротарями». На вході до політичної системи вони каналізують, тобто спрямовують певними каналами і фільтрують вимоги, затримуючи одні і пропускаючи інші. Кількість і різноманітність цих «воротарів» і «дверей» збільшується в міру розвитку суспільств. Таким чином, партії, вищі верстви, парламентарі являють собою структури, що регулюють вимоги.
Деякі структури висловлення вимог одночасно є структурами регулювання (наприклад, профспілки висловлюють вимоги мас і одночасно беруть участь в їхньому фільтруванні, а також у контролі за ними).
Органи політичної влади, зі свого боку, можуть випередити передбачувані вимоги ще до того, як вони висловлені. Це робиться з метою задоволення тих, чиї інтереси вони представляють, з метою підвищення своєї популярності чи усунення вибухонебезпечного характеру вимог. У наслідку може виникнути «самопостачання вимогами», коли політичні власті постачають системі свої власні вимоги. Таким чином, окрім «входів» з боку середовища, що оточує систему, є ще і внутрішня політика системи, яку Істон називає «входами зсередини».
Культурне регулювання пов’язане з нормами, цінностями і поглядами, які не допускають чи обмежують деякі вимоги. Такі культурні заборони можуть стосуватися як змісту вимог (деякі вимоги вважаються демагогічними, нерозумними, аморальними і т. ін.), так і форми, тобто методу їх висунення (наприклад, у західних системах політична культура забороняє або обмежує використання насильства для вираження політичних вимог).
Незважаючи на таку фільтрацію і подвійне регулювання, все ж може виявитись, що система зіткнеться з перевантаженням; вона може облягатися дуже численними і різноманітними вимогами, щоб адекватно реагувати на них. Використовуючи аналогію з кібернетикою і теорією комунікації, Істон доводить, що таке перевантаження вимогами створює перенасиченість і «закупорку» посланнями, адресованими системі. В цій ситуації у системи два виходи із становища: підвищити пропускну спроможність комунікаційних ліній, збільшивши кількість і різноманітність каналів руху інформації (шляхом спеціалізації кадрів, росту бюрократії і т. ін.), або так «перероблювати» вимоги, щоб привести до їх скорочення.
З допомогою цієї функції потік вимог робиться систематизованим, упорядкованим, доведеним до обмеженої кількості альтернатив, що подаються політичній системі. Безліч ідентичних вимог зводяться в єдину вимогу, яка їх резюмує. Різні, неоднорідні вимоги накладаються одна на другу, синтезуються в одну глобальну вимогу. Істон називає це сполученням, «комбінацією вимог», а Алмонд — «агрегуванням} інтересів».
Цьому процесу служать програми політичних партій. У західних системах партії є основними структурами скорочення вимог. Збираючи докупи і приводячи в гармонійне поєднання вимоги тих, чиї інтереси вона виражає, партія формулює єдину вимогу, яка ставиться перед органами політичної влади. Скажімо, політична партія, до якої надходять претензії і вимоги з боку профспілок і організацій підприємців, шляхом переговорів узгоджує суперечливі інтереси цих груп у формі певної політичної заяви — це і є агрегування інтересів.
Воно відбувається на різних дільницях політичної системи з допомогою чіткого формулювання політики чи рекрутування політичних кадрів, які більш-менш поділяють даний політичний курс. Агрегування інтересів (скорочення вимог) має місце в усіх політичних системах, але в демократіях асоційовані групи інтересів можуть домінувати в цьому процесі.
2. ПІДТРИМКА. Окрім вимог, що мають тенденцію послаблювати політичну систему, остання користується підтримкою, що посилює її.
Люди підтримують певні цілі чи ідеали, борючись за них чи, принаймні, стаючи їхніми виразниками; підтримують наявні інститути шляхом їх словесного захисту; підтримують певних осіб, приєднуючись до них, голосуючи за них чи діючи від їхнього імені. Все це — типи спостереженої поведінки, що входять до категорії відкритої підтримки.
Але підтримка означає дещо більше, ніж зовнішні спостережувані дії. Людина може симпатизувати тим чи іншим людям, об’єктам. Це свого роду прихована внутрішня поведінка, умонастрій, який набирає форми ставлення, прихильності чи готовності діяти від чийогось імені. Якщо особа голосує за кандидата якоїсь партії один раз, то можна констатувати, що вона в даний момент підтримує партію. Та коли вона послідовно, протягом років голосує за представника цієї партії, то її поведінку можна назвати партійною лояльністю.
Підтримка охоплює всі позиції і всі варіанти поведінки, сприятливі системі: патріотизм, повага до інститутів, відданість тому керівництву, яке перебуває при владі, проведення демонстрацій чи кампаній на їх підтримку, виконання військового обов’язку, сплати податків тощо.
Істон називає три типи підтримки відповідно до об’єктів:
а) підтримка політичного угруповання в цілому (відданість колективу, національній спілці тощо);
б) підтримка режиму, що розуміється як сукупність «правил гри», оскільки включає цінності (наприклад, свобода слова, думки, плюралізм), на які спирається політична система, норми (конституційні, правові, моральні й т. ін.) і структури влади (розподіл владних ролей);
в) підтримка органам влади, тобто підтримка тим, хто за посадою виконує владні функції в політичній системі. В деяких системах, якими керують «харизматичні вожді», підтримка, надана можновладцям, набуває такого значення, що замінює підтримку режиму. Відбувається така персоналізація влади, що вірність і відданість більше стосуються керівників, ніж інститутів.
Розмежовані таким чином три типи підтримки необов’язково виступають сукупно. Громадянин Франції 1960—1970-х років, прихильний до національного співтовариства, міг, одначе, не надавати підтримки режиму чи органам влади, якщо не схвалював інститути П’ятої Республіки та її керівництво. Американський громадянин — лояльний, відданий американському суспільству, Конституції США, міг відмовити в підтримці Президентові, котрий був при владі, якщо не схвалював його політики чи його методів керівництва.
В цілому, яким би не був об’єкт підтримки — угруповання, режим чи влада, — їм завжди загрожує або розмивання, або зруйнування.
«Вихід». На все, що «входить» у політичну систему, вона відповідає «випуском»: задовольняє вимоги або викликає підтримку. На «виході» системи можуть бути нові закони, регламенти, субсидії, інформаційні компанії, державні асигнування тощо. До того ж Істон надає заявам, що мають характер символів, такого ж значення, як і рішенням влади.
Поняття «вихід» проаналізовано ним не так докладно, як поняття «вхід». На думку Істона, система своїм «продуктом» дає відповідь на одержувані нею імпульси; таким «продуктом» є рішення і дії. Виконання рішень забезпечується силою закону. Дії не мають примусового характеру, одначе і вони чинять вплив на життя громадян (економічна і соціальна політика, зовнішня політика тощо).
Мітчел диференціював «вхідні» і «вихідні» дещо по-іншому, ніж Істон, вказуючи, що «вхідні» фактори системи не вичерпуються вимогами й підтримкою. Сюди слід включити сподівання і ресурси, на які спирається система. Він уточнив і поняття «вихідних» факторів системи, включивши до нього три категорії: цілі, цінності і регулювання.
Цінності — це, в певному розумінні, позитивний «вихід», витрати — негативний. Регулювання — спосіб реалізації цілей, цінностей і витрат. Часто з поняттям системи пов’язують ідею рівноваги. Якщо частини системи входять у взаємодію, яку система приводить до стабільного стану, то настає рівновага. Зауважимо, що в сфері соціального, де об’єкти зазнають постійних змін, рівновага — особливий випадок, а не звичайне явище. Точніше було б казати про динамічну рівновагу соціально-політичної системи.
Значення «вихідних» факторів системи полягає в тому, що вони служать для концептуалізації способів її реагування на навколишнє середовище і побічно на саму себе, видозмінюючи (часом вельми успішно) «вхідні» фактори підтримки і вимог. Вважати «вихідні» кінцевою точкою немає підстав. Це, ймовірніше, фрагмент безперервного никлу дій («петлі зворотного зв’язку»), в якому «вхід» і «вихід» прямо чи побічно впливають один на одного, на всю політичну систему й навколишнє середовище.
Інакше кажучи, систему можна розглядати як орієнтовану на досягнення мети модель стосунків, яка допомогає членам системи адаптуватися в своєму середовищі й використати її як джерело ресурсів — матеріальних, фінансових і гуманітарних, а в разі потреби — реформувати й саму систему.
Будь-яка система орієнтована на конструктивну адаптацію через відповідне використання чи формування умов, під впливом яких вона перебуває. Це найголовніша функція «вихідних» факторів. У противному разі рішення й дії суб’єктів політичної влади не будуть легітимні. «Вихідні» фактори системи включають у себе зобов’язальні рішення, дії з їх реалізації і пов’язані з ними типи поведінки. «Вихідні» слід відрізняти від їхніх наслідків, того, що можна назвати результатом.
«Петля зворотного зв’язку». Це поняття було запроваджено для позначення поворотної інформації й способів використання її переваг. Маються на увазі два процеси, шо утворюють замкнутий цикл: по-перше, «вихідні» системи і їх наслідки (тобто адаптація влади в певній ситуації); по-друге, сама інформація (тобто потік зворотних відомостей про стан системи і про наслідки регулювальної діяльності влади). Зворотний зв’язок є головним механізмом усунення напруги в суспільстві, але виконує цю функцію лише завдяки здатності влади реагувати на імпульси, що надходять в систему. Зворотний зв’язок називають «властивістю регулювати образ дій у майбутньому, виходячи з минулого».
Зворотний зв’язок дозволяє системі скласти уявлення про те, наскільки наблизилась вона до своєї мети і як їй слід змінити свою поведінку, аби досягти максимального наближення до неї. Без зворотного зв’язку кожний «вихідний» фактор був би повністю позбавлений взаємопов’язаності з рештою факторів, кумулятивності і послідовності. Кожна взаємодія — «інтеракція» із середовищем у формі «вихідних», за якою йде зворотна інформація про наслідки, — доповнює знання системи, що надходять із центру прийняття рішень. Це інформація про характер самої системи, її середовище, ресурси, опір, який вона зустрічає в процесі здійснення своєї волі. Зворотний зв’язок дозволяє членам системи навчитися пізнавати себе і ситуацію, в якій вона опиняється.
Якщо влада ігнорує зворотний зв’язок, то ефективність реалізації її мети невелика, оскільки вона не зможе зважити фактичні настрої і рівень підтримки політично свідомих представників системи. Це дуже важливо, якщо влада прагне не лише зберегти мінімальний рівень підтримки системи, але й шукає нову базу підтримки чи намагається створити докорінно новий режим або нове суспільство. В політичному житті зворотний зв’язок має фундаментальне значення як для усунення помилок з метою вдосконалення системи в заданому напрямку, так і для послідовної переорієнтації, тобто відхилення від заданого напрямку, пошуку нової мети і шляхів її досягнення.
Як і всяка система, політична система являє собою єдність відносно стійкого (сталого) — структури (каркас системи) — і відносно мінливого — процесів. Структури, наскільки б нерухомими вони не видавалися, формуються завдяки процесам, що змикаються.
Так, структура соціальної й політичної нерівності часом посилюється, підтримується і відтворюється в кожнім поколінні перехресними процесами: нерівністю власності, доступу до освіти, походження, а відтак і нерівністю в статусі і в практичному досвіді; етнічною, расовою й класовою дискримінацією тощо. Зміна будь-якого з цих процесів може внести тільки незначні переміни в загальні показники соціальної, економічної чи політичної стратифікації.
В західній політології і політиці політичні структури — це, перш за все, сходинки правління, від місцевої влади до органів міжнародного рівня. Політичні структури включають також організації, спеціально призначені для різнобічного впливу, наприклад, політичні партії. Організації неполітичного характеру також можуть мати на меті серйозні політичні інтереси, наприклад, профспілки, об’єднання підприємців та інші групи інтересів (К. Дойч).
У своєму двоїстому аспекті — антагоністичному та інтеграційному — політичні феномени є в багатьох типах людського суспільства: в країнах, провінціях, містах, міжнародних об’єднаннях, асоціаціях, профспілках тощо. Політична соціологія — це наука про владу в кожній людській спільноті, а не лише в національній державі. Тому кожна спільнота є структурою, в рамках якої надається руху антагоністичним та інтеграційним процесам.
Політичні структури — це різноманітні соціальні угруповання. Виходячи з цього визначення, М. Дюверже розподіляє їх на дві великі групи: фізичні й соціальні структури. Термін «фізичний» застосовується в даному разі до природних факторів (географія, демографія); термін «соціальний» — до більш штучних, пов’язаних з людиною (технології, інститути, культури, переконання). Між ними немає різкої межі.
В Алмонда й Пауела «структура» і «культура» посідають головне місце в їх аналізі. Під «структурою» вони мають на увазі доступну для спостереження діяльність, що формує політичну систему. Та частина діяльності людей, яка бере участь у політичному процесі, називається роллю. Ролі — це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, зокрема й політичні. Тому одним із основних компонентів політичної системи є політична роль. Конкурентні сукупності взаємопов’язаних речей складають структури, так: суддя — це роль, суд — структура ролей.
Політичні системи за своєю структурою можуть мати дві важливі відмітні ознаки залежно від того, в якій мірі диференційовані чи спеціалізовані політичні ролі, структури і підсистеми, наскільки вони незалежні та підпорядковані одна одній. Політична система ескимосів, найпростіша із відомих людству, є прикладом відносно недиференційованої політичної системи. Політична система патріархального типу мала проміжну політичну структуру. Родова політична система відрізнялася від патріархальної досить розвинутим бюрократичним апаратом.
Значним кроком у розвитку політичної системи була поява спеціалізованої політичної інфраструктури — партій, груп тиску і засобів масової комунікації, покликаних «обробляти» політичні вимоги і пропозиції. Порівнюючи сучасну демократичну політичну систему з тоталітарною з погляду спеціалізованої інфраструктури, потрібно враховувати ступінь автономії інститутів, що складають їх. І в тієї, і в другої є свої особливі засоби масової комунікації, інститути, групи тиску, групи інтересів і політичні партії. Аналіз фактичного функціонування цих двох типів політичних систем показує, що в демократичній політична інфраструктура складається із відносно автономних інститутів, тоді як у тоталітарній засоби масової комунікації, різного роду групи інтересів і політичні партії підлягають правлячій еліті та бюрократичному апарату.
Термін «диференціація» стосується процесів політичного розвитку, коли виникають і з’єднуються з колишніми нові типи ролей і ролевих структур. Термін «політичне рекрутування» означає функцію заповнення ролей у політичній системі. Політичне рекрутування може відбуватися як за універсальними (загальними), так і за обмежувальними критеріями. Добір посадових осіб шляхом процедури виборів або на основі їхніх здібностей — приклад рекрутування за універсальними критеріями.
Функції політичної системи. Необхідність, правомірність і логіка аналізу функцій політичної системи задаються логікою системного і структурного аналізу. Для Д. Істона політична система значуща не з огляду на те, чим вона є, а під оглядом того, що вона робить, тобто які суспільні функції вона виконує. Мова йде про два послідовні запитання:
— Що має робити політична система (які функції вона має виконувати)?
— Як вона це робить (за допомогою яких структур і з якою ефективністю)?
За прикладом Істона Алмонд і Пауел пов’язують політичну систему з глобальним суспільством; вони аналізують її, занурюючи в зовнішнє середовище. їхній функціональний підхід до дії політичної системи дозволяє розпізнати в ній три послідовні аналітичні рівні: розгляд системи у взаємодії з її середовищем, в її внутрішньому функціонуванні, в її збереженні та адаптації.
Як Істон розпізнає фактори політичної системи, так Алмонд і Пауел поділяють її функції на вхідні і вихідні. При вивчені вхідних і вихідних функцій виявляється значення двох важливих механізмів, що обов’язково є в будь-якій системі державного управління.
По-перше, це механізм, що контролює, за допомогою якого фіксуються вимоги і підтримка, що приводять систему в дію.
По-друге, повинен існувати конверсивний (перетворювальний) механізм, який у процесі відбору, обмеження і упорядкування вхідних імпульсів перетворює їх у вихідні продукти. Цей механізм діє динамічно, оскільки для процесу відбору потрібен час і він не обмежується
вхідними факторами, що надходять до системи в певний момент.
Функції та операції, виконувані політичною системою, Ж. Блондель підсумовує таким чином: 1) Перш ніж переробити вхідні імпульси, система має зробити вибір між структурними і додатковими факторами, що є в суспільстві.
2) За відбором іде процес об’єднання факторів, причому обидва вони пов’язані з нормами, прийнятими в політичній системі, і тому можуть «послаблюватися» чи «підсилюватися» під їхнім впливом.
3) Для того, щоб трансформувати вхідні фактори у вихідні, політична система проходить через дві переміжні фази. Норми системи спочатку виражаються у формі загальних заяв.
4) Норми системи далі конкретизуються за ситуаціями.
5) Настає подвійна перевірка, коли норми безпосередньо зіставляються з окремими вихідними факторами, оскільки в суспільствах діють механізми зворотного зв’язку і апеляція до нормативних становищ.
Функціонування системи відбувається на різних рівнях. Перший рівень — це можливість системи, тобто її робота як елемента свого середовища (в даному разі — суспільства). У взаємодії із середовищем система, в першу чергу, має задіяти свої чотири головні «здатності-можливості».
Регулювальна здатність стосується управління, координації поведінки індивидів і груп. Вона може реалізовуватися шляхом упровадження норм, за допомогою дій адміністрації та судів тощо. Регулювальна здатність може бути більш або менш сильною. В тоталітарних системах її мета — «зарегулювати» все життя суспільства, поставити його під контроль; у ліберальних системах контроль поширюється на більш обмежені сфери. Вони визначають автономію індивидів і підсистем.
Екстракційна здатність. Будь-яка система повинна бути в змозі черпати із внутрішнього чи зовнішнього середовища потрібні для свого функціонування ресурси: економічні і фінансові засоби, політичну підтримку тощо (наприклад, податкове відомство добуває фінансові ресурси).
Дистрибутивна здатність пов’язана з розподілом політичною системою благ, послуг, відзнак окремим особам чи соціальним групам (надання дотацій, нагородження орденами, фінансування служб, які займаються освітою, судочинством тощо). Розподіл зазвичай є перерозподілом ресурсів, одержаних із зовнішнього середовища. Так, податкова система, що являє собою добувний механізм, своєю чергою, сприяє перерозподілу доходів. Але система також сама споживає частину тих ресурсів, які добуває (наприклад, для оплати адміністративно-управлінського та військового персоналу і т. ін.).
Реагувальна здатність. З її допомогою система «відповідає» на імпульси, що йдуть від середовища, особливо на вимоги, висунені окремими людьми та групами. Деякі системи, маючи велику реагувальну здатність, можуть адаптуватися дуже швидко. Інші, навпаки, є дуже жорсткими.
Можна назвати також символізувальну здатність, щільно пов’язану з потребою в легітимності й підтримці, із здатністю системи розвивати популярні переконання, погляди і навіть міфи, створюючи яскраві, дохідливі символи і гасла, маніпулювати ними з метою підтримки і посилення необхідної легітимності в ім’я ефективного здійснення своїх функцій.
Оцінка за названими параметрами відносних можливостей і здатностей системи, що виражають владу уряду над суспільством, ступінь впливу на розум і поведінку людей в інтересах досягнення урядових цілей, — є важливим компонентом функціонального аналізу політичної системи.
Другий ступінь функціонування системи відбиває те, що відбувається в ній самій. Мається на увазі конверсивний процес. Конверсивні процеси, або функції — це способи перетворення вхідних факторів у вихідні. В політичній системі це означає, що імпульси, які надходять на вхід системи, трансформуються в легітимні рішення, що згодом втілюються в життя.
Процес конверсії в одній системі можна проаналізувати і порівняти з аналогічними процесами в інших системах на основі схеми, де наводяться шість основних функцій:
1) артикуляція інтересів (як формулюються вимоги);
2) агрегація (агрегування) інтересів (як відбувається комплектування вимог в альтернативні програми);
3) вироблення правил (нормотворчість, як формулюються норми);
4) застосування правил (реалізація норм, як ці норми втілюються в життя);
5) контроль за застосуванням правил (контроль над нормами, як вони контролюються й регулюються);
6) політична комунікація (як усі ці досить різноманітні дії співвідносяться одна з одною всередині системи, а також під час взаємодії системи з навколишнім середовищем).
Перші дві — функції входу, решта — виходу.
Вже говорилось про те, яке місце займають вимоги й підтримка в системній моделі Д. Істона. Про діапазон і різноманіття вимог, що надходять у систему, можна судити за такою класифікацією:
1) вимоги, що стосуються розподілу благ і послуг (вимога прийняття законів про заробітну плату і про робочий час, про розширення можливостей освіти, про поліпшення доріг і засобів пересування тощо);
2) вимоги, пов’язані з регулюванням поведінки (гарантування громадської безпеки, контроль над ринками, законодавчі норми в царині шлюбу, охорони здоров’я, поліпшення санітарних умов і т. ін.);
3) вимоги в сфері комунікації та інформації (затвердження відповідних норм, інформація про мету політики з боку тих, хто її випрацьовує, демонстрація сили і могутності політичної системи в період небезпеки чи під час свят).
Підтримку можна згрупувати по таких напрямках:
1) матеріальна підтримка (виплата податків та інших оподаткувань, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах чи військова служба);
2) дотримання законів та директив;
3) участь у політичному житті (голосування, політичні дискусії, інші форми);
4) увага до офіційної інформації, шанобливе ставлення чи повага до влади, державної символіки та офіційних церемоній.
Що стосується «вихідних» (тобто результатів діяльності політичної системи), то вони стимулюють чотири типи дій:


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальні технології (Конспект лекцій)