Головна Головна -> Підручники -> Підручник РПС (Ковалевський) скачати онлайн-> 2.4. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

2.4. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони


З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем
М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економічно-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:
1) ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам України, Західної Європи, Європейської частини Роси, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, нові індустріальні країни Ази). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом;
2) ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалурпйного чорних металів, піроме-талурпйного кольорових металів, рідкометалохімічного Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем- Рурський в ФРН, КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський — у Роси),
3) ТВК енергетичної промисловості з провідними палив но-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам’яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Роси, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький — у США, Донецький — в Україні),
4) ТВК хімічної промисловості Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімгчного, газоенергохімічного та прничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також прничохі-мічної сировини (у нашій державі — Прикарпатський, за рубежем — Нижньообський, Середньообський у Роси, Ка-ратау-Джамбульський у Казахстані);
5) ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромис-ловий та рибопромисловий ЕПЦ. Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
Територіально-виробничий комплекс — об’єднання за певною народногосподарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.
Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.
ТВК — сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:
_ тривалості взаємозв’язків і ритмічності виробничого процесу;
_ скорочення транспортних витрат;
— раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
— створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.
На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій.
1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість — перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).
2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Роси).
3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Роси, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).
Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими. Ці ТВК:
— створюються й діють задля спільного розв’язання певних народногосподарських проблем;
— зосереджені на відносно обмеженій та компактній території, що має набір і запас ресурсів, потрібних для розв’язання конкретної великої народногосподарської проблеми;
— забезпечують не лише ефективне використання й відтворення ресурсів, охорону навколишнього середовища, але й необхідну участь у територіальному поділі праці;
— обслуговуються єдиною інфраструктурою, що її склад і рівень розвитку відповідають потребам усіх складників комплексу.
Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
а) у стислі терміни треба розв’язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.
Програмно-цільовими є російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування (табл. 2.1).
Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв’язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв’язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.
Основні типи ППК:
— океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торгевельні зв’язки;
— морський (прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
— приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху;
Крайньої Півночі Канади, Аляски США).
Виокремлюють чотири рівні формування просторової структури ППК: вузловий, районний, портово-промислова зона, портово-промисловий центр. Портово-промислова зона включає порт і прилеглі промислові підприємства морського господарства, які зорієнтовані на сировину (напівфабрикати), що надходить через порт, або які відправляють через нього свої вантажі. Портово-промисловий центр включає кілька портово-промислових зон. До вузлового ППК залучається кілька портово-промислових центрів, розташованих на компактній території. Районний ППК включає вузлові комплекси, територіальні води, прилеглий шельф, економічну зону.
В світі існує багато портово-промислових комплексів як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).
Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація- прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення
Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне судно чи танкер з нафтою На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росарю та центрів, що до них тяжіють Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати на базі виробництв, які визначають науково-технічний прогрес, технопарки, тобто острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів — створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.
Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв’язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для створення науково-технологічних зон підходять райони субтропічного клімату.
Перша така зона була створена в СИГА неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп’ютерів з використанням сілікону — кремнію (Si) і отримала назву “Сіліконова долина”. Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліко-нові гори, Сіліконова рівнина, Тех-Айленд та ін.
Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщується декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.
Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. По-перше, прискорений розвиток наукомісткого сектора економіки кладе підвалини економіки XXI ст. По-друге, темпи зростання фондовіддачі й продуктивності праці у високотехнолопч-них галузях у 3—10 разів вищі, ніж в обробній промисловості (за даними США). По-третє, збільшення випуску продукції у галузях високих технологій й дедалі ширше її використання в інших царинах економіки дозволяють і там багаторазово підвищувати ефективність виробництва.
В США на базі Гарвардського університету та Масачусет-ського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк “Шоссе—128” з виробництва міні-комп’ютерів. Всього в США налічується майже ЗО науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та ін.
В Європі вони створені у Великобританії — навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп’ютерні технології; в Единбурзі; в “коридорі М-4” між Лондоном та Брістолем.
У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту Є ще “Дорога високої технології”, “Техноузбережжя” та ін
У ФРН технопарки з’явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — “Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.
В Італії найбільшим технопарком є “Новус Ортус” на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.
Країни НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп’ютерів тощо. Поруч із столицею Тайваню — Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мі-кроелектроніки, комп’ютерів, бютехнолопі, напівпровідників. Всього в країнах НІК нараховується понад 10 технопарків: у Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та ін.
Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.
В Японії створений технополіс в м. Цукуба під Токіо; у Франції — м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.
На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздат-ності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов’язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, бютехнолопі
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнолопчних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму “технополіс”. Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.
Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:
— максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;
— сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
— рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;
— розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
“Мозковий центр” технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій (“ноу-хау”).
У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса — Миколаїв — Херсон, Львів — Івано-Франківськ — Чернівці.
Технопарк Українського Причорномор’я може включати науково-технічний та виробничий потенціал трьох найбільших приморських міст України: Одеси, Миколаєва й Херсона (20 вузів, 35 середніх навчальних закладів, ЗО професійно-технічних училищ, 150 науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро).
У регіоні є умови для створення “м’якої” інфраструктури, де працюватимуть висококваліфіковані кадри вчених та інженерів.
Фінансові фонди технополісу можуть формуватися коштом міжнародних кредитів, місцевих податків та комерційних внесків підприємств.
Основні напрями розвитку
1. Машинобудування:
— суднобудування й судноремонт. Спеціалізація: будівництво науково-дослідних суден, суден для видобування ресурсів на морському шельфі, танкерів;
— приладобудування;
— холодильне устаткування, глибока переробка нафти.
2. Медицина:
— офтальмологія. Методи лікування очних хвороб, створення штучних кришталиків;
— терапія. Одержання нових лікувальних засобів, сироваток, протиопікових засобів, транквілізаторів, приладів для магнітотерапп;
— курортологія. Методи лікування остеохондрозу, гінекологічних захворювань за допомогою грязелікування, гелю- та бальнеотерапія.
3. Морегосподарський комплекс:
— проектування портів, терміналів;
— видобування й відтворення морських природних ресурсів.
4. Сільськогосподарське виробництво:
— селекція нових сортів винограду, плодоовочевих, зернових і технічних культур Районування нових сортів Застосування нових продуктів рослинництва для кормовиробництва (рапс, топінамбур тощо);
— розробка технологій виробництва екологічно чистих харчів.
5. Екотехніка та охорона довколишнього середовища:
— розробка засобів очищення рідких, твердих і газоподібних викидів, заміна прісного водопостачання морським, розробка економічного механізму захисту природи. Випуск екотехніки на підприємствах технополісу.
6. Підготовка наукових та науково-технічних кадрів у НДІ, вузах, конструкторських бюро та академічних інститутах технополісу:
— навчання студентів у вищих та середніх освітніх закладах;
— аспірантура й докторантура;
— стажування й підвищення кваліфікації;
— експертиза наукових і практичних розробок;
— спільні наукові розробки з подальшим впровадженням їх в Україні або за її межами.
Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

РПС (Ковалевський)