Головна Головна -> Підручники -> Підручник Лекції з історії світової культури (Полікарпо) скачати онлайн-> ЛЕКЦІЯ 17. Культура середньовічної Русі

ЛЕКЦІЯ 17. Культура середньовічної Русі


Соціальний і політичний лад Древньоруськ-ої держави. Руська Правда як зведення законів. Хрещення Русі. Самобутність культури середньовічної Русі. Культурні зв’язки Київської Русі. Древньоруська література. «Слово про закон і благодать» Іларіона. «Слово о полку Ігоревім». Літописання і древньоруська суспільно-політична думка. Розвиток знань про природу і зачатки раціоналістичного світогляду. Єресі. Розвиток і розквіт древньоруського мистецтва (Ф«офан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.). Побутова культура Древньої Русі
У другій половині IX ст. на території Східної Єа|юпи склалася Древньоруська держава. Це була ранньофеодальна держава, виробничу основу якед складало землеробство. Древньоруська держава не була однорідною у відношенні соціально-економічного ладу і культури. В одних районах — в Подніпров’ї, Новгородській землі процес феодалізації йшов інтенсивніше, в інших — пережитки патріархально-родових відносин зберігались довше. Це накладало певний відбиток на розвиток культури Древньої Русі. Однак існували загальні тенденції в розвитку самобутньої культури Древньоруської держави. Вони полягали в тісному зв’язку з культурними традиціями землеробських скіфських, а потім ранньослов’янських племен, взаємодії древньоруської культури з культурою сусідніх народів, складанні в межах Древньоруської держави єдиної древньоруської народності.
Високий рівень культури, досягнутий в Древньору-ській державі, спирався на тривалий попередній процес розвитку культури східних слов’ян. Піднесення древньоруської культури заклало міцні основи для розвитку в подальшому єдності культури російського, українського і білоруського народів.
Політичний лад Древньоруської держави сполучав у собі інститути нової феодальної формації і старої, первіснообщинної. На чолі держави стояв наслідний князь: київському князю підкорялись володарі інших князівств. По літопису нам мало хто з них відомі, але договори Олега та Ігоря з Візантією містять згадки про те, що їх було немало. Так, згідно договору Ігора, відомі посли, відправлені від Ігора і «всякая княжья», причому названі посли від окремих князів і княгинь.
Князь був законодавцем, військовим ватажком, верховим суддею, адресатом дані. Функції князя точно визначені в легенді про прикликання варягів: «володіти і судити по праву». Князя оточувала дружина. Дружинники жили на князівському подвір’ї, бенкетували разом із князем, брали участь в походах, ділили данину і воєнну здобич. Відносини князя і дружинників були далекі від відносин підлеглості. Князь радився з дружиною по всім справам. Разом з тим і князь був потрібен дружині, але не тільки як реальний воєнний ватажок, а і як якийсь-то символ державності.
Найбільш шановні, старіші дружинники, що утворювали постійну раду («думу») князя, стали називатися боярами. У деяких із них могла бути і своя дружина. Для позначення молодшої дружини вживались терміни «отроки», «чадь», «гриді». Якщо бояри виступали в ролі воєвод, то молодші дружинники виконували обов’язки адміністративних агентів: мечників (судових виконавців), вирників (збирачів штрафів) та ін. Князівська дружина, що відірвалася від общини і ділила поміж себе данину, являла собою клас феодалів, що народжувався. Князівська влада була обмежена і елементами народного самоуправління. Народні збори — «вече» — активно діяли в ІХ—ХІ ст. і пізніше. Народні збори брали участь в князівській думі, і без їхньої згоди було, мабуть, важко прийняти те чи інше важливе рішення.
Соціально-політичнйй лад Древньоруської держави знаходить своє втілення в Руській Правді — найдревні-шім зведенні Русі (він складається із Правди Ярослава, Правди Ярославичей, Докладної Правди та додаткових статей). Система покарань в Руській Правді показує, що в Древньоруській державі існували ще пережитки родоплемінного ладу. Правда Ярослава (близько 1016 р.) допускає крівну помсту — інститут, типовий для епохи, коли не існує держави, що карає за злочин. А в Правді Ярос-лавячей (друга половина XI ст.) кровна помста уже заборонена, замість неї введений грошовий штраф за вбивство (віра), що диференційований в залежності від соціального стану вбитого.
Згідно з Руською Правдою, древньоруське суспільство “складалося із вільних общинників — «людей» (основне населення країни), смердів (напіввільні данники князя), холопів (раби), закутів (неповні раби), рядовичів (діти від шлюбу вільних з рабинями, чоловіки рабинь та ін.) та ізгоїв (люди, що позбулися свого соціального статусу). Руська Правда малює тяжке положення холопів, які були повністю безправні. Холоп, що вдарив вільного, якщо навіть господар заплатив за нього штраф, міг при зустрічі бути вбитим ображеним, а в більш пізні часи — жорстоко тілесно покараним. Холоп не мав права свідчити на суді. Біглого холопа карав сам господар, але тяжкі грошові штрафи накладались на тих, хто допоможе біглому, вказавши шлях або хоч би нагодувавши. За вбивство свого холопа господар не відповідав перед судом, а підлягав лише церковному покаянню. Життя рядовича захищалося мінімальним п’ятигривенним штрафом; положення закупа близько статусу майбутнього кріпосного селянина. В Руській Правді докладно розбираються випадки, коли община допомагає потрапившому в біду своєму члену, і коли він повинен сам платити, «а людям не надобе».
Спірним залишається питання про час виникнення феодального землеволодіння в Древній Русі. Деякі автори відносять його появу до ЇХ—X ст., але більшість вважає, що в другій половині XI — першій половині XII ст. утворилася феодальна вотчина. Тому переважання серед безпосередніх виробників матеріальних благ вільних общинників значна, роль рабської праці і відсутність феодального землеволодіння дозволяють зробити висновок про те, що Древньоруська держава носила ранньофеодальний характер. її подальший розвиток з необхідністю вимагав введення на Русі християнства, адже вона трималась не лише на військовій системі — це була багатонаціональна держава, тому потрібна була наднаціональна, світова релігія.
Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного напряму був здійснений князем Володимиром в 988 p., і з цього моменту в сонмі європейських християнських держав з’явилась Київська Русь. Великий князь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила Древній Русі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цю епоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція—в її школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських диспутах продовжували жити Платон і Арістотель. Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже — задумам Володимира. Одночасно вирішувалась задача єдиного культу для всіх племен Древньої Русі.
Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово нагромаджувався в древньорусько-му суспільстві: почався бурхливий, стрімкий розвиток країни. Запрошені із Візантії майстри будують кам’яні споруди і храми, розписують їх, прикрашають фресками, мозаїкою, іконами, а поряд із ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців. Духовенство, що прибуло, не тільки служить в нових храмах, але й готує руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюють знання і письменність. Організуються школи, в які Володимир під плач матерів збирає дітей вищих верств, молодих людей посилають вчитися за рубежі рідної країни. Вводиться літописання. Як і усі розвинуті держави, Київська Русь починає чеканити золоту монету.
Древня Русь поступово стає державою нової, високої культури. Не слід, однак, думати, що в язичеські часи вона не мала по-своєму досконалої культури. Ця народна язичеська культура буде ще довго жити і надасть древньо-руській культурі своєрідність та неповторні риси. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури (від творів Арістотеля до засобів кладки кам’яної арки) та успіхів язичеської культури і породив самобутній характер ру-еької культури.
Самобутність — у чому? Перш за все вона виявляється в приматі естетичного моменту над філософським. Хто кращі російські філософи? Державін (в оді «Бог»), Тютчев, Достоєвський, Володимир Соловйов. Навіть Черии-шевський прагне бути письменником. Можна спорити — добрим чи не дуже добрим, але російські філософи — всі письменники, художники. А «світогляд у кольорі»–це ікони. Доказом цьому служать шедеври класичної нори руського іконопису. Щоб писати так, треба було всім своїм єством вірити, що краса — категорія не стільки естетична, скільки онтологічна.
Згадаємо, що Русь до XVII ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких учених творів, як «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна (близько 650—749 pp.) у Візантії або «Сума богослов’я» Фоми Аквінського “(1225—1274 pp.) на середньовічному Заході, що підводили б підсумки смисловому змісту цілої епохи. Але це не означає, що на Русі не було свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось в специфічних формах — в формах іконопису. Не в трактатах, а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси — достатньо строгої, твердої та незамут-ненної. Щоб пропускати чисте світло духовного смислу, доводиться шукати центральні ідеї древньоруської культури. Творчість краси взяла на себе додаткові функції, які в інших культурах брало абстрактне мислення.
Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі — це релігійність, тобто можна говорити про те, що древньоруська культура — ад культура релігійна. В той час, коли в Західній Європі протікала криза Реформації, сфери буття росіянина були пронизані.православним релігійним впливом і багато в чому визначались ним. На Русі виникають цілі міста —-пам’ягаики православного мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста-заповідникш Суз» даль, Ростов Великий, Переяслав-Залеський, Кирилів та ін. Наші храми монументальні й веселі, прикрашері. Якщо бажаєте, тут навіть є якийсь елемент Сходу, або, точніше, елемент веселої краси: православне християнство — найвеселіше християнство. Пам’ятаєте у Тютчева: «Я лютеран люблю богослуженье»? Але поет підкрес-. лює похмурість цього богослужіння, до того ж треба мати на увазі, що і католицькі храми суворі в своїй грандіозності. Тоді як російський храм завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу, завдяки людяному устрою простору, його космізму і золоту вогню просто красивий і світлий.
І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двоєвір’я — сполучення християнської віри і попередніх язичеських звичаїв. Дійсно, тому що язичество було роздрібленим, воно було знищено Володимиром досить мирним шляхом. Скинули у воду язичеських ідолів, що простояли в Києві кілька років, поплакали та й забули про них. І помітьте — не порубали, не спалили, а’ провели з почестями, і віднині Ікону будуть класти в воду, довіряючи її річці. Тому і всі древні боги відійшли, а ось язичество в своїх землеробських і побутових моральних формах живе й до цього часу.
Необхідно пам’ятати, що древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в X—XII ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ — в якийсь філіал Константине* поля. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї — досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» — твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем.
Своєрідністю відзначені також архітектура й інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська — форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокуполове завершення, характерне для древньору-ського стилю. До оригінальних рис Київської Софії слід віднести також відкриті аркади-галереї, широке використання поряд із мозаїкою фрески в розпису храму, наявність світської тематики у фресковому живопису.
В XI—XII ст. стольний град Русі підтримував вельми широкі відносини і з східними сусідами, і з країнами Центральної та Західної Єврооги. В той час Древньоруська держава займала важливе місце в політичному житті всього континенту, про що, зокрема, свідчать розгалуджені династичні шлюби великих київських князів. Досить згадати, що Ганна, дочка Ярослава Мудрого, стала королевою Франції і брала участь в правлінні країною. Зберігся лист папи Миколи II, написаний їм до Ганни у 1059 р., в якому він хвалить її доброчесність, розум і радить виховувати синів в чистих нравах, підтримувати короля в його турботах про державу.
Значною вагою Древньоруської держави в європейських справах зумовлено і те, що західні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Київ, знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космо-графіях. Так, Адам Бременський, відомий географ XI ст., назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу». Про Русь та її столицю знаходимо часті згадки, а то й фрагменти в епічній творчо-1 сті народів Західної Європи — скандинавських сагах, німецьких героїчних поемах, французьких chansons Із geste та лицарських романах. Цікаво відзначити, що в щ твори приходили відзвуки і образи епічної творчості Русі, зокрема образи князя Володимира та Іллі MypoMf ця, який в німецьких і скандинавських епічних поемах XI—XIII ст. виступає під ім’ям Іллі Руського. Монголом татарська навала перервала зв’язки древньоруської дер1 жави із західними країнами; вони були поновлені вже Московською Руссю, хоча і не переривались у Новгорода
Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в X ст. Офіційне прийняття християнства Древ-г ньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло так зване «Поучения* Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. Літе ратурний прийом звернення батька до дітей був поширеним в середньовічній літературі; нема жодної країни на Заході і Сході, де 0 не було б такого роду твору. Різні по змісту і забарвленню, вони мали одну ціль — дати повчання дітям. Такі праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», французького короля Людовика Святого «Повчання», повчання англійського короля Альфреда та ін. Але «Поучения» Мономаха виділяється серед них своєю Цілеспрямованістю і високою художністю. ВИХОДЯЧІЇ З власного досвіду, Мономах чітко формулює основні життєві принципи. Вія не обмежується простим закликом синів до єдності та припинення усобиць, а звертає увагу і на образ самого князя, який в його уявленні повинен бути мужнім і сміливим, діяльним і невтомним правителем Руської Землі.
Суттєво те, що Мономах прагне переконати дітей своїм власним прикладом. В «Поученні» відбились глибока тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, дати їм поради, щоб запобігти політичного розкладу Древньоруської держави.
Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира та інших, повчання Феодосія Печерського і Луки Жидяти, варешті «Слово про закон і благодать» першого руського митрополита Іларіона. Останній твір має виключне значення, по своїй темі він звернений у майбутнє Русі, а по ‘Довершеності форми і дійсно як би провіщає це майбутнє. Тема «Слова» — рівноправність народів, що різко протистоїть середньовічним теоріям боговибраності лише одного народу, теорія всесвітньої імперії, або всесвітньої церкви. Іларіон вказує, що Євангелієм і хрещенням бог -«усі народи спас», прославляє руський народ серед народів усього світу і різко полемізує з ученням про виключне право на «боговибраність» тільки одного народу. «Слово» від початку до кінця являє собою стройний та органічний розвиток єдиної патріотичної думки. І знаменно, що ця патріотична думка Іларіона зовсім не відзначається національною обмеженістю, адже Іларіон весь час підкреслює, що руський народ — тільки частина людства. З’єднання богословської думки і політичної ідеї створює жанрову своєрідність «Слова»; в своєму роді це єдиний твір.
Фундаментальна ідея про необхідність припинення свавілля і усобиць, про єднання князів для захисту Руської землі пронизує дивовижний пам’ятник древвьору-ської літератури — «Слово о полку Ігоревім». Строги?| аналіз образів цієї поеми показує, що вони породжеіц Синкретичним світосприйманням, сполученням різнорідних елементів: «Слово о полку Ігоревім» відображає «вкарбування» християнського світогляду в плоть традиційної слов’янської культури. Відповідаючи на питання, що переважало в типі культури, який утворився при такому сплаві, приходиться визнати таке. Християнство дрисутнє в «Слові» подібно верхнього покрова, тільки причепурившого древній і багатовічний пласт культури: основним джерелом, що породило і живило «Слово», є самобутня міфологічна культура східних слов’ян. До цього слід внести незначне, але необхідне доповнення.
Язичество, що відбилося в «Слові», було вже «перезрілим» язичеством, перетвореним і значно переосмисленим порівняно зі станом додержавної пори. Виявлені ж у пам’ятці риси християнства належать християнству неортодоксального типу, християнству віротерпимому, заземленому і оптимістичному. То було вибране руськими князями новозавітне християнство, а не християнство, загострене чернецьким аскетизмом і пастирськими повчаннями.
Перший варіант відносно легко накладався на душу слов’янйна-общинника і знаходив певне співзвуччя в мирському устрої буття; другий — пригнічував душу воле-неземним абсолютом караючої основи і пронизував буття страхом покарання за неминучо здійснювані гріхи, тобто; за задовільнення природних потреб учорашнього слов’янина-язичника. Звідси в руській культурі підуть поруч- два начала — усний та писемний, що взаємовід-штовхуються і борються один з одним. Із цих зіткнень вольових протирічь немов би викресаються зразки висск кого духовного подвигу і незмірної глибини страждання людського, насичуючи культуру руського народу багатою духовністю і потаємним духовним досвідом, що іменується святістю.
Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису; руське літописання виникає в ХГ ст. і продовжується до XVII ст. В- різний час свого існування воно мало різний характер і різне зна* чення. Досягнувши значного розвитку в.XI—XII ст., літописання потім в результаті монголо-татарської навали приходить до занепаду. В багатьох старих літописних центрах воно припиняється, в інших зберігається, але носить вузький, місцевий характер. Відроджений літописної справи починається тільки після Куліковської битви.
Літописи — це не просто перелік історичних, фактів, в ішх втілилося широке коло уявлень і понять середньот вічного- суспільства. Літописи є пам’ятниками суспільної думки і літератури, і навіть зачатків наукових знань.
При всіх відмінностях політичних тенденцій і стилю викладання у всіх літописах XV—XVI ст. виразно проявляється їх загальноруськшї характер. Де б не складався літопис, які б місцеві політичні інтереси він не захи-т щав, в ньому все одно червоною ниткою проходить тема, спільної Руської землі, її боротьби проти іноземних загарбників, що розуміється літописцем як боротьба за захист православ’я і християнства.
Провідним напрямком суспільно-політичної думки XIV—XV ст., що відбився в літописах та інших літературних творах, була ідея загальноруської єдності та сильної князівської влади в союзі з церквою, що виражена 8 релігійній формі. Це була феодальна ідеологія по своєму класово-політичному змісту, що відбивала прогресивний на той час рух до створення єдиної феодальної монархії. З найбільшою силою ця ідеологія розвивалася в творах московської суспільно-політичної думки. Після створення єдиної Російської держави в центрі суспільно-політичної думки стояли перш за все питання самодержавної влади, місця і значення церкви в державі, її міжнародного становища. На початку XVI ст. оформилась тісно пов’язана з версією про походження московських великих князів від римських імператорів ідея про «Москву— третій Рим». І нарешті, в XVII ст. виник «Новий Літописець», головна ідея якого — обгрунтування законності вибрання на російський престол династії Романо-вих. Релігійний світогляд був домінуючий в середині віка, однак панування християнства було в середньовічній Русі далеко не всеосяжним. В народних масах стійкб тримались пережитки язичеських вірувань, що відбувалося в різних святах та обрядах і проти чого вперту, але досить безуспішну боротьбу вела церква. В народних звичаях і обрядах було багато проявів неосвіченості, марновірства на зразок чаклунства, чарівництва та ін., але в сталості цих явищ разом з тим виявлявся й стихійний опір християнській церкві з її установами, що освячували відносини панування і підлеглості. Народні маси були тим середовищем, котре кінець кінцем живило багатообразні прояви антицєрковної ідеології в руській культурі XIV—XVI ст., одним із найважливіших і найцікавіших явищ антицерковної ідеології були єресі.
Викликає інтерес єресь так званих стригольників, що виникла в Новгороді (середина XIV ст.). Вони зосереджували свою увагу на внутрішньому духовному стані людини. Стригольники вважали, що релігія у всій своїй повноті доступна сприйманню кожної людини, а не тільки окремій касті церковників, що релігійне світорозуміння повинно бути основане на розумі людини, а не на вірі в нез’ясовані чудеса і таїнства. В цьому полягйє важливе зрушення середньовічного мислення в бік раціоналізму, в, бік звільнення людського духу від безпорадного преклоніння перед таємничою силою «вищого божества», і, отже, врешті-решт учення етригольникій підривало основи релігії, хоча самі вони ще залишались в цілому в межах релігійного світогляду.
Про поширення раціоналістичного мислення на Русі свідчать і твори тверського купця Афанасія Никитіна. Він не був єретиком, але в його «Ходінні» висловлені думки, що суперечили офіційній релігійній догмі і були раціоналістичні в своїй основі. Перш за все це думка про рівноправність мов і вір. Цікаво й те, що в творі Никитіна нема згадки про Троїцю, йому ближче поняття єдиного бога (як і у стригольників). Раціоналістичні ідеї, незгідність з церквою та її догмами були проявленням розвитку прогресивної та філософської думки.
На початку XVI ст. в Москві зібрався церковний собор для суду над єретиками, котрі за згодою великого князя були приговорені до страти. В Москві і Новгороді єретиків спалили на вогнищі; так руська церква, не від* стаючи від католицьких інквізиторів, жорстоко розправ* лялася із своїми супротивниками. Не тільки в католицьких країнах Заходу, але й в Росії палали в середні віки запалені церквою вогнища, на яких гинули сміливі мислителі, провісники майбутньої перемоги науки над релігією, гуманізму над аскетизмом. (Слід відзначити, однак, що кількість жертв була значно менша, ніж у католицьких країнах Європи).
Для середньовічної руської релігійної культури типовим було містико-символічне тлумачення явищ природи. Наприклад, сонячне затемнення 1366 р. пояснюється в літопису божим гнівом за те, що єгипетський султан переслідував християн, «и сего не терпя, солнце лучи свои скры». Але поряд з цим в літопису помітні симптоми вільного спостереження за природою, що зароджувалося, не пов’язаного з релігійно-містичною символікою. Так, в запису 1419 р. при описі сильної бурі з грозою сказано, що грім є результатом «зіткнення хмар». Інтерес до будови Землі та Всесвіту привів до виникнення особливих творів. В одному рукописному збірнику Кирй-ло-Білозірського монастиря (1424 р.) містяться статті «Про широту та довготу землі», «Про стадії та поприща», «Про земний устрій», «Про відстань між небом та землею», «Місячна течія» та ін. Дослідник історії російської науки Т. І. Райнов пише, що ці статті «відзначаються тверезим натуралістичним характером». В них містяться цифрові дані про деякі астрономічні об’єкти. Будова Всесвіту розумілася як геоцентрична і уподіблювалася яйцю: Земля —це жовток, повітря — білок, небо —шкаралупа. Небо всюди відстоїть від Землі на рівній відстані і обертається, над Землею, причому Місяць і планети розміщуються на особливих поясах, що обертаються. Пояснюється, чому Сонце здається невеликим — внаслідок відстані, при якій людський зір («зрак») бачить все в зменшеному вигляді. І хоча ці уявлення наївні, суттєва сама спроба натуралістично-конкретного пояснення Всесвіту на основі практичних спостережень.
Утворення Російське! держави сприяло подальшому накопиченню знань про природу і формуванню раціоналістичного світогляду. Деяке послаблення позицій церкви, розвиток ремісницького виробництва і торгівлі, ріст зв’язків із зарубіжними країнами також відіграли роль ц розвитку наукових знань в XVII ст. Зрозуміло, і в цей час продовжувала поширюватися стара література про природу з її богословсько-містичним тлумаченням різних явищ. Але поряд з цим з’являється інтерес до наукової літератури західноєвропейського Відродження, її раціоналістичним ПІДХОД0М до явищ природи. Саме в цей час в Ресії з’являються переклади цілого ряду творів, що мали суттєвий вплив на формування і розповсюдження наукових поглядів в галузі астрономії, математики, хімії, географії, біології та ін. Самі умови життя Російської держави XVII ст. вимагали переходу до більш конкретного і реалістичного вивчення природи, відмовлення від бвгословсько-символічного і містичного її тлумачення.
В ході свого розвитку досягає ртянмху древньоруське мистецтво. В другій половині XIV — першій половині XV ст. працювали два великих руських художника — Феофан Грек і Андрій Рубльов. Феофан, виходець із Візантії, в другій половині XIV ст. працював у Новгороді, а потім у Москві. Для стилю фрескових розписів Фео1-фана та його ікон характерні ©собливі експресивність, емоційність. Він не завжди ретельно промальовував свої зображення, але досягав величезної сили впливу на почуття глядача. Цей характер живопису відповідав і темпераменту художника, про якого говорили, що він «изограф -нарочитый и живописец изящный во иконописцех». Сучасники розповідають, що під час роботи він ніколи не стояв на місці .(«ногами бес покоя стояще»): мабуть, для того, щоб увесь ч,ас бачити, як виглядає мазок здалеку. Не перериваючи роботи, Феофан вів бесіди з друзями—і про мистецтво, і про філософію.
Інший характер має живопис Андрія Рубльова (близько 1360—1430 pp.). Чудовий колорист, Андрій Рубльов створював миротворчі композиції. В часи кривавих феодальних усобиць, ворожих набігів він відобразив у живописі народну мрію про мир, спокій, благополуччя, людську близькість. Ці риси особливо яскраво виявлялись у самому відомому творі, створеному ним разом з учня-ми— «Троїці». На іконі зображені три прекрасні юнаки, що ведуть неспішну, дружню і разом з тим печальну бесіду. Андрій Рубльов працював і в області книжкової мініатюри; в часи, коли мистецтво було більшою частиною безіменним, він. залишив по собі пряму пам’ять. Навіть в середині XVI ст. в одному із заповітів серед численності ікон без вказання авторів особливо вказується образ «Ондреева письма Рубльова».
Традиції Андрія Рубльова продовжувалися у живописі другої половини XV—XVI ст. Особливо відзначаються фрескові розписи Діонісія (краще за все вони збереглися в Ферапонтовім монастирі в Білозірському краї), не тільки своєрідні по композиції, але й з неповторно ніжним колоритом. Мистецтво іконопису зберемо для нас не тільки ім’я Діонісія, але й імена Прохора з Городця, Данила Чорного, Прокопія Чирина, Істоми Савіна, (Симона Ушакова. Про рівень їх іконописання грек, диякон Павло Алепський, який побував у 1666 р. в Росії, писав: «Іконописці в цьому місті не мають собі подібних на лиці землі по своєму мистецтву, витонченості письма і навику в майстерності… Жаль, що люди з такими руками тлінні». В другій половині XVI ст. в живописі з’являються вже й портретні зображення з рисами реальної подоби Досягнення мистецтва середньовічної Русі ввійшли в плоть і кров російської культури XVIII—XIX ст.
В житті людей Древньої Русі велике місце займали музика, пісні та танці. Пісня супроводжувала працю, з нею ходили в похід, вона була складовою частиною свят, входила в обряди. Танками і інструментальною музикою супроводжувалися «игрища межю села», князівські розваги. Колоритна картина опису банкету багатія дається в «Слові про багатого та убогого», де змальовується виступ артистів — музикантів «з гусьльми и сви-рельми», співаків, танцюристів, блазнів. Артисти-скомо-рохизаймали особливе місце серед древньоруських професійних виконавців. Вони їздили із міста в місто, із села в село і виступали на торгах, ярмарках або святах. Скоморохи були артистами — професіоналами — танцюристами, акробатами, фокусниками-, водили ведмедів та інших дресированих тварин. Церковні кола негативно відносились до всіх цих розваг, вбачаючи в них «пакость», «бесовство», пов’язані з язичеськими релігійними поглядами, що в-ідвертають людей від церкви.
До числа найбільш значних археологічних досягнень нашого часу по праву належить відкриття берестяних Грамот у Новгороді. Береста відіграла на Русі таку ж йоль, як папірус в Єгипті чи вощені таблички в Римі. Феодальні акти, що підлягали вічному зберіганню, писались на пергаменті, але повсякденні потреби в письменному слові задовольнялися за допомогою березової кори. Саме на ній занотовувались господарчі розпорядження, боргові розписки, помітки на згадку і приватні листи. Авторами і адресатами їх були особи різної гідності та стану—бояри, представники патриціату, рядові ремісники, селяни, службові люди.
Характерними рисами руського побуту в XVI ст. залишались консервативність і більша, ніж у попередні періоди, але все ж ще незначна диференційованість: різниця в побуті між панівним класом і «чорними» людьми, як і раніш, була скоріше якісною, ніж кількісною. Мало відрізнялися один від одного в той час міські та сільські оселі. Місто було комплексом садиб, на вулиці та провулки виходили не будівлі, а високі глухі огорожі. В кожній садибі були дім, господарчі будівлі, невеликий город з садом. Боярська садиба мала більші розміри, більш різноманітні були господарчі будівлі, крім панського будинку стояли «людські» хати, в яких жили холопи. Городяни тримали також домашню худобу, а тому за міською межею обов’язково влаштовувалися вигони.
Сімейний побут будувався на основі беззастережного підкорення голові сім’ї всіх домочадців — жінки та дітей. За неслухняність належало тілесне покарання; це не дивно: тілесні покарання використовувалися широко, їм підлягали навіть бояри; вони не вважались ганебними. І все ж було б невірним вважати руську жінку XV— XVI ст. абсолютно безправною. Зрозуміло, шлюби здійснювались по волі батьків, «сговорные» і «рядные» за писи про майбутній шлюб укладали не наречений і наречена, а їх батьки або старші родичі. Але матеріальні та престижні міркування переважали в феодальних сім’ях, де вигідний шлюб обіцяв збільшення вотчин чи установлення добрих відносин із впливовими особами. Серед селян і посадських людей, де до того ж рання трудова діяльність допомагала спілкуванню юнаків і дівчат, основи шлюбу бували іншими. Важливі обов’язки лежали на жінці: вона була розпорядницею всього домашнього господарства, в багатих будинках їй підлягала вся жіноча челядь. Не випадково «Домострой» містить особливу главу «Похвала женам», де стверджується, що добра жінка дорожче «камени многоценнаго», що «жены ради” добры блажен муж».



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Лекції з історії світової культури (Полікарпо)