Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальні технології (Конспект лекцій) скачати онлайн-> §3. Громадська думка — носій комунікації (інформації)

§3. Громадська думка — носій комунікації (інформації)


Інтерес до громадської думки виник давно. Водночас досить чітко окреслилося декілька основних проблем. Одна з них — проблема «авторства»: хто є суб’єктом феномена, який давньогрецький філософ Протагор визначив як громадська думка. Протагор вважав, що вона — думка більшості населення. Одначе інший давньогрецький мислитель, Платон, твердив: істинно громадською є думка аристократів. Протагор, відтак, наполягав на демократичному поглядові на цю проблему, а Платон — антидемократичному, що узаконював усевладність аристократії, маєтних громадян.
Суперечка про суб’єкт громадської думки (сам цей термін був оприлюднений у XII столітті англійським письменником і державним діячем Д. Солсбері) не загасала протягом усієї історії аж до сьогодні, вона пов’язувалась із іншим дискусійним питанням, — яка роль громадської думки в житті суспільства. Оскільки це питання має прямий стосунок до питання про владу, то воно так чи інакше виходить на перший план в усіх міркуваннях про громадську думку.
Маємо тут два погляди. Прихильники одного, що «прив’язують» громадську думку до народу, розуміють її як силу, на яку мають зважати уряди, парламенти. Громадська думка в цьому розумінні була інструментом участі народу в керівництві державними справами. Інші вважають громадську думку самовиявом інтересів панівної еліти. В такому разі вона постає як сила, шо впливає на населення і сприяє легалізації політичного панування еліти. .
У XX столітті представники різних наук — філософії, соціології, соціальної психології, публіцистики — виявляють значний інтерес до проблем громадської думки. Це однак не означає, що останні всеохопно вирішені в цих роботах. Мабуть, навпаки. Американський соціолог М. Огл, наприклад, заявляв, що стосовно громадської думки на Заході панує хаос. На дванадцятьох дослідників, перейнятих дискусією з питання про громадську думку, віднайдеться дванадцятеро людей, які голосно сперечаються з приводу дванадцяти різних питань1.
Г. Дюрент, свого часу директор Британського інституту громадської думки, визнав, що «громадська думка не надається описові, вона невловна для визначення, її важко виміряти і неможливо побачити».
Так само песимістичним є висловлювання американською соціолога Б. Берельсона, котрий, говорячи про стан вивчення громадської думки у США в середині 50-х років, зазначав, що відповідні дослідження основних, фундаментальних проблем не розкривають самої природи явища.
Оцінки західних учених досліджень громадської думки 50-х років не надто відрізняються від оцінок, які дають їхні колеги 20 років потому. Немає загальноприйнятого визначення громадської думки, заявляв професор журналістики Колумбійського університету (США) В. Ф. Девісон у своїй статті, надрукованій 1969 р. у «Міжнародній енциклопедії соціальних наук». Одначе, продовжував він, сфера використання цього поняття розширюється, і це може означати тільки одне: поняття певним чином зачіпає дійсність.
На Заході поширено також позитивістське визначення громадської думки. Один із його прихильників — Г. Онкен вважає: врешті-решт, кожен, кого запитали б, знає точно, що означає громадська думка.
Нині на Заході популярні три найвпливовіші концепції громадської думки. Дві з них, загалом, успадковані від минулого, а одна бачиться як оригінальна. Нам хочеться зупинитися на першій із двох згаданих, яка запропонована німецьким філософом Ю. Габермасом, — так званій моралізувально-нормативній.
У своїх працях Габермас твердить, що його погляди є розвитком тих положень, які були сформульовані ще у XVIII столітті. Вони ґрунтуються на понятті «суспільна гласність», «відкритість», за допомогою яких пропонується подолати ізольованість абсолютної монархії, зробити її ідеологію зрозумілою масам. Габермас прямо говорить: його концепція розрахована на те, щоб зберегти панівний приватновласницький господарський механізм.
Публіка, за Габермасом, — це не народ, не більшість населення, не «всі»: вона складається з тих, хто може резонерствувати на зборах, у кафе й за пивом, у салонах і на сторінках газет, а саме: із освічених верств населення, яке володіє власністю. Вони вважають себе носіями істини, і вона повинна бути визнана всіма. Головне завдання їхнього резонерства полягає в тому, щоб «законним шляхом» усунути суперечності в інтересах держави і буржуазного суспільства.
Габермас зазначає: нині не віднайти політичного обгрунтування буржуазній громадськості і гласності, які слід залишити в структурі громадської думки. Ось чому поняття «громадська думка» і є таким популярним — у ньому бачать можливість збереження того, що не вдасться здійснити політичними засобами.
Немає нічого дивного в тому, що поняття «громадська думка», за Габермасом, має прямий стосунок до поняття «право» і «політика». Справді, якщо громадська думка є свідомим міркуванням освіченої публіки, то вона має, головним чином зміцнювати панування буржуазії, виправдовувати практику застосування права і політики буржуазії.
Цей вплив громадської думки обґрунтовується тим, що судді та адміністративні чиновники добираються з «освічених верств». Маючи опертям чинні закони, ці чиновники водночас «освячують» права і політику буржуазії громадською думкою.
Сам Габермас так потрактовану громадську думку називає «ліберально-буржуазною». Його суб’єктом, нагадуємо, є група приватних осіб, які мають можливість відкритого обговорення і об’єднуються в «публіку» завдяки тому, що володіють власністю і освічені. Між публікою й громадською думкою перебувають мораль і право. Вони утверджуються розумом. Це дозволяє апелювати до нього, перетворюючи справжній об’єкт на анонімний. Апеляція згори розцінюється як свобода преси, а знизу — як загальна доступність, що насправді обмежена бар’єрами приватного володіння.
Мораль, яка проголошується в такий спосіб, відрізняється від загальнолюдської моралі. Хто не погоджується з публікою-резонером, того громадська думка оголошує не просто відступником від норми, але дуже недоброю людиною чи навіть ворогом.
Політична сутність концепції Габермаса зрозуміла. Громадську думка він розглядає як інструмент у руках панівних класів. Власне, він і не приховує цього, коли надає визначення «публіка» буржуазії, за якою зберігає право оцінювати й пояснювати те, що відбувається в суспільстві. За Габермасом, громадська думка є завжди офіційною, тобто такою, що подається в пресі, решті офіційних джерел інформації.
Друга концепція громадської думки належить Н. Луману. Відправна точка його висновків — заперечення будь-якого суб’єкта громадської думки. Луман не раз твердив у своїх працях, що громадська доступність і гласність передбачають одразу кілька тем, які можуть бути в центрі уваги процесу комунікації. Але одночасно комунікувати з кількома темами неможливо, треба вибрати якусь одну. Потрібна увага, яка визначала б, здійснювала цей вибір і уможливлювала обговорення теми з незнайомою людиною в пивниці чи на вулиці. Саме ця тема і визначає зміст громадської думки.
Одначе Луман визнає: замало тільки уваги для формування громадської думки. Він долає цю перешкоду твердженням, що теми живуть у суспільстві своїм життям, їхнє поширення підпорядковане власним, особливим закономірностям. Відтак громадська думка, за Лу-маном, прив’язується не до окремих індивідів, не до заможних верств, як у Габермаса, а до тем.
На думку Л у мана, такий підхід має низку переваг. Він дозволяє говорити про всіх людей однаково, ніби між ними немає певної різниці. Громадська думка, за Луманом, охоплює всіх, і перед нею всі рівні. Відтак Луман демократично пов’язує розходження в громадській думці з розходженням між темами. Одна річ, говорить він, міркувати про інфляцію загалом, інша — про інфляцію, яка шкодить пенсіонерам. Погляди можуть бути протилежними, але громадська думка впорядковує їх, не даючи оцінки, що і є, за Луманом, виявом ліберальності.
Чи має громадська думка юридичну вагу, залежить від прийняття рішення, що ґрунтується на увазі індивіда до теми. Коли щось не привертає уваги людей, то й громадської думки на відповідну тему не слід побоюватися. А коли з’являється посилена увага до чогось, то це означає неузгодженість системи права. Середній рівень уваги — ось що є найважливішим для дослідника.
Коли тема й думка про неї не збігаються, тоді, за Луманом, виникає так зване маніпулювальне моралізування. Наприклад, теми «розрядка» і «заборона на професію» не знайшли однозначного вияву і не всіма сприймаються однозначно. Прихильники однієї думки різняться від прихильників іншої. Між ними виникає конфлікт і може відбуватися боротьба, внаслідок чого висловлені думки одних породжуватимуть неприхильну реакцію з боку інших, які будуть тиснути на своїх супротивників. Тому не існує ніякої нейтральної думки, вона, так чи інакше, пов’язана з оцінками. Думки мають безпосередній стосунок до права, а отже, і до поведінки людей. Думки, які тримаються протягом тривалого часу, породжують відповідно підлаштовані довготривалі форми поведінки людей, освячені правом.
У концепції Лумана наголошується на змістові громадської думки — цим вона відрізняється від концепції Габермаса та інших дослідників. Одначе «тема» Лумана відривається від суб’єкта, її творця, внаслідок чого його концепція абстрактна. Громадську думку він пояснює індивідуалістично — через увагу, тим самим принижуючи її соціальну сутність. Сказане стосується і трактування Луманом інших аспектів громадської думки.
Оригінальну концепцію громадської думки, досить поширену нині в Німеччині та інших країнах, створила, як ми вже говорили, Е. Ноель-Нойман. Концепція являє собою статистично-психологічний напрям у дослідженні громадської думки, який спирається на демоскопію.
Демоскопія (гр.) — відстеження громадської думки на основі демографічних тенденцій у тій чи іншій країні.
Демоскопія — наука статистична, тому вона передбачає наявність кількісних даних, між якими існує різниця. Зокрема, стверджується різниця між громадською і буденною, здоровою та нездоровою думкою. Зокрема, в демоскопії не розрізняються думка маси та публіки, інших спільнот, оскільки вона оперує кількісними величинами.
Критики демоскопії досить часто дорікали Е. Ноель-Нойман тим, що вона не враховує якості думки. Відповідаючи, дослідниця заявила, що для неї всі люди є рівними, що демоскопія грунтується на визнанні рівності всіх громадян. У своїх працях демоскопи ніби роблять зріз певної множини думок. Одначе і це положення наражається на критику через те, що за такого підходу неможливо спрогнозувати розвиток або формування громадської думки. На це звинувачення Ноель-Нойман відповіла своєю теорією «спіралі мовчання». Ось як вона трактує цю теорію.
В суспільстві є два джерела, які породжують громадську думку. Перше — це безпосереднє спостереження за оточенням, уловлювання, схвалення тих чи інших дій, заяв, явищ тощо. Друге джерело — засоби масової комунікації. Вони породжують так званий дух часу — інше поняття, що служить для позначення тематики громадської думки, яка тримається протягом тривалого періоду. Цей «дух» впливає на настанови та поведінку індивіда.
Формування громадської думки відбувається завдяки настановам, мету яких особливо підкреслював ще в 1922 р. американський журналіст-соціолог Ліпман у своїй книзі «Громадська думка». Він вважав: кожна людина регулюється, детермінується через настанови, які визначають, що саме вона бачить, чує, як вона інтерпретує оточення, що є важливим для особистості. Вони творять механізм «селективного сприйняття» — поняття, яке широко застосовував інший американський дослідник, П. Лазарсфельд.
Засоби масової комунікації повинні грунтуватися на публіцистичній багатобарвності, тобто вони повинні давати можливість «розповісти світові» про різні погляди та думки. Е. Ноель-Нойман зазначає: в недалекому минулому у ФРН та інших західних країнах телебачення, наприклад, перебувало під контролем влади, так само й інші електронні засоби інформації. Нині цей контроль послаблено, але його мають здійснювати самі журналісти.
Коли це так, то звідки візьметься багатобарвність у світі засобів масової комунікації (ЗМК)? Саме так ставить питання Ноель-Нойман і відповідає на нього: причиною цього явища є різні політичні орієнтації представників журналістського загону. Але вони мають зважати на законоположення «згори», які у ФРН загалом не скасовані. Верховний конституційний суд цієї країни так визначив призначення засобів масової комунікації, зокрема, телебачення: вони (ЗМК) служать для поширення інформації, формування думок, контролю, а також для розваги та морального настановлення. До того ж, усе має здійснюватися в легально прийнятих демократичним населенням межах.
Відтак варто наголосити на одній досить важливій деталі, яка має визначити взаємозв’язок у ланцюгові: громадська думка — соціальна інформація — комунікативний вплив.
Таким чином, значення соціальної інформації у процесах формування і соціалізації має виняткове значення, бо вертикальний (від покоління до покоління) і горизонтальний (між людьми одного покоління) обмін інформацією відіграє значну роль у механізмах комунікативного впливу.
Коли мова йде про відмінності громадської думки та соціальної інформації, не можна забувати про те, що всі свої функції громадська думка виконує не сама по собі, а тільки в нерозривному зв’язку з її суб’єктом-носієм.
Історія та сучасність знають чимало випадків, коли з різних причин (об’єктивних і суб’єктивних, закономірних та випадкових) інформаційна ситуація була досить віддаленою від оптимальної, а громадська думка далі існувала навіть за наявності в тому чи іншому регіоні так званого інформаційного вакууму (образний вислів, бо абсолютного інформаційного вакууму немає).
В цьому випадку вона однак функціонує, як чутки, наприклад. Зрештою, на відміну від інформації, громадська думка не тільки несе в собі якісь відомості, але й активно, тією чи іншою мірою інтенсивності (яка «характеризує той чи інший рівень уваги, зацікавленості членів суспільства до об’єкта думки») утверджує політичні цінності, що мають у собі певні політичні очікування.
Зрозуміло, на характер соціальної інформації (надто політичної) накладаються суспільно-політичні та інші інтереси й потреби людей. Немає й не може бути «чистих», соціально-політичних «неупереджених» повідомлень, фактів, даних про розвиток соціальної групи, націй, держав, про їхні стосунки, устрій та функціонування політичних систем, про методи реалізації політичної влади тощо.
Наприклад, інформація про зміни, що відбуваються в тих чи інших політичних структурах, одними може сприйматися як доказ їхнього розвитку, а іншими — їхньої деформації (і це незважаючи на те, що в технології роботи з інформацією може бути чимало спільного). Але це аж ніяк не означає, що сама по собі, поза суб’єктом політичної діяльності, вона оцінює, вимагає, відстоює тощо.
Таким чином, висновується: немає досить вагомих підстав для повного ототожнювання соціальної інформації та громадської думки, як немає і досить переконливих причин для їхнього повного протиставлення. Доведено, що громадська думка може нормально функціонувати тільки за умов постійної циркуляції інформації. Водночас вона сама є творцем, носієм, поширювачем інформації, має певну комунікативну структуру.
Якщо оцінити інформацію, яку несе в собі громадська думка, під оглядом наявних класифікацій, то можна обґрунтовано стверджувати: громадська думка містить у собі чимало її різновидів.
Численні «інформаційні мережі», між якими існують багатозначні нелінійні причинні залежності, детерміновані в кінцевому результаті обставинами соціального характеру, буквально пронизують усю систему оціночних суджень людей з політичних питань і складають невід’ємну частину громадської думки.
Можливості впливу громадської думки на політичні процеси добре помітні, коли брати до уваги наведений Е. Ноель-Нойман приклад, де вона пише буквально таке: «Для недільного вечора 1965 p., коли відбувалися вибори в бундестаг, Другий канал німецького телебачення придумав щось нове — вечірку на честь виборів у Бетховен-залі в Бонні. Естрадний концерт на сцені, кілька оркестрів танцювальної музики, гості за довгими столами, зал, переповнений ущерть. На передньому плані праворуч, трохи нижче сцени, на підвищенні прилаштована невелика трибуна — місце, де нотаріус Да-ніельс о шостій має відкрити конверти з прогнозами виборів, складеними інститутами Аленсбах та Емнід і переданими йому за два дні до цього вечора. Керівники інститутів мають внести результати у таблицю біля трибуни, щоб усі в залі могли побачити. Я писала, відчуваючи за собою неспокійну публіку, шум, стукіт стільців: «Перші голоси ХДС/ХСС – 49,5 %, СПН – 38,5 %…» У ці миті за моєю спиною почувся крик сотні людей, який перейшов у несамовитий шум. Оглушена, я закінчила: «СДП — 8 % , інші партії — 4%». Зал кипів од обурення, видавець «Цайт» Герд Бусеріус крикнув мені: «Елізабет, як мені тепер захищати вас?»1
«Чи обдурив Аленсбах громадськість, протягом кількох місяців удаючи змагання суперників, які йшли майже поряд? Лише за кілька днів до описуваних подій «Цайт» надрукувала інтерв’ю зі мною під крикливим заголовком: «Я не здивуюся, коли СПН виграє…» Пізно ввечері того таки недільного дня, коли офіційні результати виборів наближалися до аленсбахівських прогнозів, один політик із прихильників ХДС, задоволено посміхаючись із екрана телевізора, дав зрозуміти, що він, звичайно, знав реальний стан речей, але не афішував цього — «маленька тактична хитрість».
Цитата «Цайт» була точною, вона (Е. Ноель-Нойман) саме так і сказала, але інтерв’ю пролежало в редакції понад два тижні. На початку вересня все було схоже на гонку з невідомим фіналом. Те, що публіка побачила в Бетховен-залі, і чому вони, сидячи за письмовим столом в Аленсбасі, дивувались за три дні до виборів і таки не змогли надрукувати, оскільки це мало б вигляд спроби масового впливу на результат виборів, було феноменом громадської думки.
Вони стали свідками явища, яке назване сотні років тому, хоча його й не можна помацати руками. Під тиском громадської думки сотні тисяч виборців, може, навіть мільйон, вчинили те, що ми пізніше назвали «the last minute swing» (зсув останньої хвилини); це був «ефект попутників» в останню хвилину, що дозволив ХДС/ ХСС «набирати очки», поки замість рівноваги сил двох значних партій не сформувалася перевага ХДС/ХСС аж на 10%, за офіційними даними.
Намір виборців голосувати протягом багатьох місяців майже не змінюється. У передвиборній гонці ХДС/ХСС і СПН ідуть практично поряд. Водночас поширюється думка, що блок ХДС/ХСС, напевне, переможе. Як це відбувається?
Тоді, в 1965 p., у спостерігачів у руках був ключ до розуміння зміни думки виборців, але вони не знали про це. У статті про громадську думку, надрукованій 1968 р. у «Міжнародній енциклопедії соціальних наук», професор журналістики і комунікаційних досліджень Колумбійського університету в Нью-Йорку В. Ф. Девісон писав: «Наші виміри надто випереджають розуміння».
Таким чином, громадська думка — це та реальність, поза якою немає ні існування, ні розвитку суспільства, що складається зі спільноти, громадських організацій, поза якою не може здійснюватися процес соціалізації особистості.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальні технології (Конспект лекцій)