Головна Головна -> Підручники -> Підручник Культурологія (Подольська) скачати онлайн-> 3. Римська античність

3. Римська античність


Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грецької культури. Історія Античного Риму охвачує період з VIII ст. до н.е. по VI ст. н.е. Паралельно з процвітанням елліністичних центрів на Заході росла воєнна міць Риму.
Спершу невеликої олігархії (влада небагатьох) на берегах Тібру, потім володаря всієї Італії і нарешті великої держави, поглинувшої усі Середземноморські території, весь античний світ.
Падіння Карфагена в 146 р. до н.е. було переломною подією, починаючії з цього часу Рим завоював Грецію. «Полонена Греція перемогла свого некультурного переможця» (Горацій). Це сказано досить влучно. Гордий Рим, непохитний і суворий, схилив голову перед великою грецькою культурою. Власні художні традиції римлян були досить бідні. Рим сприйняв і асимілював весь пантеон грецьких божеств давши їм тільки інші назви. Зевс став Юпітером, Афродіта — Венерою, Арес — Марсом і т. і.
Римська культура з самого початку несла у собі зерна занепаду, тому що рабовласницький Рим був останнім актом рабовласницького суспільства, він вийшов на сцену тоді, коли протиріччя цього суспільства досяглії загрозливої гостроти. Навіть коли Рим знаходився у зеніті слави, тобто в період пізньої республіки і ранньої імперії Августа (кінець І ст. до н.е. — поч. І ст. н.е.), потім при Ан-тонінах (II ст.), у його мистецтві було більше зовнішньої ефектності, аніж справжньої величі. Велич Риму штучно підтримувалась багнетами легіонерів. Державу постійно трясли загрозливі повстання рабів, починаючи зі знаменитого повстання Спартака.
Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудовими відкриттями в галузі будівельної техніки. Римляни першими стали використовувати у будівництві міцний і водонепрониклий матеріал — римський бетон, створили і вдосконалили особливу систему великих суспільних будівель із цегли і бетону, широко використовували поряд з грецькими ордерами такі архітектурні форми, як арка, склепіння, купол.
Характерні особливості мистецтва. З проголошенням Римської імперії (I-V ст. н. є.) перед мистецтвом було поставлено завдання возвеличення особистості правителя і прославлення його влади. Дев’ять грандіозних акведуків постачали водою імператорський Рим. Римський письменник Юлій Фронтін впевнено заявляє, що не можна порівняти ці «величезні кам’яні споруди з безкорисними пірамідами Єгипту чи з найпрославнішими, але святково пустопорожніми будівлями греків». У цих словах ключ до розуміння чи не найважливішого стимулу римського мистецтва культу корисності, і навіть пафосу: «В ім’я держави!» Бо пафос Риму мав дуже конкретну основу: це був не пафос боротьби зі смертю, як у єгиптян, не пафос облагороджуючої краси, як в Елладі.
Потрібним, корисним було лише те, що задовольняло таким прагненням, як акведук, що подавав воду із околишніх rip, чи тріумфальна арка, що надихала на нові ратні подвиги (іл.24).
Будуються численні монументи римських імператорів І-П ст. н.е., коли Рим досяг вершин своєї могутності.
Владу імператорів підкреслюютьть грандіозні пам’ятники архітектури (прекрасно сплановані ансамблі міст, знамениті імператорські бані — терми, амфітеатри). Римська архітектура не може порівнятися в художніх цінностіх з грецькою, але вона велична, досить ефектна і у своїх інженерно-будівельних досягненнях була значно вищою від простої балочної конструкції грецького храму. Типи римських будівель різноманітніші, світські не менше визначні, аніж культові, і багато з них закріпились у світовій архітектурі на віки. Це, наприклад, тип базиліки зі склепінчастим перекриттям, який потім став основою християнських храмів.
В І і II століттях були побудовані знаменитий Колізей— амфітеатр, що вміщав одночасно п’ятдесят тисяч глядачів, які через вісімдесят входів могли швидко заповнити і звільнити амфітеатр. Тут відбувалися гладіаторські бої і травля звірів. Арена амфітеатру мала дерев’яну рухому підлогу, яка могла підніматися і опускатися. Вона могла заповнюватися водою із підведеного до будівлі рукава акведуку, і тоді в Колізеї влаштовувалися морські битви.
Художню основу Колізею складали ритми зовнішньої стіни по вертикалі і горизонталі. Колізей ділиться на три яруси аркад, четвертий ярус глухої стіни був увінчаний круглими щитами, які посилювали ефект широти будівлі, «підтримували» ритмічність арок нижніх поверхів і прикрашували його (іл.25).
Пантеон — «храм усіх богів». Побудований біля 118-125 pp. відноситься до епохи імператора Адріана (117-138 pp.). Пантеон — це велична купольна ротонда, у якій вперше образний акцент був перенесений з зовнішнього виду на внутрішній простір храму. Тут вперше була вирішена проблема організації великого внутрішнього простору: поєднання стіни і склепу, стіни і купола (будівля висотною 42.7 м була перекрита куполом 43.2 м в діаметрі без єдиної опори. Щоб підтримати таку громаду знадобились масивні стіни, товщина яких досягає шести метрів. І це надає зовнішньому виду храму деяку незграбність, яка виправдовується небувалим простором, що відкривається перед враженим відвідувачем всередині храму. Це справжнє царство світла! Світло ллється зверху із дев’ятиметрового отвору в куполі — знаменитого «вікна Пантеону». Під впливом світла, що ллється з неба,
відвідувач сприймає весь цей величавий простір, обрамований пишною архітектурою, ніби частинку всесвіту, зібрану під дахом храму (іл.26).’
Греція не знала такого сферичною охоплення простору, а Європа пізніх часів взнала завдяки РИМУ.
Скульптура. Римське образотворче мистецтво формувалося в тісній взаємодії і під впливом етруського і грецького мистецтва, але повністю не наслідувало ці традиції, а виробило свої характерні особливості. В Римі отримав поширення скульптурний портрет і саме у ньому виявилась своєрідність римського мистецтва (іл.27).
Римський скульптурний портрет бере свій початок з традицій знімати з обличчя покійного воскову маску, з якої робилась відливка, точно відображаюча риси померлої людини. Прийоми зняття маски римляни перейняли із Греції, де він був поширений в епоху еллінізму. Маски для грецького скульптора були лише підсобним матеріалом у ході створення портрету. Римські майстри, які працювали над створенням портрету у мармурі чи бронзі, точно наслідували відливці, нічого не змінюючи, зберігаючи усі мілкі подробиці обличчя. По суті їх завдання полягало у тому, щоб «відкрити очі і добавити до маски потилицю».
Внаслідок культурного обміну з Єгиптом, особливо за часів Юлія Цезаря, республіканський портрет 1 ст. до н.е. відбиває вплив різних єгипетських портретів. Єгипетські майстри, працювали в базальті, обробляли його поверхню великими гладкими площинами. Мармурові римські портрети повторюють цю скульптурну техніку. Тому римський скульптурний портрет — явище за своїм характером своєрідне. Він не подібний ні на єгипетський, ні на грецький — у цьому жанрі римляни внесли в історію мистецтва неповторний, винятковий внесок; портрет — найкраще, що вони створили. В римському портреті розкривається перед нами дух древнього Риму у всіх його аспектах і протиріччях. Римський портрет — це ніби сама історія Риму, пересказана в обличчях, історія його небувалого піднесення і трагічної загибелі: «вся історія римського занепаду відображена тут бровами, лобами, губами» (Герцен). Поглянемо на чванливого і пихатого Віттелія (він декілька місяців просидів на троні і був скинутий в Тібр повсталими солдатами), на хижого банкіра Юкунда, на портрет дами — сіріянки з вишуканою зачіскою і туманним меланхолічним поглядом, і на портрет невідомого римлянина, такої сили характеру і «натураль- ності», що нам здається, ніби ми десь зустрічали цю людину.
З розвитком суспільного життя та зростанням значення полководця-завойовника, державного діяча, законодавця з’являється статуя римлянина закутаного в тогу (тога-тус) представницького (репрезентативного) характеру. Великий широкий плащ-тога одягнений поверх туніки і драпірується завжди однаково. Перекинута через плече тога, \ утворює три групи округлих складок: на грудях біля пояса, біля колін і внизу. За цією схемою тога розташована на статуї римлянина з портретами пращурів в руках.
Римські портрети періоду занепаду Риму з безпристрастю найточнішого дзеркала розказують про глибину кризи суспільної свідомості, а отже і мистецтва (іл.28). Кращі люди Риму, до яких належав і імператор-філософ Марк Аврелій, це виразно усвідомлювали. Марк Аврелій записав серед своїх афоризмів: «Время человеческой жизни — миг, ее сущность — вечное течение, ощущение смутно, строение тела — бренно, душа — неустойчива, судьба — загадочна, слава — недостоверна». У цих сповнених смутку і іронії словах Марка Аврелія філософа-стоїка, фаталіста, який на протязі двадцяти років управляв імперією, що занепадала, вів війни, відбивав напади варварів на римські території, — одним словом, відігравав «роль», йому чужу, виконував обов’язок, смисл якого йому здавався нестійким, сумнівним і недостовірним. У цих словах ніби відчувається настання нової історичної епохи — епохи середньовіччя. В 395 році Римська імперія розпалась на Західну — латинську і Східну — грецьку. В 476 р. Західна Римська імперія впала під навалою германців. Відкрилась нова сторінка і в історії культури — культура середньовіччя.
Середні віки — велика епоха людської історії, яка охвачує приблизно V–XV ст. (хронологічні межі, звісно, приблизні). Культура європейського середньовіччя виникла на звалищі Римської імперії. Послаблення і руйнація центральної імперської влади супроводжувалось заколотами, війнами, занепадом моралі і господарської розрухи. У цій грозовій атмосфері всезагального безпорядку вирішувалась доля європейської культури. Три сили визначали її майбутнє.
Перша з них — це традиції греко-римської культури, що занепадали. Вони зберігались у небагатьох культурних центрах, де ще теплилось життя в античних храмах, бібліотеках і художніх майстернях. Серед прибічників цих традицій були високоосвічені люди, але нових ідей, які б змогли завоювати широке визнання, на основі еллінізму вони виробити вже не могли.
Другою силою був дух варварства. Носіями її були різні народи, які заселяли провінції римської імперії і ті, що нападали на неї зовні. Вони були войовничі і злі, ідеали і цінності античного світу були їм чужі і незрозумілі. Яісби їм вдалось не тільки розгромити римську державу, але і запровадити у ній свій образ життя, то Європа стала б місцем перебування диких орд напівкочевників. Антична культура зникла б з лиця землі так, як це відбулося з культурою стародавнього Єгипту. Але дух варварства все ж навряд чи мав серйозні можливості укріпитися на європейській землі. Духовний світ варварських народів був досить примітивним і бідним і він не зміг протистояти більш розвинутим формам духовного життя, які привніс у свої провінції Рим. Франки, англи, готи, вандали, лан-гобарди, нормани хвилями насувалися на європейські землі, але, завойовуваючи їх, змішувались з місцевим населенням і більше переймали від нього звичаї і віру, ніж поширювали свої.
Християнство було третьою і самою могутньою із сил, що визначала шлях культурного розвитку Європи. Від іудаїзму воно успадкувало не тільки ідею Єдиного Бога (монотеїзму) і Старий Заповіт, але і елементи стародавніх східних культів, які лягли в основу його догматів. Разом з цим вчення Ісуса Христа формувало у свідомості людей принципово нові гуманістичні установки. Таким чином, християнство являло собою свіжу течію, здатну вдихнути нове життя у культур)’ Європи. Проте ця перемога була нелегкою. У самому християнстві було багато напрямків у яких так чи інакше відбивався вплив переможених ним сил. Досить згадати, що у цій боротьбі християнські богослови змушені були включити ідеї античної філософії у свої догмати. Великий вплив на християнство мали ідеї Філони та Сенеки. Олександрійський філософ Філона висунув ідею про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскезн та страждання. Ним було розроблено вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім’я Логос (у перекл. з грецької — слово), що месія сам є Богом.
Понад п’ятсот років («темні століття», як інколи називають VI-X ст.) тривав період становлення нової культури. 1000 рік може бути умовно прийнятий за віху, від якої розпочався період її зрілості.
Тривала і уперта боротьба з греко-римським і варварським язичеством придала специфічну зовнішність середньовічному християнству і усій започаткованій на ньому середньовічній культурі. Християнство вивело народи Європії із варварського стану, але при цьому саме по-варварськи розправлялось зі своїми супротивником. Воно відкидало античні ідеали мудрості, краси і боротьби до них доповнялось і проповідь нікчемності розуму людини, гріховності її плоті.
Починаючи з отців церкви, богослови постійно підкреслювали недовіру до людського розуму, пріоритет віри над розумом, підкреслювала небезпеку «умоглядності». Античне возвеличення розуму було замінено його приниженням. Наслідком цього був розквіт ірраціоналізму і містики. Середньовічна людина була схильна керуватися у житті не стільки логічними міркуваннями, скільки догматичними установленнями. Вона більше довіряла таємничим знакам і символам, містичним провидінням і розповідям, аніж самостійному критичному мисленню. Уся природа здавалась їй символом вищого невидимого світу.,Символом всесвіту вважався церковний храм — «дім Божий», купол якого сприймався як небесна сфера, портал — як «небесні ворота» тощо. Таємний символічний смисл надавався окремим речам і магічним діям. Вважалось, що зображені речі чи виголошені слова мають особливу чудодійну силу. Так, уже у ранніх християн особливою увагою користувалось зображення риби — з тієї причини, що на грецькій мові слово риба складається із букв, з яких починається п’ять слів: Ісус Христос, син божий, спаситель. Люди жили у атмосфері чуда, що сприймалось ними як реальність. Самостійно мисляча особистість була розвинута відносно слабо, колективна свідомість домінувала над індивідуальною.
Церква категорично осуджувала античний культ тіла, як гріховний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала силу культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури. Прославлялися пустельники, які відказувались від будь-яких чуттєвих задоволень. Особливо гріховними вважались сексуальні насолоди. Середньовічна церква допускала їх лише заради народження дітей. Уже сам вигляд оголеного тіла викликав у віруючих обурення. Середньовічний ідеал краси протилежно відрізняється від того, який постає перед нами у грецьких статуях: худа, площинна постать з тонкими руками і ногами, вузькими опущеними плечима і виснаженим обличчям, на якому виділяються очі, спрямовані кудись у невідомий духовний світ.
Шанобливе відношення до грецької науки і заперечення античної чуттєвості; християнське милосердя і жорсткі переслідування єретиків і язичників, витончені богословсько-схоластичні дискусії про таємниці християнського вчення і непроглядне неуцтво народу, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення, варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі — все це зумовило утворення химерної суміші, що складала зміст релігійної свідомості в епоху середньовіччя. Характерні особливості середньовічного мистецтва:
– Середньовічне мистецтво майже повністю було підпорядковано релігії, звідси його спірітуалізм (від лат. spiritualis — духовний) — об’єктивно-ідеалістичне вчення у відповідності з яким дух (душа) є першоосновою світу.
– Церква була головним замовником творів мистецтва. Розвивалось мистецтво іконопису. В живописі і скульптурі домінували біблейські сюжети. Високої досконалості досягла духовна музика. Склалися канони урочистого і величавого «песнопения», виникли такі музичні форми, як хорал, меса, реквієм.
– Мистецтво уже не намагається зображувати природу, її реальні форми, воно перетворюється у символ потойбічного. Віднаходиться інша система пластичної мови, виразних засобів (обернена перспектива, декоративність використання золота, площинний характер людських постатей, порушення їх пропорцій тощо). Мрію про розумний устрій світу середньовічне мистецтво відобразило завуальовано, своєю більш умовною мовою (хоч все мистецтво має умовний характер).
Церква завжди розуміла силу мистецтва, його великий вплив на маси і відносилась до нього як до священного писання для неграмотних, головне завдання якого було залучати до віри.
– Близькість до народної творчості (поезія, гумор, народні звичаї) відобразились на характері середньовічного мистецтва, створюється воно руками ремісників — представників народу.
– Середньовічне мистецтво багато у чому втратило те цінне, що було досягнуто художниками античності. Воно відкинуло ідеал гармонійно розвинутої людини, прекрасна зовнішність якої вміщувала у собі мужність і силу духу, ясний і світлий внутрішній світ.
Але у той же час середньовічні майстри відобразили у людині
велике багатство внутрішнього світу, пристрасні душевні поривання. Воно збагатило уявлення людей, звернувши їх увагу на велике різноманіття почуттів і переживань, відображених інколи у зворушливій драматичній формі.
Готичне мистецтво. Час розквіту середньовічного мистецтва ділиться на два періоди: романський і готичний.
Романський стиль західноєвропейського середньовічного мистецтва охвачує період з X до XII ст., коли панування релігійної ідеології було найбільш повним. Головна роль у романському стилі відводилась суворій, оборонного типу архітектурі — церквам, монастирям, замкам. Зовнішній вид романських будівель відрізнявся монолітною цільністю і урочистою силою.
Готика зв’язана з життям середньовічного міста. Це новий і головний етап в історії середніх віків. Як і романське мистецтво, готичне поширювалось по всій Європі. У цей час міське життя породжує нові типи будівель, насамперед світського призначення: біржа, таможня, лікарні, склади, ринки тощо. Визначається зовнішність міського муніципалітету — ратуші. Це двох чи трьох-поверхова будівля з галереєю у нижньому поверсі, з парадними залами, де засідали міська рада і суд — на другому поверсі, з допоміжними приміщеннями — на третьому. Особливої уваги надавалось сторожовій вежі ратуші (беффрук), яка була символом незалежності республіки, подібно тому як міський храм був символом достатку громадян комуни. На площі перед храмом відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.
Батьківщиною класичної готики була Франція. Назва цього художнього стилю походить від італійських слів («манієра готіка» — готська манера — від назви германського племені готів). Це художній стиль Західної і Центральної Європи часів пізнього середньовіччя між серединою XII ст. і XV-XVII ст. Готичне мистецтво, яке прийшло на зміну романському стилю, було переважно культовим і розвивалось в межах церковної ідеології. Більше трьох століть протрималась готика v Франції: остання третина XII і перша частина XIII ст. рання готика; з 20-х років до кінця ХНІ ст. — зріла, або висока готика; XIV-XV ст. — пізня готика. Спочатку радісна сяюча своєю декоративністю, яка згодом отримала назву «пламениста».
Для будівництва готичних храмів була розроблена нова конструктивна система в основу якої була покладена нова каркасна структура, стрільчаті арки і ребристі (нерв’юрні) склепіння, що передавали своє навантаження на напіварочні форми (аркбутани) стін і стовпів форсів. В проміжках між стовпами були розташовані великі вікна, прикрашені вітражами. На фасадах будувались вежі, висотою до 150 метрів. І зовні і всередині храми оздоблювались багато чисельними скульптурами і кам’яним різьбленням. Будівлі стали легкими, а за композицією спрямованим вгору.
Отже, для готичної архітектури було характерним:
1) грандіозна висота;
2) витіснення стіни великими просторовими вікнами;
3) площинна поверхня стін зникг.є під «кам’яним мереживом» скульптурою, що оздоблює стіну;
4) виникнення книги і книжкового мистецтва.
Про емоційне і художнє значення готичної архітектури, коли після тривалого забуття Європа нарешті відкрила для себе значимість художньої спадщини Середньовіччя, ми можемо взнати із захоплення М.В. Гоголя:
«Готическая архитектура, та готическая архитектура, которая образовалась перед окончанием средних веков, есть явление такое, какого еще не производил вкус и воображение человека. В ней все соединено вместе: этот странный и высоко возносящийся над головой лес сводов, окна огромные, узкие, с бесчисленными изменениями и переплетами, присоединенные к этой ужасающей колоссальности массы самых мелких, пестрых украшений, эта легкая паутина резьбы, опутывающая его своею сетью, обвивающая его от подножия до конца шпица и улетающая вместе с ним на небо, величие и вместе с тем красота, роскошь и простота, тяжесть и легкость — это такие достоинства, которых никогда, кроме этого времени, не вмещала в себя архитектура».
Понад три століття протрималась готика у Франції. У своєму розвитку вона пройшла три періоди:
1. Рання готика — остання третина XII і перша четверть ХШ ст.;
2. Зріла або висока готика — с 20-х років до кінця XIII ст.
3. Пізня готика – XIV-XV ст.
Видатні пам’ятники французької готичної архітектури
Найбільшим храмом періоду ранньої готики був Собор Паризької Богоматері — п’яти-нефний храм вміщував до 9000 людей. Будівництво його розпочато в 1163 році і завершено в 1208 році. Архітектори Жан де Шель і П’єр де Монро (іл.29). Західний фасад своєю конструкцією був прикладом для багатьох наступних соборів: над трьома перспективними порталами послідовно підіймається так звана галерея королів, три великих вікна з «розою» посередині, дві вежі. Усі частини прикрашені стрільчатими арками. В конструкції Собору Паризької Богоматері чітко простежуються основні принципи готики: нерв’юрне стрільчате склепіння центрального нефу, висота якого 35 м., стрільчаті вікна, аркбутани. Але від «важкої» романської архітектури залишилась масивна поверхня стін, приземкуваті стовпи центрального нефу, домінування горизонтальних ритмів, важкі вежі, стриманий скульптурний декор.
Сприйняття інтер’єру готичного храму сучасною людиною відрізняється від того містичного екстазу, з яким були пов’язані естетичні переживання людей середньовіччя. Нам ясно відчувається художня сила, краса і багатство просторових форм і ритмів, що розгортаються подібно багатоголосій пісні, іноді суворо урочистій, а іноді ліричній, мрійливій і радісній.
Ми знаємо, що, подібно пірамідам Єгипту, подібно Парфенону в Афінах чи константинопольській Софії, паризькому собору Нотр-Дам належить не тільки в віках, але і у тисячоліттях свідчити про ідеали і унікальну художню культуру народу, що створив його.
Собор Нотр Дам в Реймсі будувався з 1211 по 1311. Архітектор Жан із Орбе, продовжував Жан де Лу (1236-1282); Гоше із Реймса. Завершив будівництво Робер із Кусі — це вершина французької зрілої готики (іл.ЗО).
Собор відрізняється більш багатою подрібненою пластикою. Він представляє собою ніби велику кам’яну скульптуру. Як і у паризькому соборі Нотр-Дам, головний фасад складається з трьох ярусів з ажурною «розою» посередині і двома могутніми вежами. Проте тут вертикаль легко і в той же час урочисто домінує над горизонталлю, різниця між ярусами майже зникає, а стіна повністю заповнюється витонченою, майже філігранною архітектурою, яка спрямовується вгору.
Ам’єнський собор — самий величний і високий готичний собор у Франції: його довжина 145 м., висота склепіння центрального нефу 42,5 м. Ам’єнський собор будувався 40 років з 1218 по 1258 роки, Робером де Люзаршем, Тома де Корлином. Ам’єнський собор часто називають «готичним Парфеноном» (іл.31).
Скульптура готики. Тематикою скульптурних творів, що оздоблюють фасади соборів є: статуї святих і алегоричні постаті; кращі із них відмічені одухотвореною красою, урочистістю поз і жестів; в інших частинах будівлі — чисельні світські зображення — сцени праці, сатиричні образи, фантастичні фігури звірів (химери). Такі собори, як Паризький, Ам’єнський і Шартрський (на протязі усього фасаду) нараховують кожен до 2000 скульптур. Скульптура заповнює соборні портали, поширюється по всьому фасаду, використовуючи кожен виступ, трохи не кожну архітектурну деталь.
Не створюючи ідеально-прекрасне як а античній Греції, готичні скульптори показали своїх сучасників, якими вони були у дійсності, без поправок, без узагальнень, намагаючись відобразити пристрасність власних роздумів і сподівань з такою силою і з таким натхненням, що деякі їх образи стали художньою прикрасою епохи.
Пам’ятники готичної скульптури:
1. Химери Собору Паризької Богоматері
2. Усміхнений ангел. Статуя західного фасаду собору у Реймсі
3. Зустріч Марії і Єлизавети. Скульптурна група собору у Реймсі
4. Еккегард і Ута. Скульптурна група Собору в Наумбурзі.
Сер. XIII ст. та інші



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Культурологія (Подольська)