Головна Головна -> Підручники -> Підручник Лекції з історії світової культури (Полікарпо) скачати онлайн-> ЛЕКЦІЯ 18. Середньовічна культура західної Європи

ЛЕКЦІЯ 18. Середньовічна культура західної Європи


Соціокультурна ситуація в середньовічній Західній Європі. Християнська теологія і церква, їх роль в феодальному суспільстві. Священна інквізиція. Орден ієзуїтів. Середньовічні школи і університети. Схоластика. Греко-арабська спадщина, Фома Аквінський та його «Сума теології». Західноєвропейська наука. Алхімія як феномен середньовічної культури. Роджер Бекон і дослідне ЗНРНЯ. Містика. Латинська література ХІІ-* XIII ш. Героїчний епос. «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів». Поезія трубадурів. Ли* царський роман. Образотворче мистецтво
Варварське завоювання Римської імперії в V ст. сприяло занепаду античної культури: варвари руйнували Міста, де булр зосереджено культурне життя, знищували пам’ятники античною мистецтва, бібліотеки. Перехід до натурального господарства, порушення торгівеьних, економічних, політичних і культурних зв’язків обмежували кругозір західних європейців того часу. Глибока криза пізньоантичного суспільства сприяла посиленню християнства, яке в IV ст. стало державною релігією і мало величезний вплив на ідейне життя суспільства. Занепад культури в період раннього середньовіччя пояснюється в значній мірі тією церковно-феодальиою ідеологією, які вносилася в життя нового суспільства католицькою ііерк* вою. Люди виховувались в дусі релігійно-аокетичного світогляду; кожен віруючий повинен був у своєму земному житті готуватися до перебування в вічному загробному світі; для цього церква рекомендувала пости, молитви, покаяння. Людське тіло розглядалось як в’язниця для душі, котру треба було звільнити для вищого блаженства.
Аскетизм став офіційною ідеологією, яку проповідували з церковних кафедр і пропагували в такій соціальній літературі того часу, як «Житія святих». Релігійний світогляд легко зайняв панівні позиції, коли не були відомі точні науки, і сили природи вважались грізним і неприємним явищем; на цій основі виникали забобони, а важке життя народних мас вселяло віру і надію в те, що за всі страждання людина буде винагороджена в потойбічному світі Можна сказати, що для середньовічної культури характерні ірраціоналістичні тенденції, однак в ній пробивались і світські, раціоналістичні тенденції. Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві фундаментальні тенденції — тенденція Кассіодора Сенатора (близько 487—578 pp. н. є.), що об’єднав християнську традицію і світське знання, і тенденція Бенедикта Нурсійського, що жив майже в той же час. Протягом століть вони співіснують і взаємодіють. Однак традиція святого Бенедикта відображала позицію неприйняття культури «віку цього» певною частиною ідеологів початкового християнства і призвела до духовного диктату церкви в середні віки; традиція Кассіодора — до становлення світської культури.
В подальшому, однак, активну політику в області культури починають проводити римські иапи, підкорю-ючи її рішенню ідеологічних і соціальних задач. Найбільш яскраво смисл культурної діяльності римських пап виявився під час правління папи Григорія І (590—604 pp. и. е«).
На відміну від Кассіодора, цього «останнього римлянина», який заснував першу середньовічну майстерню письма і поєднав в її діяльності античні та християнські культурні традиції, Григорій І вважає абсолютно недопустимою доктрину мирного співіснування різних ідеологій. «До чого вся ця марнота мирських анань,— читаємо в його «Діалогах про життя італійських отців і про безсмертя душі»,— яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріше розбестити нас, ніж наставити на путь істини? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів Піфагора, Сократа, Платона і Арістотсля? Що дадуть пісні нечестивих поетів — Гомера, Вергілія, Менандра — читаючим їх? Яку користь, запитую, принесуть християнській родині Саллюстій, Геродот, Лівій, історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Соліна, Варро-на, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість в області культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих єдиновірців і згодом стала однією із культурних основ для створення священної інквізиції.
В середні віки зростали доходи і володіння церкви, посилювалась її могутність. На Заході в умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, які були залишені їй королями варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії. Значущість католицької церкви була зумовлена виключним значенням релігії в середні віки — вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примушення, що складала суттєву рису класових відно-син в феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія була поставлена на службу ідеї бога, котрий гарантував непорушність існуючого суспільного ладу, що являв собою частину космічного, природного порядку.
Необхідно враховувати і той момент, що в середньовічній культурі існує різниця між «вченою вірою» і «вірою народа». Перед нами своєрідний парадокс середньовічної культури, що породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжної культури, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. В зв’язку з цим виникає питання; яким чином здійснювався зв’язок між цими «вірами», що зумовлювало їх «пересічення», взаємодію? Дослідження показують, що тут слід говорити про три риси: легітимність, аграрпість і нетерпимість.
Дійсно, римський народ після 382 p., а також германські та слов’янські племена сприймали християнську віру шляхом хрещення їх вождів і дружин. В цей момент вожді брали на себе обов’язок підкорюватись папі в області духовного життя і в області деяких тодішніх справ. Християнізація вождів була тотожна християнізації племен і народів згідно з давно пануючим принципом «cuis regio, eus religio». В силу цього правового принципу християнином став кожний член племені або народу, чий владика прийняв християнство. Оскільки християнство було державною релігією, остільки покора світському I духовному владиці спричиняла легітимізацію християнства. Таким чином, легітимність є першою із вказаних вище рис.
Християнська теологія являє собою цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу. Згідно з її принципами бог створив Всесвіт, виступає гарантом його існування і кінця, по його волі ангели переміщують на небосхилі небесні тіла; він служить причиною всіх незвичайних явищ. Бог уявляється грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість обертання небесних сфер і ситуації, порушуючи їх рух. В народній уяві бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, морові пошесті, громи та блискавиці. На мовах учених теологів і простих людей висловлювались одні й ті ж риси, в обох випадках бог виступав богом природи — космічною силою, від якої залежить благополуччя чи голод, дивлячись, який врожай. Тому аграрність — друга риса.
Релігійна універсальність, основана на юридичному І аграрному характері індивідуальної релігійності, в ре-Ноні свого існування не могла бути терпимою ні до релі-Нйної індиферентності, ні до інаковір’я.
Згідно з тодішніми уявленнями неконформістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розладом суспільній стабільності та порушенням ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру, він не вписувався в існуючий соціальний устрій. Натовп влаштовував над ним самосуд; власті, захищаючи його перед сваволею погано стримуваної совісті, ставили перед судом. Міцний зв’язок існуючий між церквою, державою і суспільством, приводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен бути одночасно і християнином
Християнство в феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що призвело до консолідації його організації — римсько-католицької церкви, що являє собою ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до володарювання в християнському світі. Вікові надбання папської теократії засновані на двох взаємовиключних принципах — аскетизмі (відречення від миру) та всесвітньої влади (володарювання над світом). Історія середніх віків Західної Європи свідчить про взаємний зв’язок цих принципів. Аскетизм, відречення від світу і віра в бога служили могутнім інструментом в руках католицької церкви для досягнення її цілей.
Багато що в цьому плані і християнством було запозичено із попередніх епох та культур і трансформовано згідно з потребами папської влади. Релігія і філософія стародавнього світу проповідують аскетизм і відречення від миру, християнство ж проголошує, що царство боже не від світу цього; аскетизм лежить в основі маніхейства, що виникло на Сході; аскетизмом завершується древньо-грецька філософія в неоплатонізмі. Августин Блаженний звернувся до цих трьох джерел при написанні своїх праць, до того ж він сам культивував аскетизм, надавав йому високого статуту в своїх ученнях про першорідний гріх, що був здійснений Адамом і передається нащадкам. Августин Блаженний вважав, що наслідком цього гріха ? похіть, тому відречення від похоті, боротьба з нею є як би поверненням до первісної, райської чистоти. В цьому плані чернецтво — уже не особливий спосіб життя, а високе покликання людини.
Контраст між аскетичним настроєм середньовічного
суспільства Західної Європи і завойовницькими устремліннями римсько-католицької церкви є характерною рисою історії середніх віків (хоча врешті-решт ця мета і не була досягнена). Поборники аскетизму і церковної ієрархії ведуть уперту боротьбу, щоб установити в світі панування теократії і підкорити середньовічному світогляду всі сфери людської життєдіяльності — державу, суспільний лад, економіку, право, літературу і науку. Можна сказати, що прагнення до відречення від світу і до панування над світом по суті єдині; перехід від аскетичного християнства до -завойовницької політики папства має свою логіку; домагання середньовічної церковної ієрархії влади мали свої основи не в сваволі окремих осіб, а в
самій логіці розвитку релігійної системи католицтва.
Релігійний фанатизм служив одним із засобів в стремлінні римсько-католицької церкви установити тоталітарне управління над західним суспільством. Більш того, римсько-католицька церква від імені бога намагалась добитися також «інтернаціоналізації» своєї влади — пробитися на Схід, хоча і потерпіла в цьому поразку. Врешті ж католицька церква продемонструвала незвичайну живучість. Вона успішно знаходила вихід із ситуацій, котрі, здавалося, загрожували їй загибеллю,—досить згадати про численні секти, що мали свої джерела і опору в масових суспільних рухах, про всіх цих катарів вальденсів, монтаністів, флагелантів, німецьких і фландрськнх містиків XIV ст., гуситів та інших єретиків рух
епохи Реформації
І одним із ефективних знарядь рішення такого роду задач виступала священна інквізиція, вигодовувана в атмосфері релігійного фанатизму, яка сама являла собою фанатичну установу. Ця страшна і розгалуджена організація практично контролювала всі сфери діяльності людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічио-го, в тому числі- н таємного, управління суспільством, а також топкі засоби проникнення в найпотаємніші куточки людської душі. Вона виникла в XII—XIII ст. і закінчила своє існування в першій половині XIX ст.
До кінця ХШ ст. Західна Європа, що перебувала над впливом католицької церкви, була п©крита сіттю інквізиційних трибуналів. їх діяльність була невпинною, подібно дії законів природи, що віднімало у єретиків надію виграти час і сховатися в одній із європейських країн. В ту епоху священна інквізиція виступала як міжнародна поліція, бо в неї були довгі руки і чіпка пам’ять.
Однак діяльність священної інквізиції не змогла запобігти Реформації, і падіння римеько-католицької церкви вважалося неминучим. Це трапилося в той момент, коли Європу з усіма її мирянами, духовенством і чернецькими орденами охопили сумніви в істинності доктрин римсько-католицької церкви. Вибухи подібного роду сумнівів органічно пов’язані з тим, що її нетерпимість переплітається з невизначеністю багатьох догм християнства. Тому для боротьби з «христовими ворогами» і відступниками в середині XVI ст. був створений орден ієзуїтів, на чолі якого став Ігнатій Лойола, засновник цієї напів-військової-напівчернецької організації. Саме цьому фанатичному ордену вдалося потіснити численність інших католицьких орденів (домініканців, францісканців та ін.) і здійснити тотальний контроль над думками, духовним життям багатьох людей в світі. Орден ієзуїтів повністю виправдав надії римської курії: він став вельми ефективним знаряддям в руках римської церкви в боротьбі з єресями і вільнодумством, сприяв збереженню впливу католицької церкви. І нині він займає особливе місце серед католицьких церковних орденів і виконує певні функції.
Римсько-католицька церква з самого початку установила монополію на інтелектуальну освіту; вона використала деякі знання античності при організації єпіскоп-ських і монастирських шкіл, необхідних для навчання кліриків. В них Боецієм і Кассіодором було введено (VI ст.) розділення «семи вільних мистецтв» на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). В XII—XIII ст. з них іноді виникали університети (в тому випадку, кели в школах були видатні професори богослів’я, філософії, медицини і римського права). В 1200 р. у Франції був заснований Паризький університет, в Італії знаходили» такі відомі школи, як Болонська юридична і Салернська медицинська.
В ХШ ст. з’явились І інші університети: Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії. В XIV ст. були засновані Празький, Краковський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський університети/Наприкінці XV ст. в Західній Європі налічувалось 65 університетів, більшість із них було засновано з санкції римської курії. Навчання в них проходило в формі лекцій: професори та магістри читали й коментували праці авторитетних церковних і античних авторів. Влаштовувалися публічні диспути богословського і філософського характеру, в яких брали участь професори, а також студенти. Викладання в середньовічних університетах велось на латинській мові. $0 Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від слова schola — школа); найбільш яскраво схоластика відобразилась в середньовічному бого-слів”ї. Треба пам’ятати, що на духовне життя середньовіччя наклали відбиток католицька церква і місто. Цьому новому етапові духовної культури Західної Європи відповідає «схоластична логіка», в рамках якої великий внесок в розвиток логічних ідей здійснили номіналісти (середньовічні матеріалісти). Досить нагадати про пошуки геометричних інтерпретацій логічних залежностей (Шервуд, Оккам). Схоластика в області логіки не була прямим продовженням античної класики або її відбиттям через призму релігійної духовності. Вона виникла на основі логічного занепаду, опрацьованого арабською класичною думкою і сприйнятого середньовічною культурою. Вона підготувала грунт для нового підходу де проблеми можливого та дійсного і нескінченості, що дозволило потім безбоязно оперувати нескінченостямн в математиці. Саме рецепція античного логічного спадку в середні віки стала однією з основ для подальшого розвитку математики і виникнення європейської експериментальної науки.
З XI ст. внаслідок хрестових походів Західна Європа познайомилася з культурою Сходу і Візантії Виникли «ові культурні центри в Іспанії та Сіцілії. На латинську мову перекладалися праці грецьких і арабських вчених: Птолемея, Архімеда, Галена, Гіпократа, Авіценни, Авер-роеса та ін. Знайомство з цими працями сприяло розповсюдженню в XIII ст. вільнодумства і раціоналізму, в першу чергу в Паризькому університеті. Магістри цього університету Аморі Бенський та Давид Динанський висловлювали думки про те, що бог в розумінні католицької церкви не існує, що він — у всій природі, зливається з нею. Це пантеїстичне уявлення здобуло значне поширення. Жорстоко переслідуючи подібні погляди, церква сама зробила спробу пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування догматів католицької віри.
Значними схоластами ортодоксального напрямку були Альберт Великий (1193—1280 pp.) та Фома Аквінський (1225—1274 pp.). Альберт Великий був шанувальником Арістотеля, автором багатьох творів богословського природознавчо-історичного характеру. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослів’я «Сума теології», в якій всі питання пізнання природи І суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він виробив загальні принципи католицького богослів’я, які і сьогодні вважаються церквою непорушними. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підкорив науку богослів’ю (наука — Служниця богослів’я).
Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралася головним чином на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалася, як правило, методами спостереження, дуже рідко — експерименте; вбачала свою ціль не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, прагнула зрозуміти світ таким, який він з’являється в процесі Споглядання, що не втручається в природний хід подій І не користується міркуваннями практичної користі. В цьому відношенні середньовічна наука була антиподом як науки Нового часу, так і середньовічної техніки. Саме остання була початково носієм духу перетворення, що в XVI—XVII ст. став домінуючим і в науці. Слід при цьому пам’ятати, що середньовічна техніка пронизана інтелектуальним началом, і це виражено в вислові Бенедикта Нурсійського «Ora et labora». Техніка повинна облагороджувати працю, а праця — життя.
Інтелектуальний підхід до праці та техніки став ето-сом, що пізніше мав вплив на Лютера і Кальвіна; етос праці згодом став світським етосом буржуазії. Можна сказати, що етос праці став невід’ємним елементом західноєвропейської культури; від нього залежить всезнання, техніка, промисловість.
В середньовічній науці виділяються чотири великих напрямки. Перший — фізико-космологічний, ядром якого є вчення про рух, на основі натурфілософи арістотеліз-Му він поєднує масив фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий — вчення про світло- оптика в вузькому смислі слова є частиною загальної доктрини — «метафізики світла», в рамках якої будується модель Всесвіту, що відповідає принципам неоплато-нізма. Третій —науки про живе: вони розумілись як науки про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя, і містили багатий емпіричний матеріал та систему арістоте-Лівського напрямку. Четвертий — комплекс астролого-медицинських знань, до якого в певній мірі примикає також вчення про мінерали, і алхімію слід виділити як особливий напрямок середньовічної науки.
Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури — щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і міфологія. Алхімічний рецепт — це форма пізнання природи, пов’язана із особливостями середньовічного мислення. Згідно з християнською догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія —лише коментування світу, копіювання зразка. Фундаментальною особливістю середньовічного мислення є його рецептурний характер, пов’язаний з його авторитарністю та ієрархічністю, причому середньовічний рецепт — і Дія, і священнодійство одночасно. Таким чином, в алхімії нібито разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.
Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво виявилася в працях англійського вченого-монаха фраицісканського ордена Роджера Бекона (1214— 1292 pp.). Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. В своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани, що полегшують працю людей. Р. Бекон установив способи здобування багатьох хімічних речовин, склав рецепт пороху, його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув’язненні.
Крім схоластики в середні віки існували інші напрямки філософії та богослів’я, що вели боротьбу із схола» етикою. Одним із таких напрямків була містика, чиї представники заперечували необхідність вивчення Арі-стотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «неспання».
В XII—XIII ст. під впливом шкільної та університет-1 ської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література (на церковні та світські сюжети): вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували пороки духовенства. Особливе місце в цій літературі займала поезія вагаитгв (va’gants — «бродячі люди»), то з’явилася в Германії, Франції, Англії та Північній Італії. Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком школ і середньовічних університетів, носіями цієї поезії були бродячі студенти. їх вільнодумна, бешкетна поезія була дуже далека від аскетичних ідеалів середньовіччя: ваганти йшли по шляху творення чисто світської літератури. Вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя: «Кинемо всі премудрощі, набік учення, насолоджуватися в юності — наше призначення…» Дуже гостро в їх поезії звучали сатиричні антиклерикальні ноти; вони різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія — це ринок брудний!» Ваганти були пов’язані з традиціями латинської поезії й запозичили у неї віршувальні ритми, навіть коли писали пародії на богослужбові тексти. Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги — через гіркі злидні кинув я учення». Церква невтомно переслідувала вагантів і за критику пороків церкви, і за уславлення радощів земного життя.
В XI—XII ст. оформився і був записаний героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Героями народних сказань були звичайно воїни, що захищали свою країну і свій народ: в епічних сказаннях оспівувалися хоробрість, сила, вірність, воїнська до,б-лесть. Записаний в умовах феодалізму героїчний епос зазнав впливу лицарських і церковних уявлень: героями епосу завжди були віддані васали своїх сюзеренів, захисники християнства. Найвеличнішим пам’ятником французького епосу є «Пісня Роланда», де франки стають жертвою підступної зради графа Ганелона, в особі якого автор поеми засуджує підступність і феодальне свавілля.’
Ганелону протиставлений патріет Роланд, що вважав ціллю свого життя служіння імператору і «любій Франції». Але Роланд е також і вірним васалом свого сюзерена Карла: «Адже для сеньйора доблесний васал повинен перетерпіти великі страждання: знести і холод, і спеку, і за нього і плоть і кров віддати…» Образ Карла втілює ідею державної єдності і величі. Під час хрестових походів цей епос служив закликом до боротьби християн проти «невірних».
Найзвичайнішим пам’ятником німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів» (1200 р.), в основі якої лежать стародавні германські сказання часів «великоге переселения»; історична основа твору — загибель Бургундського королівства, зруйнованого гунами в 437 р. Але весь характер пісні пов’язаний скоріше з феодальною лицарською Германією XII ст., ніж із життям варварського суспільства V ст.: при дворі бургундських королів панують лицарські звичаї, пишні свята, турніри. На цій основі деякі зарубіжні критики стверджують, що поема — апофеоз феодальних порядків; але це скоріше засудження злодіянь феодального світу.
В XI—XII ст. склався морально-етичний образ лицаря, що відзначався світським характером, який був чужим аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких вчинків; він повинен захищати церкву, вдів і сиріт, а також піклуватися пре підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним і не позбавляти нікого його власності, воювати лише за справедливе діло. Він повинен бути невтомним мандрівником, що змагається на турнірі на честь дами серця; всюди шукати відзнаки, сторонячись усього недостойного; любити свого сюзерена і оберігати його майно; бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих”? вчитися у них, як здійснювати великі діяння (по принципу Олександра Македонського) . Цей образ був відображений у лицарській літературі.
Лицарська поезія виникла на півдні Франції, де склався осередок світської культури в середньовічній Західній Європі. В Лангедоці набула поширення лірична поезія трубадурів на провансальській мові. При дворах феодальних сеньйорів з’явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ займав центральне місце в творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були лицарі, крупні феодали, королі, прості люди. Поезія трубадурів мала багато найрізноманітніших жанрів:
любовні пісні (одним із яскравих співаків був Бернард де Вентадорн), ліричні пісні, політичні пісні (найбільш яскраві пісні Бертрана де Борна), пісні, що висловлювали скорботу поета з приводу смерті якогось сеньйора або близької поетові людини; пісні-диспути на любовні, філософські, поетичні теми, танцювальні пісні, пов’язані з весняними обрядами.
Особливе місце в лицарській літературі належить віршованій повісті на любовно-пригодницький сюжет, що запозичений із кельтських переказів і легенд. Головна із них — історія короля бритів Артура і його лицарів, що жили в V—VI ст. і зібралися за круглим столом. Із цих легенд склався цикл романів, так званий бретонський цикл про короля Артура і святий Грааль.
Велику роль в розвитку куртуазного романа відіграв французький поет Кретьєн де Труа, який створив рома» ни з таємничими пригодами героїв, зачарованими людьми, чудовими країнами. У нього були також твори, що відкривали новий світ глибоких людських почуттів: до них належить роман про Тристана та Ізольду, який відноситься до кола бретонських (кельтських) сказань. Популярність цього роману в європейській літературі XII—XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земному людському коханню, яке привертало увагу середньовічних поетів. В цілому можна сказати, що лицарська література, не дивлячись на її обмежений, класовий характер, сприяла розвитку середньовічної культури, виникненню інтересу до особистості людини та її переживань.
Вплив церкви, що прагнула підкорити собі все духовне життя суспільства, визначило обрис середньовічного мистецтва Західної Європи. Основним взірцем середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятники церковної архітектури. І не тільки тому, що церква була головним замовником художніх творів, а й тому, що середньовічне мистецтво формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси в силу його доступності для всіх — і для неписьменних, і для людей, що говорять на різних наріччях. Формула «мистецтво — біблія для неписьменних» зберігала значення протягом усього середньовіччя. Головною задачею художника було втілення божественного начала, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо, по вченню церкви, це — вогонь, що очищає душу. З незвичайною яскравістю середньовічні художники зображували картини страждань і бідувань. Але необхідно мати на увазі, що скульптуру н живопис середньовічних храмів треба розглядати не тільки як втілення релігійних догматів, айв світлі їх доступності широким масам. Церква виступала як ідейний керівник, а створювали всі витвори прості ремісники, тому народна творчість впліталася в декоративне оздоблення храмів — іноді тут з’являлися і зображення, чужі християнству (жонглери, мисливці, звірі, чудовиська).
За часи з XI по XIII ст. в Західній Європі змінились два архітектурних стилі — романський та готичний. Романські монастирські церкви Європи дуже різноманітні по своєму устрою і прикрасах. Але всі вони зберігають єдиний архітектурний стиль. Церква нагадує фортецю, що природно для бурхливого, тривожного часу раннього середньовіччя. Готичний стиль в архітектурі пов’язаний з розвитком середньовічних міст. Головний феномен мистецтва готики — ансамбль міського собора, що був найважливішим центром суспільного та ідейного життя середньовічного міста. Тут не тільки виконувались релігійні обряди, а й проходили публічні диспути, здійснювались найважливіші державні акти, читали лекції студентам університетів, відбувались культові драми і містерії.
В цілому ж слід відзначити, що середньовічна культура Західної Європи мала своєрідний характер, який відзначався суперечливістю. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відродження.
Література: Гайденко В. П., Смирнов Г. А. Западноевропейская наука в средние века. М., 1989; Гуревич А. Я. Категория средневековой культуры. М., 1984; История средних веков/Отв. ред. Н. Ф. Колесі-ницкий. М.Ї 1980; Оссовская М. Рыцарь и’буржуа. М., 1987; Хей-гинга И. Осень средневековья. М., 1988.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Лекції з історії світової культури (Полікарпо)