Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 1.5.1. У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології можна відокремити такі етапи:

1.5.1. У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології можна відокремити такі етапи:


• зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук (цей період розглянуто вище);
• відмежування соціальної психології від соціології та психології і оформлення її як самостійної галузі знання (кінець XIX — початок XX ст.);
• експериментальний період у розвитку соціальної психології (до 60-х років XX ст.);
• формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології.
Від перших теоретичних соціально-психологічних концепцій до перших підручників із соціальної психології, а від них до експерименту — таким є шлях, який можна позначити як виокремлення описової соціальної психології із філософії, соціології і загальної психології та оформлення її як самостійної галузі знання. Розглянуті соціально-психологічні концепції зумовлюють розвиток соціально-психологічного знання і являють собою основу для створення одних з перших підручників із соціальної психології, які побачили світ у 1908 ропі: «Соціальна психологія» американського соціолога Е. Росса та «Вступ до соціальної психології» англійського психолога, який переїхав до США, В. Мак-Дугалла. В американських підручниках називається ще одна дата, яка також вважається символічним започаткуванням соціальної психології як самостійної дисципліни: 1898 рік — проведення першого соціально-психологічного експерименту. Так, американський психолог Н. Триплетт звернув увагу на те, що велогонщики часто досягають кращих результатів за умови, коли вони безпосередньо змагаються один з одним, аніж тоді, коли проходять свою дистанцію самостійно, орієнтуючись лише на секундомір. Він також помітив, що середня швидкість руху велосипедиста на тій частині треку, де розташовані трибуни з глядачами, вища за середню швидкість руху на протилежній частині. Його експеримент з дітьми, яким було запропоновано намотувати волосінь на котушку спінінга, показав, що більшість дітей працювала швидше під час змагання один з одним, аніж на самоті. Висновок про те, що присутність людей впливає на поведінку і стан піддослідного, був опублікований в американському психологічному журналі, а сам автор набув репутації першого експериментатора. Однак дві «перші» полії не є першими, адже в 1897 році Дж. Болдуїн опублікував дослідження із соціальної психології. Відомі факти про те, що термін «соціальна психологія» використовувався для вивчення індивіда всередині суспільства ще в 1871 році. У принципі має значення не символічна дата самостійного утвердження соціальної психології, а факт наявності двох підходів до розв’язання соціально-психологічних проблем. Перший — індивідуалістський, тобто погляд на соціальну психологію крізь призму теорії інстинктів, а другий — колективістський, у традиціях психології мас. Подальше дослідження соціально-психологічних явищ пов’язується з максимальною згуртованістю, загальною узгодженістю дій людей, що є можливим за умов організації, управління та цілеспрямованого впливу на взаємодію. Соціальна психологія, зрештою, поступово переходить до нового етапу у своєму розвиткові — експериментального.
Експериментальний етап у розвитку соціальної психології невіддільний від теорії наукового управління, в царині якого було конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі усталених у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов’язана з ім’ям американського інженера-механіка Фредеріка Вінсіоу Тейлора (1856—1915 pp.), який вважається родоначальником наукового управління. Ф. Тейлор був переконаний, що максимальне процвітання роботодавця й кожного найманого робітника досягається в результаті контролю за процесом праці, який базується на таких принципах:
• використання наукових методів, відмова від застарілих «правил дія новачків»;
• жорсткий добір працівників, які мають необхідні для певної роботи фізичні якості й розумові здібності;
• підготовка, навчання й розвиток здібностей робітника, що і дасть йому змогу чітко слідувати встановленим процедурам;
• використання фінансових стимулів, які мають гарантувати виконання роботи відповідно до приписів (розпоряджень);
• покладання відповідальності за планування та організацію роботи на керівника, а не на робітника.
Концепція Ф. Тейлора зорієнтована не на маси, а на конкретного робітника, розглядаючи його як об’єкт вивчення. Оскільки економічні стимули (тобто гроші) є для робітника, на думку Ф. Тейлора, найважливішими, то він саме їм надавав перевагу, а внутрішній бік мотивації, пов’язаний з інтересами, ідеалами, ціннісними орієнтаціями працівника, залишався поза увагою дослідника. Не надавав Ф. Тейлор певного значення і психофізіологічним проблемам праці. Будучи переконаним у величезному значенні професійного добору, однак не маючи певних знань у галузі психології й фізіології, він не дійшов до психотехнічних способів добору. Ф. Тейлор не спромігся дати відповідь на запитання, чи може зовсім не навчена людина стати, приміром, токарем, оскільки його система мала справу з уже підготовленим робітником.
Представником класичної теорії управління, зокрема школи адміністративного менеджменту, був відомий французький інженер Аирі Файоль (1841 — 1925 pp.), який розробив принципи управління для організації в цілому, на відміну від Ф. Тейлора, в науковому управлінні якого основна увага приділялася виробничим системам. А. Файоль виокремив психологічні чинники підвищення продуктивності праці, такі як єдність керівництва, підпорядкування особистих інтересів загальним, ініціативність та інші. Загалом він сформулював чотирнадцять принципів управління, більшість з яких має й соціально-психологічний зміст:
• розподіл праці (цей чинник впливає на ефективність управління і сприяє розвиткові здібностей працівників і робітників);
• дисципліна (без неї не може добре розвиватися жодне підприємство); ‘
• повноваження і відповідальність (якщо управлінець має право віддавати накази, він, таким чином, бере на себе певну відповідальність за ці розпорядження);
• принцип єдиноначальності (для виконання будь-якого завдання, будь-якої дії робітник має отримувати накази тільки від свого керівника, то дасть змогу уникнути хаосу й суперечностей);
• єдність напряму і плану роботи для всіх (єдність керівництва);
• підпорядкування особистих інтересів загальним (інтереси одного співробітника або групи не повинні превалювати над рішенням основного завдання);
• принцип винагороди (якісну роботу слід справедливо винагороджувати, що сприятиме задоволенню потреб персоналу й фірми);
• «справедливість» (керівники повинні бути ввічливими, приязними і справедливими у ставленні до своїх підлеглих; справедливість, за А. Файолем, передбачає здоровий глузд, досвід і доброту);
• «централізація» і скалярний ланцюг (ієрархія) — що стосується першого принципу, то питання нейтралізації або децентралізації є питанням пропорції, пошуку оптимальності для певного підприємства; залежно від характеру керівника, надійності підлеглих і стану справи працівники мають право на ініціативу; загалом, згідно з цим принципом, визначається відносна важливість ролей керівника й підлеглого; щодо другого принципу, то ланцюг керівників віл гори донизу — це маршрут, яким пролягають комунікації, котрі починаються від керівників з максимальними повноваженнями, до тих, хто здійснює одну-дві функції управління; загальна сутність принципу полягає в підтримці командою комунікацій упродовж усього ланцюга;
• принцип «порядок» (робочі матеріали керівника мають бути в певному місці й у певний час, що дасть змогу уникнути незапланованих втрат);
• принцип тривалості перебування персоналу на посаді, стабільності складу персоналу (часта заміна співробітників є неефективною, вона позначається на якості роботи підприємства, фірми тощо, є причиною й наслідком поганого керівництва);
• ініціатива (це — джерело підприємницької сили, тому потрібно всіляко заохочувати ініціативних працівників, розвивати їхню ініціативу й підтримувати її);
• принцип корпоративного духу (керівник, який вміє задовольняти гонор підлеглих у найкращих його проявах, здатний підтримувати їхню ініціативу, набагато ліпший від того, котрий цього робити не вміє (або не хоче); гармонія, злагода персоналу, об’єднання інтересів співробітників і менеджменту — це велика сила; А. Файоль запропонував два способи досягнення корпоративного духу: намагання уникати чвар і розбрату серед підлеглих і опора на вербальні, а не письмові комунікації, в тих випадках, коли це спрощує і прискорює доведення інформації).
В цілому заслугою класичної теорії управління є те, що вона вперше поставила питання про дві функції управління, пов’язані з регуляцією технологічного пронесу й регуляцією людської діяльності. Якщо концепція «психології мас» пояснювала проблему управління як суб’єкт-об’єктне відношення (суб’єктом виступав той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об’єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже, з’являється можливість вибору місця роботи, змінює стосунки між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат уже не може діяти за старою схемою: «сила — підпорядкування». Ситуація конкуренції, постійного впровадження нових винаходів у виробництво, гонитви за максимальним прибутком спричинювала появу обов’язкової раціоналізації виробництва й відтворення робочої сили з мінімальною вартістю. А це, своєю чергою, вимагало зміни сутності самої концепції управління, де панівним стає, як було показано вище, поняття «продуктивність праці», яке розглядається як похідне від оптимальної організації соціальних дій і відносин у суспільстві. Представники нового напряму вважали, що єдиною силою, здатною впорядкувати стихію “поведінки, є система соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними й порядок у суспільстві. Виходячи з цього, нормативний порядок, тобто підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм, інтерпретується як реальність суспільства, як специфічно-соціальний чинник, або соціальна поведінка. А соціальна поведінка розглядається як взаємодія двох або більше індивідів на підставі усвідомлених установок та орієнтацій, зумовлених суспільними нормами.
Водночас розпочався пошук нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Перші роботи в цьому напрямку проводилися в рамках концепції людських стосунків. Яскравими представниками цієї теорії були М. П. Фоллетт і Е. Мейо.
Мері Паркер Фоллетт (1868—1933 pp.) особливу увагу приділяла аналізові динаміки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення планів та їх практичну реалізацію; прояву ініціативи індивідів, їх вмінню приймати рішення й утілювати в життя; використанню потенціалу всіх членів суспільства. Також вона цікавилася соціально-психологічними проблемами управління, зокрема дослідженням конфліктів, що виникають у групах; критикувала позиції представників наукового управління, побудовані на жорсткому розподілі праці; вважала, то виконання робітником за умов суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, хоча керівники, за М. Фоллетт, повинні надати робітникам шанс для розвитку і прояву власних умінь. Вивчаючи проблему лідерства в системі управління, вона стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має взяти на себе індивід, який краще від усіх розуміє проблеми, що склалися в управлінні, і пропонує шляхи виходу із проблемної ситуації.
Елтоп Мейо (1880—1957 pp.) — австралійський дослідник людських стосунків у менеджменті, так само як і М. Фоллетт, великою значення надавав ролі людського чинника в організації виробництва. Професор Гарвардської школи бізнесу часто-густо переоцінював цей фактор у промисловому управлінні, намагаючись привернути увагу вчених до специфіки людської поведінки в управлінській діяльності, яка здебільшого ігнорувалася концепцією наукового управління. Водночас Е. Мейо робив це для того, аби ідентифікувати соціальні і психологічні чинники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, учений дійшов висновку, що її причиною передусім стала відсутність взаємних контактів між трудівницями під час робочої зміни, а це впливало на їхню задоволеність працею. Щоб виправити ситуацію, було запропоновано ввести обов’язкові паузи для відпочинку людей упродовж усього робочого дня, завдяки чому ткалі спочатку перезнайомилися, а відтак стали спілкуватися, утворюючи дружні компанії. Дані експериментів у містечку Гоуторн дали змогу дійти нових висновків. Відомо, що перша частина експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. У ході експерименту було виокремлено дві групи робітників (одна з них — контрольна). Отримані результати стали несподіваними для дослідників: від поліпшення освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але від зменшення освітлення й погіршення освітленості рівень виробітку також зростав. Цікавим виявився результат і в контрольній групі (в ній умови праці не змінювалися): обсяг виробництва зростав і тут.
Проведена робота дала змогу дійти висновку, шо на продуктивність праці діють інші, невідомі чинники, які впливають набагато сильніше, ніж фізичне середовище. Таким чином, друга група експериментів була спрямована на виявлення інших факторів праці. Експериментальна група, членами якої стали складальники телефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, котрий записував дані експериментів і реакцію працівників. Дослідники змінили певні перемінні, які охоплювали час роботи, тривалість перерв, можливість освіжитися; завбачливо було усунено втручання зовнішніх чинників. Усіх працівників поінформували про мету дослідження. Коли учасникам експерименту вдалося стабілізувати соціальну ситуацію у групі, а група перетворилася на команду, відбулися важливі зміни: було доведено, що такі чинники, як монотонність праці, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але ж вони не с основними; найважливішим фактором було визнано згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Названі чинники проявлялися у взаємодії і спілкуванні поза роботою, у прояві активності в допомозі колегам тощо. В цілому було доведено й зафіксовано, що поведінка людей залежить не стільки від змін фізичного середовища, скільки від його соціального сприйняття, отож керівники повинні більше уваги звертати на емоційні потреби підлеглих, на задоволення соціальних потреб та інтересів людей, на процеси адаптації робітників до зміни ситуації. Науковим результатом Гоуторнських експериментів стало запропоноване Е. Мейо поняття «соціальна людина» на відміну від поняття «економічна людина», яке визначало ідею теорії наукового управління: якщо для «економіста» стимулом є фінансова винагорода, то для «соціальної людини» важливими є стосунки в робочій групі. Такий висновок лав дослідникові змогу стверджувати, що найважливішою характеристикою людини в системі управління є велике бажання бути свідомо пов’язаною з колегами по роботі і якщо управління ігноруватиме цей факт або якимось чином з ним боротиметься, це призведе до поразки менеджменту. Зрозуміло, дослідження Е. Мейо привернули увагу вчених до факту існування суб’єктивного ставлення індивідів один до одного, до роботи, умов праці в системі управління. При цьому людські стосунки стали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі і окремого робітника в цих контактах сприймали не лише як функціонера виробництва, а і як особистість із власними інтересами, почуттями, прагненнями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, де підкреслювалися технічні аспекти праці та передбачалося, що люди намагаються відповідати вимогам праці, Гоуторнський експеримент показав некоректність такого тлумачення: на поведінку працівників впливають не лише економічні чинники, але і їхні соціальні та індивідуальні потреби.
Центральне місце теоретико-прикладних досліджень у рамках теорії людських стосунків посідають такі соціально-психологічні цінності, як престиж, участь у спільних справах, робота у групі, яка перетворюється на джерело успіху індивіда. Науковий інтерес американського соціолога Чарльза Гортена Кулі (1864—1929 pp.) саме і становлять соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між людьми у групі. Він увів у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група» і одним з перших ловів, що група здатна здійснювати жорсткий контроль за трудовою поведінкою своїх членів. При цьому Ч. Кулі стверджував, що основа взаємодії зумовлюється психічною природою людини й суспільство не може функціонувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок однією людиною іншої. На його думку, первинні групи становлять основу суспільства; саме тут відбувається соціалізація індивіда, формування його власного світосприйняття, соціального досвіду, пізнання соціальної дійсності, ідеалів, цінностей. Ч. Кулі першим уводить до наукового обігу поняття комунікації, яке визначає як механізм наявності й розвитку людських стосунків.
Отже, теорія людських стосунків зробила крок уперед у плані осмислення соціальної поведінки людини. Водночас вона, так само як і концепція наукового управління, залишила без відповіді питання про те, які ще чинники, окрім названих, впливають на підвищення продуктивності праці. Звісно, система факторів, які визначають продуктивність праці, є набагато складнішою, аніж передбачали Ф. Тейлор і Е. Мейо: поведінка робітників залежить від комплексу чинників, коло яких, звичайно, не обмежується фінансовими стимулами (Ф. Тейлор) і соціальними потребами (Е. Мейо).
Подальші експерименти в галузі наукової соціальної психології пов’язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта, німецького психолога В. Меде. Ними були започатковані експериментальні дослідження з вивчення впливу групи на своїх членів під час виконання певної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (від англ. facilitate — полегшувати) та соціальну інгібіцію (від лат. inhibeo — стримую, придушую). Під час експерименту зафіксовано як поліпшення результатів чи продуктивності праці (ефект фа-силітації), так і їх погіршення (соціальна інгібіиія). Наступні дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, котрі впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ: характер завдань, які виконує людина; присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. Окрім цього, за присутності інших підвищується результативність простих різновидів діяльності і знижується — складних. З метою конкретизації характеру стосунків між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два різновиди ситуацій, які суттєво різняться. За ситуації, коли зміна поведінки індивіда відбувається в присутності інших людей, що поводяться пасивно, як глядачі, виявився ефект, котрий дістав назву публічного. Якщо поведінка індивіда змінюється в присутності інших, які беруть активну участь у цій діяльності, то говорять про коакційний ефект. При цьому коакцію як спільну дію, своєю чергою, відрізняють від інтеракції — взаємодії, що охоплює безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.
Характер експериментальних досліджень у західній соціальній психології визначала проблема, яка була пов’язана з вивченням ефекту впливу одного “індивіда на іншого, індивіда на групу або групи на індивіда. Саме тому для Ф. Олпорта соціальна психологія стала наукою, яка вивчала поведінку індивіда в тих ситуаціях, де ця поведінка стимулює інших людей або є реакцією на неї. Таке визначення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів привело до вибору основної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його ^поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. 1 відповідно до предмета і основної одиниці аналізу найдоцільнішим способом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (відомо, що позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука має не пояснювати, а лише описувати явища). Після Першої світової війни соціальний і науковий клімат США найбільше сприяв перетворенню соціальної психології в науку про людину. Дисципліна в основному відійшла від широкого соціального контексту й перемістилася в лабораторію, тобто ізолювала об’єкти вивчення від соціальних явищ. Стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвиненою технікою експерименту й математичною обробкою даних. Також були сформульовані вимоги до експерименту, які передбачали:
• зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення чіткого зв’язку між залежними і незалежними змінними;
• можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них;
• точне вимірювання цих реакцій і перевірку їх у повторних експериментах з обов’язковим застосуванням методів математичної статистики.
Виходячи з цього, організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам, згідно з якими мала чітко формулюватися гіпотеза. Власне, на перевірку гіпотези була спрямована процедура експерименту. При цьому гіпотеза зазвичай запозичувалася з інших галузей психології. Таким чином, експеримент був потрібен не стільки для її перевірки, скільки для її підтвердження, а сам він у цьому разі перетворювався на ситуацією міжособистісної взаємодії двох людей: експериментатора і піддослідного.
Названа побудова експерименту привела до появи цілої низки ефектів, один із яких відомий як «ефект експериментатора» (його очікування, знайомство з піддослідними, стать). Експериментатор здатен безпосередньо впливати на одержання тих чи інших результатів, наслідком чого може бути ефект передбачуваної оцінки, який виникає в піддослідного стосовно експериментатора і змушує його певною мірою діяти з експериментатором заодно. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної «лабораторної культури», тобто комплексу недекларованих правил поведінки експериментатора й піддослідного під час експерименту. Паралельно з «ефектом експериментатора» виявляється «ефект піддослідного», коли він ададітує свою поведінку до норм, які йому здаються прийнятними.
Одним з найважливіших результатів експериментального дослідження (кінець 20-х років XX ст.), яке тривало більш як десять років, стала поява відомої праці двох соціологів — американця В. Томаса й поляка, котрий згодом переїхав до США, Ф. Знанець-кого. Дослідники, вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували з Європи до Америки, встановили дві залежності, без яких неможливо було описати процес адаптації: перша — залежність індивіда від соціальної організації, друга — залежність соціальної організації від індивіда. Автори праці «Польський селянин у Європі і Америці» запропонували характеризувати два аспекти стосунків між особистістю і суспільством за допомогою понять «соціальна цінність» (для характеристики соціальної організації), «соціальна установка», «аттитюд» (для характеристики індивіда; це поняття також було введено до соціально-психологічної термінології). Уперше як емпіричну основу дослідження широко використовували особисті документи, зокрема, листи, біографічні і автобіографічні матеріали та ін. Соціальна психологія була визначена як «наукове дослідження установок». Саме тоді вивчення установок міцно ввійшло до основної проблематики західної соціальної психології.
Важливо зауважити той факт, що в американській експериментальній соціальній психології були й відхилення від основного методологічного напряму, коли внаслідок «великої депресії» і під час Другої світової війни став надзвичайно помітним тиск соціальних проблем. Це вимагало від соціальних психологів співробітництва й погодженості. Так, у 30-ті роки було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. А у відповідь на агресію нацистів і їхніх сателітів у 40-х роках соціальні психологи різних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну. Німецько-американського психолога Курта Левіна (1890—1947 pp.) вважають одним з тих дослідників, котрі спостерігати за ситуацією як у рідній країні, так і в усій Європі. Він звернув свій інтерес до соціальної психології через накладання розробленої ним «теорії поля» на групи. Використання ним конструктивних, а не класифікаційних методів дало змогу ставити експерименти з групами. Дослідник і його послідовники також працювали з групами у процесі щоденного життя локальних спільнот задля зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність ученого пов’язана з подальшим поширенням методу лабораторного експерименту в соціальній психології. Водночас, вивчаючи в його школі «групової динаміки» такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення, дослідник намагався таким чином розв’язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати результати дослідів на широке соціальне середовище. Отож К. Лсвін, з одного боку, вважав, що саме лабораторний експеримент є суто науковим методом, який дає змогу глибше проникнули в таємниці людської поведінки, а з другого — він не перетворював цей метод на самоціль, а лише на засіб практичного розв’язання соціальних і політичних проблем. Загалом, особливістю практичних досліджень К. Левіна є те, що вони були об’єднані спільною теоретичною концепцією. Попри те, що розроблена ним «теорія поля» викликає в частини вчених заперечення, після його смерті західна психологія взагалі не мала якоїсь загальної теорії.
Подальші експериментальні дослідження виконуються на підставі так званих теорій середнього рівня, які не ведуть пошуків загальних закономірностей соціальної поведінки людини, а лише пояснюють деякі її аспекти. Через таке становище передусім в американській соціальній психології постало два важливих питання:
• практична значущість прикладних досліджень, здійснюваних за допомогою методу лабораторного експерименту (йдеться про валідність одержаних таким чином даних, можливість їх екстраполяції на соціальну дійсність та ін.);
• аналіз тих теоретичних орієнтацій, в річищі яких функціонує сучасна західна соціальна психологія.
В теоретичному плані чітко визначилися як мінімум чотири основних підходи: психоаналіз, біхевіоризм, когнітивізм та інтеракціонізм (див. табл. 1). Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані в рамках саме цих підходів. Утім особливий наголос було зроблено на біхевіористському підході, що відповідало експериментальному спрямуванню дисципліни.
Психоаналіз не набув значного поширення в соціальній психології. Неофройдизм, спираючись на соціально-психологічні ідеї 3. Фройда і власні розробки, створив специфічну соціальну психологію. Його представники намагаються перебороти біологізм класичного фройдизму і ввести основні його положення до соціального контексту. Відомі й інші теорії, які безпосередньо вводять в орбіту соціальної психології ідеї класичного фройдизму. Зокрема, ідеться про теорії групових процесів. Тут є спроби відійти від діадичної взаємодії і розглянути низку процесів у численнішій групі. Вважається, що саме в руслі цієї течії зародилася практика створення Т-груп (груп тренінгу).
Біхевіоризм одним з перших звернувся до соціально-психологічної проблематики. В межах цього напряму розроблялася низка ідей, які сьогодні становлять інтерес і цінність. Це передусім проблеми соціальної агресії та її можливих детермінант, шляхів і методів соціального научіння, технологій міжособистісної взаємодії та ін. В наш час біхевіоризм у соціальній психології використовує ті варіанти цієї течії, які пов’язані з необіхевіоризмом. У ньому виокремлюють два напрями: введення ідеї проміжних перемінних та збереження найбільш ортодоксальних форм класичного біхевіоризму. К. Халл, Б. Скіннер, А. Бандура, Н. Міллер
Когнітивізм Свій початок когнітивізм веде від гештальтпсихології і теорії поля К. Левіна. Вихідний принцип — аналіз соціальної поведінки з погляду пізнавальних процесів індивіда. Особливе місце в цьому напрямі посідають теорії когнітивної відповідності. Вони виходять з положення про те, що основним мотивувальним чинником поведінки індивіда є потреба у встановленні відповідності, збалансованості його когнітивної структури. До цих теорій належать: теорія збалансованих структур Ф. Гайдера, теорія комунікативних актів Т. Ньюкома, теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера та ін. Когнітивна орієнтація набуває дедалі значнішого поширення.Аналіз людської поведінки на основі врахування суб’єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; основна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів і мови, рольовій поведінці особистості й нормам, що регулюють соціальну взаємодію. Інтеракціонізм — єдина соціологічна за походженням теоретична орієнтація, її джерелом стала теорія символічного інтеракціонізму Дж. Мід, Е. Гофман, М. Шериф
Дж. Міда, яка ґрунтується розумінні групи як цілого. 1 ця цілісність превалює над індивідом. Саме тому поведінка людини у групі інтерпретується та аналізується в рамках цілісної групової активності. В цьому напрямку більшою мірою, аніж в інших теоретичних орієнтаціях, зроблена спроба встановити саме соціальні детермінанти людської поведінки. 3 цією метою вводиться як визначальне поняття «взаємодія», в ході якої і здійснюється формування особистості. В царині інтеракціонізму сформувалися теорії: рольової поведінки, референтної групи як джерела особистих норм і цінностей людини та ін.
Після Другої світової війни аж до початку 60-х років XX століття у світі домінувала американська соціальна психологія. З найвагоміших у науковій літературі вирізняють дві події, які відбулися в соціальній психології США. Перша пов’язана з переходом від біхевіористського до когнітивного підходу, а друга — від широкого до більш вузького теоретичного обгрунтування соціально-психологічних явиш. У цей час соціальна значущість основних дослідницьких праць підпала під критику передусім європейської соціальної психології. Дослідники американської соціальної психології вказують на ще одне» явише, яке відбулося тут упродовж останніх двох десятиліть: зміна статусу американської соціальної психології — перехід від доволі низького статусу до більш респектабельного. Нині у США спостерігається подальше розширення сфери соціально-психологічних праць теоретичного і прикладного спрямування, виникнення нових наукових центрів. Вихід у світ у 1968 році багатотомного «Керівництва із соціальної психології» вважається важливою віхою у розвитку дисципліни. Ця фундаментальна праця, що неодноразово перевидавалася, до цього часу відіграє роль найвагомішої енциклопедії соціально-психологічного знання.
Європейська соціальна психологія в довоєнний період не мала пристойних інституцій, а була представлена лише окремими вченими, які тією чи іншою мірою цікавилися цією дисципліною. Приміром, у Швейцарії працював Ж. Піаже, роботи якого вплинули на сучасну концепцію соціалізації, зокрема на її моральний аспект. В Німеччині соціально-психологічна проблематика знайшла своє поширення завдяки В. Меде. Після Другої світової війни подібна тенденція збереглася. Обмін соціально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і Сполучених Штатів Америки. Протягом тривалого часу США були для вчених Західної Європи взірцем. Саме тому все, що мало місце в розвитку американської соціальної психології, сприймалося й засвоювалося. Водночас власні дослідження розглядалися крізь призму американських підходів. Однак, починаючи із 60-х років XX століття і особливо в 70-ті роки, спостерігається пожвавлення в розвитку європейської соціальної психології. Передусім воно виявилося у критиці американської соціальної психології. Основний пафос критики було спрямовано на спрощене розуміння соціального контексту, прийняте в американській науці. Спроба надати цій науці статусу природничої дисципліни була визнана невдалою. Також як неприйнятні були відхилені моделі людини, на яких грунтується американська соціальна психологія.
Паралельно з критичними поглядами в європейській соціальній психології починають розвиватися власні течії і напрями. Для Європейської асоціації експериментальної соціальної психології, яку було засновано в 1966 році, характерна ідея необхідності більшої орієнтації соціальної психології на реальні суспільні проблеми й забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий вклад в її розвиток внесли такі психологи, як Г. Теджфел (Великобританія), С Московічі (Франція) та ін. Зокрема, стверджується, що соціальній психології не слід продовжувати експерименти й перетворюватися в науково-природничу дисципліну. Соціальна психологія має розглядати себе в контексті реальної соціокультурної ситуації. Так, С Московічі зазначає, що соціальне житія є основою і спілкування, і ідеології. Принципи спілкування, своєю чергою, відтворюють суспільні відносини. Саме тому вивчення цих явищ повинно стати тим завданням, для вирішення якого і призначена соціальна психологія. Г. Теджфел також сформулював низку важливих положень. Відповідно до його позиції, соціальна психологія — це наука про соціальну поведінку людини, якій необхідно: враховувати взаємозв’язок поведінки індивіда та його соціального оточення: не претендувати на удавану об’єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і враховувати суспільну значущість і відповідальність соціально-психологічних досліджень і теоретичних висновків. Як бачимо, кожен із цих дослідників, щоправда, на свій лад, обстоює позиції соціологічної соціальної психології.
Загалом сучасна західна соціальна психологія не базується на якійсь одній цілісній теорії. Через брак критеріїв чіткої диференціації підходів визначити провідні теоретичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко. Відомо, що в 60-ті роки американські психологи запропонували два принципи аналізу теоретичних позицій ученого: розуміння ним природи людини та найважливіша проблематика досліджень. Згодом була здійснена спроба конкретизації цих двох принципів шляхом уведення шести критеріїв для розрізнення теоретичних підходів, зокрема таких: основне джерело даних для спостереження; поняття, які використовуються для пояснення мотивації або особистості загалом; значення свідомості в поведінці; роль несвідомого в поведінці; вплив зовнішнього середовища; роль соціокультурного середовища. Саме виходячи із цих критеріїв, більшість американських соціальних психологів виокремлюють три психологічні напрями: біхевіоризм, психоаналіз, когнітивізм та один соціологічний — інтеракціонізм. Однак відомо, шо не всі представники психологічного напряму вирізняють інтеракціонізм як теоретичну орієнтацію соціальної психології. В чому полягає докорінна відмінність інтеракціоністської орієнтації від тих, які беруть свій початок у психології? Передусім у самому підході до аналізу явищ. Так, для інтеракціонізму визначальним є не окремий індивід, а соціальний процес як ціле або інтеракція індивідів у групі й суспільстві. Це розуміння поняття «інтеракція» (від англ. interaction — взаємодія) різниться від того, яке дається в психологічно орієнтованих напрямах. Приміром, у когнітивістській та необіхевіористській орієнтаціях взаємодія розглядається як зовнішня умова формування соціальної



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)