Головна Головна -> Підручники -> Підручник Культурологія (Конспект лекцій) скачати онлайн-> Джерела та конкретно-історичний характер моралі й права.

Джерела та конкретно-історичний характер моралі й права.


Морально-правовий аспект культури, або морально-правова культура як така започатковується і розвивається насамперед на основі моделі смислової опозиції профанне — сакральне (див. тему 5), яка визначає аксіологічну (ціннісну) позначеність культурного простору. Згадаймо, що в ранній стадії культурогенезу аксіологічна позначеність функціонувала скоріше в ракурсі “наявності — відсутності” цінності або значення як таких, а не в ракурсі “позитивної — негативної”, тобто власне етичної цінності. Смислом сакрального наділялося дещо взагалі значиме, важливе, виключне, ціннісно виділене в широкому сенсі, тобто значиме і важливе як у позитивному, так і в негативному плані: народження і смерть, успіх у якійсь важливій справі і стихійне лихо, значне реальне досягнення і його успішна імітація (велика ілюзія, обман). Власне, сакральним було все те, що викликало значні переживання людини, її сильний емоційний відгук. Профанні ж значення формувалися в межах неважливого, байдужого, несуттєвого, емоційно не забарвленого.
Отже, сакральна позначеність об’єкта первинно не пов’язувалася з аксіологічною оцінкою в сучасному розумінні цього поняття. Сакралізація означала саме наявність високої значущості як такої, незалежно від її етично позитивного або негативного характеру. Найбільш давні, первинні сакральні культурні смисли аксіологічно амбівалентні через свою глибоку синкретичність. У темі 5 як про приклад саме такого функціонування конотацій (спектра супутніх значень) сакрального згадувалося про те, що прадавні боги, духи, демони були непередбачувано суб’єктивні й могли виступати як причиною благополуччя, впевненості, відчуття захищеності, так і причиною нещасть, страху. Саме тому давня міфологія фактично ніколи не дає своїм богам моральних оцінок, вони “не бачаться” давньою культурною свідомістю в етичному плані, а їхні “вчинки” ще не оцінюються в категоріях людської моралі. З тієї ж самої причини в культурній свідомості ще і до сьогодні взаємно корелюються, співвідносяться смисли народження і смерті (наприклад, коли мислиться, що смерть — то є крок до народження в іншому світі, тілі тощо; або, за положеннями багатьох сучасних релігій, ритуального “очищення” потребує не тільки той, хто торкався до небіжчика, а й породілля). Звісно, в давніх культурах взаємозумовленість, зближеність смислів народження і смерті була значно виразнішою і практично реалізувалася, наприклад, у поширенні різноманітних ініціацій, сенсом яких завжди були “смерть” людини в одній подобі, соціальному статусі, віковій категорії, імені і т.д. та її наступне “народження” в іншому статусі, як “іншої” людини. Ще один приклад позитивно-негативного нерозрізнення сакрального в первісній культурі — надзвичайне поширення так званої імітативної магії та первісного імітативного ж мистецтва. Імітація, ілюзія, вигадка, які насправді не забезпечували матеріальний аспект людської життєдіяльності, але викликати сильні переживання, емоції, зближувалися зі своїм, так би мовити, реальним прототипом, наділялися не меншим сенсом. З розвитком же культурного простору, становленням морально-етичних та правових відносин різноманітні імітації потрапляють до сфери аксіологічно негативного, піддаються моральному осуду або й правовому покаранню. На поверхні тут засудження всіляких підробок, від фальшивомонетництва і привласнених інтелектуальних ідей до демонстрації “фальшивих” почуттів та нещирих ідейних переконань. Але глибше можна побачити й такі цікаві речі, як, наприклад, напівприховані негативні асоціації, пов’язані з мистецтвом, що проглядають у семантиці поняття “штучний”, яке походить від польського sztuka, тобто мистецтво (порівняймо рос. “искусство — искусственный)”, у зневажливій семантиці й самому контексті використання таких, наприклад, виразів: “Як у кіно!”; “Ну що ги театр тут розігруєш!”; “Тоді іншої заспіваєш!” тощо.
Таким чином, найранніші аксіологічні пласти культурних смислів мають амбівалентний, і через це позаморальний (ще раз підкреслимо: не «моральний, а саме позаморальний або, навіть точніше, неморальний, доетичний) характер, бо джерелом сакральних смислів є переживання реальності природного, космічного порядку, що відбувалося “до” будь-якого етичного розрізнення. Іншими словами, переживання первинної сакральності відтворює переживання космічного упорядкування, і тому генетично сакральна аксіологія в принципі позаморальна. Адже світовий порядок не є етичним за своєю природою, про нього можна сказати тільки те, що він є.
Важливо зберігати увагу, що така “нерозбірливість” первинної сакралізації, відсутність етичного розрізнення, відсутність морально-правової складової в первісній культурі мають своєю причиною саме нерозвинутість культурного смислового простору, його елементарність і примітивність, що зумовлені “раннім віком” культури, неповнотою її реалізації. Людина тих часів значно більшою мірою, ніж людина сучасна, перебувала в ще докультурній, природній реальності, тому вона більше переживала своє існування і менше його осмислювала, ніж людина наступних епох. Цікаво, що в сучасній правовій сфері сильне емоційне переживання враховується як таке явище, що заважає людині діяти відповідно до вимог моралі і закону, — згадаймо формулювання “злочин, скоєний у стані афекту”. Отже, і до сьогодні там, де нуртує сильне переживання, пристрасть, афект, значно менше залишається місця для етики, моралі та права. Саме тому значну кількість порушень морально-етичних норм (а нерідко і законодавства) подибуємо саме там, де вирують пристрасті: пристрасті кохання, віри, влади…
З часом (хронологічно цей момент можна пов’язати з розпадом первинного культурного синкрезису) в процесі розширення і поглиблення культурного простору первинні синкретично-амбівалентні сакральні смисли почали розділятися на позитивно сакральне і негативно сакральне. Пов’язані з наявністю, цілісністю, збереженням, повнотою, достатком, істинністю (тобто, в певному розумінні, гарантіями виживання та життєдіяльності людини) аспекти сакрального почали асоціюватися з благом, добром, оцінюватись як позитивні й поступово набувати значення моральних норм. Ті ж значення, що функціонували в контекстах осмислення відсутності, втрати, неповноти, недоліку, імітації, ілюзії, почали поступово дедалі більшою мірою співвідноситись зі злом і чимось небажаним, а з часом — етично негативним або й морально забороненим.
(Цікаво звернути увагу на багатозначність слова „добро” В українській мові. Окрім більш поширеного на сьогодні Вживання його для означення абстрактного поняття блага, Воно ще в недавні часи широко Використовувалося також і для означення матеріальних цінностей, багатства. Зрештою, і сучасні люди іноді вживають це слово В неофіційному мовленні саме в такому значенні, чудово розуміючи, про що йдеться в таких, наприклад, Виразах: „Скільки добра назбиралось!” або „Багатенько цей чолов’яга собі добра нажив!” Глибинні Ж мовні асоціації зла саме з втратою, відсутністю проглядають у таких словах, як „злидень” — той, хто нічого не має, „злодій” (крадій) — той, хто „зло діє”, тобто краде, Відбирає, робить дещо цінне відсутнім, утраченим для колишнього господаря. В ширшому за значенням „злочинець” зрештою так само присутня семантика відбирання, порушення, руйнування певної наявної до злочину повноти, цілісності, гармонії або й самої наявності, присутності чогось (речей, прав, здоров’я або й Життя іншої людини чи людей). Слово Ж „добро”, ще раз до нього повернімося, семантично зближується саме з існуванням, наявністю, реалізацією. Навіть, зверніть увагу, коли ми кажемо „Добро!”, погоджуючись або даючи згоду на щось (існує і таке вживання цього слова в неофіційному мовленні), то, знову Ж таки, тим самим уможливлюємо якусь подію або визнаємо право на існування певної ідеї, думки, позиції.
Отже, первинні сакральні, тобто взагалі важливі, значимі, помітні події, речі, процеси тощо почали поступово осмислюватися й аналізуватися з точки зору їх бажаності — небажаності, корисності — шкідливості, припустимості — неприпустимості і т.д. для людської культурної спільноти. Позитивно сакральне, як корисне і бажане, почало задавати вектор спрямування волі, намірів, прагнень і зусиль, утворюючи і формуючи спочатку традицію людської поведінки в соціумі, а з часом і повноцінний феномен моралі та права.
Слід згадати, що негативно сакральні переживання при цьому було використано для створення культурної ієрархізації і впорядкування “антикультурних” по суті понять зла, хаосу, відсутності й деструкції. Неупорядковані й деструктивні сили, що спрямовані до відсутності і небуття, що протистоять культурі як наявності і структурі, також осмислюються культурою, приймаються нею у смислову опозиційну структуру, іменуються та упорядковуються. Уможливлюється ж така парадоксальність тим, що етична рефлексія, подрібнюючи первинні синкретичні смисли, розвела категорії морального блага і порядку як такого. Внаслідок цього (а також, звісно, завдяки природному закону взаємозв’язку всього з усім) образи морального зла також дістали можливість внутрішньої упорядкованості в культурній свідомості. Іншими словами, щоб отримати змогу упорядкувати і систематизувати поняття зла, культурна свідомість мала розмежувати як такі поняття блага і порядку (звичайно, йдеться нe про їх протиставлення, а про поділ суто поняттєвий), і тоді стало можливим поєднання (в певному кроці перманентного культурного смислотворення) не тільки блага і порядку, а й зла і порядку.
Хоча ієрархії негативних понять і смислів, як правило, майже симетрично відтворюють ієрархії понять і смислів позитивних, однак, як уже говорилося, морально-правова культура значної частини людства протягом уже багатьох століть керувалася інтеннією до позитивних сил блага, добра, порядку. Слід ураховувати, що уявлення людей про добро, моральність, правопорядок і пов’язані з цим норми життєдіяльності мають конкретно-історичний характер. Іншими словами, ідеальні уявлення моральної і правової свідомості різних культур і культурних епох різняться між собою, і іноді досить суттєво. У цьому контексті можна звернути увагу хоча б на розбіжності морально-етичних норм міжособистісної комунікації в так званій традиційній культурі (іноді таку культуру називають ще сільськогосподарською) і культурі сучасній.
Як правило, за морально-етичними нормами традиційної культури людина сприймається й оцінюється не стільки як самодостатня індивідуальність, скільки залежно від того, яке місце вона займає в суспільстві. Представники традиційної культури, як правило, не поділяють ідеї рівності та невід’ємних прав людини. Моральні імперативи, норми поведінки в традиційній культурі визначаються не “загальнолюдськими” цінностями, а корпоративно-общинними інтересами. Власне, навіть саму себе людина в такій культурі усвідомлює не стільки самодостатньою особистістю, скільки частиною цілого, яким є суспільство, і не уявляє свого життя поза своєю суспільною нішею. Велике значення в традиційній культурі мають різного роду ритуали і символічна поведінка, дотримання яких також унормовується в морально-правовому аспекті.
Натомість людина сучасної культури схильна керуватись узагальненими моральними настановами при спілкуванні в межах усієї соціальної вертикалі (наприклад, сучасні етичні норми вимагають однаково ввічливих форм спілкування людини як зі своїм керівником, так і з підлеглими). Вона прагне до максимального вияву своєї індивідуальності на всіх рівнях — від професійної діяльності до одягу. Порівняно менше значення мають для неї й усілякі комунікативні ритуали.
Для суспільства з традиційними культурними нормами моралі й регулятивними принципами характерним є переважання аскриптивних, партикуляристських, дифузних моделей психологічних установок та мотивації поведінки людини в комунікативних ситуаціях. Для суспільства ж із сучасною культурою (індустріального та постіндустріального типів) характерним є переважання зорієнтованих на досягнення, універсалістських і специфістських моделей установок та мотивації поведінки.
Деякі наведені терміни потребують пояснення. Аскриптивність — досягнутість, партикуляризм — універсалізм, дифузність — специфічність є парами понять, що використовуються для визначення ціннісної мотивації поведінкових реакцій людини. Аскрипція, аскриптивний (від англ. ascription — приписування) — термін, введений Р. Лінтоном і прийнятий для означення сприйняття людиною іншого індивіда та ставлення до нього залежно від природно належних йому, “приписаних” якостей, з якими людина ніби ідентифікується: вік, стать, походження, колір шкіри і т.д. Опозицію до аскрипції становить досягнення (англ. achievement), що означає орієнтацію при сприйнятті індивіда на його реальні індивідуальні успіхи, поведінку, досягнення як громадянина, особистості, професіонала і т.д. Згідно з морально правовими нормами сучасних культур, соціальний статус людини визначається переважно її особистими реальними успіхами й досягненнями, а не аскриптивними, приписаними їй ознаками, які мають велике значення в культурах традиційного типу. Тобто морально-правове оцінювання людини в сучасній культурі не враховує таких аскриптивних характеристик, як стать, національність, походження тощо.
Іншою опозиційною парою є партикуляризм — універсалізм. Партикуляризм означає моральне обгрунтування вибору тільки людей з певними аскриптивними ознаками з усієї множини тих, хто в принципі є придатним для якоїсь міжособистісної взаємодії. Принцип же універсалізму означає, що для людини однакову цінність становлять будь-які об’єкти (люди), що мають необхідні саме дія даної взаємодії (і тільки для неї) ознаки та характеристики. Так, універсалістськи орієнтований лікар у принципі може лікувати будь-яку людину, що потребує медичної допомоги. Лікар же з партикуляристською установкою визначає “своїх” хворих за кольором шкіри, належністю до “свого” племені, релігії тощо.
Опозиція дифузність — специфічність визначає міру повноти, цілісності, а також конкретності або абстрактності у сприйнятті людиною свого партнера по взаємодії. Дифузність означає бачення й оцінювання партнера по комунікативній взаємодії як конкретної, “саме цієї” людини з усім комплексом її аскриптивних ознак у будь-якій ситуації. Переважно дифузно, наприклад, сприймають один одного члени родини або общини. Специфічність же означає сприйняття партнера, так би мовити, функціонально, ситуативно. До уваги береться тільки те з його особистості, що має значення саме для проведення даної взаємодії.
Неважко помітити, що існує певне зближення між аскриптивною, партикуляристською, дифузною мотивацією поведінки, з одного боку, і між орієнтацією на досягнення, універсалізмом, специфічністю сприйняття партнера взаємодії — з іншого. Аскриптивна оцінка людської особистості, тобто оцінка за віком, статтю, расовою, національною, кастовою належністю і т.п., характерна, як уже говорилося, для представників традиційної культури. В ній же партнер по взаємодії завжди сприймається також дифузно, тобто як конкретний член соціокультурного утворення, а обирається партикуляристськи, — це означає, що не всі об’єкти з рівними саме щодо даної ситуації взаємодії ознаками і властивостями будуть до неї, так би мовити, “допущені” людиною-суб’єктом. У сучасній же культурі людина сприймається не аскриптивно, а з акцентуванням уваги на її власних досягненнях як професіонала, громадянина, сім’янина і т.д. Сприйняття і характер взаємодії з партнером зумовлюються також універсалізмом і специфічністю. Специфічність може виявлятися, наприклад, у тому, що в сучасній культурі ставлення репетитора (вчителя) до потенційного учня визначається тільки характером замовлення (потрібним предметом) і платоспроможністю, а принцип універсалізму зумовлює сприйняття репетитором будь-якої людини, що має бажання скористатись його послугами та оплатити їх, як потенційного учня. В традиційній же культурі вчитель міг відмовити в наданні своїх послуг людині “не тієї” статі, віри, національності (партикуляризм), оскільки сприймав її не просто як потенційного клієнта, а як саме цю людину з урахуванням усіх її аскриптивних якостей (дифузність). Фактично те саме спостерігається і в правовій сфері: в минулому можливість вступу до навчального закладу обмежувалася не тільки матеріально, а й такими несуттєвими на сьогодні аспектами, як стать, походження, віросповідання.
Звісно, всі зазначені історично зумовлені особливості в морально-правовій сфері мали і мають свої причини. З’ясуємо це на прикладі.
Від типу культури залежать спосіб нагромадження і передачі досвіду та знань, форми освіти (в най ширшому розумінні). В традиційній культурі відсутня соціальна система загальної обов’язкової освіти, а отже і загальна грамотність, ще не є загальнодоступною річчю книга, немає сучасних інформаційних технологій (радіо, телебачення, мультимедійні засоби). Тож знання передаються здебільше у формі усної традиції, а резервуаром нагромадження знання, його експертом та ретранслятором виступають старші люди та люди з високим соціальним становищем. Крім того, традиційна культура характеризується значною стабільністю і незмінністю протягом тривалого часу різноманітних виробничих технологій та побуту. Наприклад, онуки або й правнуки могли користуватися такою самою сохою або таким самим гончарним кругом, як і їхні діди та прадіди, а онука вишивала собі сукню за бабусиними зразками. В такій маломобільній культурі обсяг життєвого досвіду і знань нагромаджувався здебільше відповідно до прожитих років, бо зміст необхідних знань і характер життєвих ситуацій залишалися майже незмінними. Таким чином, старша людина була носієм надзвичайної культурної цінності — досвіду і знань. Звідси і властиве традиційній культурі надання морально-правової переваги людині старшого віку (старійшинам, аксакалам тощо). Сучасна ж культура використовує загальний знаковий спосіб ретрансляції знання, не опосередкований особистісним авторитетом старшої людини. Тексти сучасної культури зберігаються в книжковій та електронній формах, знання передаються спеціалізованим соціальним інститутом освіти, інформація ретранслюється сучасними технологіями. Таким чином, цінність для соціуму в сучасній культурі являє собою професіонал, фахівець у своїй галузі, незалежно від віку. А швидкі зміни технологій значно нівелюють колишнє уявлення про досвід як про тривале в часі нагромадження знань. (Звісно, це стосується передусім виробничих (у найширшому розумінні) технологій та, дещо меншою мірою, — побутової сфери і, можливо, найменш зачіпає сферу гуманітарного знання.)
Слід зауважити, що навіть сучасна культурна ментальність може містити окремі елементи традиціоналізму. Можна згадати хоча б досі використовувану в шкільному (і не тільки) вихованні моральну настанову “поваги до старших” замість культурно більш актуального заклику “поваги до людини” як такої, незалежно від її статі, віку, раси і т.д. Досить міцні позиції традиційна моральна ментальність усе ще має і в окремих аспектах побутово-родинних взаємин.
Слід також зауважити, що здатність морально-правової культури до історичних змін зумовлюється насамперед тим, що, на відміну від трансцендентних і іманентних смислів, сакральні і профанні смисли, які задають морально-правовий простір, не є онтологічними якостями об’єктів, тобто не пов’язані з природою об’єкта як такого, а виникають у структурі ціннісних відношень у тому або іншому контексті. Інакше кажучи, сакральне і профанне не є закріпленими за об’єктом властивостями, які людина може адекватно розпізнавати, поступово нагромаджуючи знання. Це, навпаки, властивості, які об’єктові приписує людська свідомість, якими вона його наділяє. А оскільки свідомість мас культурно-історичний характер, то, відповідно, зі зміною культурних епох суттєвих змін зазнає і морально-правова культура.
Один із засновників сучасної синергетичної наукової парадигми, всесвітньо відомий російсько-британський учений Ілля Пригожий писав, що “цінності — це коди, котрі ми використовуємо, щоб утримати соціальну систему на певній лінії розвитку, яка обрана історією. Системи цінностей завжди протистоять дестабілізуючим ефектам флуктуацій, котрі породжуються соціальною системою”. Таким чином, системи цінностей можуть змінюватися (хоча і за певними закономірностями), а майбутній образ морально-правової культури може бути представлений у багатьох варіантах.
Феномен культурно-етичного песимізму та його причини є ледь не правилом гарного тону сьогодні (як і протягом майже всієї людської історії) є невдоволення сучасністю.
Побутує невиразне, але досить поширене й активно діюче у сфері іміджу уявлення, ніби людина культурна, інтелігентна, духовна просто-таки повинна бути незадоволена сучасною культурою — інакше сумнівною стає її власна претензія на високий культурний рівень.
Але що саме не задовольняє багатьох у сучасній культурі? Відповідаючи на таке запитання, незадоволені сучасністю, як правило, говорять про те, що сучасна культура жорстока, негуманна, бездуховна і т.п. При ньому посилаються для порівняння на “високі” культури минулого. Але чи справді с підстави для оцінки такого порівняння не на користь сучасної культури?
Критичне ставлення до сучасності було характерним для людства протягом усього його існування. Вже в сивій давнині, в міфах, які відбивали уявлення тогочасних людей про історичний процес, найкращі, “золоті” часи людства, як правило, відносилися в минуле. Представники фактично всіх прадавніх культур були переконані, що в “їхній” час люди і, відповідно, життя стали гіршими, ніж були колись. Причому йшлося про “погіршення” людської природи та життя як на рівні макроісторії, тобто протягом значних відрізків часу, від епохи до епохи, так і на рівні, так би мовити, мікроісторії, тобто протягом індивідуального людського життя.
Значна частина людей старшого віку завжди була схильна вважати, що “колись”, тобто за часів їхньої молодості, люди були кращими (більш порядними, працелюбними, добрими тощо), мистецтво ліпшим, розваги пристойнішими і т.д.
Однак така досить поширена негативна у віковому ракурсі динаміка світосприйняття пояснюється здебільше суб’єктивними чинниками. Не секрет, що на суто психологічному рівні багатьма людьми категорії людської молодості і старості сприймаються як позитивний (молодість) і негативний (старість) члени ціннісної опозиції. Молодість асоціюється з цінностями краси, здоров’я, можливістю продовження ролу, значною свободою життєвого вибору (професії, стилю життя, партнера і т.д.). Старість же пов’язана із значними втратами фактично в усіх зазначених позиціях. З віком часто приходять хвороби, які суттєво можуть впливати на індивідуальне емоційне тло світосприйняття і світорозуміння. З роками в людини, як правило, поступово зменшується кількість варіантів різноманітних життєвих виборів, а на виправлення зроблених помилок залишається все менше часу і, відповідно, можливостей. Крім того, з віком часто приходить розчарування від невиконаних життєвих планів, життєвий досвід позбавляє численних оптимістичних ілюзій. Цікаво, що навіть матеріальний світ, який людина бачить навколо себе в молоді роки, в буквальному значенні виглядає яскравішим. Пов’язаний цей факт із тим, що рогівка людського ока з часом поступово жовтіє і тому кольори, які бачить літня людина, справді часто є менш свіжими, контрастними, живими і яскравими, ніж ті, які вона бачила навколо себе раніше. В історії мистецтва відомими є ситуації, коли літній художник починав раптом виявляти незадоволення колоритом написаних у молоді роки картин. А інколи і намагатись “виправити” ту чи іншу ранню роботу, як то було, наприклад, з І. Рєпіним.
На рівні повсякденних розмов про те, в якому ціннісному та моральному напрямі (негативному чи позитивному) розвиваються людські відносини, суспільство, культура загалом, можна іноді почути аргументи, що починаються зі слів: “Колись я не боявся…” (наприклад: повірити людині, піти сам до лісу, вийти ввечері на вулицю тощо). Але слід розуміти, що навіть якщо все сказане цілком відповідає дійсності, то це ще не означає, що причини подібних суб’єктивних змін світовідчуття пов’язані тільки з погіршенням у суспільстві рівня безпеки, моралі тощо. Адже можуть бути й інші цілком логічні пояснення таких фактів. Так, у свої молоді роки людина, можливо, не мала необхідності вирішувати занадто важливі справи: не мала настільки відповідальної посади, щоб хтось міг хотіти скористатися її довірою з нещирими намірами; не розпоряджалася такими матеріальними благами, щоб ризик обману був значним. Скажімо, вирішити повірити приятелю-студенту в тому, що він післязавтра віддасть позичені у вас сьогодні чотири гривні, значно легше, ніж буде колись через тридцять років довіритись тому ж самому колишньому співкурснику в тому, що без особливих вагань і ризику, і навіть без нотаріального оформлення ви можете позичити йому на два місяці ті гроші, що їх ви кілька років збирали на придбання квартири для власної родини (навіть те, що він таки вчасно повернув колись ті чотири гривні, видаватиметься недостатнім аргументом, щоб беззастережно повірити на слово і в цій ситуації). Або: цілком зрозуміло, що в молодої людини можуть бути й інші потреби та пріоритети, крім власної безпеки, які змусять її вийти пізно ввечері на вулицю, навіть не згадуючи про цілком реальні ризики. Слід ураховувати й те, що молода людина справді може почуватися іноді безпечніше від літньої хоча б з тієї причини, що в разі небезпечної ситуації їй суто фізично легше постояти за себе або хоча б утекти від нападника.
Хоч як парадоксально, але іноді можна припустити, що деяких “незадоволених” сучасністю людей не задовольняє якраз високий порівняно з попередніми історичними епохами рівень духовності й терпимості в сучасній культурі. Ось, наприклад, як наприкінці 80-х років XX ст. поет Віктор Коркія передає характерні сновидні візії досить типової “незадоволеної” людини:
Как приговор, звучит прогноз погоды.
Старуха спит в метро и видит сны,
Как в полночь прогрессивные народы
Сжигают поджигателей войны.
Уже на их зловещие фигуры
плеснул бензином инвалид-вахтер,
и 20 килограмм макулатуры
она бросает в праведный костер.
Український дослідник культури А. Макаров так прокоментував цей уривок: “Агресивна енергія середньовічного мракобісся візуалізується тут у спримітизованих масовою пропагандою образах ворогів і благородних добродіїв”. Власне, фантасмагорична образність цього фрагмента має цілком реальні культурно-історичні джерела — в минулій культурі спалення людини було абсолютно легітимним культурним ритуалом, що означав цілковите засудження панівною соціальною ідеологією думок, переконань, належності або способу життєдіяльності цієї людини. Останнє європейське автодафе, до речі, відбулося у Валенсії у 1826 p., тобто менш ніж два століття тому. Цього часу, очевидно, виявилося недостатньо, щоб із свідомості пересічної консервативної людини пішло уявлення про цей ритуал як про можливий, а з нашої мови повністю зникли агресивні емоційні штампи на кшталт “Стріляти (вішати) за таке треба!”
Вікові зміни світосприйняття не є єдиною причиною негативних оцінок культурної сучасності. Такий негативізм нерідко буває властивий і молодим людям. Основною причиною тут, як правило, виступає незадоволеність власним життям, поєднана з романтизованим і необ’єктивним сприйняттям далекого і (або) близького історичного минулого. Жодна сучасна людина, тобто людина, яка живе тепер, ніколи не жила в минулому, давнішому за роки її дитинства (до речі, жодна концепція реінкарнації, хоч як би до неї ставитись, у цьому факті нічого не змінює, оскільки йдеться про покладений в індивідуальній людській пам’яті життєвий досвід). Тож про більш далеке минуле вона має не досвід, а уявлення, знає не стільки факти, скільки їх інтерпретацію. Велике значення тут має те, звідки саме, з яких джерел та наскільки об’єктивні, адекватні отримують люди інформацію, знання, уявлення, що утворюють у їхній уяві образ історичного минулого.
Більшість людей, починаючи з дитячих років, формують образи минулих історичних епох та часів навіть і тепер не тільки зі шкільних підручників (власне, оскільки ведемо мову саме про образи, а не знання — то навіть краще сказати не стільки з підручників), а з висловлених іншими, насамперед старшими, людьми думок і, в плані нібито більш індивідуального досвіду, з художніх творів історичного жанру — колись билин і сказань, тепер здебільше літератури та кінематографа. Про причини високих оцінок порівняно близького (часів дитинства і молодості) минулого людьми старшого віку вже йшлося. Але, можливо, навіть значнішу роль тут відіграють “історичні” художні образи, які некритично і безпідставно асоціюються з історичною реальністю.
За законами мистецтва сучасні література і кінематограф (як колись історичні билини та сказання) привертають увагу читачів і глядачів цікавими сюжетними колізіями та образами героїв з непересічною долею, яскравими почуттями, а що стосується майже обов’язкових позитивних героїв — то і благородними вчинками та нерідко прекрасною зовнішністю знаменитих акторів. За таких обставин читач або глядач знаходить в історичному творі людей і світ, що значно цікавіші (а також сильніші, благородніші і т.д.), ніж ті, що оточують його в реальному житті. Художня ілюзія реально формує образ історичного світу, минулого культурного часу більш привабливим порівняно з повсякденною сучасністю, що оточує людину. Створюється помилкове враження, що “колись” люди були більш цікавими, сміливими, щирими, благородними, чуттєвими, а в житті було більше краси, досконалості, відданості, вірності, шляхетності, кохання, благородства і т.д.
Цікаво звернути увагу на одну закономірність: усім відомі дещо іронічні фрази на кшталт “Як у кіно!” (майже те саме — “Як у романі”), які означають, що глядач розуміє різницю між світом реальним і світом художнім, віртуальним, застосовуються переважно для характеристики сюжетів на сучасні теми. Тут дається взнаки реальний життєвий досвід, який підказує, що життя складається також з буднів і повсякденності, а не тільки зі свят: що, наприклад, на кругосвітню подорож (а інколи навіть і тільки на романтичну вечерю) не завжди можна знайти гроші, а на пошуки вродливої дівчини, яку вчора випадково побачив на автобусній зупинці, — часу (бо, скажімо, насувається сесія); що у стосунках між людьми ви бачите більше “приятелів” і “знайомих”, ніж друзів, готових ризикнути один для одного життям, а кохання між вашими знайомими не завжди буває великим і вічним; що принциповістю і незалежністю позиції часто доводиться поступатися, “тримаючись” за робоче місце, щоб мати можливість годувати родину, і т.д., і т.п. Але коли йдеться про “історичні” сюжети та образи, то таке усвідомлення дистанції між реальністю й ілюзією практично зникає!
Слід погодитись, що сучасна людина не має і не може мати власного реального досвіду життя в минулих культурних епохах і вона не має змоги реально пережити повсякденність того часу і тієї або іншої культури, як вона переживає сучасну повсякденність. Оскільки ж досвіду тогочасної реальної повсякденності сучасна людина не має і за жодних обставин мати не може, то раціонально-чуттєвий життєвий досвід тут цілком заступається досвідом художнім, образним. Вона отримує тільки художньо сфабрикований і значною мірою штучно “святковий” образ минулої культури, який нібито перевершує сьогоднішню повсякденність. Але важливо зрозуміти й усвідомити, що реально тут виступають один проти одного, співвідносяться не минуле і сучасне культури, а художній образ свята і реальність повсякденності. Іншими словами, в суб’єктивних уявленнях сучасників минуле протистоїть і завжди протистоятиме сучасності, як, за словами Г. Маркузе (віднесеними ним до культури і цивілізації), вічне свято — холодній повсякденності, свобода — необхідності, дозвілля — роботі, утопія — реальності. Таким чином, культурне минуле у світосприйнятті сучасної людини — це завжди утопічне (ірреальне, віртуальне, неправдиве, недійсне, таке, що ніде і ніколи не реалізувалось і не реалізується) уявлення про життя як про абсолютну свободу, дозвілля і вічне свято, тоді як сучасна культура постає перед тією ж людиною реальним середовищем повсякденного життя з притаманними йому обов’язками, необхідностями, роботою, буденними проблемами тощо. Дуже точно таку різницю у сприйнятті минулого і теперішнього культури відображає мудра народна приказка: “Добре там, де нас нема”.
Хай там як, але вже міфічна свідомість прадавньої людини створювала образи надзвичайних людей, героїв, які жили і діяли в “золотий” та “срібний” віки історії. В релігійних концепціях таке світле минуле людства співвідносилося з образом Раю, Едему. Сьогодення ж асоціювалось із, наприклад, “залізним” віком (так, в індуїзмі сучасна епоха Калі-Юга — це “залізний вік ворожості і лицемірства”). В більшості світоглядних систем ішлося про невідворотну загибель людства, яка має статися внаслідок “теперішнього” погіршення людської природи, втрати “сучасними” людьми моральної та духовної досконалості. В міфологічних і релігійних системах практично всіх культур наявні мотиви “кінця світу”, “страшного суду”, апокаліпсису тощо.
Хоч як дивно, але простір наукової думки має багато спільного з міфологічним. Так, мислителі Модерну та Постмодерну також здебільше схильні до негативних оцінок своєї сучасності та перспектив майбутнього людства. Ось кілька цитат:
М. Бердяев: „ …Попереду страшна боротьба між особистістю і технічною цивілізацією, технізованим суспільством, боротьба людини і машини. Техніка завжди безжальна до всього живого та існуючого. (…) Машинізм хотів би замінити в людині образ і подобу Божу образом і подобою машини. Це не є створення нової людини, це є знищення людини, зникнення людини, заміна її іншою істотою, з іншим, уже не людським існуванням. …Відбувається дегуманізація людини. Ставиться питання: бути чи не бути людині, не старій людині, яка повинна долатись, а просто людині…”
А. Мамфорд: „Сучасне західне суспільство все більше перетворюється В „мегамашину” — до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який пригнічує особистість і перетворює її на бездушну деталь, що виконує належні їй обов’язки; особистісні зв’язки людей підміняються технологічними відносинами, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства”.
О. Шпенглер: „У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності — інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва — примітивними розвагами, глибоких почуттів — швидкоплинними емоціями”.
Винятками у цьому характерному незадоволенні людей сьогоденням с досить короткочасні, як правило, періоди, коли виникає і починає активно впроваджуватися в життя якась принципово нова, революційна за суттю ідеологія релігійного або суспільно-політичного характеру, якій вдається захопити досить значні маси суспільства, а також періоди панування офіційної провладної ідеології в моностильових культурах і тоталітарних суспільствах. У таких випадках саме потребою світоглядного обгрунтування і виправдання тотальних змін у житті суспільства і людини (які, до того ж, впроваджуються ціною людських життів і громадянського миру) або підтримання заведеного порядку зумовлюються позитивні оцінки нововведень чи панівного режиму. В суспільствах, що перебувають саме в таких періодах своєї історії, порівняння між минулим і теперішнім дуже поширені і після приходу носіїв тоталітарної ідеології до влади завжди робляться на користь сьогодення та майбутнього. Так було, наприклад, за радянських часів, коли “щасливим сьогоденням народу” та “світлим майбутнім” виправдовувалися принесені жертви та обґрунтовувалася правомірність і закономірність саме такого суспільно-політичного устрою.
Загалом же можна помітити, що за відсутності тиску з боку здатної до репресій влади (і світського, і релігійного типу) як пересічні люди, так і інтелектуали-мислителі частіше схильні до песимістичних оцінок розгортання історичного пронесу.
Об’єктивно ж мину



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Культурологія (Конспект лекцій)