Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 1.6. Особистість і спілкування в контексті перспектив розвитку соціальної психології.

1.6. Особистість і спілкування в контексті перспектив розвитку соціальної психології.


Діалектика соціальних перетворень у нашій країні передбачає зростання ролі людини в суспільстві, її ділової, комунікативної, підприємницької, організаторської активності, її професійних якостей і психологічних властивостей, уміння взаємодіяти з різними людьми та в різних соціальних спільнотах. Ідеться про переорієнтацію мислення особистості, формування за нових умов навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, про особливості регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів взаємовпливу, взаємостосунків, самовдосконалення та самоактуалізацію особистості, запобігання невдачам, стресам, хвилюванню за екстремальних умов, розв’язання конфліктів тощо. Сучасна епоха визначає також перехід на всіх рівнях взаємодії (міжнаціональних, міждержавних, міжособистісних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання. Отже, актуальність соціально-психологічних досліджень як теоретичного, так і прикладного характеру очевидна, адже вищеназвані проблеми сьогодення за своєю суттю саме соціально-психологічні.
Однак процес подальшого вдосконалення соціальної психології не може бути безпосереднім і прямим продовженням минулого, дещо скоректованого під впливом організаційно-економічних і соціально-політичних змін. Необхідні докорінні перетворення в підходах до окремих фундаментальних її аспектів. У зв’язку з цим у розгляді перспектив соціальної психології виникає низка запитань. Передусім: що, з погляду соціальної психології, являє собою реальність, яка пов’язана з поняттями «моральний», «духовний» і заявляє про себе в суспільстві й науці? Чи є такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та інші, якісно новими порівняно, приміром, з когнітивним дисонансом? Ідеться про посилення уваги не просто до морального досвіду, моральних почуттів і уявлень, а про якісно новий поворот у розумінні сутності людини як істоти духовної. Отже, передбачається ґрунтовний аналіз таких проблем соціальної психології, як актуалізація комунікативного потенціалу індивіда, вивчення соціально-психологічних проявів особистості за умов зміни системи цінностей і форм господарювання, дослідження феноменів віри, моральних переживань. Результатом цього може стати нова теорія соціальної психології, яка передбачить і власні методи дослідження: перехід від кількісних методів до якісних, аналіз даних психолінгвістики тощо. П. Шихірев стверджує, що визнання за духовністю системоутворювальної якості соціальної взаємодії спричинить формування якісно нових моделей людини, суспільства та їх взаємодії. У зв’язку з цим актуалізується значення таких понять соціальної психології, як «ціннісне ставлення» (оцінка), «образ» (форма вияву ціннісного відношення), «соціальний обмін», «соціальне».
Нова парадигма скоріше за все охоплюватиме не щось одне з відносин системи «індивід — група — суспільство», а всю систему. Отож, окрім продовження розвитку соціально-психологічних досліджень, спрямованих на вивчення процесів групової взаємодії (співвідношення «індивідуального» і «групового», рівень ефективності лідерства, більшість-меншість, прогресивний і регресивний, кризовий і стабільний розвиток особистості і групи, особливості взаємовпливу, сприйняття людьми один одного, прогнозування та коректування різних рівнів конфліктів, адаптація — дезадаптація, альтруїзм і апатія, аномальна поведінка, соціально-психологічні чинники суїциду тощо), значно ширше вивчатимуться відносини «суспільство — індивід», «група — суспільство», про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини й різного роду меншин, етики управління й бізнесу (відносини «підприємці — суспільство», «керівник — організація»), взаємної відповідальності суспільства й особистості, суспільства та різних соціальних груп і спільнот, соціальної психології релігії. Можна з істотною часткою впевненості говорити про те, що предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), крос культури і, порівняльні дослідження. Підтвердженням цього є зростання зацікавленості соціально-психологічних дослідників названою проблематикою. Вітчизняна соціальна психологія має збагнути ті надбання, які вже виявлені європейськими соціальними психологами. Йдеться передусім про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал.
Неабияке значення має подальше вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв’язків соціальної психології (перш за все з акмеологією, етнопсихологією, психологією управління, віковою і педагогічною психологією). В розрізі основних тенденцій, які мають місце в соціально-психологічній теорії і практиці, виокремлені нами напрями можна вважати актуальними й перспективними. Детально проаналізувати кожний, з них у цьому разі не маємо змоги, отож назвемо лише окремі шляхи оптимізації пріоритетних досліджень.
Актуалізація духовного, комунікативного потенціалу індивіда, вивчення соціально-психологічних проявів особистості за умов утвердження нової системи цінностей і форм власності.
Теоретична передумова виокремлення даного напряму як перспективного грунтується на твердженні про те, що формування в учасників взаємодії широкого діапазону духовних потреб, оцінки об’єкта відношення, комунікативних вмінь і навичок, здатності до спілкування, озброєння їх певними комунікативними знаннями є необхідною складовою частиною розвитку особистості; суб’єктивного відображення нею об’єктивного світу й водночас ціннісного ставлення людини до реалій сьогодення; становлення її як спеціаліста і професіонала, підготовленого до життя й функціонування в сучасних мікро- і макросистемах. Ціннісне відношення, думки й образи про смисл буття, цілі діяльності, комунікабельність є інтегральними характеристиками особистості в її взаємодії із соціальним оточенням, у взаємовпливі один на одного. При цьому такі феномени, як соціальна установка, оцінка реальності, регуляція стосунків засобами комунікації розглядаються тут як смислотвірні процеси життя. Отже, здатність до регулятивно-оціночної діяльності і спілкування — це така властивість особистості, яка необхідна за будь-якої суспільної формації, але за сучасних умов оновлення суспільства і свідомості людини, коли індивід залежить від складного переплетіння стосунків, вона набуває особливого значення — вносить етико-гуманний компонент у відносини; сприяє встановленню ділових контактів; стає засобом, котрий забезпечує успіх сукупної людської діяльності; має значно більшу глибину й радіус дії, аніж прийнято вважати: до неї може долучатися генетичний, культурний досвід минулих поколінь. Вищеназвані феномени (соціальна установка, спілкування, регуляторна функція відношення та ін.) є тими константами, які покладено в основу соціально-психологічного відображення. Вони забезпечують взаємний «обмін реакціями», підкріплюючи або змінюючи поведінку партнерів зі взаємодії, викликаючи двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв’язанні спільної проблеми.
Як бачимо, регулятивно-оцінювальний і комунікативний підходи переступають межі «діяльного підходу», де всі форми людської активності розглядаються крізь призму категорії діяльності, яка грунтується переважно на «суб’єкт-об’єктній парадигмі». Саме тому є достатньо психолого-педагогічних і соціально-психологічних досліджень, в яких ці феномени осмислюються як компоненти, види або рівні організації діяльності. Названі підходи спрямовують нас до проблематики всебічного розуміння смислу людського існування в соціумі, детального аналізу ціннісного ставлення до дійсності, поглибленого вивчення спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів, взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. У ньому актуалізується сутність спільності між суб’єктами, що зустрічаються, водночас спілкування — це внутрішня характеристика психічної активності особистості: кожен із учасників взаємодії самовизначається через утвердження іншого.
Запропонована логіка аналізу передусім спілкування змушує суттєво переосмислити роль цього феномену в життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ. Спілкування — це сутнісна характеристика людського життя, без нього не може бути людської цілісності. Комунікативний підхід не спрощує, не принижує й не абсолютизує суб’єктів спілкування, він враховує всю складність процесу взаємодії, індивідуальних особливостей учасників спілкування, сутність того загального, що є наслідком спілкування. Особистість у цьому контексті трактується як ієрархія різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, динамічно утворюючи нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Повноцінне спілкування передбачає одночасно багатовекторний розвиток психіки
індивіда. Комунікативний світ індивіда (гуманістичний і моральний за своїм характером) досягає такого рівня відображення в ньому іншої людини, коли вона сприймається в ході взаємодії як найбільша цінність, як носій національного світогляду. Саме з цих позицій розглядаємо сутність комунікативного потенціалу особистості.
Узагальнення теоретичного аналізу комунікативного потенціалу особистості дає підставу стверджувати, що спілкування є інтегрувальною компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії із соціумом. Успішність людської взаємодії визначається усвідомленням учасниками спілкування значення комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь, комунікабельності, тобто всього того, що охоплює поняття «комунікативна компетентність учасників взаємодії»; знанням власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей партнерів зі спілкування; урахуванням соціокультурного контексту спілкування; систематичним навчанням учасників взаємодії (ідеться про комунікативну підготовку); розробкою технологічного і методичного інструментарію спілкування.
Розвиток соціально-психологічних досліджень, спрямованих Щ на вивчення всієї системи відносин «індивід — група — суспільство».
Традиційне вивчення взаємозв’язку особистості й групи в наш час набуває особливої ваги, адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини, активізувалися такі процеси, як групова поляризація та групова ізоляція тощо. У зв’язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує проблема співвідношення «індивідуального» і «соціального» («групового») як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв’язання актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і немотивованою, «надситуативною». Таке розуміння активності людини у взаємодії з соціумом (мотивована і немотивована активність може мати як позитивні так і негативні наслідки) дає змогу з нових позицій підійти не лише до проблеми пізнання психічного як регулятора соціального процесу, інтуїції, творчої діяльності особистості, а й констатувати факт існування поруч із людиною статечною, розважливою людини ризикової, тієї, яка випробовує свою долю. Ризикова активність у цьому разі розглядається як перемога над собою, над складною ситуацією, як самозагартування за складних умов взаємодії з іншими людьми, як подолання страху в налагодженні контактів, набуття вмінь вирішувати нестандартні завдання, як ситуація вибору між двома можливими варіантами: менш привабливим, але більш надійним, і привабливішим, але менш надійним у досягненні мети. У зв’язку з неоднозначністю, динамічністю і складністю соціальної ситуації та соціальних відносин ризикова активність особистості у взаємодії з іншими є неминучим фактом.
Вищесказане дає змогу розглядати людину як самодостатню, вільну особистість із власним джерелом активності й розвою, само-актуалізація якої полягає в подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в урахуванні позитивних умов у своєму прогресивному розвиткові. Як бачимо, підпорядкування «груповому», «зовнішньому», «суспільному» здійснюється не безпосередньо, а опосередковується власною активністю індивіда та можливостями суб’єктивного відображення соціуму. Отже, жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не набудуть суб’єктності в особистості. Таким чином, розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом до реальної можливості й перетворення останньої в регулятор соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих людині.
Проаналізувати ті процеси, які відбуваються на рівні «індивід — група», «індивід — суспільство», «група — суспільство», ті основи, на яких грунтуються знання Про співвідношення «індивідуального» і «групового» в соціальній психології неможливо без урахування соціокультурних, етнопсихологічних особливостей життєдіяльності особистості. Йдеться про розвиток і становлення не абстрактного індивіда, який перебуває поза простором і часом, а людини, що діє в певному соціально-психологічному, сопіокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. При цьому особистість розглядається як така, що розвивається в суспільстві, в якому також відбуваються зміни. Отже, адекватні уявлення про співвідношення «індивідуального» і «групового» можна отримати тільки тоді, коли аналізувати їх в єдності та без фетишизму чи применшення одних або інших.
Розгляд цієї проблеми в практичній площині актуалізує й інші її аспекти: індивідуальний і груповий принцип ухвалення рішень, індивідуальна і групова відповідальність, вплив більшості й меншості на результати взаємодії. За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість членів групи стосовно індивіда породжують його аномальну поведінку (конфлікт, суїнид, агресію, грубість до членів групи тощо). Дослідження, які ведуться в цьому напрямі, фрагментарні, вони більше відтворюють політичні й соціальні моменти, ніж закономірності становлення й розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця група досліджень також потребує не лише теоретичного, а й практичного осмислення.
Особистість і спілкування в контексті вивчення резервних Щ можливостей міждисциплінарних зв’язків соціальної психології.
Перспективність розвитку соціальної психології зумовлена також її зв’язками з іншими галузями психологічної науки. Передусім з тими, які донедавна тільки частково розроблялися в нашій вітчизняній науці (зокрема з акмеологією, етнопсихологією), а також з тими, які в наш час погребують теоретичного переосмислення й удосконалення (психологія управління, вікова й педагогічна психологія та ін.).
Що стосується зв’язку соціальної психології з акмеологією, то очевидним для названих галузей знань є той факт, що опанування секретами майстерності, формування психологічної готовності здійснювати ту чи іншу діяльність ефективно й результативно, бачення й розуміння шляхів, що ведуть до професіоналізму, має нині як теоретичне, так і практичне значення, адже непрофесіоналізм у різних галузях діяльності не лише перешкоджає процесові державотворення, а й спричинює психологічний дискомфорт, невизначеність, розгубленість, апатію, стан фрустрації тощо.
Однією з актуальних проблем акмеології є формування загальних принципів удосконалення професійної діяльності і спілкування спеціалістів, що працюють у сфері політики, економіки, управління, освіти й у багатьох інших галузях життя. Коли йдеться про високий професіоналізм людини, то з ним пов’язують не лише яскравий розвиток здібностей, але й ґрунтовні знання в тій галузі діяльності, в якій цей професіоналізм проявляється. Отож є зрозумілою надзвичайна потреба в розробленні акмеологією такого кола проблем, як «фаховість особистості», «професіоналізм взаємодії», «майстерність спілкування», «способи попередження професійної деформації», «шляхи досягнення вершин досконалості» тощо. Саме в частині «професіоналізм спілкування та взаємодії» вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов’язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія часто-густо невід’ємна від спілкування.
Залежно від виду міжособистісного ділового спілкування, воно більшою або меншою мірою мас відношення до питання про продуктивність чи непродуктивність професійної діяльності. Таким чином, безпосередній або опосередкований вплив того чи іншого виду спілкування (мовне — немовне, ділове — неформальне, необхідне — бажане — нейтральне — небажане тощо) може відобразитися в досягненні певного результату діяльності (низького чи високого), позитивних чи негативних соціально-психологічних зрушень та ін. Важливим у зв’язку з цим є з’ясування того, якою мірою комунікативна активність і спільна діяльність членів групи, колективу пов’язана з їхньою індивідуально-психологічною та особистісною своєрідністю. Ці знання дадуть змогу суб’єктам діяльності певною мірою прогнозувати характер міжособистісних контактів, впливів учасників взаємодії один на одного, а отже, й успішно розподіляти доручення, враховувати індивідуально-психологічні властивості і особливості в організації групової діяльності.
Традиційно акмеологія розглядає феноменологію, закономірності й механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Водночас розвиток умінь і навичок соціально-психологічного відображення, в тому числі й комунікативних, набуття соціального й морального досвіду, що є невід’ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Звісно, зрілою людина не народжується, на стан зрілості «працюють» усі попередні етапи розвитку особистості. Таким чином, ідеться про корекцію деяких вихідних наукових даних, зокрема про розширення загальноприйнятих вікових рамок (про введення дошкільного і шкільного віку в галузь акмеології). В цій частині вбачається не лише зв’язок соціальної психології з акмеологією, але й зв’язок названих галузей знання з віковою й педагогічною психологією, що відкриває для них нові перспективи наукових досліджень. Актуальність порушеного питання очевидна, адже соціально-економічні процеси, які відбуваються в Україні, загострили проблему раннього формування в особистості професійних основ її життя, котрі допоможуть забезпечити стійкість особистості за екстремальних умов.
Інтенсифікація міжнародних зв’язків, зростання кількості економічних, культурних та інших відносин між державами актуалізують значення в рамках соціальної психології та етнопсихології теоретичних і практичних крос культури их досліджень, розробок проблем міжнаціонального спілкування: професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь з питань національно-психологічної детермінації ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей, шо зумовлює вивчення соціокультурних та етнопсихологічних особливостей сприймання учасниками комунікативного процесу специфіки міжнаціональних стосунків та спілкування. Перспективною у зв’язку з цим є постановка питання про пошук шляхів регуляції ділового спілкування як усередині однієї етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні. Усе це сприятиме процесові адаптації особистості в іноетнічному середовищі, у взаємодії з іно-етнічним співрозмовником, ефективному розв’язанню етнічних конфліктів, виявленню, джерел підвищення результативності професійної діяльності, адекватному відображенню етнопсихологічних і соціокультурних явищ.
Означені проблеми донедавна недостатньо розв’язувались як у межах соціальної психології, так і етнопсихології, хоча знання національно-психологічних особливостей індивіда та спілкування є вкрай необхідними для спеціалістів багатьох галузей діяльності, адже представники різних етносів мають свої усталені норми взаємовідносин і обміну необхідною інформацією, особливості поведінки, організації діяльності, ціннісне ставлення до соціальної системи тощо. Теоретичним обгрунтуванням сутності проблеми є твердження про те, що цілісна система спілкування являє собою логічний взаємозв’язок національно-психологічних особливостей взаємодії і загальнолюдських цінностей комунікації. Йдеться про:
• допустимість етнопсихологічного релятивізму в діяльності людини (у неї мають формуватися такі якості, які б, з одного боку, давали їй змогу ефективно пристосовуватися до традицій, звичок, стереотипів поведінки, особливостей спілкування іноетнічних представників, а з іншого — не вступали б у суперечність з їхньою національною психікою та загальнолюдськими цінностями);
• урахування специфіки прояву етнічної самосвідомості індивіда під час спілкування;
• розвиток можливостей адаптації і персоніфікації за умов національно неоднорідних взаємовідносин;
• формування навичок і вмінь взаємодії з представниками різних національностей і народів.
За нових умов господарювання, підприємництва та управління виокремилися перспективні й недостатньо вивчені спільні проблеми соціальної психології та психології управління. Зокрема, йдеться про виявлення й розробку соціально-психологічних чинників управлінської кар’єри, соціально-психологічних детермінант управлінського розвитку, соціально-психологічного консультування з проблем управлінського розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку. Очевидним стає також той факт, що методи підготовки керівників, які використовувалися й продовжують використовуватися в нашій системі освіти, мають суттєвий недолік: вони зорієнтовані на передавання знань і формування часткових умінь (у тому числі й комунікативних), не спираються на рефлексію як внутрішній механізм розвитку професійного мислення, професійної діяльності і спілкування, на мотивацію як рушійну силу розвитку особистості керівника. Актуальною є також проблема комунікативної підготовки керівника, адже за умов ринкових відносин комунікабельність, уміння встановлювати ділові контакти багато в чому визначає успішність у збуті продукції, отриманні нових замовлень. Хоча сьогодні в практичній психології немає браку в конкретних методиках та методичних прийомах для розвитку у спеціалістів, які працюють з людьми, в тому числі й у керівників, конкретних умінь і навичок спілкування, взаємодії. Звісно, комунікативна підготовка керівників за сучасних умов вимагає не простого збільшення психологічних знань або накопичення «ефективних» комунікативних умінь, а серйозної переорієнтації особистості керівника, що не має авторитету в роботі з людьми. Саме тому сучасний етап становлення й розвитку керівника як першочергове висуває завдання створення соціально-психологічної теорії управлінського спілкування й на цій основі — оптимізацію технологій і методик комунікативної підготовки менеджера.
Розв’язання вищеназваних проблем можливе шляхом актуалізації оцінювально-регулятивних процесів, духовного, комунікативного потенціалу учасників ділової взаємодії. Це забезпечується:
• розумінням управлінського спілкування як принципово соціального й діалогічного процесу, як взаємодії, що викликає двосторонню реакцію й активізацію зусиль партнерів, тобто такої, яка здійснюється всіма учасниками управлінського процесу;
• розумінням особистості керівника як партнера, учасника спільної діяльності і спілкування, актуалізацією його соціально-психологічної компетентності;
• формуванням індивідуального і групового стилю взаємодії;
• урахуванням етнопсихологічних особливостей спілкування (в разі необхідності).
Загалом слід зазначити, що сучасна наукова думка в галузі соціальної психології має характеризуватися посиленням уваги до учасників управлінського процесу, їхньої особистісної ідентифікації, вивченням рушійних сил розвитку, урахуванням соціально-психологічних умов життєдіяльності в особистісному становленні суб’єктів ділового спілкування.
Окреслені перспективні напрями соціальної психології особистості і спілкування хоча й не є остаточними (їхня корекція здійснюється постійно й визначається нагальними потребами, зумовленими змінами в особливостях регуляції поведінки людей у переломні етапи розвитку суспільства), водночас вважаємо, що їх розвиток стане пріоритетним для соціально-психологічних досліджень нового століття.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)