Головна Головна -> Підручники -> Підручник Культурологія (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Моностильова та полістильова культури.

Моностильова та полістильова культури.


Моностильовою називається культура, в якій усі елементи (переконання, оцінки, образи світу, ідеології і т.д.) мають внутрішній зв’язок і, крім того, їх активно поділяють або пасивно приймають усі члени суспільства. Іншими словами, якщо будь-яка з життєвих форм, будь-який із культурних стилів або певне їх поєднання поширюються на все суспільство, те це означає, що дане суспільство — суспільство моностильової культури.
Такими були культури Давнього Єгипту, східних деспотій, ці риси помітні в культурних системах середньовічної Європи. Такими були (і є) культурні системи всіх теократичних держав (зокрема і сучасних фундаменталістських) та держав тоталітарних. І, зрештою, саме такою можна вважати культурну систему радянського суспільства.
Виділимо головні характеристики моностильових культурних систем. Перша їх специфічна риса — наявність спеціалізованої групи творців культури, або так званих “культурних експертів” (термін Тенбрука), що стоять на високому шаблі в соціальній ієрархії. У “примітивних” культурах цю групу утворювали шамани, маги, потім їм на зміну прийшли священики, а в пізніший час — ідеологи. Еволюція культури і зміна панівних світоглядів та культурних стилів приводили до зміни і характеристик груп, що стоять на вершині культурної ієрархії й виробляють схеми та правила культурних інтерпретацій, обов’язкові для нижчих суспільних рівнів. Але сам ієрархічний принцип структури завжди залишається незмінним.
Іншою специфічною характеристикою є жорстко визначений порядок реалізації культурних явищ у просторі й часі. Тобто завжди є спеціальні дні і спеціальні місця для проведення культурних ритуалів і заходів: святкувань, маніфестацій, демонстрацій, карнавалів. Культурна активність у таких суспільствах реалізувалася раніше в храмах та інших культових спорудах, пізніше — в театрах, концертних залах та інших публічних місцях, створених спеціально для культурних цілей.
З даною характеристикою нерозривно пов’язана наступна: канонізація жанрів і стилів культурної діяльності. Відомо, як суворо вони регламентувалися в попередні сторіччя. Але ще більш жорсткими були ці вимоги в Радянському Союзі. Наприклад, якщо група людей з власної ініціативи хотіла організувати гурток вивчення іноземної мови або поезії, вони негайно ставали об’єктом уваги КДБ. На своїх заняттях вони не могли торкатися філософських або релігійних тем, бо це б інтерпретувалося як спроба підриву панівної ідеології. Крім того, такий гурток належало організовувати при будинку культури; якщо члени гуртка збиралися б удома в одного з них, то це було б уже підозріло. Навіть вивчати марксизм можна було тільки в університеті або в інших навчальних закладах. Самостійне ж вивчення марксизму окремою групою людей фактично ототожнювалось з підривною діяльністю.
В офіційних культурних заходах також зберігалася “чистота” жанру. Випадки змішання жанрів і стилів були поодинокими. Загалом же моностильова культура жорстко регулює жанри і стилі як художньої творчості, так і будь-якої культурної діяльності взагалі: спектаклі відбуваються у театрах, стадіони призначені для того, щоб проводити спортивні змагання, вулиці — для того, щоб ходити з дому на роботу і назад (а не для того, щоб грати на скрипці або саксофоні), музеї — для того, щоб інформувати громадян і прославляти героїчне минуле.
Культуролог та соціолог Л. Іонін вважає, що для характеристики моностильової культури цілком можна застосувати запропоновані Ю. Лотманом і Б. Успенським систематизовані характеристики типів художніх стилів: чистого і синкретичного. При цьому перелік специфічних рис чистого стилю з деякими змінами й уточненнями він використовує при аналізі моностильової культури. Ці характеристики Л. Іонін називає категоріями моностильової культури.
Ієрархія — перша з характеристик чистого стилю. Ю. Лотман і Б. Успенський, говорячи про ієрархію, мають на увазі ієрархію елементів стилю. Л. Іонін же розглядає соціокультурні характеристики, тому в цьому випадку важливі й ієрархія способів репрезентації панівного світогляду (наприклад, партійний з’їзд як спосіб репрезентації в ієрархії стоїть незрівнянно вище, ніж роман, написаний з позицій соціалістичного реалізму), й ієрархія творців культури (культурних експертів).
Канонізація. Тут Ю. Лотман і Б. Успенський мають на увазі канонічні риси художнього стилю. Щодо культурного стилю мова повинна йти про канонізацію форм культурних репрезентацій. Так, у радянський час канонізувалося не тільки політичне життя, але також способи поведінки буквально в усіх сферах соціального життя.
Впорядкованість — ця характеристика є показником жорсткого регулювання культурної діяльності в просторово-часовому відношенні.
Тоталізація — цей принцип означає, шо моностильова культура претендує на статус універсальної інтерпретаційної схеми, яка нібито вичерпно пояснює і тлумачить людську культуру взагалі.
Виключення — одна з найважливіших характеристик-функцій моностильової культури. Виключення “далеких”, “чужих” культурних елементів дає змогу забезпечити системну взаємозалежність усіх елементів моностильової культури.
Спрощення — ще одна важлива риса моностильової культури. Вона полягає у спрощенні шляхом інтерпретації у власних термінах складних культурних феноменів, зведенні їх до простого і добре знайомого культурного матеріалу. Л. Іонін наводить приклад: пояснення студентських заворушень на Заході наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. у термінах марксистської теорії (інакше кажучи, радянської моностильової культури). Вони були інтерпретовані й пояснені як факт вияву класової боротьби пролетаріату, тобто вкрай складний і багатозначний феномен був зведений до чогось давно відомого і добре знайомого.
Офіційний консенсус. Цю характеристику можна визначити як демонстративно й офіційно проголошену єдність сприйняття і способів інтерпретації культурних феноменів.
Позитивність. Говорячи про позитивність моностильової культури, мають на увазі її орієнтацію на status quo, позитивну оцінку існуючої влади, мистецтва, науки і т.д.
Телеологія. Дана характеристика властива практично всім моностильовим культурам. Винесення мети соціокультурного розвитку в майбутнє завжди служить консолідації соціокультурного цілого і забезпечує можливість “трансляції” загальних цілей розвитку в приватні життєві цілі кожної конкретної людини.
В історії відомо чимало моностильових культурних систем, що являють собою універсальну схему інтерпретації всіх феноменів, які актуально існували та існують або потенційно можливі в суспільстві, з одного єдиного ракурсу. Такі культурні системи не тільки служать інструментом інтерпретації феноменів. Деякі “далекі” для даної культури або складні феномени ці системи спрощують і адаптують для того, щоб вони стати зрозумілі членам даного суспільства. А певні феномени вони взагалі здатні виключати з поля зору членів цього суспільства як не автентичні, не властиві даній культурі. Це стосується не тільки явищ сьогодення даної культури, але і її можливого майбутнього, а також явищ минулого та явищ, що репрезентують інші культури. Такі культурні системи служать схемою інтерпретації всіх подій і фактів людської історії й одночасно інструментом легітимізації наявного культурного та соціального порядку.
Однак ще Г. Зіммель відзначив таку рису сучасного життя, як прогрес стильової диференціації культури. Він звертав увагу на повсякденність життя, на стильову різноманітність предметів оточення: архітектури, оформлення книг та ін. За словами Зіммеля, ренесанс тут сусідить з орієнтальним стилем, бароко — з ампіром, стиль прерафаелітів — зі строгим функціоналізмом.
Зіммель так пояснює цю стильову різноманітність: якщо кожен стиль — це мовби самостійна “мова”, то, знаючи тільки один стиль, “у термінах” якого сформовано й організовано нате середовище, ми не можемо уявити собі сам стиль як явище, що має незалежне існування. Людина, яка говорить рідною мовою, аж ніяк не сприймає, мовні закономірності як щось, що лежить поза її суб’єктивністю, як засіб вираження, до якого вона може за необхідності звернутися, але який функціонує за власними, незалежними від неї законами. Навпаки, така людина, що говорить “наївно”, вважає те, що вона хоче виразити (зміст, сенс), і те, що вона виражає (звуки (знаки) мови), одним і тим самим. Тобто мова як така, мова як об’єктивне явище, що має власну форму і структуру, може бути сприйнята нами лише тоді, коли ми знайомимося з іноземними мовами. Тут доречно згадати і те, що власну культуру як феномен людина також усвідомлює і починає “бачити” тільки після знайомства з іншими культурами.
Викладені міркування Зіммеля щодо стилю спонукають ще раз повернутися до вже означеної раніше проблеми співвідношення традиції і стилю. Стиль усвідомлюється тільки там, де є вибір, а традиція — там, де можливість вибору не усвідомлюється. Як цілком слушно вказує Зіммель, люди, які знають один-єдиний стиль, що оформлює все їх середовище, всі аспекти їхньої життєдіяльності, не можуть усвідомити самого поняття стилю, вони сприймають цей стиль (стиль — з нашої точки зору) як єдино можливий зміст та форму життя. Якщо все, що вони роблять, про що міркують, природним чином виражається у цьому єдиному стилі, то в них немає підстав побачити форму, яка не залежить від змісту життя, віл людського “Я”, котре висловлює свою суб’єктивність (і, власне, навіть немає можливості цю форму усвідомити як таку).
Усвідомлення необхідності пошуку такої форми виникає лише в тому випадку, якщо з’являється кілька стилів. Тоді людина може відвернутися, відсторонитися від конкретного змісту і спробувати вільно вибрати форму, яка, на її думку, виразить цей зміст щонайкраще. Слід також нагадати, що конкретно-історичні традиційні форми життєдіяльності людей для їхніх нащадків уже є стилями певних культурно-історичних епох. Тобто якщо, звертаючись до історії, ми бачимо зміни, розвиток форм вираження, то ці конкретно-історичні форми, традиційні для своїх сучасників, для нас уже є стилістичними ознаками тієї чи іншої культурної епохи.
Диференціація стилів у культурі, яка посилилася майже століття тому, є важливою ознакою глобального процесу переходу від моностильової культури до культури полістильової.
Полістильовою називається культура, в якій немає єдиної системи цінностей, єдиної ідеології, картини світу і т.д., які б активно або пасивно приймались усіма членами суспільства. Більшість із характеристик полістильової культури мають протилежний щодо характеристик моностильової культури зміст. У певних межах специфіку полістильової культури та її категорій, зазначає Л. Іонін, можна порівняти зі специфікою синтетичного художнього стилю. Отже, для полістильової культури характерними є вілсугність ієрархізації, канонізації, впорядкованості, тоталізації, телеології, спрощення, і навпаки, наявність протилежних рис, таких як деієрархізація, деканонізація, ускладнення, езотеричність, негативність та ін.
Деієрархізація означає відсутність сакральної ідеологічної основи культури, яка б утворювала “недоторканну” для аналізу та критики сферу життя і одна служила б критерієм інтерпретації й оцінки будь-яких культурних фактів та явищ. Дана характеристика також означає відсутність ієрархії виражальних засобів культури і відсутність особливої групи культурних експертів, які б мали виключне право впливу на культурні процеси.
Деканонізація означає відсутність або суттєве ослаблення жанрових і стилістичних норм. Зникають межі між видами і жанрами мистецтва в сучасній художній культурі — не завжди легко розмежувати, наприклад, трилер і фільм жахів або навіть рок і реп у музиці. В театрі часто можна побачити людей, одягнених у джинси, а робочий одяг піддається модним віянням.
Невпорядкованість означає можливість порушення (або взагалі відсутність) просторово-часового порядку реалізації культурних явищ: концерти відбуваються на стадіонах або вулицях, актори спускаються в глядацький зал і т.д.
Детотанізація означає, що в багатоманітності культурного простору не помітно зовнішніх ознак його єдності. Існує безліч політичних партій, релігійних рухів, відкрито висловлюються протилежні позиції тощо.
Включення означає наявність максимуму культурної толерантності. Будь-який феномен актуально або потенційно може бути включений у дану культуру; взаємодіють між собою різні за походженням і сутністю системи знаків і символів; деякі символи мігрують між різними культурними системами, виступаючи в неканонічних контекстах (німецький мистецтвознавець Рената Лахман назвала останнього типу взаємодії знакових систем “семантичним проміскуїтетом”). “Чуже” викликає скоріше зацікавленість, ніж ворожість.
Ускладнення — протилежна спрощенню культурна інтенпія. В полістильовій культурі постійно виникають дедалі складніші взаємодії традицій, культурних стилів і т.д.
Езотеричність виникає в полістильовій культурі як протилежна до офіційного консенсусу моностильової культури тенденція. Характерна наявність різноманітних езотеричних груп із власними сакральними доктринами, символікою, внутрішньою ієрархією і т.д.
Негативність зумовлюється запереченням, невизнанням або байдужістю до наявного соціально-культурного порядку, які в полістильовій культурі приходять на зміну загалом позитивному ставленню до соціально-культурного устрою в культурі моностильовій. Для носіїв полістильової культури є характерним незадоволення як таке, навіть незалежно від рівня життя, достатньо високого в деяких розвинутих країнах з полістильовою культурою.
Ателеологія означає відмову визнавати будь-яку мету розвитку суспільства, культури, зосереджуватися на сенсі й меті людського існування взагалі. В полістильовій культурі людина живе сьогоднішнім днем, тоді як у моностильовій, як правило, “для майбутнього”.
Однак реальність завжди складніша і різноманітніша за будь-яку абстрактну схему. В реальному житті принципи моностильової і полістильової культур часто співіснують. Старі моностильові системи, позбавлені колишньої своєї монополії, нерідко входять у полістильові культури на правах одного з багатьох стилів.
Слід також зауважити, що завдяки характерній для сучасної культури стильовій диференціації кожний індивідуальний стиль, а отже, і стиль взагалі, стиль як такий, здобуває об’єктивність, стає незалежним від конкретних людей з їхніми звичками, уподобаннями, переконаннями. Первісна єдність суб’єкта й об’єкта, шо передбачалася фактом єдності стилю і самого життя, розпадається через стильову різноманітність сучасної культури. “Замість цього, — пише Зіммель, — перед нами цілий світ виражальних можливостей, кожна з яких будується за власними законами, світ з безліччю форм, у яких виражається життя як ціле”.
Можна сказати, що вислів “Стиль — це людина” в сучасному житті значною мірою втратив свою слушність. Стиль і людина роз’єднались. У результаті стильової диференціації сучасної культури світ стилів, тобто світ виражальних можливостей, об’єктивувався, дістав незалежне від людини існування, позбавився споконвічного зв’язку з конкретністю життя, визначеністю змісту, що виражається стильовою формою. Тепер людина свідомо і вільно може вибирати, “приміряти” до себе будь-який з об’єктивно наявних у культурі стилів. Неабиякого поширення набула імітація тих чи інших стилів.
Важливо також, що полістильовість культури, як правило, взаємно корелюється з такими поняттями, як толерантність, демократизм, права і свободи особистості тощо. Так чи інакше, полістильова культура завжди створює для людини значно ширший горизонт вибору, ніж культура моностильова.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Культурологія (Конспект лекцій)