Головна Головна -> Підручники -> Підручник Юридична деонтологія (Сливка С.С.) скачати онлайн-> 4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому

4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому



Дослідники права стверджують, що право похідне від моральних та релігійних норм, що генеза права вміщена в релігійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні – природне і позитивне право. Тому предметом філософії права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права. Найбільший інтерес становить саме природне право, яке є витоком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період ведуться наукові пошуки, дискусії.
Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше саморозвитку, динаміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не потребують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики, біології, хімії, астрології). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня.
Буття людини – це позасвідомий процес, який не вимагає вольових зусиль, або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини вимагає від неї добувати із природного права правову інформацію для забезпечення своєї життєдіяльності. Крім того, людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це впорядкованість природна, а не людська. Людська впорядкованість законів – суб´єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість – об´єктивна (завжди справедлива). У природному праві, таким чином, є вищий порядок, справедливий порядок, на якому “тримається” світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.
Буття людини визначає абсолютне духовне право, а людське існування людини – відносне духовне право. Буття полягає у створенні людиною для себе захисту (потенційні можливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природних законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Або людина створена так, що природні закони її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духовне право, в якому зафіксовані правові джерела існування.
Відносне духовне право випливає з існування людини, з її кінетичності, деонтологічності. Адже для більшої інтенсивності еволюційного формування необхідне пізнання цих законів і керування ними у своїй життєдіяльності. Для цього наділено людину розумом, інтелектом, який повинен бути спрямований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.
Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони та їх дотримання. Однак існування людини викликає інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у співвідношеннях людина – Бог, людина – природа, людина – людина.
Розглядаючи співвідношення людина – Бог, зауважимо, що воно вимагає лише дотримання Божих законів. Тут людська творчість полягає у розумінні цих законів та їх виконанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в даному співвідношення є генезою філософії права. Вона породжує норми поведінки людини, сприяє виробленню критерію вчинків, регулює свободу волевиявлення.
Співвідношення людина-природа найбільше пов´язане з красою, гармонією, рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних законів, розумне споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення призводить до вироблення нею власних норм поведінки, зокрема табу. Появляється система дозволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий правовий стан характеризується індивідуальною духовністю, хворобливим станом людини. Тобто людські бажання часто не знають меж. Встановлення таких меж покладено на духовність, яка не ототожнюється з релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини ефективним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина-природа виступає духовність.
Найбільш складним є зіставлення типу людина – людина, де також фігурує краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією. Процеси, які відбуваються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної людини – це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми відбуваються за асинхронними щодо природних законів процесами, то відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки виражаються як в діях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття добра – компетенція моралі, яку творить людина.
Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, аксіологія та логіка дії у правовому просторі – все це є об´єктом вивчення не тільки філософії права, а й юридичної деонтології. Вчення про природне право сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомірна поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів, виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення, дефініції, часом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права, його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого наукового аналізу, узагальнень.
Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи, законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і постійними. Людина може частково впливати на природні закони, пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін у вирощуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне тренування тощо).
Надприродні закони людина змінювати не може. (Наприклад, такі, як рух планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці закони незмінні і існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.
Однак надприродне право більше досліджується природничими науками. А юридичній науці притаманне дослідження природного права, на яке може впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право, порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.
Теоретичний грунт для вивчення природного права складався протягом не однієї історичної доби і готували його як стародавні мудреці, філософи, так і юристи.
Античний час – це період філософії природи. Саме тут всі правові явища розглядалися не поза природою, а неодмінно пов´язувалися з нею. Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи почали поєднувати їх з поведінкою людини.
Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного впливу богословів, духовенства.
Третій період включає філософію Нового часу, яка присвячувалася психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією античності, відродженням вчень про природне право. Фактично почала формуватися нова наука.
ХІХ-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії. Цей період критично підходить до вчення про природне право. Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків. Появилось вчення про права людини.
Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різною, і характеризується то поступовим зменшенням, то значним плином часу, то швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне право фактично був наповненим, хоча й різним. З метою узагальнення раніше розвинутих вчень природне право слід розглядати як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах: вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення природного права.
Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники доводили, що природне право складається з множини законів розвитку природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного органу людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких випадковостей: все відбувається згідно з природними законами. Розум людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.
Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і середньовічний час, дозволяють сформулювати дефініцію природного права як систему норм, у вузькому розумінні.
Тому природне право — це сума законів природи і біологічного розвитку людини, які на основі яких здійснюється функціонування Всесвіту.
У такому розумінні природне право міцно оберігає всі наші земні блага у належному порядку. Це незаперечне природне право, санкції якого належить сприймати з вдячністю.
Аналіз філософії Нового часу дає змогу сформулювати дефініцію природного права як систему норм, але у широкому розумінні. Цьому сприяв розвиток психології, вчення про раціональний розум людини, їх волю та свободу. Наразі поведінка людини набувала трансцендентального обґрунтування, виходячи з метафізичних теорій. А активна діяльність людини пов´язувалась не лише з біологічним інстинктом самозбереження, а й з самозбереженням у духовному вимірі.
Справа в тому, що людина за своєю природою має бажання, хоче дотримуватися якихось норм поведінки. Вона потребує взірців, ідеалів, правих, але часто їх не знаходить у реальному житті. Тому їй дано розум, щоб користуючись вічними законами природи, вона могла жити у суспільстві. Але життя на власний розсуд, власні почуття часто призводять до змін духовних структур суспільства, до порушень норм природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість людської волі природі.
Для збалансованості та гармонії існують, як відомо, моральні чесноти. Однак якщо брати до уваги вищу мораль (мораль у думках), то доцільно вживати поняття духовно-моральних чеснот. Саме духовно-моральні чесноти є орієнтиром щодо свободи волевиявлення людини, які закладені в онтологію та деонтологію її світосприйняття та світовідчуття.
Отже, природне право як система норм, у широкому розумінні,— це сума метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтриманні онтологічних принципів світопорядку з постійним трансцендентальним обґрунтуванням власної свободи та волі з метою активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.
Позитивізм сприяв переорієнтації науки про природне право, в основу якого лягли природні права людини. Адже право на життя, свободу волевиявлення, гідність, автономія особистості та особистого життя, вільне висловлювання думок й переконань, безпека, політична свободу та ін. – це невід´ємні категорії суспільного життя. Все частіше проголошувався такий принцип права як формальна рівність, велась жорстока боротьба за права людини, приватну власність. Дослідженням прав людини почали займатися різні науки: політологія, теорія права, енциклопедія права і т. д. Але вчення про природне право як науку необхідно розглянути з позиції онтології та деонтології права стосовно прав людини. Зрозуміло, що така дефініція відображатиме доволі вузький зміст, оскільки вона більше причетна до основних двох (ХІХ-ХХ) століть і дотримується позитивістської концепції.
Тому природне право як наука, у вузькому розумінні, це вчення про правову обґрунтованість і гарантії державного й міжнародного захисту прав людини, нації та інших суб´єктів суспільного життя в існуючій політичній системі.
Таке розуміння природного права скероване, в основному, на дослідження конституційних прав людини, на недопущення розпорядження долею людей, державою на свій розсуд. Ця доктрина історично зумовлена, оскільки швидкий темп суспільного розвитку (зокрема промисловості) до певної міри сприяв гонитві за ринками сировини і збуту, що породжувало різного виду колоніальні системи.
Теперішній період характеризується розпадом суспільства на дрібні держави. Виникає потреба відроджувати власні національні цінності, “забуті” правові традиції. Гостро постало питання приватної власності, право на реалізацію самовизначення націй, повноцінного існування, цивілізованого співжиття. Доктринальні дослідження все частіше мають етнічний відтінок, філософські аспекти. Це зумовлює здійснити поворот у суспільній свідомості до природного права.
Природне право стає предметом дослідження навіть галузевих правничих наук, що підкреслює його популярність. У цілому в суспільстві відбувається значний потяг до підвищення рівня правової культури, особливо її філософського аспекту.
Отже, природне право як наука, у широкому розумінні,— це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні правові процеси, правову красу для морального обґрунтування свободної волі людини у правовому просторі.
Розглянувши чотири дефініції природного права, можна й визначити його норми.
Відомо, що норми позитивного права зафіксовані у нормативно-правових актах, які відображають букву закону.
Дотримання цих норм формує правомірну поведінку, а також деякі аспекти правової культури особи.
Норми природного права практично в нормативно-правових актах не зафіксовані. Можна в даному випадку говорити не про букву, а про дух закону, дух позитивного права. Саме дух позитивного права відображає багато норм природного права. Але всі норми природного права містяться у законах природи, які висвітлює натурфілософія.
Звідси випливає, що людина дотримується норм природного права тоді, коли вона живе за законами природи. Але таке “життя” не треба розуміти в буквальному змісті, оскільки воно хоч і пов´язано зі свобідною волею, але ще не враховано дій розуму. Розум людини формується як під впливом природного, так і позитивного права, що в житті називається виваженістю, поміркованістю, а згодом – і мудрістю.
Тому під нормами природного права слід розуміти ті постулати природи, які людина свідомо вибирає для своєї поведінки під контролем власної совісті.
Для юридичної деонтології норми природного права відіграють основну роль. Завдяки цим нормам формується належне й потрібне, забезпечується дієвість онтологічних засад, очікується необхідна правова гармонія в суспільстві та Всесвіті.
Важливо встановити норми природного права в одиничному, особливому та загальному, оскільки це має значення відповідно до юридичної деонтології, правничої етики і професійної культури.
Можна думати, що дефініція природного права як системи норм, у вузькому розумінні, найбільш повно відображає одиничне у юридичній доктрині. Завдяки розумінню законів природи юрист формує свій внутрішній імператив службового обов´язку, який досліджує юридична деонтологія. Також до одиничного можна віднести деякі компоненти природного права як системи норм, у широкому розумінні, виділивши в цьому внутрішні (здебільшого психічні) аспекти.
Особливе найбільш повно характеризує дефініція природного права як науки, у вузькому розумінні, та зовнішні аспекти дефініції природного права як системи норм, у широкому розумінні. Адже для правничої етики найважливішим є зовнішні аспекти службової діяльності, наявна поведінка юриста.
Дефініція природного права як науки, у широкому розумінні, відображає загальне, що відповідає вимогам професійної культури в цілому.
Об´єднання одиничного й особливого у загальне – свідчення всебічного обґрунтування норм природного права і застосування їх у юридичній практиці.
Сучасні дослідники юридичної деонтології часто ідентифікують цю науку з іншими, зокрема з правовою етикою (правничою етикою) та професійною культурою юриста (правничою культурою). Хоча ці науки тісно пов´язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо внутрішні аспекти видів культур (субкультур), притаманні юридичній деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур – професійній етиці, то обидва аспекти – властиві професійній культурі. Тому варто окремо розглянути їхні спільні та відмінні риси.
Для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження: особа юриста, його професійні дії. Кожна з них по-своєму підходить до формування юриста як головного суб´єкта права, до пізнання ним правового явища та прийняття справедливого, обгрунтованого рішення. Ці науки нормативні.
Відмінності між юридичною деонтологією, правничою етикою та професійною культурою полягають насамперед у тому, що їхня нормативність має різний зміст. Зокрема, наука про професійну культуру та правничу етику виробляють для всіх юристів зразки норм, які можуть прийматися державою і набувати загальнообов´язкового значення. Вони можуть міститися в різноманітних морально-етичних кодексах, відомчих статутах, наказах, пам´ятках тощо. Проте юридична деонтологія жодних моделей норм не творить, а її вимоги ніде письмово не відображені. Її нормативність полягає у дослідженні вироблення юристом особистих норм. Причому ці норми, хоча й мають індивідуальний характер, призначені лише для конкретного випадку. Такі одноразові норми називаються деонтологічними.
Якщо норми професійної культури і правничої етики спрямовані на регулювання службових дій юриста, то деонтологічні норми – на регулювання професійного мислення. Адже немає такої правничої науки (крім деонтології та філософії права), яка б вивчала думки юриста, які передують будь-яким діям і потребують насамперед впорядкування. Це пов´язано з тим, що світ засмічений поганими думками, а природою передбачено, що людина повинна мати позитивну динаміку, незважаючи на те, що вона, ніби електростанція, виробляє і добро, і зло. Для кожної людини є свої норми формування позитивної енергії, врівноважуючої думки. Практично двох однакових деонтологічних норм не існує. Вони не можуть бути ідентичними для всіх юристів. Де онтологічна норма формується у кожному конкретному випадку. Це – норма для одного юриста і тільки для конкретного випадку. Інший юрист, який потрапить в аналогічну ситуацію, неодмінно думатиме по-своєму і сформує для себе іншу, власну норму службової поведінки.
Суттєва різниця існує у діях норм юриста. Справа в тому, що деонтологічні норми діють швидше, ніж норми професійної культури і правничої етики. Адже йдеться про думки, дія яких не має аналогів.
Юридична деонтологія є наслідком інтелектуальної діяльності юриста, його думок, впливів (внутрішніх аспектів) усіх можливих видів культур, субкультур.
Водночас для правничої етики хоча і важлива інтелектуальна діяльність юриста, проте оцінюється вона за його службовими діями, які відображають зовнішні аспекти певних видів культур (субкультур). Професійна культура вбирає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої належать різноманітні практично-професійні навички: культура фізичного затримання правопорушника, вміння водити службовий автомобіль, майстерність у діловодстві тощо. Для професійної культури мають значення і такі чинники як: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб (їх кількість), активність рухів та ін. Звичайно, для правничої деонтології вони слугують додатковими чинниками.
Юридична деонтологія дає відповіді на запитання: як, що, де, коли (в мисленні), правнича етика дає відповідь на ті ж запитання (в діях), а професійна культура – на ті ж запитання і в думках, і в діях. Тому кількісна і якісна оцінка тут різна.
Якщо для юридичної деонтології важливими є існування свідомості та почуття, їх внутрішній вплив на дії юриста, то для професійної культури і правничої етики необхідно, щоб свідомість і почуття мали зовнішній вияв (для оцінки іншими особами).
Юридична деонтологія покликана деонтологізувати правничу етику й професійну культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, гуманнішими. Така функція юридичної деонтології є своєрідним виміром правничої етики й професійної культури юриста. Підтвердженням цієї тези можуть бути такі приклади:
1) відбулася службова подія з юристом (це результат ПЕ, ПК). Юридична деонтологія висвітлює дух цієї події (фактично у ПЕ і ПК), вказує на причини цієї події, її мотиви, наміри, тобто виступає для юриста своєрідною суб´єктивною стороною;
2) існує душа, дух юриста (у деонтологічному вимірі). Може постати питання про їх практичне застосування (у ПЕ і ПК), забезпечення більш якісної службової дії, юридичного ефекту та більшої суспільної користі.
Професійна культура юриста виконує об´єднавчу функцію. По-перше, здобутки, результати, досягнення, ступінь та її рівень — це сфера юридичної деонтології, а потім — правничої етики. По-друге, професійна культура інтегрує в собі принципи та функції юридичної деонтології і правничої етики. Тому всі принципи та функції юридичної деонтології (і правничої етики) є обов´язковими принципами і функціями професійної культури юриста.
Отже, юридична деонтологія формується на свідомому й почуттєвому рівнях, створює своєрідне деонтологічне поле. Ці первинні мисленнєві операції становлять багатоваріантний набір імовірної правомірної професійної поведінки, підвищують гостроту правової реакції. Завдяки деонтологічному процесові програмується професійна культура, і це є випереджувальним фактором будь-якого правового процесу.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Юридична деонтологія (Сливка С.С.)