Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 1.5.3. У становленні й розвитку вітчизняної соціальної психології можна відокремити такі періоди:

1.5.3. У становленні й розвитку вітчизняної соціальної психології можна відокремити такі періоди:


• зародження соціально-психологічних ідей у суспільних і природничих науках (цей етап розглянуто раніше);
• відмежування соціальної психології від психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);
• стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);
• відродження соціальної психології та її подальший розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);
• розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України.
Характерна особливість вітчизняної соціальної психології 20 —30-х років XX століття — пошук власного шляху й місця у світовій соціально-психологічній думці, здійснюваний як у дискусіях з основними школами зарубіжної соціальної психології, так і через засвоєння марксистських ідей та їх застосування з метою розуміння соціально-психологічної реальності. У цей час робляться спроби побудови системи соціально-психологічних поглядів. Попри те, що у 20-ті роки вийшла у світ низка публікацій з питань соціальної психології, авторами яких були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляев, невропатолог і психіатр В. Бехтерев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войто-ловський та ін.), домінантними в аналізі соціально-психологічних явищ були соціологічний і психологічний підходи.
Загальна дискусія про відносини між марксизмом і психологією, яка мала місце в цей період, стосувалася й соціальної психології. Зокрема, дискусія точилася навколо предмета соціальної психології, її теоретичних і методологічних основ, співвідношень індивідуальної і соціальної психології та соціології і соціальної психології. Особливу роль у цій дискусії відіграв Г. Челпанов, який наполягав на необхідності розвитку соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. Дослідник, зокрема, стверджував, що соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища й бути тісно пов’язаною з теорією марксизму. Тобто соціальну психологію він визнавав тією частиною психології, яка зобов’язана базуватися на принципах нового світогляду. Водночас емпіричну психологію, що залишалась науково-природничою, взагалі не слід пов’язувати з яким-небудь філософським обгрунтуванням сутності людини. Формально така позиція слугувала визнанню соціальної психології як самостійної науки. Однак ряд дослідників, які підтримували цілковиту перебудову всієї системи психологічного знання, заперечували Г. Челпанову. Так, В. Артемов У книзі «Вступ до соціальної психології» (1927 р.) зазначав, що поведінка людей завжди підпорядковується тому, до якої спільноти вони належать. За його спостереженнями, неорганізований натовп і організована демонстрація можуть складатися з одних і тих самих людей, але їхня поведінка буде різною, бо неоднаковим є характер цих спільнот. В. Артемов також ставив питання про необхідність запровадження експерименту в соціальну психологію. Загалом його позиція зводилася до такого: якщо вся психологія спиратиметься на філософію марксизму, на ідею соціальної детермінації психіки, вона в цілому стане соціальною. Стосовно погляду П. Блонського, то він вважав: соціальна психологія має ототожнюватися з визнанням соціальної зумовленості психіки, що також не потребує виокремлення певної наукової дисципліни. К. Корнілов основне завдання соціальної психології вбачав у вивченні соціальної детермінації психіки людини (це були дослідження психології особистості, психічних процесів за умов безпосереднього контакту в малих групах).
Одну з провідних ролей у дискусії відіграв В. Бехтерев, який висунув ідею «колективної рефлексології», до предмета якої належать: поведінка колективів 1 особистості в колективі, умови виникнення соціальних об’єднань, особливості їхньої діяльності, взаємостосунки їхніх членів. Усі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими та міміко-соматичними реакціями їхніх членів. Отож соціально-психологічний підхід забезпечувався об’єднанням принципів рефлексології (механізми об’єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їхні відносини із суспільством). Виходячи з цього, предмет колективної рефлексології визначався як вивчення виникнення, розвитку й діяльності зборів і зібрань, що проявляють свою спільну діяльність як ціле завдяки взаємному спілкуванню один з одним індивідів, які беруть в них участь.
Хоча дискусія розвивалася переважно в надрах психології, однак до неї долучилися і представники інших суспільних дисциплін. Так, М. Рейснер (фахівець з питань держави і права) у праці «Проблеми соціальної психології» (1925 р.) розглядав масову поведінку людини, зумовлену широким соціальним середовищем, до якого він вводив виробничі відносини, класи суспільства, рівень розвитку виробничих сил. Водночас Л. Войтоловський у праці «Нариси колективної психології» (1925 р.) одну з основних проблем соціальної психології вбачав у психології класів. Об’єктом його інтересів були також особливості суспільного настрою, соціальної волі, психологія натовпу. Загалом учасники дискусії у своїх дослідженнях намагалися передусім спиратися на марксистську методологію дослідження суспільних явиш. Однак механічне поєднання тез марксизму з панівними на той час у психології теоріями було неадекватне завданням розвитку соціальної психології. Саме тому підсумки дискусії виявилися для соціальної психології досить драматичними, позаяк суб’єктивне бажання побудувати марксистську соціальну психологію не було здійсненим через низку причин, одна з яких — брак чіткості в розумінні предмета даної науки.
В цілому для розвитку соціальної психології у 20-ті роки характерною була практична, прикладна її спрямованість. Не випадково дослідники називають цей період у розвитку соціальної психології ще й експериментальним. Велика увага приділялася проблемам дитячих шкільних колективів, їхньому впливу на особистість, взаємовідносини колективу та особистості. Ця проблема була поставлена рефлексологами, але розроблялася і представниками інших напрямів у психології — педологами, психотехніками та ін., які розглядали колектив не лише в педагогічному, але й у соціально-психологічному аспекті (О. Залужний, Є. Аркін та ін.). Можна вважати, що в цей період у вітчизняній науці було закладено фундамент подальших досліджень психології груп і колективів.
У галузі психології стали помітними й інші наближення до соціально-психологічної проблематики. Йдеться передусім про психотехніку, в межах якої особливо інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності і травматизму, гуманізації техніки в системі «людина — машина». Переважно у психології праці соціально-психологічні дослідження стосувалися проблем керівництва трудовими колективами (стиль управління, роль атмосфери й настрою), змагання, конфлікту, безробіття. Оскільки ці проблеми фрагментарно висвітлені у вітчизняній соціальній психології, зупинимося на них детальніше.
Становлення на початку XX століття наукової організації праці в Росії та Україні, розв’язання проблем професійної підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Вагомий імпульс цьому процесові дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, що відбулася в січні 1921 року. В доповідях, з якими виступили В.Бехтерев, О. Богданов, С. Струмілін, Г. Челпанов та інші, піднімалися такі теоретичні проблеми, як організація праці в масштабах країни, фізіологія і психологія праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо. Після конференції навколо таких учених, як М. Вітке, Ф. Дунаєвський, Е. Розмирович, О. Гастєв, формуються перші школи управління, в яких, хоча й не заперечувалися індивідуальні психофізіологічні особливості людини, її якості і здібності, інтуїція й майстерність в управлінні, однак пріоритетним було вивчення й використання закономірностей і принципів управління.
На цей період припадає і діяльність відомого вченого Олександра Богданова (1873—1928 pp.), який розробив концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної вирішувати завдання триєдиної організації — речей, людей та ідей. О. Богданову належать також висловлювання щодо дії розробленого ним закону найменших у галузі керівництва трудовими колективами. Ідеться про те, що керівник може протягом багатьох років правильно й цілеспрямовано вести справу, але якщо хоча б в одному питанні його інтелектуальна енергія йому зрадила, справі часто-густо завдається величезної шкоди. Саме цим, за О. Богдановим, визначається історична обмеженість організацій «авторитарного» типу, що характеризуються абсолютною залежністю організаторської функції від індивідуального мозку «авторитета», в той час як масштаб організаційного життя є колективним.
Соціально-психологічні аспекти наукового управління знайшли своє відображення в практичній діяльності відомого теоретика і практика менеджменту Олексія Гастєва (1882—1941 pp.), директора Центрального інституту праці, у структурі якого вагоме місце належало лабораторії з вивчення психофізіологічних і психологічних особливостей людини. Наукове управління він розумів як боротьбу за максимальне підвищення продуктивності праці кожного робітника, кожного верстата, кожного елемента виробничого комплексу. При цьому наукове дослідження матеріального і особистісного чинників виробництва має здійснюватися в лабораторних умовах і завершуватися експериментальною апробацією знайдених рішень. Концепція О. Гастєва базується на ідеях «соціалізації трудового процесу» й вирішальної ролі людського чинника у виробництві, що було неприйнятним для концепції Ф. Тейлора. О. Гастєв та його колеги застосували принципово новий підхід до оцінки самого робітника, розглядаючи його не лише як об’єкт вивчення, але і як творчий суб’єкт з власними психофізіологічними можливостями та індивідуальними здібностями, які необхідно враховувати в організації наукового управління. При цьому вони дотримувалися того погляду, що психофізіологічні можливості людини — це не щось стале, раз і назавжди дане: людина змінюється, отже, розглядати її можливості й здібності слід у динаміці; варто також постійно тренувати фізичні і психічні здатності робітників, що дасть змогу максимально активізувати людський чинник. Таким чином, на порядок денний була висунута динамічна концепція, яка виходила з гіпотези про безмежні можливості вдосконалення психофізичних здібностей людей, яку було покладено в основу педагогічної методики О. Гастєва і його колег — системи розвитку здібностей людини, її ядром є розроблений ними метод навчання й підготовки робочої сили, сутність якого полягала в ідеї «машинізації» трудових рухів працівників (робітників). Ішлося не про звичайний автоматизм, а про залучення до процесу дедалі нових автоматів. Тобто ставилося завдання виховати особливу швидкісну людину, з її миттєвою реакцією, з її спроможністю витрачати мінімум нервової енергії. Не менша увага приділялася управлінській діяльності: справжнім слід вважати такого керівника, який має організаторські здібності, такт, привабливість, вміння надихати людей на конкретну справу. Водночас, розкривши спільність виробничих і управлінських процесів, О. Гастєв і його колеги не показали суттєві відмінності між ними, обмежилися лише судженнями про якості керівників.
Соціально-психологічні аспекти управління розробляли вчені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським — відомим представником вітчизняної управлінської думки, засновником інституту, науковим кредо якого став принцип комплексності в питаннях управління. Ф. Дунаєвський сформулював концепцію «адміністративної місткості», під якою розумів здатність безпосередньо керувати певною кількістю людей. На думку вченого, якість керівництва може варіюватися залежно від його обдарованості й рис характеру. Оскільки ці варіації незначні, а людські сили обмежені, то обмеженість людських сил призводить до збільшення території й людей, які піддаються управлінню, зростання керівних органів проміжної ланки, що, своєю чергою, послаблює як управлінський центр, так і апарат периферії. Розв’язати проблему Ф. Дунаєвський пропонував двома шляхами: перший пов’язаний із соціальними, психологічними, економічними аспектами управління, тобто йдеться про ретельний добір персоналу, його підготовку, про нові методи планування і стимулювання праці; другий — полягає в раціоналізації технічного чинника управління.
Яскравим представником концепції людських стосунків був Микола Вітке, який вважав, що в системі управління необхідно помічати дві основні гілки: перша з них опікується раціоналізацією трудового процесу, що здійснюється конкретною людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва; друга — поліпшенням взаємодії людини з людиною. М. Вітке також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління, заміни традиційних методів на нові, перспективні. При цьому вчений надавав перевагу організації людей в їх взаємостосунках. Отже, він чітко виокремлював два види управління — людьми й речами, акцентуючи свою увагу на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком школи М. Вітке є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємостосунків керівників з підлеглими, логіки дій керівників. У цій частині наукові погляди вчених безпосередньо виходять на Проблеми соціальної психології та психології управління. Зокрема, Я. Улицький (послідовник М. Вітке) вважав, що в діяльності керівників, які здійснюють управління різними об’єктами, є загальні риси, спільна основа: він виокремив риси адміністративного обдаровання — здатність до абстрактного мислення, теоретичний склад розуму, почуття реальної дійсності, вміння володіти обліково-статлістичним методом. Інший представник цієї школи І. Каннегиссер — економіст, директор одного із велетенських заводів Росії — утверджував думку про те, що керівникові не слід терпіти систему доносів, адже вона породжує взаємну недовіру, що, своєю чергою, не сприяє зростанню продуктивності праці; керівник має бути соціальним лідером, повинен дбати про задоволення моральних і матеріальних потреб робітників. Загалом, представниками школи були сформульовані положення, які й у наш час заслуговують на увагу й вивчення.
На жаль, наприкінці 20-х років їхні погляди зазнали критики. Зокрема, різко критикувалися пропозиції М. Вітке стосовно пропаганди психологічних методів впливу на трудові колективи. Натомість тепер, коли психологічні методи управління колективами є такими ж вагомими, як і економічні, правові, коли психологічні особливості управлінської діяльності виокремилися в самостійну галузь знання — психологію управління, очевидною є несправедливість цієї критики. Більше того, як стверджують сучасні дослідники Е.Корицький, В. Шетов та інші, переконливою заслугою М. Вітке слід вважати постановку питання про соціально-психологічні закони управління персоналом, пізнання і оволодіння якими дасть змогу організовувати колектив людей так, щоб він діяв з максимальною віддачею. Свого часу М. Вітке і його послідовників критикували за «голий психологізм», стверджуючи, що психологічної науки про метоли управління людьми марксизм не знас, а в самій проблемі вбачає шкідливу утопію. Тут є очевидним той факт, що дискусія відбувалася не стільки в науковому, скільки в ідеологічному річищі.
На 30-ті роки XX століття припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології і психотехніці. Зокрема, в царині педагогічної практики дослідження проводилися з проблем взаємостосунків колективу і особистості, чинників формування дитячих колективів. Особливу роль відігравали праці з вивчення структури дитячих колективів, стадій їхнього розвитку, психологічних проблем безпритульності і т. п. Необхідно згадати про вагомий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології Антона Макаренка (1888—1939 pp.), адже його вчення про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв’язання та управління колективом не втратили своєї актуальності й нині. Як відомо, педагогічний досвід А. Макаренка полягав у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це заклало підвалини для розроблення теорії і методики комуністичного виховання в колективі. Основну мету виховання видатний педагог вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. При цьому одним з найважливіших завдань є (за А. Макаренком) виховання потреб колективіста. Загалом його ідеї відповідали тогочасній ідеології і справили великий вплив на педагогіку й соціальну психологію.
Однак бурхливий розвиток соціальної психології у 20—30-ті роки загальмувався, а згодом майже припинився. Причин цього є чимало. Однією з них стала ізоляція вітчизняної науки від західної, посилення ідеологічного контролю над наукою. Фактично було заборонено рефлексологію, педологію, психотехніку, попри ті позитивні моменти, які містилися в окремих розробках представників цих течій. Окрім того, в 30-ті роки поширилася думка про те, шо всі психічні явища, від відчуттів до характеру, є соціальними за своєю суттю, отже, спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв’язані в річищі загальної психології. Також вважалося, що соціальна психологія й деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням чинної системи. Такий погляд панував до кінця 1950-х років. У Великій радянській енциклопедії добре представлена ситуація із соціальною психологією та офіційне до неї ставлення, яке склалося в цей період. Так, у 1957 році соціальна психологія характеризувалася як одна з гілок буржуазної психології, яка підмінює історичний аналіз суспільних явищ їх психологічним поясненням. Загалом період стагнації соціальної психології супроводжувався:
• теоретичним обгрунтуванням непотрібності соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детерміновані, немає необхідності виокремлювати соціально-психологічні феномени та науку, що їх вивчає, як самостійну галузь знання);
• наростанням критики ідеологічної спрямованості західної соціальної психології, розходженням у розумінні суспільних явищ і процесів;
• практичною незатребованістю результатів соціально-психологічних досліджень;
• загальним ідеологічним тиском на науку, від чого постраждали педологія, психотехніка, соціальна психологія та низка інших наук.
Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не відбулося до кінця £0-х років XX століття. Саме тому термін «перерва» лише частково характеризує розвій вітчизняної соціальної психології. Тобто можна говорити про те, шо перерва була, але в самостійному розвиткові соціальної психології, оскільки розробка соціально-психологічної проблематики продовжувалася в рамках інших наук, зокрема в межах загальної, педагогічної психології та психології праці. Передусім продовжувалася розробка методологічних проблем у працях С. Рубінштейна, Л. Виготського та ін. Так, Лев Виготський (1896—1934 pp.), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, надалі розвинув думку про культурно-історичну детермінацію процесу їхнього розвитку. Відомі його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію разом з Л. Виготським розробляв Олексій Леонтьев (1903—1979 pp.), який у ті часи працював у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). Спираючись на ідеї цієї теорії, він висунув і детально опрацював загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка, своєю чергою, стимулювала зростання численних досліджень у різних галузях психології (загальної, педагогічної, соціальної та ін.). З виходом у світ постанови ЦК ВКП(б) 1936 року «Про педологічні перекручення в системі наркомпросів» була заборонена педологія, постраждала також психотехніка й соціальна психологія. Зокрема, різноманітні психологічні дослідження, які здійснювалися на базі Всеукраїнської психоневрологічної академії, почали згортатися, а сама академія перестала діяти як експериментальний центр. Однак розробки в цій царині продовжувалися в Київському університеті імені Тараса Шевченка, Українському науково-дослідному інституті педагогіки, Харківському педагогічному інституті й низці інших закладів.
Другий блок проблем, що продовжував вивчатися, стосувався соціальної психології колективу. Це, зокрема, дослідження:
• особливостей дитячого колективу та шляхів його формування;
• соціально-психологічних механізмів, які впливають на процес виховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад);
• соціально значущих рис особистості дитини та їх формування в колективі;
• впливу взаємин у сім’ї на розвиток особистості дитини;
• процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця).
Названі дослідження базувалися передусім на вченні А. Макаренка про колектив, результати якого мали певне позитивне значення для розвитку дитячої та педагогічної психології. А. Макаренко ввійшов в історію соціальної психології як дослідник колективу й виховання особистості в колективі. Саме йому належить визначення колективу, яке стало відправним у розробці соціально-психологічної проблематики в наступні десятиліття. На думку А. Макаренка, колектив повинен мати такі основні ознаки: наявність спільної мети, певна структура, органи управління, які координують діяльність колективу і представляють його інтереси. Теза педагога «виховання особистості в колективі, засобами колективу, для колективу» стала девізом. Водночас обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли повною мірою задовольнити дослідження соціально-психологічних проблем.
Ще один блок досліджень у цей період був пов’язаний з розвитком промислової проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стахановської праці, розвитку індивідуального й колективного трудового змагання. Об’єктами психологічних досліджень стали проблеми ініціативності, впливу оцінок членів групи на розвиток творчості, на продуктивність прані. Розробляючи питання підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної основ трудової діяльності, психотехніки використовували методичні прийоми, властиві соціальній психології, такі як тестування, анкетні опитування. Отож загалом абсолютної «перерви» в розвитку вітчизняної соціальної психології не було.
Новий етап у поступі вітчизняної соціальної психології настав наприкінці 50-х років, коли у зв’язку з практичними потребами суспільства, подальшим розвитком самої психологічної науки, пом’якшенням суспільно-політичного клімату в країні постало питання про відродження соціальної психології. Початок цього етапу позначився дискусією 60-х років про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями її подальшого розвитку та актуальні завдання. Зниження ідеологічного контролю й послаблення адміністрування в науці, демократизація всіх сфер життя, «потепління» загальної атмосфери дали змогу зняти клеймо із соціальної психології як «буржуазної» науки та обговорювати ЇЇ майбутню долю. В цей період встановлюються контакти із західною психологією, що сприяло ознайомленню вітчизняних учених із ситуацією, яка склалася в царині світової соціальної психології. Попри розмаїття думок у дискусії, що було пов’язане з участю в ній як психологів, так і соціологів (у дискусії взяли участь відомі вчені Б. Паригін, О. Ковальов, К. Платонов та ін.), її результатом стало визнання соціальної психології як самостійної галузі наукових досліджень і навчальної дисципліни. Отож соціальна психологія захистила своє право на самостійний розвиток. Почався період її відродження в країні. Серед основних критеріїв самостійності варто вирізнити:
• усвідомлення представниками цієї науки рівня її розвитку і стану досліджень;
• встановлення її місця в системі інших наук, визначення предмета і об’єктів її досліджень;
• виокремлення основних категорій і закономірностей соціальної психології;
• підготовку спеціалістів, публікації праць, підручників;
• організацію конференцій, симпозіумів і т. п.
Відродження соціальної психології завершується другою половиною 70-х років і логічно переходить у подальший її розвиток на основі соціалістичної орієнтації. У ці роки в Україні створюються кафедра соціальної та педагогічної психології в Київському університеті імені Тараса Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології України. У цих закладах, а також у вузах Харкова, Одеси та інших міст України здійснюються перші соціально-психологічні дослідження й читання лекцій з проблем соціальної психології.
Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об’єктів соціальної психології, розширенням підготовки спеціалістів, виходом у світ посібників та підручників, організацією та проведенням конференцій із соціальної психології, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям наукових закладів, лабораторій та кафедр соціальної психології, якими, зокрема, є Інститут соціальної та політичної психології АПН України, кафедра соціальної психології (заснована в 1993 р.) у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін. Соціальні психологи України ведуть дослідницький пошук у галузі методології, теорії і методів соціальної психології, проводять емпіричні дослідження в різних сферах суспільного життя. їхні дослідження спрямовані на вивчення не лише традиційних проблем взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, особливостей регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів їхніх взаємостосунків, взаємовпливу тощо. Пошуки визначаються сучасними потребами, зумовленими змінами в житті країни після проголошення нею державного суверенітету, виокремленням тих особливостей у поведінці людей, які завжди з’являються на переломних етапах розвитку суспільства. Завдяки розширенню міжнародних зв’язків, ознайомленню вітчизняних соціальних психологів із надбаннями західної (передусім європейської та американської) соціальної психології, а також сучасному розвиткові соціуму і його запитів, соціальна психологія України може досягти успіху на етапі її дедалі більшої соціологізації, тобто розгляду в контексті реальних
проблем суспільства. Подальшого розвитку набуває проблема соціальної психології особистості, її комунікативного потенціалу. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психології, міжгрупової взаємодії, лідерства й керівництва, психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної психології організацій, масової комунікації, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, соціально-психологічного прогнозування. Все це є підставою сподіватися подальшої активізації соціально-психологічної думки в найближчому майбутньому.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)