§ 2. Державний лад


XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського на­роду— його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву без­державності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим орга­нам влади й управління Росії, які охопили Україну як гігантський спрут.

Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеже­ною владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сфор­мувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню влас­ного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над дер­жавою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшу­ку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.

З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого уп­равління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпоряд­ковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імпера­тора.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше від­ділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний цар­ський служака В. Кочубей.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну ін­станцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпоряд­ковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судо­вим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магде­бурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градона­чальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширю­валася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чи­новники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тіль­ки деякі з них залишили по собі добру пам’ять. До освічених, гу­манних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декаб­риста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допо­міг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висуну­ти його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв’язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це за­вдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з’єд­нати українські землі з корінними російськими губерніями. В Укра­їні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом цара­ту, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Ро­сії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в то­му, щоб «…поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії».

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокува­ла в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на міс­цеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Ро­сії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославсь­кій та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та По­дільській губерніях було створено п’ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових посе­ленців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губер­наторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудова­но могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-на­глядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одесь­кий жандармський округ, а у великих містах збільшили чисель­ність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділяли­ся повіти, очолювали поліцейські пристави.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі на­магався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для бо­ротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чоти­ри полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобереж­ні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, ліво­бережні — розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Ма­лоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повс­тання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було орга­нізовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Заду­найській Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччи­ною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.

Суд. У досліджуваний період судова система України перебу­довується на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о губерниях» 1775 p.. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796 р. Павло І розпо­рядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреж­дениями о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова ін­станція — губернські станові суди. Але при цьому частково відтво­рювалися колишні, звичні для українців, суди.

Загалом у першій половині XIX ст. судова організація Украї­ни мала такий вигляд:

перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дво­рян — повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня розправа;

друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у губернії створювались палата кримінального суду і палата цивіль­ного суду.

Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд. Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому по­рядку, а також деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних та малолітніх.

З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди. Пер­ший такий суд було створено в Одесі.

Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат.

До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджу­вали поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управлін­ня державними селянами для суду над ними в 1837 р. засновували­ся волосні та сільські розправи.

На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земсь­кі суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання 1830 p., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях».

У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в районах дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом і судо­вими прецедентами.

Важливою антидемократичною віхою у формуванні судової системи України було переведення судочинства на російську мову (1828—1829 pp.)- Завершальними були акції щодо припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів, «Сельского судебного устава» 1839 p. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді признача­лися, а в Росії — обиралися.

У подальшому українська судова система розвивається разом з російською як її частина.

Управління судами здійснювало міністерство юстиції, що зміцнювало зв’язки суду та адміністрації.

Справжні патріоти і України, і Росії не залишали спроб демо­кратизувати й удосконалити організацію суду. Відомий знавець історії українського і російського права, систематизатор законів статс-секретар Балудянський (родом із Закарпаття) у 1826 р. вису­нув проект відокремлення суду від адміністрації і побудови судової системи з двох інстанцій.

Упродовж першої половини XIX ст. передова громадськість Російської імперії, її представники в різних регіонах невпинно шу­кали можливості ліквідувати кріпацтво, поліцейсько-казармений режим, що перешкоджали будь-якому прогресу. Боротьба україн­ського народу проти соціального гноблення, проти русифікації була складовою цього революційного руху.

У таємних революційних гуртках і товариствах, що існували в той період в Україні, брали участь і українці, і росіяни, і представ­ники інших національностей. Досить послатися на персональний склад Південного товариства декабристів або товариства З’єднаних Слов’ян. До речі, у 1825 р. ці організації об’єдналися.

Дворянські і різночинні революціонери будували плани ство­рення держави, яка прийде на зміну ненависній бюрократичній аб­солютистській машині. Гаряче люблячи свою матір-Україну, украї­нці — члени таємних товариств бачили в майбутньому або унітарну російську державу, до складу якої українські землі входитимуть як рівні області (див.: «Руська Правда») або як «держави» (див.: Про­ект конституції М. Муравйова), або федерацію слов’янських народів (див.: Правила З’єднаних Слов’ян). Тільки Малоросійське таємне товариство, або товариство звільнення України, яке в 1819 р. орга­нізував відомий масон В. А. Лукашевич, поставило на меті створити незалежну Україну.

Все це свідчить про те, що передові українські громадські й державні діячі реально оцінювали назрілі потреби країни і розу­міли, що ще відсутні об’єктивні умови для створення самостійної незалежної української держави.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко)