Головна Головна -> Підручники -> Підручник РПС (Ковалевський) скачати онлайн-> 5.2. Характеристика показників, що узагальнюють розвиток та розміщення виробництва

5.2. Характеристика показників, що узагальнюють розвиток та розміщення виробництва


Для характеристики рівня розвитку економіки регіонів та його ефективності використовуються узагальнюючі показники розміщення продуктивних сил, що мають синтетичний характер. Вони визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, а також відображають якісну характеристику всієї економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сферу. Їхні розрахунки використовуються для визначення структури суспільного виробництва, участі галузей регіону у створенні національного прибутку, джерел нагромадження та капітальних вкладень. Отже, під рівнем економічного розвитку регіону розуміється рівень розвитку продуктивних сил та рівень добробуту населення регіону.
Обсяг виробництва національного доходу в регіоні характеризує кінцевий результат відтворювального процесу, а також його ресурсний потенціал для розв’язання соціальних задач. Тому для порівняння рівнів економічного розвитку регіонів використовуються показники виробництва національного доходу на душу населення та на одного зайнятого у матеріальному виробництві.
Формування регіонального валового національного продукту та національного прибутку має особливості. Вони полягають у тому, що величина та структура виробленого валового продукту та відтворених ресурсів не збігаються. Не збігаються за величиною вироблений та спожитий кінцевий продукт, національний дохід. Це пояснюється тим, що регіон має самостійний цикл відтворення. Великі регіони мають таку самостійність за рахунок ресурсів власного виробництва. Тим часом у низових регіонах до кінця не вирішуються відтворювальні процеси, вони тісно взаємопов’язані з іншими регіонами, функціонують у межах єдиного народногосподарського комплексу як складові його частини. Вони можуть виробляти більше або менше продукції та послуг, ніж споживати: балансується ж цей процес у межах всього народногосподарського комплексу країни.
Вивчення особливостей відтворювального процесу регіону повинне базуватись на всебічному дослідженні внутрішньо- та міжрегіональних виробничих зв’язків, на виявленні причин, що породжують специфіку будови валового продукту за натурально-речовими та вартісними формами. Проявом цих причин є структура регіонального комплексу, його спеціалізація, концентрація та комбінування, що визначають багатоваріантність економічного розвитку регіонів. Навіть за наявності об’єктивних можливостей для організації виробництва тієї або іншої продукції існують значні розбіжності у ефективності виробництва. Так, міжрегіональні розбіжності у собівартості видобування нафти сягають 5—6 разів, природного газу — до 5 разів, кам’яного вугілля — понад 20 разів, залізної руди — 3— 4 рази, деревини — 2—3 рази. Залежно від розміщення та використовування джерел сировини, палива та енергії істотно розрізняються витрати на виробництво чорної та кольорової металургії, хімічної, нафтохімічної, лісоперероб-ної промисловості, будівельних матеріалів, продуктів харчування.
Ця нерівність має об’єктивний характер і визначається двома групами факторів — історично сформованою структурою та рівнем розвитку матеріального та нематеріального виробництва, територіальною спеціалізацією та поділом суспільної праці, концентрацією, щільністю господарчої діяльності.
Окрім того, слід вказати як на чинник на систему управління, планування, фінансування, що склалась у колишньому СРСР. У межах цієї системи взаємодія між галузями та територіями вирізнялася залежністю регіонального розвитку від галузевого планування та поділу засобів, переважанням адміністративних форм керівництва при встановленні пріоритетів у наданні матеріалів та фінансових дукції та послуг, ніж споживати: балансується ж цей процес у межах всього народногосподарського комплексу країни.
Вивчення особливостей відтворювального процесу регіону повинне базуватись на всебічному дослідженні внутрішньо- та міжрегіональних виробничих зв’язків, на виявленні причин, що породжують специфіку будови валового продукту за натурально-речовими та вартісними формами. Проявом цих причин є структура регіонального комплексу, його спеціалізація, концентрація та комбінування, що визначають багатоваріантність економічного розвитку регіонів. Навіть за наявності об’єктивних можливостей для організації виробництва тієї або іншої продукції існують значні розбіжності у ефективності виробництва. Так, міжрегіональні розбіжності у собівартості видобування нафти сягають 5—6 разів, природного газу — до 5 разів, кам’яного вугілля — понад 20 разів, залізної руди — 3— 4 рази, деревини — 2—3 рази. Залежно від розміщення та використовування джерел сировини, палива та енергії істотно розрізняються витрати на виробництво чорної та кольорової металургії, хімічної, нафтохімічної, лісоперероб-ної промисловості, будівельних матеріалів, продуктів харчування.
Ця нерівність має об’єктивний характер і визначається двома групами факторів — історично сформованою структурою та рівнем розвитку матеріального та нематеріального виробництва, територіальною спеціалізацією та поділом суспільної праці, концентрацією, щільністю господарчої діяльності.
Окрім того, слід вказати як на чинник на систему управління, планування, фінансування, що склалась у колишньому СРСР. У межах цієї системи взаємодія між галузями та територіями вирізнялася залежністю регіонального розвитку від галузевого планування та поділу засобів, переважанням адміністративних форм керівництва при встановленні пріоритетів у наданні матеріалів та фінансових ресурсів, фактичною дискримінацією одних регіонів та утриманством інших.
Дія вищезазначених факторів є об’єктивною причиною збереження нерівності у ступені економічного розвитку регіонів, проте її можна пом’якшити шляхом раціоналізації міжрегіональних виробничо-торговельних зв’язків, а також у результаті перерозподілу національного доходу. Таким чином, вирівнювання розвитку регіонів полягає не в однаковості цього розвитку, не у розвитку всіх галузей господарства, а у формуванні у кожному регіоні народногосподарських комплексів на основі спеціалізації та розвитку міжрегіональних виробничо-економічних зв’язків.
Найбільше розвинулись міжрегіональні зв’язки в паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості через концентрацію виробництва в обмеженій кількості регіонів. Завдяки широкому асортименту вельми значний міжрегіональний обмін продукцією легкої та харчової промисловості. Так, з регіонів, що спеціалізуються на випуску цих товарів, ЗО—50% виробів вивозиться у інші регіони країни, але одночасно 20—40% своєї потреби регіони задовольняють за рахунок увезення (включаючи імпорт).
У зв’язку з цим до соціально-економічного аналізу регіонів треба підходити з двох сторін: по-перше, оцінювати ступінь збалансованості та регіонального взаємообміну та, по-друге, визначити внутрішні джерела економічного зростання регіонів, розкрити тенденції й реальні процеси розвитку.
Збалансованість — це такий стан регіональної економіки, за якого регіональні пропорції перебувають у рівновазі. Інструментом вивчення збалансованості є система територіальних балансів, їхня основна функція визначається у зв’язці потреб і ресурсів як у масштабі всього суспільного виробництва, так і по окремих регіонах країни. Оскільки виробництво та споживання переважної частини продукції та послуг відбувається у самому регіоні, на їхню збалансованість істотно впливає міжгалузевий продуктообмін усередині регіону, тоді як міжрегіональний товарообмін завершує даний процес і тим самим надає йому остаточних контурів збалансованості. Отже, в умовах збалансованості розвиток і благополуччя відповідних регіонів були б зумовлені не самозабезпеченням, а, навпаки, вивезенням їхніх виробів та закупівлею на виручені гроші продукції інших регіонів за порядком міжрайонної спеціалізації та кооперування. Про наявність регіональних взаємозв’язків саме такого характеру свідчить той факт, що коефіцієнт внутрішнього відтворення регіонального суспільного продукту в областях досить високий — 0,70— 0,75, при частці ввезення 0,30—0,25.
Для початкової оцінки місця та ролі регіону у створенні та поділі сукупного суспільного продукту правомірно використовувати показник сальдо регіонального ввезення-вивезення, що визначається як різниця виробленого та спожитого чистого продукту або національного доходу. Сальдо вважається позитивним, якщо вивезення перевищує ввезення, негативним — якщо ввезення перевищує вивезення. Для його розрахунку використовується зведений транспортний баланс, у якому характеризується загальний обсяг вантажів, які підлягають ввезенню або вивезенню у регіонах, та відображаються зв’язки між ними (табл. 5.3).
Розрахунок показника сальдо, аналіз його рівня по різних територіях виявив три групи регіонів: з позитивним сальдо, з негативним сальдо та сальдо, близьким до нуля. Якщо йдеться про регіони двох перших видів, то це свідчить, що фактично відбувається перерозподіл суспільного продукту на користь регіонів з негативним сальдо. У зв’язку з цим виникає питання, наскільки економічно та соціальне обґрунтований такий перерозподіл, чи відображає він адекватно реальний матеріальний взаємообмін між регіонами, чи сприяє здійсненню політики регіонального вирівнювання умов регенерації, ствердженню принципу соціальної справедливості. Для поглиблення аналізу необхідно використовувати показники, що характеризують рівень регіонального виробництва та споживання згідно з нормативами .
Як показник, що відображає рівень виробництва, можна застосувати показник виробленого національного доходу на одного працюючого. Рівень споживання доцільно оцінити за допомогою показника спожитого чистого продукту на душу населення. Нормативом у такому випадку є середній по країні рівень виробництва та споживання. Він приймається за 1. Тим самим при зіставленні фактично встановлюється ступінь відхилення показників регіонального виробництва та споживання від рівня народногосподарської збалансованості, міжрегіонального обміну результатами праці. Окремі варіанти по умовних регіонах представлені у табл. 5.4.
Найбільшу ясність у оцінці позицій того або іншого регіону дає графічна інтерпретація порівняльного аналізу (мал. 5.10). На малюнку представлено множину варіантів співвідношення рівнів виробництва та споживання у територіальному відтворенні. Вся множина розбивається на дев’ять зон.
Отже, унікальність виробничих можливостей регіонів і диференціація ефективності виробництва утворюють природну базу для економічного співробітництва. Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найвинят-ковіші особливості природно-господарських регіональних комплексів та головні переваги спеціалізації виробництва, відбувається взаємодія економік регіонів. Аналогічні завдання розв’язуються і в процесі перерозподілу національного доходу. Перерозподіл національного доходу — це об’єктивний економічний процес, що відбиває багатобічні зв’язки усередині та поміж сферами народного господарства, галузями й районами країни. Він скерований на забезпечення оптимальних народногосподарських пропорцій. Однією з причин, що зумовлюють цей процес, є необхідність міжтериторіальних переміщень доходів, бо у низці випадків розвиток економіки окремих регіонів потребує більших накопичень, ніж ті, що у цих регіонах утворюються. Через це національний дохід окремого регіону може розраховуватись як вироблений, поділений та використаний.
Під виробленим національним доходом розуміється сума чистої продукції галузей матеріального виробництва без акцизів. Під поділеним національним доходом розуміється сума первісних доходів підприємств, організацій та працівників виробничої сфери. Він обчислюється через суму чистої продукції галузей матеріального виробництва у цінах без акцизів і реалізованого на території регіону акцизного стягання. Використовуваний національний дохід дорівнює сумі фондів споживання й накопичення.
Національний дохід перерозподіляється через фінансову систему у формі платежів та виплат з неї. Основним знаряддям перерозподілу національного доходу є державний бюджет, через який перерозподіляється 2/3 національного доходу.
Бюджет — це певний фінансовий план. Його розробляють на різних регіональних рівнях, починаючи з усієї країни й закінчуючи сільською радою. Основне призначення бюджетів — формувати на певному рівні регіонального управління фонду коштів та перерозподіляти його між сферами й галузями відповідних регіонів.
Фінансові ресурси регіону складаються з засобів місцевих (обласних, міських, районних тощо) бюджетів, а також засобів підприємств, що виділені на регіональний розвиток. Регіональна фінансова система повинна узгоджуватися з іншими елементами регіонального господарського механізму та загальною концепцією його перебудови. Перехід до економічних методів територіального управління, розширення економічної самостійності регіонів поєднуються зі створенням загальнодержавних централізованих фондів територіального розвитку, що регулюють міжрегіональні відносини, та формуванням системи внутрішньорегіональ-них фондів розвитку й страхових фондів.
Через загальнодержавні централізовані фонди засоби перерозподіляються між регіонами з різним рівнем економічного розвитку. Схожу функцію повинні виконувати платежі за трудові, земельні ресурси, корисні копалини. При цьому плата за трудові ресурси має відшкодовувати витрати держави на підготовку робочої сили, соціально-культурне й комунально-побутове обслуговування працівників та членів їхніх сімей. Плата за природні ресурси вилучає диференціальну ренту, яка виникає через відмінність у природній продуктивності цих ресурсів. Підприємства та інші об’єкти господарювання у регіоні, одержавши від держави у своє користування різноманітні ресурси, зобов’язані їх оплатити.
Ставка платежу за ресурс для господарського підприємства визначається економічною оцінкою ресурсу. Як економічну оцінку треба розглядати нормативний ефект від використання одиниці ресурсу.
Оскільки регіон зацікавлений у розвитку тих або інших галузей, він знижує ставки платежів і тим самим приваблює підприємство на територію, або навпаки. Якщо ж ставки платежів встановлюються централізовано, то навіть за умови часткового їх надходження до регіонального бюджету регіони позбавляються важливого важеля реалізації локальної регіональної господарської політики. Якщо доход регіонів залежить від ефективності господарства території, то регіон, принаймні, повинен мати право й можливість впливати на структуру господарства й перспективи його розвитку.
Вибір схеми фінансового механізму визначається поділом прав власності між рівнями територіальної ієрархії. Якщо власником землі, природних ресурсів, архітектурно-історичних пам’яток є держава, то вона має право на привласнення диференціального доходу, одержаного внаслідок використання цієї власності.
За умов розвитку принципів самоуправління регіонів є рація передати місцевим органам влади на правах розпорядження природні ресурси, архітектурно-культурні цінності, залишивши за державою право регулювання привласнення й частково вилучення диференціальної регіональної ренти. Згідно з Законом України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” фінансово-економічною основою місцевого самоврядування є комунальна власність і фінансові ресурси міста, району в місті, селища, села, джерело яких складають доходи місцевих бюджетів, а також позабюджетні надходження.
Треба відзначити, що абсолютної фінансової самостійності регіонів нема у жодній цивілізованій країні, доходи централізовано перерозподіляються залежно від усталеної системи поділу.
У більшості розвинутих країн частина закріплених надходжень з регіонів значно вища, ніж в Україні. Крім цього, система перерозподілу виключає суб’єктивізм і свавілля, бо спирається на нормативи.
Практика формування регіональних бюджетів свідчить, що доходна частина й величина відрахувань від централізованих доходів визначаються витратним методом. Він полягає у тому, що регіони формують проекти витратної частини бюджету, і після погодження з керівними органами (це здебільшого пов’язано зі скороченням витратної частини бюджету) визначається остаточна сума витрат.
Від неї віднімається закріплена частина доходів, і так визначається сума надходжень з централізованих ресурсів. Отже, розмір надходжень залежить від результатів поділу в центрі.
Відрахування регіонів залежать також від рівня розвитку матеріального виробництва, а саме — промисловості й сільського господарства. Це відбивається у нормативах відрахувань від централізованих ресурсів, якими є податок на додану вартість і податок на дохід.
Перспективним є перехід до науково обґрунтованої нормативної бази регулювання відносин підприємств з державою, а також з місцевими органами влади. У цьому випадку за місцевими бюджетами закріплюється за нормативами певна частина надходжень з низки джерел бюджетів вищого рівня. З цією метою в інструктивних документах зазначаються довготермінові стабільні нормативи (найчастіше — у відсотках) відрахувань до місцевих бюджетів від платежів підприємств за територіальні ресурси, від розрахункового прибутку, акцизних зборів, податку з обороту, податків з населення тощо.
Складність полягає у кількісному визначенні науково обґрунтованих бюджетних нормативів з урахуванням регіональної специфіки суспільного виробництва. При цьому треба забезпечити залежність доходів регіону від ефективності функціонування господарства, розташованого на його території.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

РПС (Ковалевський)