Головна Головна -> Підручники -> Підручник РПС (Ковалевський) скачати онлайн-> 6.4. Хіміко-лісовий комплекс

6.4. Хіміко-лісовий комплекс


Хіміко-лісовий комплекс охоплює галузі промисловості, що виробляють сировину й конструкційні матеріали. Найважливішою галуззю у цьому комплексі є хімічна промисловість.
Сировинна база хімічної промисловості диференціюється залежно від природних та економічних особливостей окремих країн та регіонів. В одних районах — це вугілля, коксовий газ, в інших — нафта, супутні нафтові гази, солі, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової металургії, у третіх — кухонна сіль тощо. Сировинний фактор впливає на спеціалізацію територіальних поєднань хімічних виробництв. Хімічне виробництво у міру вдосконалення технологічних методів може своєю чергою впливати на сировинну базу.
Хімічна промисловість пов’язана з багатьма галузями. Вона комбінується з нафтопереробкою, коксуванням вугілля, чорною та кольоровою металургією, лісовою промисловістю.
Завдяки складній системі зв’язків з’являються такі або інші поєднання виробництв, з яких формуються міжгалузеві комплекси. До таких комплексів належать і хіміко-лісовий. В одних випадках роль хімічної промисловості у цих комплексах провідна, в інших вона не має формівного значення, лише доповнюючи усталену систему зв’язків. Проте загалом хімічну промисловість слід розглядати як головну галузь, що визначає склад і напрям розвитку комплексу. Здебільшого лісова промисловість розглядається у цьому комплексі як постачальник деревини для хімічної переробки.
Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює близько двохсот взаємопов’язаних виробництв з великою номенклатурою продукції. Ці виробництва об’єднані у три великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та гірничо-хімічна промисловість.
Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості. Виняток становлять мінеральні добрива, котрі продукує окрема галузь.
До органічної хімії входять виробництва вуглеводневої сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутній газ. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.
Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії.
Найважливіше значення для розміщення галузей хімічної промисловості мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина для хімічної промисловості має вирішальне значення. Її частка у собівартості готової продукції коливається від 45 до 90%. Наприклад, витрати сировини на 1 т капролактаму сягають 8 т, ацетилену—4,5, аміаку з коксу—5,5 т.
Питома витрата сировини понад одиницю спостерігається у содовій, азотно-туковій галузях, у виробництві синтетичного каучуку, пластмас та інших продуктів. У промисловості органічного синтезу на один і той самий продукт одразу йде кілька видів сировини.
У хімічній промисловості більше, ніж в інших галузях, використовується води. Для виробництва 1 т хімічних волокон потрібно у 25 разів більше води, ніж для виплавляння 1 т чавуну, і удесятеро більше, ніж для виплавляння 1 т міді, свинцю або цинку. Загалом норми витрати води у хімічній промисловості коливаються від 50 м3 у виробництві хлору й соди — до 6000 м3 у виробництві синтетичних волокон.
Фактор водомісткості дуже обмежує можливості вибору при розміщенні підприємств хімічної промисловості. Це тим більш важливо, що чимало видів сировини зустрічається у маловодних місцевостях.
У багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба у паливі та енергії. Наприклад, для виробництва синтетичного каучуку на базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт-год, а фосфору —до 20 тис. кВт-год на 1 т продукції. При виробництві багатьох видів синтетичної продукції поглинається теплова енергія — пара. Тому дуже часто хімічні виробництва орієнтують лише на паливно-енергетичний фактор.
Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основної хімії — на виробництво мінеральних добрив (крім калійних) та сірчаної кислоти. У галузях хімії органічного синтезу споживач має важливе значення лише при розташуванні підприємств кінцевої продукції. У цих випадках важливий також вибір робочої сили.
Попри розмежування факторів розміщення хімічної промисловості, у багатьох районах світу вони можуть змінюватися й мати власну специфіку. Хімічна промисловість розташована передусім у розвинутих країнах. Лише у США виробляється понад чверть, а в шістьох найрозвинутіших країнах — понад 3/4 хімічної продукції світу. Закономірність розвитку хімічної промисловості у США пояснюється наявністю на їхній території чималої кількості практично усіх видів хімічної сировини: нафти, газу, солей, фосфоритів тощо. Інші розвинуті країни дуже залежать від імпорту хімічної сировини.
Розвинуті країни мають потужну багатогалузеву хімічну промисловість. Натомість у невеликих країнах розвинута переважно одна галузь. Наприклад, у Швейцарії — фармацевтична, у Нідерландах — гумовотехнічна промисловість.
Незважаючи на величезні сировинні ресурси, у більшості країн, що розвиваються, хімічна промисловість слабка. Це здебільшого виробництво мінеральних добрив та синтетичних волокон; хімічна сировина вивозиться до розвинутих країн.
На розміщення підприємств хімічної промисловості впливають такі фактори, як наявність води, палива, енергії, споживача. На форми розташування хімічної промисловості впливає технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінування і являє собою технологічно самостійні спеціалізовані підприємства, — воно не зосереджується на певній території. Таким є виробництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.
Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою 4:>унк-ціонування підприємств, їхнє розміщення має форму взаємопов’язаних виробництв-комплексів. Такими є нафтохімічні комплекси, що виробляють полімерні матеріали та напівфабрикати для їхнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.
У США хімічна промисловість зосереджена у штатах Нью-Йорк, Пенсільванія, Нью-Джерсі, у районі Великих озер, на узбережжі Мексиканської затоки та у Каліфорнії. У Німеччині виокремлюються Рейнсько-Вестфальський район, Рур, Рейнсько-Майнський район, Людвігсгафен, Галле, Котбус. У Великобританії хімічна продукція виробляється у Ланкаширі й Північно-Східному Уельсі, у Франції — в Паризькому, Рейнське-Альпійському та Північному районах, в Італії — у Ломбардії, в Японії — на о. Хонсю (Токіо, Осака, Нагоя). Хімічна промисловість Росії зосереджена здебільшого в Центральному, Волго-Вятському, Поволзькому, Уральському та Північно-Західному районах.
У територіальне невеликих державах Європи хімічна промисловість концентрується у старих індустріальних районах.
Основна хімія як галузь обіймає кислотну, содову промисловість та виробництво мінеральних добрив.
Сірчанокислотна промисловість виробляє продукт, що потрібний у багатьох галузях, — сірчану кислоту. Основним джерелом є поклади самородної сірки, сірчаного й залізного колчедану, нафти й природного газу. Сірка міститься також у відходах металургійної промисловості. Родовища природної сірки розташовані переважно у США, Канаді, Мексиці, Італії, Польщі, Росії. Важливою сировиною є пірит, поклади якого є у багатьох країнах, але головний видобуток здійснюється в Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Росії, Японії, Іраку, США, Канаді. Проте сірки з піриту видобувається небагато. Головним джерелом сірки є сірчистий природний газ. Найбільшими виробниками сірчаної кислоти є ті країни, що мають розвинену хімічну промисловість.
Промисловість мінеральних добрив виробляє азотні, фосфорні та калійні добрива. На азотні добрива припадає половина усього виробництва, а фосфорні й калійні добрива продукуються приблизно в однаковій кількості. Провідне місце у виробництві добрив посідають країни Західної Європи, Північної Америки та Японія. Значне місце займають також Росія, Україна, Казахстан, Білорусь.
В азотнодобривній промисловості за сировину править природний та коксовий газ, нафта, буре вугілля. Розміщення підприємств тісно пов’язане з розташуванням сировини:
підприємства, що використовують коксовий газ, споруджуються поблизу коксохімічної промисловості, нафтову сировину — у центрах нафтопереробки тощо.
До найбільших виробників азотних добрив належать СІЛА, країни Західної Європи, Японія, Росія, Україна, Індія, Кувейт, Венесуела, Мексика, Румунія, Польща. У Чилі азотні добрива виробляють із природної селітри.
Калійна промисловість використовує калійні солі. Родовища калійних солей є у Центральній Європі (Німеччина, Франція), США (штат Нью-Мексико, Велике Солоне озеро), Канаді (Саскачеван), Україні (Передкарпаття), Білорусі, Росії (Урал), Казахстані, Конго, Тунісі. Виробництво розташовується безпосередньо у місцях видобутку калійних солей.
До найбільших виробників належать США, Канада, Німеччина, Україна, Білорусь, Росія, Іспанія, Ізраїль.
Фосфатнодобривна промисловість використовує як сировину фосфорити й апатити. Переважна частина фосфоритів знаходиться у Північній Африці, Перу, США (Флорида, Скелясті гори), на ці регіони припадає 90% світових запасів. Фосфорити є також у Китаї, Австралії, Казахстані, Росії, Мексиці, Йорданії, Того, Сенегалі, В’єтнамі.
До найбільших виробників фосфорних добрив належать США, Марокко, країни Західної Європи, Україна, Казахстан, •Індія, Росія, Бразилія, Польща, В’єтнам.
Промисловість хімії органічного синтезу використовує як сировину нафту. Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафтопроводів.
Виробництво синтетичних смол і пластмас зосереджено перевалено у США, Німеччині, Японії, а також у Польщі, Чехії, Росії. Хімічне волокно виробляється в економічно розвинутих країнах: США, Японії, Великобританії, Італії, Франції, а також в Україні, Єгипті, Росії, Бразилії, Польщі, Білорусі.
Виробництво синтетичного каучуку зосереджено у США, деяких країнах Західної Європи, Японії, Канаді. Ця галузь швидко розвивається скрізь — особливо у Європі, хоча є країни — Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія тощо, — де нема такого виробництва. Це пояснюється високою вартістю нафти, слабкістю внутрішнього ринку, іншими несприятливими обставинами.
Навіть найбільші виробники — США, Японія, Німеччина, Великобританія, Італія, Франція —не задовольняють свої потреби за рахунок власного виробництва. У Канаді, Голландії, Бельгії виробництво синтетичного каучуку орієнтується на експорт. З країн, що розвиваються, й країн Східної Європи у цій галузі виокремлюються Росія, Польща, Чехія, Румунія, Венесуела, Іран, Єгипет.
Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній індустрії світу. Важливими факторами розміщення цієї галузі є наявність наукової бази та сировини. У деяких країнах, як от у Швейцарії, питома вага фармацевтичних виробів у загальному обсязі хімічної продукції дорівнює майже половині. У виробництві медикаментів перед ведуть США, Японія, Німеччина, Швейцарія, Великобританія, Угорщина, Франція.
Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість. У промисловості, будівництві, на транспорті, у побуті віддавна застосування деревини знижувалося за рахунок впровадження пластмас та інших штучних і синтетичних матеріалів. Проте попит на деревину зростає, вона перетворюється на дедалі дефіцитніший матеріал.
Лісова промисловість включає заготівлю, механічну обробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сірників. До складу лісової промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технології.
Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини, транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням стосовно місць споживання.
У багатьох країнах деревина є основною чи однією з основних статей експорту. Такі країни, як Фінляндія, Канада, Швеція, Норвегія, Австрія, Конго, Габон, Росія, Білорусь та інші, постачають на світовий ринок деревину та вироби з неї.
Ліси вкривають приблизно 30% поверхні суходолу. Проте внаслідок господарської діяльності людини площа лісів зменшується. Особливо це відчутно в країнах, що розвиваються, де лісові масиви інтенсивно корчуються для сільськогосподарських, промислових, транспортних потреб. Натомість у розвинутих країнах, як от у Європі, ліси відновлюються за рахунок насаджень на сільськогосподарських землях, що виводяться з обороту. Чимало лісів знищують пожежі.
Велика частина залісених площ припадає на країни з помірним кліматом і стільки ж — на країни з тропічним та екваторіальним кліматом. Водночас деревина помірного поясу як сировина (переважно — хвойні породи) цінується значно вище, ніж деревина тропічних країн (здебільшого — листяні породи). Тому країни помірного поясу є головними експортерами лісу.
Використання лісових ресурсів залежить від їхньої правильної промислової експлуатації. Ліси розробляються у транспортне приступних районах. Там роблять поетапний поруб, пильнуючи, щоб річна заготівля не перевищувала річний приріст лісу. Але це не завжди виконується, і тому придатні для промислового виробітку лісові площі скорочуються. У важкоприступних районах лісорозробки практично нема. Ліс там гине від перестою (райони Амазонки, Тропічної Африки, гірські місцевості Канади й Сибіру).
До найбільш забезпечених лісовими ресурсами країн належать Росія, Канада, Бразилія, США, Китай, Заїр, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало країн зовсім не мають лісу: деякі держави Африки, Центральної Азії, Близького Сходу, деякі в Південній Азії та Південній Америці. У багатьох країнах, що розвиваються, до 80% заготовленої деревини йде на дрова, а у розвинутих країнах понад 90% використовується як сировина для різних сфер економіки.
Лісове господарство і галузі лісової промисловості в окремих країнах відіграють важливу роль, вони вносять вагомий внесок до валового національного продукту, залучають країни до міжнародного розподілу праці, впливають на бюджет, підтримують рівень зайнятості населення і сприяють розвитку окремих віддалених сільських районів.
У Північній Америці — США й Канаді — лісорозробки розташовані на заході. Виняток становлять південні райони США з прискореним вирощуванням сосни, тополі, евкаліпта, а також північ Квебеку на сході Канади. На ці дві країни припадає шоста частина залісених площ світу. Приблизно така сама частка припадає на Росію, що її ліси розташовані переважно на півночі європейської частини, у Сибіру й на Далекому Сході.
У Європі найбільшу залісену площу мають Швеція та Фінляндія. Надлишкове виробництво — порівняно зі споживанням — мають Австрія та Норвегія. У решті країн Європи лісів менше. Промислові ліси збереглись у горах, на піскових пустирях і заболочених землях. Тут поширене штучне лісорозведення (вирощування сосни). Якість лісів у Німеччині, Швейцарії, Данії, Нідерландах дуже висока. На півдні Європи лісів мало: це здебільшого низькоросле рідколісся.
У Японії лісу багато, але переважають широколисті породи, тому Японія імпортує чимало деревини.
У країнах, що розвиваються, у районі Амазонки, Тропічної Африки, Південно-Східної Азії є велетенські запаси лісу. Нині тропічні ліси активно розробляються і їхня продукція вже відіграє помітну роль на світовому ринку. Водночас масштаби розробок порівняно з запасами дуже скромні. Це пояснюється браком належного рівня механізації лісозаготівлі. Стримуючим фактором є також видовий розмай тропічного лісу: на невеликих ділянках подекуди росте до кількох десятків видів дерев, що примушує талувати ліс заради кількох кубометрів ділової деревини.
Разом із тим тропічний ліс має переваги перед помірним: він росте удесятеро швидше. Це дає змогу вирощувати певні види дерев на спеціальних плантаціях, що значно здешевлює собівартість.
У тропічних країнах слабко розвинута лісопильна промисловість, і тому експортується кругляк, що цінується набагато нижче за пиломатеріали. У комплексі галузей лісової індустрії найважливіше значення має целюлозно-паперова промисловість. Целюлоза з деревини — це напівпродукт, з якого крім паперу й картону одержують штучне волокно, целулоїд, кіно- й фотоплівку тощо.
Світове целюлозно-паперове виробництво неухильно зростає, як зростає й попит. Целюлозне виробництво зосереджене передусім у США, Канаді, Японії, Швеції, Фінляндії, Росії. Чимало цієї продукції виготовляє Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Норвегія, Австрія. Найбільшими експортерами є Канада та деякі європейські країни — Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австрія. Імпортери: США, великі європейські країни, Японія.
У багатьох країнах, що розвиваються, в целюлозно-паперовому виробництві замість лісу використовують неде-ревні рослини: стебло цукрової тростини після видобування з нього цукру, солому збіжжя й сабаї, сизаль, генекен, бамбук. Недеревні матеріали розглядають як дуже важливу альтернативу деревній сировині. Це пов’язано зі зростанням дефіциту деревини та цін на вироби з целюлози, особливо на папір. Найбільші виробники паперу — США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Великобританія. Головні постачальники паперу й картону на світовий ринок — Канада, Швеція, Фінляндія, Норвегія.
Хімічна промисловість становить основу виробничого потенціалу України. Ця галузь не має великої міцної сировинної бази, крім калійних та магнієвих солей, кухонної солі, самородної сірки, цеолітових туфів. Україна цілком залежить від імпорту каучуку, на 50—60% — синтетичних волокон, пластмас, гірничо-хімічної’ сировини, фарб, на ЗО—40% — продуктів основної хімії та мінеральних добрив.
Багатогалузева хімічна промисловість України випускає продукцію більш як 120 тис. найменувань. До її складу входить більше 200 підприємств таких галузей: гірничо-хімічної, коксохімії, основної хімії, хімічних волокон, синтетичних волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників. Найбільш важливі галузі: гірничо-хімічна та основна хімія.
Функцією гірничо-хімічної промисловості є видобуток сировини: сірки, фосфатів і калійних солей, кухонної солі, карбонату. Підприємства гірничо-хімічної галузі розміщуються у Прикарпатті, Придніпров’ї та Донбасі.
Розміщення коксохімічної промисловості зорієнтоване на сировину — кам’яне вугілля та споживача — виробництво чорних металів. Протягом багатьох десятиріч Україна експортувала кокс у Росію (1,5—2,0 млн т щорічно), країни східної Європи (біля 4 млн т щорічно). В останні роки виробництво коксу скоротилось. Обсяг його експорту становить не більше 0,6 млн т на рік. Ресурсна база Донбасу для коксохімічного виробництва майже вичерпана і ця галузь залежить від імпорту сировини з Росії (5 млн т на рік), Казахстану (2 млн т), Польщі (3—4 млн т). Коксохімічне виробництво зосереджене на 16 підприємствах в Донбасі та Придніпров’ї.
Важлива роль у хімічній промисловості належить виробництву мінеральних добрив. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних добрив, що наближений до центрів коксу та переробки природного газу. Азотні добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці, Лисичанську, Сєвєродонецьку, Запоріжжі, Черкасах, Рівному.
Україна займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні можливості щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором — наявністю багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є в Прикарпатті (Калуш, Стебник), а фосфорити — у Донбасі та Придністров’ї. Наявність сировини дозволила Україні створити розвинену технологічну базу для виробництва мінеральних добрив на експорт. Більше 90% експорту мінеральних добрив становлять азотні добрива, а їх головними покупцями є Китай, Індія, Бразилія, Туреччина, Молдова, Туркменистан.
Недостатньо використовуються експортні можливості виробництва калійних добрив. Значну кількість цих добрив Україна імпортує. В той же час в Україні є калійна галузь, потужності якої можуть задовольнити багатьох зарубіжних споживачів. Калійні добрива виробляють в Калуші й Стебнику. Виробництво фосфатних добрив налагоджено на основі привізних (кольських) апатитів і північно-африканських фосфоритів у Вінниці, Одесі, Сумах, Костянтинівці.
У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільше застосовується сірчана кислота, сировиною для неї є самородна сірка, котру видобувають у західних регіонах, сірчані колчедани, сірчані домішки у газах тощо. У зв’язку з низькою транспортабельністю сірчаної кислоти її виробляють здебільшого у місцях споживання. Так, найбільшими споживачами цього хімічного продукту є підприємства фосфатних добрив: основні центри випуску добрив є й центрами виробництва сірчаної кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка). Сірчану кислоту виробляють також коксохімічні заводи Придніпров’я та Донбасу.
Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до сировини — вапняків та кухонної солі. Напрочуд сприятливі умови для розташування содового виробництва є у Донбасі (Слов’янську та Лисичанську) та в Криму (Червоноперекопськ). Відмітною особливістю содового виробництва є висока питома вага випуску кальцинованої соди. У багатьох містах в усіх регіонах держави налагоджене лакофарбне виробництво.
Виготовляються у нас і гумоазбестові вироби й пов’язана з ними продукція, що інтенсивно використовується в автомобільній промисловості. Найбільшими центрами цієї галузі є Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківський завод гумотехнічних виробів тощо. Технічну сажу для виготовлення гуми роблять у Дашаві, Кременчуці, Лисичанську.
Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах, Сахалі, Житомирі, Чернігові. Виробничий процес на підприємствах цієї галузі в значній мірі залежить від імпортної сировини. Так, для виробництва віскозних ниток необхідна целюлоза, яку в Україні виготовляють в обмеженій кількості, до того ж незадовільної для цього виробництва якості. Підприємства з виробництва смол і пластмас розміщені в районах видобутку кам’яного вугілля, нафти, газу (Донбас, Придніпров’я).
Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці.
За нормативами Всесвітньої організації охорони здоров’я, країна з населенням більше 50 млн чол. для забезпечення власних потреб повинна мати на фармацевтичному ринку не менше 3000 найменувань медичних препаратів, самостійно забезпечувати потреби національної медицини необхідними ліками, а також забезпечувати своїх громадян вакцинами вітчизняного виробництва для лікування найбільш поширених інфекційних хвороб. Цим стандартам Україна поки що не відповідає. Вітчизняна фармацевтична промисловість виробляє більше 100 найменувань препаратів, з яких біля 80% виготовляється з імпортної сировини. Відсутність власної сировини знижує конкурентоспроможність українських ліків.
За рахунок власного виробництва потреби ринку ліків задовольняються лише на 1/5, через що Україна знаходиться в критичній залежності від імпорту лікарняних препаратів. На українському ринку діє безліч зарубіжних фірм. Тільки в Києві зареєстровано більш як 100 західних фармацевтичних фірм, що успішно реалізують свою продукцію. Виробництва фармацевтичної промисловості за технічною оснащеністю поступаються зарубіжним підприємствам. Останнім часом в галузі йде процес запровадження сучасних технологій, модернізація заводів, що виробляють найнеобхідніші ліки. Деякі зарубіжні фірми почали виробництво запатентованих препаратів на українських заводах.
Фармацевтична промисловість України має у своєму складі 87 підприємств. За останні 20 років в Україні не споруджено жодного нового фармацевтичного підприємства.
В Україні ведеться будівництво потужного заводу “Фармація”, який належить концерну “Стирол”. Цей завод буде виготовляти біля 950 млн таблеток і капсул на рік. Розміщується він у м. Горлівка.
Фармацевтична промисловість складається з п’яти груп підприємств.
Перша група— це підприємства медичної промисловості. До її складу входять хіміко-фармацевтичні заводи. Друга група — мікробіологічна промисловість, заводи якої виготовляють ферментні препарати, кормові добавки
і антибіотики.
Третя група — підприємства з виготовлення продукції медичного призначення: шприців, систем переливання крові, діалізаторів тощо.
До четвертної групи відносяться підприємства з виготовлення медичного скла.
У п’яту групу входять різноманітні науково-дослідні і проектні інститути, тобто підприємства і установи галузевої науки.
Найбільшими центрами фармацевтичної промисловості в Україні є: Київ, Львів, Одеса, Луганськ, Лубни, Горлівка та ін.
Хімічна промисловість зосереджена у Донбасі, Придніпров’ї та Прикарпатті. З інших районів виділяються Сумщина, Причорномор’я, Черкащина, Волинь. Але тільки у Донбасі зосереджена майже третина виробництва всієї галузі. На Луганщину припадає 17% випуску хімічної та нафтохімічної продукції. В області сформувався Лиси-чансько-Рубіжанський промисловий вузол хімічної спеціалізації. На Донеччині створено потужний Горлівсько-Слов’янський промвузол, на Дніпропетровщині — Дніпро-петровсько-Дніпродзержинський вузол, на Львівщині — Дрогобицько-Бориславський, Львівський та інші промислові центри. Великі промислові центри є також в Івано-Франківській, Сумській областях, у Причорномор’ї. Важливими регіонами хімічного виробництва стали Київ, Чернігів, Рівне.
Лісова промисловість України сформувалась під впливом цілої низки факторів. Обмеженість лісових ресурсів України помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробної підгалузі, що посідає провідне місце в межах лісової, деревообробної та целюлозно-паперової індустрії. На неї припадає більша частина виробничників та товарної продукції. Ліс заготовляють у Карпатах, у Лісостепу й на Поліссі. Величезних збитків лісовій промисловості завдала аварія на Чорнобильській АЕС, що вивела з народногосподарського обігу більш як половину лісових ресурсів України. Тепер найбільше лісозаготівля розвинута у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській та Рівненській областях.
Серед деревообробних галузей перед веде меблева промисловість, на яку припадає понад половина товарної продукції. Вона є в усіх великих містах: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Львів, Мукачеве, Житомир, Чернігів та ін.
У деревообробній промисловості щорічно утворюється велика кількість відходів. Їх раціональне використання знайшло собі місце у целюлозно-паперовому і лісохімічному виробництвах, при виготовлені деревостружкових та деревоволокнистих плит. Найбільші центри деревостружкових та деревоволокнистих плит є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич та ін.
На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини у нас створена целюлозно-паперова промисловість. Головними центрами целюлозно-паперової промисловості є Жидачів, Рахів, Херсон, Ізмаїл, Обухів, Корюківка, Малин, Понінка. До її центрів належать ще й Великий Вичків, Перечин, Свалява, Коростень тощо. Целюлозно-паперова промисловість виробляє більше 150 видів продукції, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. В Україні не виробляють зовсім або виробляють в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які всюди у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Виробляються також будівельні матеріали, деревостружкові плити, фанера з лісової сировини та відходів.
Ресурси деревини у країні скорочуються; для збереження теперішнього рівня виробництва треба щороку закуповувати деревину та її продукти за рубежем. Залучення до господарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усієї біомаси дерева, вторинних та інших матеріалів та вивільненню цільної деревини за рахунок застосування замінників.
Істотним резервом одержання деревини є ідея доцільного розведення лісів. За дефіциту деревини проблематичною стала орієнтація на вилучення з експлуатації захисних лісів. У практиці не виключаються варіанти насадження й посіву лісу на невикористовуваних (еродованих) або низькопродуктивних землях. З їхнього загального обсягу для цього можна використати близько 4 млн га. Переорієнтація на запровадження захисних смуг і насаджень за промислово-експлуатаційним типом дозволила б щороку одержувати до 2,5 млн кубометрів деревини.
Важливим резервом є лісосічні відходи, що майже не використовуються (пеньки, кора, гілки). Ці втрати становлять 1/3 біомаси вирубуваного деревостану, тоді як можна з неї виготовляти паливні брикети, добрива, хімічні препарати.
Можна замінити деревину у тарному, целюлозно-паперовому виробництві, у будівництві, паливному балансі вторинними матеріалами (макулатура, терміття, лушпиння, лоза). Перспективним є також використання місцевої не-деревної сировини: соломи, збіжжя, комишу, відходів цукрової промисловості.
Україна має великі перспективи використання дуже цінної сировини для паперової галузі — каолінів. Каоліни використовують для наповнення паперу і його поліпшення з метою забезпечення відповідної білизни і естетичності. В Україні відкрито 28 родовищ каолінів, розміщених у Вінницькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Донецькій областях.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

РПС (Ковалевський)