§ 3. Право



Капіталістичний розвиток Росії не міг, звичайно, не впли­вати на право країни. Однак у період, що розглядається, будь-яких суттєвих, великих законодавчих актів прийня­то було не так вже й багато. Можна стверджувати, що найбільші зміни відбулися у державному, адміністратив­ному, земельному та кримінальному праві. Проте були окремі зміни й в інших галузях права.

На початку XX ст. в Україні чинними були норми цивільного права, що містилися в основному в частині І тому X Зводу законів Російської імперії, норми якого багато в чому вже не відповідали вимогам буржуазного суспільства, що розвивалося, й об’єктивно зумовлювало необхідність проведення буржуазної кодифікації ци­вільного права. І робота в цьому напрямі проводилася. Перші реда­кції проектів Цивільного уложення (російської кодифікації цивіль­ного права) стали оприлюднюватися з 1894 p., спочатку окремими частинами (книгами), а незабаром й окремими виданнями. До 1905 р. зведена редакція проекту Цивільного уложення була скла­дена, і в такому вигляді проект названого Уложення був опубліко­ваний. У цілому, характеризуючи зміст Уложення, важко не пого­дитися з такою думкою: «Охоплюючи зараз, через стільки років, плоди зусиль декількох поколінь російських цивілістів у розроб­ленні основних питань цивільного права, не можна не пишатися широтою, глибиною і ґрунтовністю виконаної ними роботи. Роботи, яка виявилася незатребуваною, припиненою у самому її розпалі». Проект Цивільного уложення так і залишився проектом, а по­треба розвитку цивільного права відчувалася у країні вельми гост­ро. Тому в період, що розглядається, й були прийняті окремі право­ві акти в галузі цивільного права, покликані оперативно відгукува­тися на вимоги часу. Цивільне право завжди приділяло пильну увагу захисту права приватної власності, передусім власності дво-рян-земельників. Тому не випадково 10 квітня 1905 р. був прийня­тий іменний указ «Про майнову відповідальність сільських това­риств і селищ, селяни яких брали участь у безпорядках, що відбу­валися останнього часу в деяких місцевостях». Звернувши увагу, що «усіляка приватна власність є недоторканною, й охорона її від незаконних посягань, а тим більше від насильства, становить пер­шорядний обов’язок уряду…», Микола II звелів Міністру внутріш­ніх справ створити тимчасові повітові комісії для виявлення уча­сників «злочинних натовпів селян», а також обчислення розмірів заподіяних ними збитків, для притягнення до майнової відповідаль­ності.

Указом від 26 квітня 1906 р. «Про майнову відповідальність учасників погромів і грабежів у сільській місцевості» було роз’ясне­но, що притягнення до майнової відповідальності осіб, які «брали участь у натовпах, якими знищено, пошкоджено або викрадено майно у сільській місцевості», провадиться потерпілими у судовому порядку, а стягнення, присуджені за позовами потерпілих, зверта­лися на все рухоме й нерухоме майно, що належить винним і на яке дією «загальних цивільних законів і особливих про селян уза­конень поширюється відповідальність за приватні борги».

Чинне того часу російське цивільне право до прав на чужі ре­чі відносило право користуватися річчю і її плодами, а також право користуватися угіддями в чужому майні. Відповідно до закону від 23 червня 1912 р. «Про право забудови» до цих прав додавалося й право на забудову, згідно з яким особі надавалося право користува­тися землею строком від 36 до 99 років для будівництва будинків (ст. І). При цьому забудовник міг з перебігом строку забудови або знести будівлю, або віддати її власнику землі.

Особливе місце в російському цивільному праві належало ав­торському праву і промисловому праву. Автор мав виключне право відтворювати, опубліковувати і розповсюджувати свій твір. До про­мислових прав закон відносив права винахідника, право на фірму і товарний знак. Законом від 28 червня 1912 р. «Про примусове від­чуження привілеїв на винаходи й удосконалення» встановлювало­ся, що, незважаючи на право винахідника користуватися своїм ви­находом або удосконаленням, в разі державної необхідності право на винахід або удосконалення могло бути примусово відчужене на користь держави. Проте примусове відчуження допускалося лише у випадках, коли між урядом і власником привілею на винахід чи удосконалення не могло відбутися добровільної угоди про відчу­ження привілею. При цьому примусове відчуження привілеїв допу­скалося не інакше як за винагороду власника винаходу чи удоско­налення.

Деякі зміни вносилися і в сімейне право. Зокрема, змінилося правило про місце проживання подружжя. Закон від 14 березня 1914 р. встановлював можливість роздільного проживання подруж­жя, якщо для одного з них спільне життя уявлялося неможливим.

Були внесені зміни і в спадкове право. Так, законом від 3 чер­вня 1912 р. «Про розширення прав спадкування за законом осіб жіночої статі і права заповіту родових маєтків» розширювалися права жінок-спадкоємиць за законом. Закон, зокрема, зрівняв до­чок із синами у спадкуванні рухомого й нерухомого майна. У законі від 3 червня 1912 р. також знайшли відображення особливості спадкування майна в губерніях Чернігівській і Полтавській.

Зростання робітничого руху на початку XX ст. зумовило при­йняття окремих актів, що стосувалися фабрично-заводського зако­нодавства. Так, 2 червня 1903 р. був виданий закон, який набув чинності з 1 січня 1904 р., про відповідальність підприємців за ка­ліцтва і смерть робітників, про винагороду робітників, які постраж­дали від нещасних випадків. Незважаючи на всі свої вельми суттєві недоліки, закон від 2 червня 1903 р. являв собою відомий крок упе­ред щодо техніки безпеки робіт на підприємствах.

Під тиском нового революційного піднесення серія прийнятих раніше актів фабрично-заводського законодавства доповнювалася законами про страхування. Так, 23 червня 1912 р. було прийнято одночасно два досить важливих закони про страхування робітни­ків: «Про забезпечення робітників на випадок хвороби» і «Про стра­хування робітників від нещасних випадків». Суть цих законів зво­дилася до того, що для матеріального забезпечення робітників про­мислових підприємств (за винятком казенних шляхів і залізниць загального користування) у випадках хвороби засновувалися лікарняні каси, членство в яких для робітників було обов’язковим. Згідно із законом, кошти каси формувалися насамперед зі щомісячних внесків її членів (1—3% заробітку) і підприємця (2/3 суми внесків членів каси). Обов’язок надання лікарської допомоги хворому робіт­нику покладався на підприємця. Відповідно до закону, допомога на випадок хвороби призначалася у розмірі від 1/4 до 2/3 заробітку на строк не більший як ЗО тижнів упродовж року.

Робітник, який постраждав унаслідок нещасного випадку на виробництві, одержував від страхового товариства у разі тимчасо­вої непрацездатності допомогу у розмірі 2/3 середнього поденного заробітку. У разі постійної непрацездатності робітник одержував пенсію до 2/3, а в окремих випадках до повного річного заробітку. Якщо ж унаслідок нещасного випадку на виробництві сталася смерть робітника пенсію могли одержувати вдова (1/3 заробітку загиблого — довічно), діти (1/6 заробітку на кожну дитину до дося­гнення ними 15-річного віку), батьки (1/6 заробітку) і деякі інші особи. Однак у всіх цих випадках загальна сума виплат не повинна перевищувати 2/3 заробітку загиблого.

23 червня 1912 р. були прийняті закони, що регулювали орга­нізацію і діяльність установ, що наглядали за здійсненням страху­вання робітників: «Про заснування ради у справах страхування ро­бітників» і «Про заснування Присутствія у справах страхування робітників». Попри всі свої недоліки нові страхові закони ввели вперше в російське законодавство про фабрично-заводську працю, принцип обов’язкового страхування.

На початку XX ст. у Російській імперії були чинними два збірники кримінальних законів, а саме: Уложення про покарання кримінальні та виправні у редакції 1885 р. і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

У 1903 р. був затверджений імператором і виданий новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення». Після прийняття названого Уложення 1903 р. незабаром набули чинності лише окремі його глави та статті. Так, у 1904 р. набула чинності глава третя Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», глава четверта «Про державну зраду», статті 121, 123, 126—134 глави п’ятої «Про смуту». Законом від 14 березня 1906 р. набула чинності глава друга Кримінального уло­ження 1903 р. про порушення постанов, що захищають віру, але із суттєвими змінами і поправками, зумовленими виданням 17 квітня 1905 р. указу про віротерпимість. Пізніше, у різний час набули чин­ності окремі статті Кримінального уложення 1903 р. про протидію правосуддю, про порушення постанов про нагляд за друком, про порушення постанов, що захищали громадський спокій та ін..

Застосовуючи на практиці зазначені глави і статті Криміналь­ного уложення 1903 р. судові установи зобов’язані були керуватися і главою першою «Про злочинні діяння і покарання взагалі» цього Уложення (тобто загальної частини) щодо злочинів, передбачених главами і статтями Уложення 1903 p., які набули сили.

Загальна ж частина Уложення 1903 р. містила багато нових статей, в основу яких були покладеш засади буржуазного кри­мінального права. Так, наприклад, в ст. 1 формулювалося поняття злочину таким чином: «Злочинним визнається діяння, заборонене на момент його вчинення законом під страхом покарання». Тобто був сформульований найважливіший принцип кримінального пра­ва: немає покарання без злочину, передбаченого законом. Як бачи­мо, Уложення 1903 р. давало так зване формальне визначення зло­чину. Під час аналізу поняття злочину звертає на себе увагу виня­тково важлива з точки зору захисту прав підданих Російської імперії вказівка Уложення, що закон, порушення якого ставилося за вину обвинуваченому, має набути чинності до вчинення діяння або під час його вчинення.

Слід зазначити, що в Уложенні відкидався принцип аналогії.

Уложення 1903 p., виходячи з тяжкості покарань, що встанов­лювалися за злочинні діяння, розподіляло ці діяння на три групи: тяжкі (за ці злочини призначалася смертна кара, каторга і заслан­ня на поселення), інші злочини (каралися ув’язненням у виправно­му домі, фортеці або тюрмі); провини (каралися арештом або гро­шовим стягненням). Тобто Уложення кваліфікувало злочинні діян­ня не за об’єктом посягання, а за суворістю покарання.

Кримінальне уложення 1903 р. дуже чітко визначало форми вини — умисел і необережність. При цьому умисел міг бути як пря­мим, так і непрямим. Так, ст. 48 Уложення проголошувала: «Зло­чинне діяння вважається умисним не тільки тоді, коли винний бажав його вчинення, але також, коли він свідомо допускав настан­ня наслідків, що зумовлювали злочинність цього діяння». Злочинне діяння вважалося необережним не тільки тоді, коли винний не пе­редбачав, хоча міг і повинен був передбачати настання злочинних наслідків, але й коли передбачав, проте легковажно розраховував такі наслідки відвернути.

Кримінальне уложення також чітко визначало: а) стадії вчи­нення злочину; б) види співучасті; в) обставини, що усувають на­стання кримінальної відповідальності, наприклад, малолітство (вік настання кримінальної відповідальності встановлювався з 10 років), хворобливий розлад душевної діяльності або непритомний стан, ви­падок, необхідна оборона, нездоланна сила; г) обставини, що поси­люють відповідальність, наприклад, рецидив, вчинення двох або більше злочинних діянь.

Спеціальний розділ Кримінального уложення був присвяче­ний обставинам, що усувають покарання. Так, покарання не засто­совувалося за давністю (ст. 68). Від імператора могло прийти поми­лування і прощення.

Докладно у Кримінальному уложенні 1903 р. було урегульова­но питання про чинність кримінального закону в часі і просторі.

Загальна частина Уложення 1903 р. містила велику групу ста­тей, присвячених покаранням. Так, за тяжкі злочини призначалися покарання: смертна кара, яка вчинювалася через повішення, і не публічно (ст. 15), каторга без строку або на строк від чотирьох до 15-ти років. При цьому засуджені мали утримуватися в каторжних тюрмах у загальному ув’язненні і залучалися до важких примусо­вих робіт як у приміщеннях цих тюрем, так і поза ними (ст. 16). Після закінчення каторги злочинці підлягали переведенню на посе­лення у спеціально призначених для цього місцевостях; заслання на поселення, що призначалося без строку (ст. 17); ув’язнення у ви­правному будинку на строк від одного року і шести місяців до деся­ти років. Засуджені до утримання у виправному будинку повинні були утримуватися спочатку в одиночному ув’язненні від трьох до шести місяців, а затим їх переводили на загальне ув’язнення. За­суджені до ув’язнення у виправному будинку жінки мусили вико­нувати роботи у цьому будинку, а чоловіки — поза виправним будинком (ст. 18).

За злочини і провини Кримінальне уложення передбачало та­кі види позбавлення волі: ув’язнення у фортеці на строк від двох тижнів до шести років (ст. 19); ув’язнення у тюрмі на строк від двох тижнів до одного року (ст. 20); арешт, що призначався на строк від одного до шести місяців. Уложення 1903 р. передбачало як покаран­ня і грошову пеню.

Уложення 1903 р. передбачало, що засудження до смертної кари, каторги або заслання на поселення поєднувалося з позбав­ленням прав стану. Для дворян це означало втрату дворянського звання і всіх переваг, з ним пов’язаних. Це також тягло за собою втрату почесних титулів, чинів, орденів, почесних звань і пенсій, усунення від посад державних, церковних, станових, земських, міських тощо.

Особлива частина Кримінального уложення 1903 р. мала такі глави:

II. Про порушення постанов, що захищають віру; III. Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи ім­ператора і членів імператорського дому; IV. Про державну зраду; V. Про смуту; VI. Про непокору владі; VII. Про протидію правосуддю;

VIII.        Про порушення постанов про військові і земські повинності;

IX.           Про порушення постанов про захист народного здоров’я; X. Про порушення постанов про захист громадської та особистої безпеки; XI. Про порушення постанов про захист народного добробуту; XII. Про порушення постанов на захист громадського спокою; XIIL Про порушення постанов про нагляд за громадською моральністю; XIV. Про по­ рушення постанов про нагляд за вихованням юнацтва; XV. Про порушення постанов про нагляд за друком; XVI. Про порушення постанов про нагляд за промислами і торгівлею; XVII. Про порушення постанов про особистий найм; XVIII. Про порушення постанов про провадження будівельних робіт і про користування шляхом сполучення і засобами зносин; XIX. Про злочинні діяння проти прав сімействених; XX. Про підробку монети, цінних паперів і знаків; XXI Про підлог; XXII. Про позбавлення життя; XXIII. Про тілесні ушкодження і насильство над особистістю; XXIV. Про поєдинок, ХХУ. Про залишення в небезпеці; XXVI. Про злочинні діяння проти особистої волі; XXVII. Про непотребство; XXVIII. Про образу; XXIX. Про розголошення таємниці; XXX. Про пошкодження майна, шляхів сполучення, застережливих, граничних і тому подібних знаків або інших предметів; XXXI. Про не­ повідомлення про знахідку, привласнення чужого майна і зловживання довір’ям; XXXII. Про злодійство, розбій і вимагання; XXXIIL Про шахрайство; XXXIV. Про банкрутство, лихварство та інші випадки караної недобросовісності щодо майна; XXXV. Про злочинні діяння проти прав авторських і привілеїв на винаходи; XXXVI. Про самовільне користування чужим майном; XXXVII. Про злочинні діяння по службі держав­ній і громадській.

Як бачимо, в Уложенні 1903 р. в основу групування злочинів було покладено об’єкт посягання. На перше місце ставилися злочи­ни проти віри і церкви як це традиційно було і в попередньому ро­сійському законодавстві.

Як вже відзначалося, чинності набуло не все кримінальне Уложення 1903 p., а лише глави II—V, окремі статті деяких інших глав, а також статті Загальної частини Уложення.

Глава II Уложення «Про порушення постанов, що захищають віру», встановлювала покарання за богохульство, блюзнірство, по­рушення порядку в церкві. Злочинним вважалося і порушення об­ряду поховання чи поховання християнина за нехристиянськими обрядами. Передбачалася також кримінальна відповідальність за викрадення трупа і глум над трупом. Стаття 80 Уложення передба­чала покарання за посягання на свободу віросповідання, а ст. 84 — за спокусу православного або неправославного в бузувірне вчення.

Глави III—V Уложення 1903 р. «Про бунт проти верховної влади і про злочинні діяння проти священної особи імператора і членів імператорського дому», «Про державну зраду», «Про смуту» об’єднували всі склади державних злочинів. Так, статтями гл. III Уложення 1903 р. встановлювалася відповідальність за посягання на життя, здоров’я, волю, недоторканність імператора, діяння, спрямовані на повалення його з престолу, позбавлення або обме­ження його влади. Передбачалася кримінальна відповідальність та­кож за посягання на членів імператорського дому, наприклад, за образу імператриці, спадкоємця престолу. До небезпечних держав­них злочинів належали державна зрада, конкретні прояви якої пе­релічувалися в гл. IV Уложення 1903 р. (статті 108—120). Так, кара­вся як зрадник російський підданий, винний: у сприянні неприяте­лю в його військових чи інших ворожих проти Росії діях; у вступі до неприятельського війська та ін. Глава «Про смуту» включала різні за тяжкістю діяння. Так, кримінальній відповідальності підля­гали винні в участі «у публічному збіговиську, яке зібралося з ме­тою виразити неповагу до верховної влади… або заявити про спів­чуття бунту, або зраду, або особі, яка вчинила бунтівницьке або зрадницьке діяння» (ст. 121). Статті глави V Уложення 1903 р. вста­новлювали відповідальність за масові безчинства, організацію мітингів, демонстрацій з політичними цілями тощо.

Найтяжчі злочини, передбачені главами III—V Кримінального Уложення 1903 p., каралися найсуворішими покараннями: смерт­ною карою, строковою каторгою або каторгою без строку, а менш тяжкі — ув’язненням у тюрмі або виправному будинку, засланням на поселення, ув’язненням у фортеці.

Як уже зазначалося, крім глав, що аналізувалися, чинності набули й окремі статті деяких інших глав Кримінального Уложення 1903 р. Так, з глави VII «Про протидію правосуддю» чинності набу­ла ст. 163, що встановлювала відповідальність за недонесення. З глави XV «Про порушення постанов про нагляд за друком» — ст. 309, яка надавала суду право визначати ступінь злочинності надрукованого матеріалу.

З глави XXVII «Про непотребство» чинності набули статті, що встановлювали відповідальність за звідництво, за схилення особи жіночої статі шляхом насильства, погрози вбивством тощо до про­мислу непотребством (проституцією), за сутенерство.

У період, що розглядається, приймалися нормативні акти в галузі кримінального права, які вносили окремі зміни в ті статті Уложення 1903 p., що набули чинності. Так, 5 липня 1912 р. був прийнятий закон «Про зміну чинних законів про державну зраду шляхом шпигунства». Цим законом була змінена редакція статей 111, 112, 113, 118, 119 Кримінального Уложення 1903 р. і включені в нього деякі статті. Було значно розширено поняття шпигунства і виділена як самостійний склад державна зрада у формі шпигунст­ва у воєнний час. 25 грудня 1909 р. був прийнятий закон «Про за­ходи щодо присікання торгівлі жінками в цілях розпусти». Була по­силена відповідальність за вказані в законі злочини. Окрім того, встановлювалася кримінальна відповідальність особи, яка схилила до виїзду з Росії осіб жіночої статі для заняття проституцією у ви­гляді промислу.

Водночас зміни і доповнення вносилися і в чинні розділи Уло­ження про покарання кримінальні й виправні (в редакції 1885 p.). Так, у березні 1906 р. назване Уложення було доповнено статтею, що передбачала кримінальну відповідальність осіб, винних в образі виборних членів Державної думи і членів Державної ради під час виконання ними своїх обов’язків. Страйковий рух сільських робіт­ників у 1905—1906 pp. зумовив прийняття 15 квітня 1906 р. законо­давчого акта, відомого під назвою «Правила проти виникнення страйків серед сільських робітників». Цими «Правилами» внесено низку змін в Уложення про покарання кримінальні й виправні в ре­дакції 1885 p., а також у Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, що мали за мету боротьбу зі страйковим рухом сільських робітників. У 1906 р. був прийнятий закон «Про недозволене залишення вітчизни», який став основою нової статті розділу про злочини і провини проти порядку управління Уложення про покарання кримінальні й виправні в редакції 1885 р. Тепер пока­рання встановлювалося для тих, хто відлучаючись з Вітчизни, на­ймався на іноземну службу без дозволу російського уряду або вступав у підданство іноземної держави. Для порушника встанов­лювалося покарання у вигляді позбавлення усіх прав стану і вічне вигнання за межі Російської імперії.

Деякі зміни стосувалися і кримінально-процесуального зако­нодавства. Так, прийнятий 15 червня 1912 р. «Закон про перетво­рення місцевого суду» з метою скорочення провадження у малова-жливих кримінальних справах вводив інститут судових наказів. Процедура цієї форми розгляду справи зводилася до доповіді ми­ровим суддею справи, заслуховування пояснень обвинуваченого й обвинувача (у випадку, якщо вони з’явилися у судове засідання) і постановления наказу. Якщо протягом семи днів після одержання засудженим копії наказу від нього не надходило прохання про су­довий розгляд справи, наказ набував законної сили. Інститут судо­вих наказів був запозичений з австрійсько-німецького процесу і для Російської імперії був процесуальною новелою.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (Іванов В. М.)