Головна Головна -> Підручники -> Підручник РПС (Ковалевський) скачати онлайн-> 3.2.Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

3.2.Демографічні передумови розміщення продуктивних сил


У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.
Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:
— чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;
— розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;
— статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;
— структура зайнятості населення;
— національний склад населення;
— демографічна політика держави.
У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).
А проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечення потреб (хоча б елементарних) населення — найголовніший заохочувальний мотив виробництва. Отже, чисельність населення регіону — один із найважливіших факторів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.
Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників:
забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.
А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й країни, але й інших країн і, навіть, усього світу.
На початок 1998 p. населення світу сягнуло близько б млрд чол. У десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення (табл. 3.5). Населення України становило 50,5 млн чол.
Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення — це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно — за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (вони називаються загальними).
Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність — найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічної статистики).
Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці — 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія — 1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США — 1,8. Тобто у розвинутих країнах світу склалась дуже напружена демографічна ситуація.
Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.
Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється, що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.
Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку, якщо протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності у будь-якому віці залишиться таким самим, як і на момент розрахунку.
Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1%о.
Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від’ємний. В 1996 p. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.
Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40 %о.
Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.
Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.
В Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.
Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського жителя становить 34,8, а селянина — 39,8 року. Наймолодше населення у Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9. Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.
В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня 1996 p.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в Одеській (57,6), Харківській (57,2), Запорізькій (57,2) областях та в Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста. Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері матеріального виробництва (63,4% ). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.
Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько ЗО млн чол. (1996 p.).
Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.
Територіальне розміщення населення тісно пов’язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.
До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.
З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин:
Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м’яким кліматом, проте це вже пов’язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.
Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.
За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров’я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.
Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3 чол./км2).
Розселення тісно пов’язане з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії — до США, з України, Білорусі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.
Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.
В Україні показник урбанізації становить 68% . Найвищий відсоток міського населення в Україні — у Донецькій (90% ), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.
Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення — територіальне цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.
Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.
За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв’язкам між об’єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).
Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.
Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її “галявини” можуть бути зайняті селами, рекреаційними об’єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: “Босваш” — між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; “Чи-пітс” — між Чикаго й Піттсбургом; “Сансан” — між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).
Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв’язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста “притягують” виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.
Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон);
водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на “міста-спальні”, чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр “розвантажується” від надмірної кількості виробничих об’єктів і населення. Проте посилюються його зв’язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субур-банізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.
Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.
Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика — комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.
В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.
У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім’ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім’ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено мінімальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім’ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.
Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

РПС (Ковалевський)