Головна Головна -> Підручники -> Підручник Міжнародне право (Буроменський М.В.) скачати онлайн-> § 8. Односторонні акти держав

§ 8. Односторонні акти держав


Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і одностороннім шляхом. Односторонні зобов’язання можливі як для держав, так і для інших суб’єктів міжнародного права. Існування таких зобов’язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існування договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.
Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародного права, бо створюють міжнародні зобов’язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародного Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які “суд застосовує”, а не вичерпний перелік всіх джерел міжнародних зобов’язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобов’язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов’язання можуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктрина, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, такими не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб’єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.
Можливе існування таких односторонніх актів, як: визнання, обіцянка, відмова, протест.
Визнання — зобов’язання розглядати об’єкт, що визнається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кордонів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб’єкта від оспорювання існуючого становища, якщо тільки не відбуваються зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнення раніше визнаної держави та поява нового суб’єкта.
Обіцянка — зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді заяви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконання договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов’язана також із зобов’язанням змінити свій правовий статус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.) або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверенітет України від 16 червня 1990 р.). У деяких випадках міжнародні договори в якості обов’язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнання державою обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду).
Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у вигляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови першого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб’єкта та не створює зобов’язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди повинна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо можливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжнародних договорів – rebus sic stantibus.
Протест — акт, за допомогою якого суб’єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди. Протест може бути пов’язаний із порушенням прав як суб’єкта, що заявляє протест, так і інших суб’єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Протест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне право з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дипломатичних відносин, оголошенням persona non grata, відзивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.
Протест може мати суттєве міжнародно-правове значення як акт своєчасної та недвозначної заяви суб’єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії починаючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб’єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, “то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання”. При цьому суб’єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спору, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв’язання міжнародних спорів.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Міжнародне право (Буроменський М.В.)