Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальні технології (Конспект лекцій) скачати онлайн-> §5. Основні моделі комунікації.

§5. Основні моделі комунікації.


Комунікативна теорія в своїх головних моделях орієнтується на ту роль, яку відіграє комунікація, надто масова, в житті суспільства. Саме масова комунікація принципово змінила ситуацію, надала можливість жити спільним життям не тільки окремому суспільству, але й цілому людству, коли кожен у своїй квартирі може бачити чи не всі найважливіші світові події.
Нині дослідники визначають кілька десятків моделей комунікації. Але ми розглянемо в цьому розділі тільки головні, базові.
В ідеальній ситуації спрацьовують усі шість факторів комунікації. Реальна комунікація може вивести на перше місце один із них, водночас не втрачаючи інших. Відтак Р. Якобсон зосереджується на шести можливих функціях комунікації.
ЕМОТИВНА (за опертя на адресанта) — це всі варіанти вияву свого «я». Так К. С Станіславський пропонував актору вимовити фразу «Сьогодні ввечері» сорока різними інтонаціями і так, щоб аудиторія могла їх дешифрувати. Це могли бути, наприклад, запрошення, заперечення, погроза тощо.
ЛЮБОВНА ЛІРИКА, на відміну від новин на газетних сторінках, несе в собі чимало особистої інформації. У спогадах М. Джиласа згадується, як Й. В. Сталін сказав про лірику К.М.Симонова: її варто видрукувати вдвох примірниках — один для неї, другий для нього.
РЕФЕРЕНТНА (денотативна) — коли підкреслюється контекст. Ідеться про той об’єкт, про який ми говоримо.
КОНОТАТИВНА (за опертя на адресата) — це може бути наказ, заклик. Сюди ж можна долучити ефективність того чи іншого повідомлення.
ПОЕТИЧНА (за опертя на повідомлення) — це той випадок, коли форма виходить на перший план, а зміст — на другий. У наших квартирних розмовах, навпаки, на першому місці -^ зміст, а вже потім — форма.
МЕТАЛІНГВІСТИЧНА (за опертя на код) — це вихід за межі розмови при вживанні знайомих слів, коли запитуємо: «А що означає це слово?» Згодом, відповідаючи, ми знову говоримо не так, як завжди, бо, описуючи це слово, ми вводимо його до словника.
ФАТИЧНА (за опертя на контакт) — це функція підтримки контакту, коли важливо не те, що саме говориш, а те, щоб контакт не зник. Сюди належать такі «жанри», як розмови про погоду, бесіда за святковим столом. Головне тут — не нова інформація, а наявність контакту, тобто соціальність співрозмовників.
Всі ці функції воднораз несе кожен комунікативний акт, але одна з них виходить наперед, і тоді це буде або вишукана поезія, або військовий наказ, або розмови про погоду.
МОДЕЛЬ ШЕННОНА — ВІВЕРА.
Один із засновників математичної теорії інформації В. Вівер у 1949 році запропонував свою модель.
Тут цікавим елементом є включення ефектів, що «заважають», як «джерело шуму». К. Шеннон писав, що англійську мову можна передбачити приблизно на 50%. Тобто половину літер чи слів можна зняти, та ми однак зрозуміємо, що саме було сказано.
Тож навіщо тоді така зайвина? Річ у тім, що за нормальних обставин ми можемо бути неуважними, нам може заважати певний звук, ми просто можемо недочути, що саме нам говорять.
І ось тут нас влаштовує значна передбачуваність мови. Досить передбачуваними для нас є такі людські дії, як традиційні збори, художня творчість. Загалом, значний відсоток передбачувального матеріалу мали фольклорні тексти, що полегшувало їхнє поширення тоді, коли не було письма.
МОДЕЛЬ НЬЮКОМА
Є також інші моделі, з яких ми розглянемо ще одну — модель Т. Ньюкома 1953 року. Загалом її можна подати як три взаємопов’язані крапкові об’єкти: комунікатор, адресат і об’єкт, про який мова. Але коли вони взаємопов’язані, то виникає залежність.
Якщо врахувати тільки їхні симпатії чи антипатії, то матимемо шість варіантів. Коли комунікатор і адресат ставляться один до одного позитивно, то позитивно вони ставляться і до об’єкта. Це буде збалансований трикутник, як і у випадку, коли згадане ставлення буде негативним.
Усі збалансовані варіанти намагатимуться вирівнятися, і на цьому вибудовуватиметься комунікація. Т. Нью-ком заклав у свою модель тільки один аспект — позитив/негатив, — і модель комунікації відразу стала набагато складніша. Реально ми використовуємо значно більше можливих розходжень у своєму повсякденному спілкуванні. Отже, варіантів має бути набагато більше.
МОДЕЛЬ ЛОТМАНА
Ю. М. Лотман — активний послідовник формальної школи 30-х років, де він перейняв ідею «деавтоматизації» як характерну для літературної мови на противагу повсякденному спілкуванню, що є автоматичним.
Ю. Лотман був незадоволений моделлю Р. Якобсона, оскільки вона не дозволяє під час передачі повідомлення виникнути чомусь новому. Тому він висунув низку нових тез:
— культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;
— культура зорієнтована як мінімум на дві мови, наприклад, зображальну і словесну;
— комунікація — це переклад мови мого «я» мовою твого «ти», тобто коди учасників не тотожні, а тільки перехрещуються;
— жодна «монологічна» структура не може витворити принципово нове повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;
— пам’ять культури є механізм активного моделювання нового, що звернене до минулого.
В одній із останніх своїх праць він підкреслював ще один аспект такого підходу. Мова йде про категорію авторитетності, яку Лотман вважав досить важливою для російської культури. Він писав: «Центр уваги зміщується з того, «що» сказане, на те, «ким» це мовлено, а також від кого цей останній одержав повноваження на таке висловлювання».
Ю. М. Лотман критикує схему Р. Якобсона за підміну поняття «мова» поняттям «код». Код не має історії, саме тому можна зобразити адресанта і адресата як таких, що мають цілком ідентичні коди і зовсім не мають пам’яті. Сам Ю. М. Лотман вважав: мова — це «код плюс його історія». І діалог саме тому цікавий, бо дає можливість передати те, що не перехрещується в кодах, не перекладається при перекладі. Переклад створює нові повідомлення, як це буває при перекладі з мови прози, наприклад, мовою кіно.
Відповідно Ю. М. Лотман в усіх своїх працях підкреслює особливе значення саме художнього тексту. Він висновує: такий текст цікавий саме своєю непередбачу-ваністю. Тому ми використовуємо ці типи текстів багато разів. Звичайні тексти не спроможні на повторне функціонування. Мистецтво, вважав Ю. М. Лотман, розпросторює видноколо непередбачуваного, це простір свободи.
МОДЕЛЬ ЗНАКА
І Р. Якобсон, і Ю. Лотман заклали до своїх моделей поняття «мови» чи «коду», для яких істотним елементом є знак. Представляючи свободу на цьому рівні, Ю. М. Лотман відповідно одержував більш творчий процес комунікації. Тому нам варто уважніше придивитися до поняття знака.
Знак — це поєднання в одній одиниці елементів змісту і форми. Слово «стіл», наприклад, з одного боку, це — чотири літери, а з другого — за ним стоїть досить складна інформація про конкретний об’єкт.
Маючи в своїх руках знак, людство одразу виграло. Бо тепер, щоб передати інформаційно насичене повідомлення, я можу користуватися інформаційно ненасиченою формою. Тобто, передаючи форму, я водночас передаю й зміст. Фізичні процеси передають тільки форму повідомлення. Отже, знак — це енергетична, інформаційна і ще бозна-яка перемога людства.
Ф. де Сосюр — швейцарський мовознавець, який першим звернув увагу на знакову сутність мови. Він запропонував нову науку — семіотику — науку про знакові системи, до яких має належати і мовознавство як наука про мовні знаки.
Ф. де Сосюр підкреслив дві основні риси знака:
1) зв’язок між формою і змістом у знака має умовний характер;
2) форма знака вибудовується лінійно, тобто ми повинні вимовити слово за іншим словом або звук після іншого звука, але не одночасно. Цей лінійний характер мови, напевне, пов’язаний із суто біологічними обмеженнями, в яких функціонує наш звуковий апарат.
Тезу про умовний характер зв’язку між формою і змістом послідовники Ф. де Сосюра критикували за те, що все-таки для носія якоїсь конкретної, наприклад російської, мови слово «стіл» краще відповідає об’єктові, ніж слово «table».
Одначе ця критика не зовсім справедлива, оскільки ми беремо до уваги міжмовні приклади, а Ф. де Сосюр перебував у даному випадку в межах одномовності. Він підкреслював природний характер такого зв’язку, коли говорив, що знак неможливо розірвати, як неможливо розрізнити «лице» і «виворіт» аркуша паперу.
Американський логік Чарльз Пірс, на відміну від мовознавчого підходу Ф. де Сосюра, вже логіку вважав іншою назвою для семіотики, розуміючи під ними формальне вивчення знаків. У знаковій теорії Ч. Пірс відомий тим, що взяв до уваги людський фактор — інтерпретанта; цю ідею згодом розвинув у своїх працях інший американський учений — Ч. Моріс.
Ч. Пірс запропонував розглянути знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами: «знак», «об’єкт», «інтерпретант». Знак він вважав замінником «об’єкта», але тільки в одному якомусь аспекті, а не за всіма параметрами.
Знаки, за Ч. Пірсом, поділяються на три різновиди: «ікони», «індекси» і «символи». Для знаків-ікон характерним є певна подібність із об’єктом (наприклад, малюнок). І фотографія не є власне об’єктом, а його зображенням, яке було виконане фотографом.
Знаки-індекси характеризуються фактичною суміжністю знака і об’єкта.
Ч. Пірс писав, що вони обов’язково повинні мати якісь спільні характеристики з об’єктом. Прикладами такого типу знака можуть бути дим над лісом як знак вогню, дірка у стелі як знак пострілу, сліди на піску як знак того, що тут пройшла людина.
Очевидно, що під оглядом семіотики перед нами найнецікавіший знак, бо він або частка самого об’єкта, або реальний результат його дії.
Третій різновид — знак-символ — характеризується тим, що нема будь-якого зв’язку між знаком та об’єктом, прикладом чого можуть бути слова природних мов. Тут Ч. Пірс повторює ту саму характеристику умовного зв’язку, яку вже визначив Ф. де Сосюр.
Р. Якобсон підкреслював, що такий чіткий поділ на три типи знаків є умовним. Кожен окремий знак несе в собі характеристики водночас кількох типів. Він наводить такі приклади.
Знак-ікона може мати символізацію. У давньому малярстві Єгипту фараон зображувався великим, а всі інші — маленькими. Чи в кількох середньовічних школах живопису злодій і добра людина подавалися по-різному: в профіль або в анфас.
Знак-індекс також може мати символічні характеристики: у деяких африканських племен показувати на людину пальцем є прокляттям. Чи не з оцим пов’язана заборона в нашій культурі чинити так само? Ми тільки забули про це і, забороняючи дитині робити так, кажемо їй: «Це не ввічливо».
Кіносеміотика (так само, як інші дослідження з художньої комунікації) вбачає в знаках і кодах дещо нестійке, невідоме наперед, те, що створються під час перегляду фільму. Тобто знак, який виринув у нашому звичному спілкуванні, сприймається досить полегшено, він із постійного списку.
Знак, який зустрічається в художній комунікації, може бути зовсім нам не відомий, ми самі маємо збагнути його значення. Ось чому сприйняття художніх текстів є творчим процесом і читача (глядача).
МОДЕЛЬ ЖАКА ЛАКАНА (психоаналітична)
Ж. Лакан, послідовник З. Фройда, аналізував несвідоме, одначе він вважав, що воно структуроване як мова. Він увів поняття «дзеркальної фази», під якою розумів період від 6 до 18 місяців, коли немовля до того, як має заговорити, вчиться впізнавати своє відображення в дзеркалі. Складність цієї фази в тому, що йому треба зрозуміти, що це він і водночас не він, а тільки зображення.
Значущою складовою комунікативного представлення Ж. Лакана стає зворотний зв’язок. «Хоч би що вкладалося в психоаналіз — зцілення, професійна підготовка чи дослідження, — середовищем його є одне: мова пацієнта. Очевидність цього факту аж ніяк не дає нам підстав ігнорувати його. Будь-яка мова вимагає відповіді. Ми покажемо, що мова, коли вона має слухача, не залишається без відповіді. Ніколи, навіть коли у відповідь зустрічає тільки мовчання. В цьому, як нам здається, саме і полягає суть її функції в аналізі». В іншому місці він пише: «Функція мови не інформувати, а викликати уявлення. Те, що я шукаю в мові, — це відповідь іншого. Те, що конструює мене як суб’єкта, — це моє запитання»2.
Другою важливою для нас характеристикою комунікації, за Фройдом і Лаканом, є значущість того, що помилкове: нерозуміння, обмовки, забудькуватість і т. ін. Ж. Лакан говорить, що, хоч несвідоме цензурується, істина може віднайтися в іншому місці, де вона так чи так записана. Він перераховує такі можливості пошуку цього специфічного змісту:
— в пам’ятниках: таким є моє тіло, тобто історичне ядро неврозу, де історичний симптом виявляє структуру мови і розшифровується як напис, що, колись прочитаний, може потім бути знищений без особливого жалю;
— в архівних документах, зміст яких залишається незрозумілим, поки не з’ясовано їхнього походження; такими є спогади дитинства;
— в семантичній еволюції: вона відповідає моєму запасові слів та особливостям їх вживання, а також моєму життєвому стилю і характерові;
— у традиціях і навіть легендах, де моя історія набуває героїзованих форм;
— у слідах спотворень, які виникають під час узгодження із сусідніми розділами фальсифікованого розділу, чий зміст має бути відновлений нашим власним витлумаченням.
Відтак постає незвичайне завдання — «аналізувати поведінку суб’єкта, щоб виявити, що саме суб’єкт не промовляє». І, внаслідок, починає працювати не одноканальна комунікація, а багатоканальна. Людина може виявити/не виявити щось у будь-який спосіб, а не тільки за допомогою слова. «Коли мовну комунікацію справді розглядати як сигнал, за допомогою якого той, хто передає, використовує певний код, інформує про щось того, хто приймає послання, у нас не залишається підстав відмовити в такій самій і навіть більшій довірі будь-якому знакові, аби тільки «щось», про що йде мова, йшло від індивідуума; більше того, в нас є всі підстави надавати перевагу тим способам висловлювання, які стоять ближче до природних знаків. Внаслідок ми почали страждати на недовіру до техніки мови і перейнялися пошуками жесту, гримаси, рис поведінки, міміки, руху, здригань — а то й дивної стриманості в рухах: справу свою ми тонко розуміємо і готові пустити своїх гончаків будь-яким із цих слідів».
Наприклад, Ева Естерберг створила таку типологію мовчання:
Поширені типи мовчання:
Мовчання, викликане непевністю.
Очікувальне мовчання.
Погрозливе мовчання.
Мовчання, викликане настороженістю.
Мовчання роздумів.
Ображене мовчання.
Рідкісні типи мовчання:
Мовчання від утоми.
Мовчання, викликане простим бажанням відпочити.
Мовчання від нудьги.
Мовчання від здивування або знічення.
Ж. Лакан вирізняє такі сфери психіки, як реальна, символічна та уявлювана. Тут реальне не є синонімом зовнішньої реальності, а тим, що є реальним для суб’єкта. Сергій Долгопольський і Сергій Зимовець підкреслюють: Лакан — це «запрошення на вихід із нормативної комунікації, із комунікативної площини. Щоб позначити таку площину, можна ввести умовне поняття комунікативного ідіота. Комунікативний ідіот схожий на Петрушку тим, що не знає про те, як він говорить, але до того ж він ще не знає про своє незнання. Ситуація комунікативного ідіотизму потребує не знання про знання, а незнання про незнання. Тільки з місця незнання про незнання можлива чиста комунікація, удержання в площині висловлення, де немає зазора між висловлюваним і висловленим, між мовленим і мовленнєвим».
МОДЕЛЬ РОЛАНА ВАРТА (міфологічна)
Ролан Варт запропонував свою модель міфологічної комунікації як вторинну семіологічну систему.
Варто нагадати ще раз, що матеріальні носії міфічного повідомлення (власне мова, фотографія, малярство, реклама, ритуали, певні предмети), хоч якими різними були б самі по собі, щойно вони стають складовою частиною міфа, зводяться до функції позначування; всі вони являють собою тільки вихідний матеріал для побудови міфа; їхня єдність полягає в тому, що всім їм надається статусу мовних засобів». Тобто система «форма — зміст» на наступному етапі починає функціонувати як форма для нового міфологічного змісту. Р. Варт передав цей перехід.
Р. Варт бачить у міфові дві семіотичні системи: одна — це мова, яка названа ним мовою-об’єктом, друга — це сам міф як метамова. «Ось чому семіолог із повним правом має однаковий підхід до письмового тексту і малюнка: для нього важлива в них та властивість, що обидва є знаками, які готові для побудови міфа; і той, й інший володіють функцією позначування, і той, й інший являють собою мову-об’єкт»1.
В іншій своїй праці він дає схоже визначення метамови: «Метамова є система, план змісту якої сам є знаковою системою; це семіотика, предметом якої є семіотика»2.
Р. Варт окремо аналізує міф у лівих та міф у буржуазії. У першому випадку він бачить убогість міфа, оскільки це мова людини-виробника: «Всюди, де людина говорить з метою перетворити реальність, а не зафіксувати її у вигляді образу, скрізь, де вона пов’язує мову з виготовленням речей, — там метамова знову стає мовою-об’єктом, і міф вивляється неможливим. Ось чому справжня революційна мова не може бути міфічною»1. Ще однією особливістю міфа в лівих стає обмеженість його застосування. «Лівий міф ніколи не охоплює безберегу сферу міжособистісних ^стосунків, величезного простору «незначної» ідеології. Йому неприступний щоденний побут: у буржуазному суспільстві не буває «лівого» міфа, який би стосувався весілля, кухні, домашнього господарства, театру, юстиції, моралі тощо»2. Звернімо увагу на слова «в буржуазному суспільстві», оскільки в рамках колишнього СРСР були міфи саме в цій сфері, починаючи з аксіоми про кухарку, яка спроможна керувати державою.
Міф на боці правих суто статистично, вважає Ролан Барт. Серед інших міфів він наводить приклад весілля. «Пишне буржуазне весілля (яке має витоками класовий обряд демонстрації і розтринькування багатства) може не мати жодного стосунку до економічних умов життя дрібної буржуазії, але через посередництво друку, кінохроніки, літератури воно помалу стає нормою (коли не в реальному житті, то в мріях) для будь-якої дрібнобуржуазної пари»3.
Барт тлумачить також приклад із обкладинки «Парі-матч», де негр у французькому військовому однострої віддає честь розмаяному французькому прапорові, який перебуває за рамкою обкладинки. Змістом цього образу стає Франція як велика імперія, якій служать усі її сини, незважаючи на різний колір шкіри. «Форма міфа — це не символ; негр, котрий салютуює, не є символом Французької імперії, для цього в нього занадто багато чуттєвої виразності; він подається нам як образ — насичений, який безпосередньо породжується і переживається, невинний і незаперечний».
Водночас Ролан Барт вирізняє дуже співзвучну теорії паблік рилейшнз категорію, яка визначається ним як адресність: «Французька імперськість» має зворушити відповідну, але не іншу категорію читачів; поняття цілком відповідає функції, воно строго зорієнтоване».
Як бачимо, Р. Барт намагався проаналізувати міф як тип комунікації, грунтуючись на семіотичному інструментарієві. Ще в одній його праці подано теорію декількох кодів, якими регулюється оповідь. Вона може становити значний інтерес для політичної комунікації під оглядом написання промов. Приклади Р. Варта показують неоднозначність розгортання тексту, який може будуватися чи в плані коду семіотичного, чи коду структурного. «В оповіді (і тут, можливо, криється його «визначення») символічне та операціональне начала «не-розв’язувані», вони перебувають у режимі і/або». Про цю книгу сам Р. Варт писав, що в ній він відмовився від структурних моделей і звернувся до безконечної різноманітності тексту.
Р. Варту вдалося також запропонувати комунікативний аналіз для мови одягу та мови їжі, застосовуючи розроблений семіологією інструментарій. До прикладу: «Мова їжі складається з:
1) правил обмеження (харчові табу);
2) сукупності значущих опозицій, в яких перебувають одиниці на зразок: солоний/солодкий; 3) правил поєднання, які передбачають або одночасність (на рівні страви), або послідовність (на рівні меню);
4) звичних способів прийому їжі, які, можливо, можна розглядати як своєрідну риторику харчування». МОДЕЛЬ ЦВЕТАНА ТОДОРОВА (наративна).
ІД. Тодоров народився в 1939 р. у Софії, в 1963 p., одержавши стипендію, він поїхав у Париж і вже там написав усі свої книги. Він працював у руслі традиції російської формальної школи (В. Шкловський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум та ін.), розглядав текст як комунікацію. Об’єктом його аналізу став наратив як спосіб організації вербального матеріалу. Російські формалісти розрізняли сюжет і фабулу, мотиви динамічні та мотиви статичні, намагалися проаналізувати не конкретний текст, а саме поняття «літературності». Ц. Тодоров іде тим же шляхом.
У статті «Граматика наративу» Тодоров пропонує розмежувати в наративі два типи епізодів: одні описують стани, інші — переходи між станами. Він порівнює це з функціями «прикметника» і «дієслова». «Наративними «прикметниками» будуть ті предикати, які описують стани рівноваги або нерівноваги, наративними «дієсловами» — ті, які описують перехід від одного до іншого».
Ц. Тодоров розмежовує наративну логіку та ритуальну логіку. В першому випадку дії ніби відбуваються в теперішньому, де й живуть герої. Дискурс не може відбігти нікуди вперед. А в рамках ритуальної логіки наявний елемент постійного повернення. «Все вже розказано, і зараз хтось передрікає, що відбудеться далі».
Розмежування типу оповіді у творах Генрі Джеймса і в «Тисячі й одній ночі» він бачить у різних акцентах. У випадку «X бачить У» Генрі Джеймс цікавиться X, а «Тисяча й одна ніч» — У. Трилер він розглядає як збіг моменту розповіді та моменту дії, трилер не може бути у формі спогадів.
Коли мова йде про правдоподібність, він підкреслює необхідність для літературного твору відповідати не правді, а тому, що громадська думка вважає за правду. Аналізуючи один із конкретних творів, Тодоров каже: «Тільки в кінці правда і мелодрама збігаються, але це означає смерть героя і смерть наративу, які можуть тривати тільки тоді, коли є зазор між правдою і правдивістю». І в іншій своїй праці: «Загальна думка — це певним чином закон жанру, але який стосується не одного, а всіх жанрів».
Ми можемо розглядати цю аксіоматику тексту як відповідну аксіоматику комунікації, як вимогу породження в даному контексті тих, а не інших наративних структур. Особливо знаменна заувага Ц. Тодорова про те, що наративна організація грунтується на рівні ідей, а не на рівні подій, що відповідає розмежуванню сюжет/фабула. До цієї складної картинки наративної комунікації слід додати й думку Ж. Женета: «Автор наративу, як будь-який автор, звертається до читача, який навіть не існує на той момент, коли автор звертається до нього, і який може і не виникнути»3, що змушує його будувати складніший ланцюжок: реальний автор — автор, який мається на увазі — оповідач — наратив — оповідач-2 — читач, який мається на увазі — реальний читач.
МОДЕЛЬ П*ЄРА БУРДЬЄ (соціологічна)
П’єр Бурдьє більше за інших віддалений від власне вербальної комунікації. Він, найімовірніше, описує контекст, внаслідок якого зумовлені ті чи інші види символічних дій. Цей контекст він назвав габітус. Джон Лехте вважає, що габітус є типом «граматики дій, яка допомагає відрізнити один клас (наприклад, той, що домінує) від іншого (скажімо, підпорядкованого) в соціальній сфері»4. Сам П. Бурдьє говорить, що мова, яка домінує, руйнує політичний дискурс підпорядкованих, залишаючи їм тільки мовчання або запозичену мову.
Точніше визначення він дає таким чином: «Габітус є необхідно інтерналізованим і переведеним у диспозицію, яка породжує значущі практики і сприйняття, що надають значення; ця спільна диспозиція, яка дає систематичне і універсальне застосування — поза межами того, що вивчається безпосередньо, — необхідності, яка внутрішньо притаманна умовам навчання»1. Габітус організовує практику життя і сприйняття інших практик.
П. Бурдьє вивчає, як думка соціальних класів розподіляється по різних політично заангажованих газетах і журналах. Водночас він відкидає жорстку прив’язку «читач — газета»: «Відносна незалежність політичних думок читачів од політичних тенденцій їхніх газет виникає через те, що, на відміну від політичної партії, газета подає інформацію, яка не є повністю політичною (у вузькому розумінні, яке зазвичай приписується цьому слову)»2. Газета постає як багатоцільовий продукт, що подає місцеві та міжнародні новини, розповідає про спорт абощо — це може бути незалежним від конкретних політичних інтересів. При цьому клас, який домінує, має власний інтерес до загальних проблем, оскільки володіє особистісним знанням персоналій цього процесу (міністрів і т. ін.).
П. Бурдьє привертає особливу увагу до процесів номінації, бачить у них прояв владних функцій: «Одна з найпростіших форм політичної влади в багатьох архаїчних суспільствах полягала в майже магічній владі: називати і викликати до життя за допомогою номінації. Так, у Кабілії функції роз’яснення і робота з виробництва символічного, особливо під час кризи, коли відчуття світу вислизає, приносили поетам значні політичні пости воєначальників або послів»3. Зверніть увагу на вихід у перші ряди письменників, журналістів, режисерів та інших творців символічного на перших з’їздах народних депутатів СРСР, у політичному житті України.
Він також пов’язує прямо владу і слово: «Відомо: будь-яке використання сили супроводжується дискурсом, який спрямований на легітимацію сили того, хто її застосовує. Можна навіть сказати, що суть будь-якого співвідношення сил полягає у вияві всієї своєї сили тільки тією мірою, в якій це співвідношення як таке залишається прихованим. Простіше кажучи, політик — це той, хто говорить: «Бог з нами». Еквівалентом вислову «Бог з нами» сьогодні стало «Громадська думка з нами»1.
Вислів: «Всесвітня конфедерація праці була прийнята в Єлисейському палаці» — еквівалент того, що: «замість позначуваного був прийнятий знак». І далі: «Позначувальне — це не тільки той, хто виражає і представляє позначувану групу; це той, завдяки кому група довідується, що вона існує, той, хто володіє здатністю, мобілізуючи позначувану ним групу, забезпечити їй зовнішнє існування».
Наведемо деякі інші характерні риси зв’язку влади і слова:
— «Символічна влада є влада, яка передбачає визнання, тобто незнання про факт насильства, що його вона чинить».
— «Ефект оракула являє собою межову форму результативності; це те, що дозволяє уповноваженому представникові, спираючись на авторитет групи, яка його уповноважила, застосувати щодо кожного члена групи визнану форму принуки, символічне насильство».
— «У людей, що беруть участь у релігійних, інтелектуальних та політичних іграх, є свої специфічні інтереси, які життєво важливі для суспільства… Всі ці інтереси символічного характеру — не втратити обличчя, не позбутися виборчого округу, змусити мовчати суперника, здобути перемогу над ворожою «течією», дістати пост голови тощо».
Загалом П’єр Бурдьє підкреслює: «Політика виявляється винятково вдячним місцем для ефективної символічної діяльності, що розуміється як дії, здійснювані за допомогою знаків, здатних витворювати соціальне і, зокрема, групи»3. Отже, перед нами проходить варіант
політичної комунікації, яка здійснюється у символічній площині. Водночас вона стає «дієвою силою», яка дозволяє реалізуватися владі та політикам.
МОДЕЛЬ ПОЛЯ ГРАЙСЯ (прагматична)
Поль Грайс запропонував серію постулатів, які описують процес комунікації. Цей підхід виник внаслідок звертання філософії до аналізу складніших варіантів людського спілкування. Наприклад, чому у відповідь на запитання при столі: «Чи не могли б ви подати сіль?» — ми не говоримо: «Так» — і продовжуємо їсти, але обов’язково подаємо сіль. Що змушує нас сприймати таке запитання не як запитання, а як непрямо висловлене прохання?
Низку своїх постулатів П. Грайс об’єднав під спільною шапкою «кооперативного принципу»: «Робіть ваш внесок у розмову таким, як вимагається на тій стадії, на якій це відбувається, відповідно до прийнятої мети чи напрямку розмови, в якій ви берете участь». Ця загальна вимога здійснюється в рамках категорій кількості, якості, відношення і способу.
Категорія кількості реалізується в таких постулатах:
1. Робіть ваш внесок настільки інформативним, наскільки в цьому є потреба.
2. Не робіть свого внеску більш інформативним, ніж потрібно. Наприклад, коли ви ремонтуєте машину і просите чотири гвинти, то очікується, що ви й отримаєте чотири, а не два або шість.
Категорія якості вимагає говорити правду:
1. Не говоріть того, що ви вважаєте неправдою.
2. Не говоріть того, для чого у вас немає достатньо доказів. Наприклад, коли ви просите цукор для пирога, то не повинні одержати сіль, коли вам потрібна ложка, то ви не маєте одержати «обманну» ложку, наприклад, виготовлену з фольги.
Категорія відношення вимагає бути релевантним.
Наприклад: коли готується пиріг, на кожному етапі потрібен той чи інший інгредієнт, він не потрібен раніше чи пізніше, хоча в принципі потрібен.
Категорія способу вимагає бути ясним і зрозумілим, уникати двозначності, довгот тощо.
П. Грайс аналізує чимало прикладів, користуючись запропонованими максимами. Приміром:
— У мене закінчився бензин.
— За рогом є гараж.
Відповідно до вимоги релевантності очікується, що в цьому гаражі є бензин, що гараж у цей час відчинений і т. ін.
П. Грайс описує правила комунікативної поведінки, які дозволяють аналізувати не тільки прямі (і простіші) варіанти мовної взаємодії, але також інші, набагато складніші.
МОДЕЛЬ ПЕТРА ЄРШОВА(театральна)
Петро Єршов також запропонував певну аксіоматику комунікативного поля, але з цілком прикладною метою — для театрального мистецтва. Основна дихотомія, у рамках якої він вибудовує свій аналіз, це — протиставлення «сильного» і «слабкого». У нього чимало суттєвих спостережень, які не набули системного характеру. Тому ми звернемося до цитат. Спочатку — його уявлення про співідношення сильного і слабкого:
«Слабкий, намагаючись полегшити партнерові виконання того, чого від нього вимагають, схильний детально аргументувати свої домагання. …Сильний не вдається до докладного обгрунтування своїх ділових вимог».
«Слабкий домагається тільки найнеобхіднішого і не зовсім упевнений в успіхові; відтак — поспішливість у використанні обгрунтованої аргументації; але поспішливість тягне за собою помилки, недбальство; їх необхідно виправляти із ще більшою поспішливістю. Це призводить до суєтності в мові. У сильного немає підстав для поспіху: суєтності нема і в ладі його мови».
«Слабкому доводиться нібито контрабандою протягувати те, що в його інтересах, бо ініціатива надана йому тільки для виконання того, ідо потрібно сильному. Тому — все та ж сама суєтність. її тим більше, чим значніша дистанція в силі між слабким і його партнером, на думку слабкого, чим потрібніше йому те, чого він домагається, і чим вужчі межі наданої йому ініціативи»’.
«Сильніший той, хто менше потребує партнера, але потреба в ньому може бути продиктована і власне товариськістю, й нестачею сили. Те й інше тягне за собою поступливість, і одне може підмінюватися іншим, недаремно пристрасті людини і її симпатії називають її «слабкостями».
Далі йде перетворення цієї диспозиції на процеси обміну інформацією:
«Той, хто бореться, видає нову, як йому здається, інформацію для партнера, щоб відбулися потрібні для нього зрушення у свідомості партнера, а щоб знати, що вони справді відбулися, він добуває інформацію. Тому будь-яку боротьбу, здійснювану через мову, можна розглядати як обмін інформацією».
«Часто інформація, яка видається, виявляється не досить новою, або не досить значущою для партнера тому, що важливе для одного не має тієї самої цінності для іншого. Тут-таки виявляється вміння кожного враховувати інтереси і попередню інформованість партнера — вміння подавати інформацію, яка в цій ситуації найефективніша».
«Ворог визнає за краще не давати, а добувати інформацію, а оскільки йому доводиться давати, — він дає ту, яка неприємна партнерові. При цьому розумний і розважливий ворог враховує реальні інтереси супротивника і дає інформацію про те, що істотно їм суперечить, не розмінюючись на дріб’язок, який може, дратуючи партнера, активізувати його».
«Товариськість в обміні інформацією виявляється передусім у готовності надавати інформацію. Свого друга людина сміливо і щедро озброює будь-якою інформацією, яка є в його руках. Друг нічого не повинен приховувати, в нього немає таємниці, і він сам зацікавлений у поінформованості партнера»1.
Загалом у Петра Єршова вимальовується цікавий набір правил комунікативної поведінки, який враховує такі контексти, як «сильний/слабкий», «боротьба», «друг/ ворог». Кожна зміна контексту тягне за собою зміну комунікативної поведінки.
МОДЕЛЬ ОЛЕКСАНДРА П’ЯТИГОРСЬКОГО (текстова)
Олександр П’ятигорський до своєї еміграції в 1974 р. (нині — професор Лондонського університету) належав до московсько-тартуської семіотичної школи, тому його ідеї відображають певні спільні риси наукового напрямку. Одну зі своїх статей він закінчує словами: «Семіотика не змогла стати філософією мови і намагалася підмінити собою філософію культури (в Росії та Франції)».
Кожен текст, пише він, створюється в певній комунікативній ситуації зв’язку автора з іншими особами. І далі: «Текст створюється в певній, єдиній ситуації зв’язку — суб’єктивній ситуації, а сприймається залежно від часу і місця в незчисленній множині об’єктивних ситуацій». У праці «Деякі загальні зауваги щодо розгляду тексту як різновиду сигналу» він простежує взаємодію категорій простору і часу із текстом: «Для листа час функціонально не значущий; навпаки, основна тенденція кореспонденції — граничне стиснення часу. Лист в ідеалі — суто просторове явище, де часом можна знехтувати (телеграма, фототелеграма і т. ін.). До цього «позачасового» ідеалу прямує й будь-яке газетне повідомлення. Для помітки в записнику час не важливий. Запис у ньому розрахований на просторову передачу — він повинен залишатися на тому самому місці; для даного моменту він позбавлений змісту».
У концепції О. П’ятигорського особливого значення набуває позиція спостерігача, тільки в цьому випадку в нього виникає семіотична ситуація. «Коли зовнішнього спостерігача немає, тоді те, що ми маємо, буде не семіотичною ситуацією, а «подією», яка не може бути витлумаченою в термінах «знака», тобто семіотично». Знак розглядається ним як складова процесу інтерпретації. «Це означає, що, хоча ми можемо наділити об’єкт якістю знаковості, знак буде представлено не в самому об’єкті, а в процедурі інтерпретації, з одного боку, і в культурі спостерігача — з другого. Тобто об’єктивний бік знака може виявити себе не інакше як через зовнішнього спостерігача. Ось чому всі спроби перетворити знак у натуральний об’єкт досі виявлялися марними. Те саме слід сказати про всі наявні класифікації знаків.
Услід за М. Бубером і М. Бахтіним О. П’ятигорський розробляє проблему «іншого», ускладнює її. Він справедливо критикує колишні підходи, які призвели до забуття феноменологічного принципу: «іншого» дано тобі в мисленні, тільки колись він уже став тобою, переставши бути «іншим», або ж ти вже став ним, переставши бути собою». Друге його заперечення полягає в тому, що «ніяка феноменологія «іншого» аж ніяк не є простою редукцією однієї свідомості до другої. Феноменологія «іншого» неможлива без передумови про «другого іншого» або «третього». …Роман як фіксована форма свідомості не може існувати без цього «третього», і так — від Софокла до Кафки»1.
Відповідаючи на запитання про співвідносну цінність усної та писемної комунікації, О. П’ятигорський звернувся до минулого: «Я думаю, що в XVII столітті (беру до уваги зараз тільки європейську культуру, включаючи російську) відбулася кристалізація феномена тексту. Коли говорю про кристалізацію, то не маю на думці те, що відбувалося з самим текстом. Тексти були завжди. Це не більш ніж гіпотеза чи інтуїція, але XVII століття, напевне, було часом, коли людина Європи почала усвідомлювати свою діяльність зі створення писемних текстів як цілком особливий, прагматично- відособлений різновид діяльності. …Я думаю, що XVII століття було століттям виняткової ваги (за важливістю його можна порівняти хіба що з XX століттям): як чітко не були б обмежені у свідомості і відтворенні цієї обмеженості в особливих текстах».
Наш час характерний для О. П’ятигорського ще однією особливістю щодо текстів — відбувається релятивіз



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальні технології (Конспект лекцій)