Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 1.5. Еволюція соціально-психологічних знань про особистість і спілкування: як це відбувалося?

1.5. Еволюція соціально-психологічних знань про особистість і спілкування: як це відбувалося?


Соціальна психологія має своє коріння в стародавніх філософських ученнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму, які розробляли й досліджували спільну життєдіяльність людей. Стосовно людини основним предметом обговорення були правила її взаємин з іншими людьми, а також етична система норм поведінки, співвіднесена із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 pp. до н. є.) намагався розв’язати цю проблему в рамках етико-психологічної спрямованості взаємовідносин індивіда й суспільства. За Конфуцієм, людина повинна внутрішньо самовдосконалюватися, долаючи вплив спільнот, серед яких вона живе. Ще один китайський філософ Мен-Цзи (бл. 372—289 pp. до н. є.) зазначав, що народ є найважливішою частиною будь-якої держави. Взаємостосунки між ними мають грунтуватися на принципах справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених, на природі людини, яка є зазвичай позитивною, доброю.
Етична система норм, правил поведінки людини у взаємодії з групами була характерна для філософських концепцій Платона та Арістотеля. На думку Платона (428 або 427—348 або 347 pp. до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим за умови, шо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості й зумовлює її розвиток. Арістотель (384—322 pp. до н. є.) був принциповим противником диктаторського стилю у взаємостосунках індивіда й суспільства. За Арістотелем, держава є найвищою формою відносин. Проблематика взаємин висвітлюється філософом з позицій ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. Людину Арістотель трактує як істоту політичну, шо розумовою діяльністю добуває свої блага. її суспільне життя відбувається в межах держави, в рамках політичного спілкування, основними напрямами якого є: спілкування в рамках сім’ї, в контексті ведення суспільних справ, для обміну благами. Загалом, від Арістотеля і Платона паралельно йдуть і вживаються дві різні традиції соціальної думки, які значно пізніше стали називатися підходом, зосередженим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.
Історик і політичний діяч Греції Полівій (бл. 201 — бл. 120 pp. до н. є.) вважав, що позитивні форми взаємодії в державі (царство, аристократія і демократія) спрямовані на розвиток суспільства, а негативні (олігархія, тиранія і охлократія), навпаки, спричинюють панування сили неорганізованого натовпу, руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою. Римський державний діяч, оратор і мислитель Цицерон (106—43 pp. до н. є.) був переконаний, що держава — то здобуток народу, який є таким об’єднанням людей, котре пов’язане між собою згодою стосовно питань права і спільності інтересів.
В епоху Відродження розв’язання проблеми співвідношення соціального й індивідуального також пробуджувало намагання зрозуміти закономірності взаємодії та спілкування людей поміж собою й готувало підґрунтя для зародження перших соціально-психологічних концепцій. Для представників епохи Відродження основною постаттю в суспільстві була людина з її потребами, інтересами й запитами. Взаємостосунки в державі зумовлювалися й визначалися не знатним походженням людей, а активністю особистості, її шляхетністю, громадянським обов’язком. Усе це сприяло розвиткові гуманізму у стосунках між людьми, відновленню забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на особистість і суспільство, формуванню нового погляду на людину, що, своєю чергою, зумовило активізацію пошуку шляхів дослідження реалій соціально-психологічного буття, рушійних сил поведінки особистості, особливо питань місця людини в молодому капіталістичному суспільстві.
Н. Макіавеллі та Т. Гоббс стали попередниками сучасної політичної, тобто соціальної психології. їх вважають представниками песимістичних поглядів на природу людини. Вчення італійського суспільного діяча й мислителя Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.) базується на знанні природи людини, яка є складною й суперечливою, а підґрунтям її завжди був природний егоїзм. Н. Макіавеллі зазначав, шо людина не здатна позбутися хибних схильностей до вбивства, брехні, віроломства. Матеріальний інтерес є найбільшою причиною людських дій у взаєминах із соціумом. Саме з них складаються людські стосунки. Отже, ефективна взаємодія передбачає знання причин учинків людей, їхніх інтересів і прагнень, захоплень і психології. Макіавеллі вважав суспільство аморальним за своєю суттю, а владу — вищою цінністю, стверджуючи, що «мета виправдовує засоби». За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або збільшення індивідуальної влади. Виходячи з цього, взаємовідносини між самодержцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, який передбачає, звісно, покору правителеві, а не любов до нього. Правителеві не треба турбуватися про вибір засобів: він може без усяких докорів сумління використовувати всі способи аж до аморальних — убивство, зрадництво, підступність, брехню тощо. У своєму найвідомішому трактаті «Государ» Макіавеллі аналізує концепцію людини, основним стимулом поведінки якої є інтерес, що проявляється по-різному. Тут мислитель також дає поради щодо маніпуляції людьми. В подальшому термін «макіавеллізм» став використовуватися для визначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.
Англійський філософ — найвідоміший матеріаліст XVII століття — Томас Гоббс (1588—1679 pp.), визначаючи рушійні сили поведінки індивіда, обстоював думку про те, що людина за своєю природою є егоїстичною, отож її взаємостосунки з іншими особами характеризуються формулою «людина людині — ворог», «боротьба всіх проти всіх». І це є природним для неї. Саме тому тільки розвиток супердержави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі і з групою було ефективним і мирним, необхідно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Таким чином, на думку Т. Гоббса, взаємостосунки на рівні «державний правитель — підлеглі» характеризуються суб’єкт-об’єктними взаємовідносинами, тобто один наказує, інші — виконують, адже після того, як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носієві державної волі. В подальшому ідеї Т. Гоббса отримали значне поширення. Водночас їх критикували ті філософи, які вважали, що людина за своєю суттю є доброю, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри в природну доброту людини дотримувалися Русср, Дідро, Кант та ін. Послідовники Т. Гоббса називали прихильників такої позиції «романтиками». При цьому вони були переконані, що їхній власний погляд на природу людини є «реалістичним».
Голландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632—1677 pp.) свої етико-соціологічні погляди на взаємостосунки людей, на їхнє організоване життя в спільнотах пояснює роллю розуму, а можливість розв’язання суперечностей у спільній діяльності філософ вбачає у сфері психології, у приборканні афектів, підпорядкуванні їх розумові. Не стояв осторонь проблеми соціального-політичного й соціально-психологічного життя людей англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704 pp.), який вірив у те, шо кожна людина має певні природні права: право на життя, на особисту свободу, на власність. Погляди вченого на суспільні взаємостосунки спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, тобто люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, які прагнуть задовольнити.
Способи поведінки індивідів у групах були об’єктом уваги в працях французьких просвітників Ш. Монтеск’є, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо та iff. Так, філософські погляди Вольтера (1694—1778 pp.) на соціальні процеси в державі базуються на концепції «просвіченого правління» (ідеться про просвіту монархів, а не простолюду), в якому природні чинники індивідуальної поведінки у спільному житті відіграють помітну роль. Людські пристрасті стають вирішальними у взаємостосунках спільноти, адже індивід, прагнучи задовольнити свої потреби, об’єднується з іншими в організовані групи для спільного життя.
Англійський філософ Ісремія Беншам (1748—1832 pp.) продовжив розробку тези Т. Гоббса про те, що людина намагається знаходити задоволення й уникати страждань. Основним принципом поведінки проголошувалась оцінка всіх явиш залежно від їхньої корисності для окремого індивіда. Задоволення конкретних, часткових інтересів філософ розглядав як засіб досягнення максимального щастя для найширшого кола людей. Загалом суспільні інтереси розумілися як сукупність інтересів індивідуальних. Сучасник І. Бентама, філософ та економіст Адам Сміт (1723—1790 pp.) вважав, що добробут суспільства має базуватися на свободі дій кожного її члена відповідно до власних інтересів в економічній сфері. Тобто, якщо людям буде дозволено отримувати стільки вигоди, скільки їм вдасться, то вони почнуть шукати найраціональніші способи до цього. Отже, А. Сміт виступав як теоретик вільної, неконтрольованої економіки, заснованої на прагненні індивіда до задоволення власних інтересів, до економічної вигоди, конкуренції виробників. Він також вважав, що, хоча люди переслідують свої економічні інтереси, їх веде «невидима рука» на благо суспільства.
Із традиціями Просвітництва пов’язана громадська діяльність і літературна творчість Олександра Радищева (1749—1802 pp.). Передусім ідеали цієї епохи були близькі О. Радищеву своїм гуманізмом. У центрі уваги автора «Подорожі з Петербурга до Москви» є людина з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю. О. Радищев *ставить питання про особисту свободу людини, яке в покріпаченій Росії того часу набуло гострого політичного змісту. Отже, є цілком закономірним той факт, що письменника цікавлять взаємини між окремим членом суспільства та іншими людьми. При цьому психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення суспільних зв’язків людини, взаємовідносин між деспотичним правителем і його підданими, філософського осмислення Цих зв’язків, які, на думку Радищева, мають будуватися на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.
Українська філософська думка також не оминула проблем як Щодо впливу людей один на одного, так і їхніх традицій, звичаїв, стосовно ролі людини в розбудові суспільства. В перших пам’ятках Київської Русі («Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона, «Слово в новий тиждень після пасхи», «Притча про людську душу і про тіло» оратора й мислителя Кирила Турівського, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.) містяться цікаві відомості про соціальні відносини, спільну діяльність, психологічні особливості взаємодії і спілкування людей, їхні творчі здібності, вольові якості. Філософські та суспільно-політичні погляди вчених Києво-Могилянської академії зробили вагомий внесок у розуміння і осмислення проблем взаємодії людей у різних спільнотах. Туг працювали й читали курси С. Яворський, Ф. Прокопович. Г. Кониський та інші.
На думку філософа-просвітника Григорія Сковороди (1722— 1794 pp.), шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю. За Г. Сковородою, запорука людською щастя полягає в самопізнанні, виявленні своїх здібностей, природних нахилів. Саме на цій основі виробляється відповідний спосіб взаємовідносин у суспільстві. Важливими для розв’язання проблеми співвідношення індивідуального й соціального, пізнання сутності людини. її психології, власного місця в суспільному”житті та в системі міжособистісних стосунків є соціальні висновки Г. Сковороди, які він зробив, керуючись ідеєю «еродної праці»: природа визначила людині її «еродність» — природний нахил до певного виду діяльності; щасливою людина стає тільки тоді, коли збігаються її задатки з обраною сферою діяльності; суспільні негаразди й нещастя постають з того, що люди опікуються не своєю справою, беруться до праці, до якої «не лежить серце», немає здібностей і нахилів. За таких умов Г. Сковорода палко відстоює рівність у взаємостосунках між людьми незалежно від соціального становища.
Соціально-психологічних проблем не обійшли і представники Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров (1817— 1885 pp.), Пантелеймон Куліш (1819—1897 pp.), Тарас Шевченко (1814—1861 pp.) та інші, які у взаємостосунках між людьми, між особою і соціумом чітко відстоювали ідеали свободи, рівності, відкидали всі форми поневолення, заперечували гноблення одними інших. Так, за концепцією М. Костомарова, згуртовує націю в єдине ціле, в державу народний характер, незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народна маса може розглядатися як одна особа. Саме такою «єдиною особою» М. Костомаров вважав український народ. Проблему взаємовідносин індивіда й суспільства П. Куліш розглядав крізь призму «внутрішньою» і «зовнішнього», де «внутрішнє» — це «серце», а «зовнішнє» — це «голова». Т. ІІІевченко сповідував утвердження гуманних стосунків між людьми, коли добро переможе зло, коли люди стануть вільними.
Загалом розробка соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувала підґрунтя для розвитку соціально-психологічних ідей у рамках соціології, теорії еволюції та психології і сприяла появі перших соціально-психологічних концепцій «психологія народів», «психологія мас», «інстинктів соціальної поведінки» (середина XIX ст.).
Зародження соціології пов’язують з ім’ям французького філософа Огюста Конто (1798—1857 pp.) — родоначальника позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії і теології. О. Конт заявив про свій намір створити «систему позитивної моралі», маючи на увазі по суті соціальну психологію. Проте цей замисел він не встиг здійснити. Водночас О. Конт звернув увагу на такий парадокс: як людина може впливати на суспільство й сама формуватися піл його впливом? На думку вченого, психіка людини розвивається тільки в суспільстві, і її слід розглядати у взаємозв’язку із соціальним оточенням. Відповідно до позитивізму при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя необхідно використовувати той самий науковий підхід, що й у вивченні природного світу. Таким чином, попри деяку обмеженість такого підходу, О. Конт забезпечив певну основу для виникнення емпіричного напряму в галузі соціальних наук. Еміль Дюркгейм (1858—1917 pp.) — засновник французької соціологічної школи — дотримувався погляду, шо соціальні факти є зовнішніми стосовно індивідуальної свідомості й не залежать від неї. Саме тому «колективні уявлення» кожної спільноти формуються самі по собі. І хоча ці уявлення можуть виникати при взаємодії індивідів, їхні характеристики будуть іншими, аніж у індивідуальних уявлень, і від них не залежатимуть.
Вагомий вплив на розвиток соціально-психологічної думки зробили праці основоположника теорії еволюції Чарльза Дарвіна (1809—1882 pp.). Англійський вчений сформулював принцип природного добору, згідно з яким у боротьбі за існування виживають найбільш пристосованіші особи. За Ч. Дарвіном, людині властива розвинута здатність фізичної, соціальної і розумової адаптації до постійно змінюваного середовища, частина якого є соціальною (наприклад плем’я чи група). Виходячи з цього вияв емоцій має соціальну функцію за умов спілкування. Попри те, що дослідник приписував людині природну агресивність, він, як бачимо, визнавав роль соціальних впливів у формуванні індивідуальних моральних якостей. Послідовники Ч. Дарвіна звернулися до його теорії задля того, щоб використати її як основу для пояснення соціальних та соціально-психологічних явищ. На цьому грунті виник соціальний дарвінізм, який акцентував увагу на «боротьбі за існування» засобами міжособистісних і міжгрупових конфліктів. Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 pp.) вважається засновником соціального дарвінізму. Він використав дарвінізм для того, щоб довести перевагу одних соціальних груп над іншими. Таким чином, Г. Спенсер виправдовував війни, політику колоніалізму й будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.
На думку французького соціолога і криміналіста Габрієля Тарда (1843—1904 pp.), елементарний соціальний факт міститься не в межах одного мозку, а на стику кількох розумів, і це має вивчати інтерментальна психологія. Отже, загальна модель соціального передбачала взаємостосунки двох індивідів, із яких один наслідує іншого. У зв’язку з цим Г. Тард продовжує розвивати концепцію масового суспільства у своїй найважливішій праці «Закони наслідування», де він досліджує індивіда та його роль у суспільстві; підкреслює важливу тезу про те, шо суспільство є продуктом взаємодії індивідів; виходячи з логічного аналізу різних форм соціальної взаємодії, доводить, що їхня основа грунтується на асиміляції індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. За Г. Хардом, між індивідом і реальністю виникають суперечності, які він намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування, тобто процесу повторення різних форм соціального буття.
У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважається Лестер Франк Ворд (1841 — 1913 pp.), який вважав інтелект рушійною силою історичного розвитку. В його теорії містяться ідеї щодо взаємного впливу індивіда і суспільства, відмінностей між людиною і твариною (людина перетворює обставини свого життя, а тварина пристосовується до них), пріоритету цілеспрямованих (людиною ініційованих) процесів над природними.
В Росії соціальна психологія розвивалася під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї успішно пропагували такі представники психологічної школи в соціології, як М Михайловський, М. Кареєв. Так, Микола Михайловський (1842—1904 pp.) підкреслював вирішальну роль соціально-психологічного чинника в історичному процесі. Дієві сили цього поступу — герої і натовп, де перші управляють натовпом, його почуттями, інстинктами та ін. Стосунки між цими силами (героєм і натовпом) визначаються характером історичного моменту, особистісними властивостями героя, психологічними особливостями натовпу. В описаній у науковій літературі полеміці М. Михайловського з Г. Тардом (П. Шихірев та ін.) звертається увага на першість Михайловського в розробці психологічних проблем у соціології, на виокремлення ним таких психологічних чинників розвитку суспільства, як наслідування, суспільний настрій і соціальна поведінка. Водночас, на відміну від Тарда, Михайловсь-кий не вважав наслідування основним соціально-психологічним процесом, який детермінує психологію мас.
Микола Кареєв (1850—1931 pp.) продовжив розвивати психологічну лінію в соціології і ввійшов в історію соціологічної думки Росії як прихильник поєднання теоретичної соціології з філософією та психологією, в тому числі й соціальною психологією. Він неодноразово звертає увагу на важливу роль психології у поясненні суспільних явищ. Ці явища мають психологічне підґрунтя, адже вони виступають як продукт людської діяльності, у результаті якої втілюються в життя індивідуальні почуття, воля, уявлення, інтуїція, спосіб мислення. Учений вважав основним об’єктом соціальної психології процеси інтерментального життя. Водночас він не заперечував, що об’єктивований результат цієї взаємодії (релігія, наука та ін.) також піддається психологічному дослідженню. У своїх полемічних виступах М. Кареєв стверджував, що в суспільному житті, у діяльності велику роль відіграють інтелектуальний, емоційний і вольовий аспекти духовного світу людини. На його погляд, суспільство являє собою систему психічних і практичних взаємодій між людьми. Саме з таких позицій потрібно осмислювати взаємовідносини особистості й суспільства, розподіл праці, обмін послугами та продуктами людської діяльності, систему політичної влади тощо.
Певний внесок у розробку низки проблем соціальної психології вніс Георгій Плеханов (1856—1918 pp.) — революціонер, мислитель, засновник соціально-демократичного руху в Росії. Так, з позицій історичного матеріалізму він дав визначення поняттю «суспільна психологія». Зокрема, він розглядав її як конкретно-історичне і класове явище.
Із великого розмаїття перших соціально-психологічних теорій, які виникли на Заході в середині XIX століття, зазвичай виокремлюють три, найвагоміші: психологію народів, психологію мас, теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були німецькі вчені М. Лацарус, Г. Штейнталь і В. Вундт. Так, Вільгельм Вундт (1832—1920 pp.) стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. При цьому душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена в мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі. Схвально ставився до концепції «психологія народів» професор Харківського університету Олександр Потебня (1835—1891 pp.). Він дав філософське, етнопсихологічне обґрунтування виникненню, розвиткові мови та її ролі в суспільних взаємовідносинах. На думку вченого, мова і слово — це не лише засіб визначення думки, можливість спілкування, це також засіб творення свідомості, удосконалення думки — це водночас чинник етноформування і етноди-ференціювання. Отже, з мовою пов’язані прогрес у пізнанні, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками й можливість спілкуватися. Звісно, втрата народом своєї мови означає і втрату національної своєрідності. В цілому концепція «психологія народів» тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда на шкоду індивідуальній неповторності людини.
Представниками концепції «психологія мас» були французькі соціологи Г. Лебон та Г. Тард, італійський юрист С. Сігеле. Зокрема, Гюстав Лебон (1841 — 1931 pp.) підкреслював, що на зміну ері еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Дослідник відстоював позицію расового визначення, расової належності в розвитку цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Г. Лебон виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії, доводячи при цьому, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, яка, на його думку, за сучасних умов відтісняється від участі в історичному процесі. Такий стан справ він пояснював тим, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації посилює роль мас в історичному процесі. Г. Лебон виокремив основні ознаки маси — втрата відповідальності, знеособленість, інтелект, домінування почуттів над розумом. Ототожнюючи масу з натовпом, сформулювавши концепцію масового суспільства, Г. Лебон характеризує його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними управляє закон «духовної єдності народу».
Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на розв’язання проблеми психології мас, мають погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зигмунда Фройда (1856—1939 pp.), які найповніше викладені ним у прані «Масова психологія і аналіз людського Я» («Групова психологія і аналіз Его»). Структуру особистості, за 3. Фройдом, формують три іпостасі, інстанції: «Ід» (Id), або «Воно», «Его» (Ego), або «Я», і «Супер-Его» (Snper-Ego), або «Над-Я», ле «Ід» — не первісна, основна, найнейтральніша частина структури особистості, вона містить усе успадковане під час народження, її зміст майже цілком несвідомий; «Его», навпаки, підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у зв’язку із зовнішнім середовищем, соціальною групою й виробляє ефективні способи спілкування із зовнішнім світом; «Супер-Его» — цс, власне, моральні принципи людини, що визначають прийнятність або неприйнятність для неї того чи іншого способу поведінки. Остання частина структури розвивається не з «Ід», а з «Его» і є суддею та цензором. 3.Фройд виокремив і три функції «Супер-Его»: совість, самоспостереження й формування ідеалів. У соціальній групі індивіди замінюють свій ідеал «Я» на масовий ідеал, що втілюється у вожді. Такий психологічний механізм, як ідентифікація, саме і спрацьовує завдяки тому, що індивіди ототожнюють себе з лідером як своїм ідеалом. За 3. Фройдом та його послідовниками, стан незадоволеності собою, тривоги й турботи, які часто виникають у людини в процесі взаємодії, є емоційним відтворенням у свідомості індивіда боротьби «Воно» і «Над-Я». Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в себе захисні механізми: заперечення (якщо дійсність людині неприємна, то вона «закриває на неї очі», заперечує її наявність), придушення, стримування (цей механізм, на противагу запереченню, яке передусім стосується інформації, що надходить іззовні, належить до блокування внутрішніх імпульсів і погроз), раціоналізація (спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать моральним нормам), формування реакції (іноді люди приховують від самих себе мотив власної поведінки за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу), проекція (цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі), інтелектуалізація (намагання Уникнути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абстрактних термінах), заміщення (часткове задоволення неприйнятного мотиву яким-небудь морально допустимим способом).
3. Фройд звернувся до проблематики групової психології не випадково. Він нагромадив великий досвід, який став основою для розроблення положень психоаналітичної теорії, яка, своєю чергою, дала змогу по-новому підійти до пояснення низки соціально-психологічних феноменів. Отож його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі відомі соціальні психологи, ставлячи ім’я дослідника поряд із такими засновниками цієї науки, як Г. Тард, В. Мак-Дугалл, С Сігеле та ін. На противагу багатьом психологам, які вважали інстинкти підґрунтям соціальної поведінки, 3. Фройд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Саме тому все розмаїття інстинктів він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (або сексуальні), та інстинкти смерті (або деструктивні), що руйнують життя. При цьому суспільство розглядається як ворожа стосовно людини сила, яка придушує її інстинктивні імпульси. У результаті з’являються фрустрації. Захистити людей від природних небезпечностей і від знищення один одного може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей викликає в них небажані риси характеру. Таким чином, 3. Фройд виходить за межі психології особистості. Водночас, розглядаючи питання групової психології, 3. Фройд і його послідовники спиралися все ж таки на методологію психоаналізу, екстраполюючи поняття і принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. Основою в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових стосунків були психологічні механізми такої групи, як сім’я, сили, які об’єднують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується, як зазначалося вище, аналізу взаємин лідера й маси. Так, члени різних соціальних груп ідентифікують себе з їхніми лідерами, які виступають у ролі ідеалів — у подобі батька. Тобто будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, котрі вважають лідера власним ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, що втілюється у вожді. 1 якщо вождь у психології натовпу є суб’єктом персональних дій, а його свідомий вольовий акт полягає в нав’язуванні іншим власного образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Звісно, ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки й насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як своїм ідеалом. А за схемою 3. Фройда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією стосунків дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху й ненависті. При цьому соціальні почуття являються «перевернутими» почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером, подобою батька, є захисною реакцією, яка перетворює почуття ворожості індивіда на протилежні, соціально прийнятні. Саме тому зв’язки, які поєднують лідерів та інших членів групи, 3. Фройд вважає надзвичайно важливими для підтримки групової стабільності. 1 навіть важливішими, аніж зв’язки членів групи один з одним. Загалом, на думку 3. Фройда, саме в природі суспільства закладене намагання осіб, які перебувають при владі, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, котрі такої влади не мають. Водночас він відчував необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності. 3. Фройда вважають одним з останніх видатних мислителів, які намагалися будувати соціально-психологічну теорію без відповідного підкріплення емпіричними даними.
Вищезгадані автори поняття маси протиставляли еліті, вождеві, лідерові, здатним навести порядок у середовищі маси, повести її за собою. С. Московічі таким чином визначає сутність позиції щодо психології мас одного з них — Г. Лебона:
• натовп у психологічному розумінні являє собою людей, наділених людською спільністю, а не просто зібраних в одному місці;
• індивід поводиться як і маса, але він — свідомо, а маса — неусвідомлено, позаяк свідомість індивідуальна, а безсвідоме — колективне;
• незважаючи на революційний спосіб дій, натовп залишається консервативним, він завжди закінчує відновленням того, що зруйнував, оскільки для натовпу важливішим є минуле, аніж сучасне;
• маса, хоч би якими були її культура, доктрина чи соціальний статус, потребує вождя, котрий переконує людей не за допомогою доказів розуму чи сили, а як гіпнотизер — своїм авторитетом;
• комунікація має ірраціональну основу, колективні переконання й такий інструмент, як навіювання;
• політика за необхідністю не чужа фантазії, адже її метою є управління масами; вона має спиратися на якусь вишу ідею (революції, родини), котру впроваджують у свідомість кожної людини з маси доти, доки не навіють її.
Загалом концепція «психологія мас» базується на абсолютизації індивідуального в розв’язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства.
Прагнення з’ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів передбачала теорія інстинктів соціальної поведінки англо-американського психолога Вільяма Мак-Дугалла (1871 — 1938 pp.) та його послідовників. У книзі «Вступ до соціальної психології» В. Мак-Дугалл стверджує, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). При цьому значна увага приділяється стадному інстинктові, що утримує людей разом, адже на ньому грунтується більшість соціальних інстинктів. Під інстинктом, звісно, розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Для певного інстинкту, на думку В. Мак-Дугалла, характерна відповідна емоція (наприклад, інстинктові втікання — емоція страху). З короткочасного стану емоція перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Таким чином, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів. У цілому, вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, її” взаємодію із соціумом як похідні від вроджених особливостей індивіда.
Загальні висновки з підсумку викладених основних концептуальних засад соціальної психології є такими. Перш за все, треба визнати, що ці концепції підготували грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов’язаний із перетворенням соціальної психології/на емпіричну, експериментально-прикладну науку. їхнє позитивне значення також полягає в тому, що були відокремлені й чітко сформульовані справді важливі питання, які потребували вирішення. Це передусім співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки тощо. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники названих концепцій шукали шляхи перетворення його на таку спільноту, яка позбулася б своїх негативних, руйнівних сил. При цьому, окрім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони визнавали й інші можливості подолати суперечності між індивідом і суспільством. Зокрема, В. Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об’єднання в групу. А 3. Фройд, своєю чергою, висунув завдання повернути масі саме ті якості, які були притаманні окремому індивідові до його залучення до маси. Заслуговує на увагу й те, що в перших соціально-психологічних теоріях їхні представники від самого початку намагалися знайти підходи до розв’язання посталих проблем у площинах двох парин: психології і соціології. Щоправда, наближення до соціальної психології лише з психологічного або соціологічного підходу не дає вичерпних відповідей, якщо вони не пов’язані між собою. Цікавими є уявлення цих учених про майбутнє ідеальне суспільство, яке безпосередньо пов’язується з максимальною згуртованістю й загальною узгодженістю дій людей.
Водночас через низку причин жодна з цих теоретичних концепцій не змогла адекватно розв’язати основну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального. Обмежували погляд на соціально-психологічні проблеми такі чинники:
• абсолютизація існування «надіндивідуальної душі», принципу «колективістського» розв’язання суперечностей між людиною та суспільством (концепція «психологія народів»);
• ототожнення соціального (колективного) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизація індивідуальності (еліти, вождів) як гаранта розуму, порядку та прогресу (концепція «психологія мас»);
• розгляд поведінки людини, соціальних зв’язків, форм суспільного життя як похідних від природжених (біологічних) здібностей індивіда (соціально-психологічне вчення про інстинкти);
• той факт, то перші соціально-психологічні концепції не спиралися на дослідницьку практику, вони взагалі не базувалися на дослідженнях, а були лише роздумами з приводу соціально-психологічних проблем.
Однак «заявка» на можливість існування соціальної психології була зроблена. Мислителі вважали, що тільки тоді, коли індивіди самі починають контролювати свою «соціальність», стає можливим передбачення їхньої поведінки. При цьому стверджувалося, що колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за умови цілеспрямованого впливу на людей. Таким чином, відбувалося наближення до думки про організацію, регуляцію та управління натовпом. Отож динаміка соціального розвитку віл натовпу до групи як структурної одиниці організації є результатом загального поступу суспільства, а також зусиль учених — управлінців з організації групи й водночас різнобічного впливу її на індивіда. В цілому перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)