Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. 2.1. Соціально-психологічний підхід до розуміння особистості.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. 2.1. Соціально-психологічний підхід до розуміння особистості.


Здавна люди помічали залежність своєї поведінки від соціального оточення та від власної психіки, що спонукувало їх пристосовуватися до умов життя й водночас проявляти здатність до вільного вибору. В історії психології таке поєднання психіки та зовнішніх впливів і спонук зафіксоване в численних теоретичних концепціях щодо вивчення проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в особистості, яке грунтується на філософських засадах, психологічних дослідженнях — від антропологічних, за якими людина насамперед біологічна істота, що й визначає її роль і місце в соціумі, до таких, які за основу беруть пріоритет соціального середовища в становленні ji розвитку особистості. Соціально-психологічні теорії особистості, розглядаючи її в різних аспектах, виходять як з інтересів індивіда, пріоритетності його комунікативного, морального потенціалу в професійному зростанні, його знань, стилю й культури спілкування, так і з важливості соціуму, соціальних відносин у становленні особистості. І від того, що над чим превалює, залежить теоретичне обґрунтування певного типу та соціальної програми поведінки індивіда, певної стратегії дії, інших соціально-психологічних характеристик людини.
Сучасні вчення про людину теоретично і експериментально доводять, що людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин; психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві, шляхом засвоєння нею соціального досвіду. При цьому сам процес засвоєння — це специфічна форма психічного розвитку, властива тільки людині. Тут ідеться не лише про вищі психічні функції (мимовільна увага, логічна пам’ять, абстрактне мислення), а й про такі прості і, здавалося б, уроджені функції (яким є, зокрема, тональний слух), які мають соціальну природу і формуються протягом життя. Самі функціональні системи мозку, будучи матеріальною субстанцією психічних функцій, не з’являються в готовому вигляді до народження дитини й не визрівають самостійно, але формуються в процесі спілкування і предметної діяльності дитини (за А. Луріа). Немає природних програм соціальної поведінки людини, бо саме соціальне життя не є постійною системою чинників: воно змінюється інколи значно швидше, ніж одне покоління зміниться наступним.
Окремі психологи, вивчаючи особистість, намагаються ідеалістично представити її «вростання» в культуру суспільства, як суто «духовний процес». Представник:! символічного інтеракціонізму розглядають соціалізацію як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, що відбувається в первинній групі шляхом «прийняття ролі іншого». Інші теоретики трактують соціалізацію індивіда як перехід від суто біологічного до соціальних етапів розвитку, розуміючи під соціалізацією процес навчання, адаптації. Насправді суспільні відносини своєю дією перетворюють природні функції в соціальні, ставлячи їх на службу суспільному розвиткові. Таким чином, соціальне не знищує біологічного, воно знімає біологічне в людині, вводить його в нові системи зв’язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Отже, сформульовані психологією в процесі свого розвитку два висновки, які взаємно заперечують один одного (перший — психічні процеси та стани зумовлюються впливом зовнішнього середовища; другий — психічні явища є результатом самоде-термінації), є структурними компонентами єдиної антиномії: кожне з цих тверджень однаковою мірою логічно довідне в системі, яка є водночас самодетермінантною й такою, що виникає внаслідок впливу соціального оточення.
Щодо соціального руху, який виступає як особлива, вища форма саморозвитку матерії, то він має різні рівні, неоднаковий характер прояву: по-перше, він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп; по-друге, в ньому втілюється розвиток людини як основного моменту всього історичного процесу, розвій суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов’язаних з ученням про соціальний рух, виокремлює свої особливі аспекти: виявлення його закономірностей, таких, наприклад, як оперування ідеальними об’єктами, формування внутрішньої позиції суб’єкта, його розвиток у процесі власної діяльності та інші, більшість з яких ще потребують свого дослідження. Водночас варто підкреслити головне: з тих часів, як людина зуміла створити новий предметний світ, цивілізацію, яка нею керується і з якою пов’язані сфера символів і розвиток відносин, вона відокремилася від тваринного світу й розвивається за принципово новими законами соціального руху, що й робить її людиною, розвиває як особистість.
Науковий підхід до характеристики взаємозв’язку «соціального» та «індивідуального» в розвитку людини передбачає розуміння особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами. При цьому поняття «соціальне» охоплює умови життєдіяльності людини в суспільстві, особливості суспільних відносин, характер виробництва й соціальних інституцій, специфіку системи виховання, поширення інформації, які визначають і у свою чергу визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою самодіяльністю. Отже, людський індивід у своєму життєвому розвиткові відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. 1 процес цей є якісно своєрідним і суттєво різниться від онтогенезу тварин: властивості, що склалися в результаті еволюції тварин, визначаються морфологічними особливостями організму, які в змінах спадково фіксуються; досягнення ж у розвитку людини фіксуються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, в мові, у творах науки, літератури, мистецтва тощо.
З моменту народження людина перебуває у світі собі подібних, у соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах; серед предметів, наповнених людським змістом, що мають соціальні функції. Нею використовуються предмети й засоби, створені в історії людства, вона володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, з допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. В цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду й культури беруть участь зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання тощо. При цьому самі ці органи, самі можливості сприймання світу — в кольорах, музиці, слові — усе це завойовано людиною й засвоюється нею в постійній взаємодії з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі перетворюючої діяльності. Отже, при генетичній запрограмованості всіх притаманних людині біологічних особливостей, психіка людини не закладена в генах, риси людської психіки формуються з допомогою суспільно-практичної діяльності інших людей. Звичайно, кожна людина має своєрідні індивідуальні особливості організму, в тому числі й нервову систему. Але пі особливості, властивості організму, спадково, генетично детерміновані, становлять не чинник, а лише (за П. Гальперіним) необхідну фізіологічну основу, умову, але не причину розвитку людини як члена суспільства. Дані сучасної психології переконують у тому, що необхідні якості особистості можуть бути сформовані в кожної здорової людини в процесі організації її життєдіяльності за будь-яких природних особливостей нервової системи. Тобто всі нормальні люди здатні практично до необмеженого духовного розвитку.
Становлення особистості — це культурно-історичне відтворення індивіда як людини, що є носієм родової сутності людства, це присвоєння ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності. Щоб скористатися багатствами, які накопичені людством, його досягненнями, кожне нове покоління має оволодіти ними, а для цього воно саме повинне здійснювати таку діяльність, яка була б адекватна втіленій у ній діяльності попередніх поколінь. Така діяльність в готовому вигляді індивідові не дана і в його тілесній природі не закладена, а представлена в результатах і досвіді діяльності людей, присвоєння яких, оволодіння досвідом є тією формою, всередині якої здійснюється розвиток психіки, свідомості людини, її особистості. При цьому важливою в розв’язанні проблеми співвідношення «індивідуального» і «соціального» в становленні й розвиткові соціально-психологічних можливостей особистості є роль власної активності індивіда в його взаємодії із соціальним середовищем. С. Рубінштейн стверджував, що розвиток «індивідуального» — це здатність особистості ставати суб’єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб’єктивності. Таким чином, внутрішня природа особистості виявляється тільки через відображення зовнішнього. Отже, психічне водночас є і реальністю, і відображенням реальності. Основою щодо цих міркувань ученого є теза про те, що «соціальне» (зовнішнє) співвідноситься з «індивідуальним» (внутрішнім), діє через нього й у такому розумінні від нього залежить. Разом з тим внутрішнє має і своє, безпосереднє джерело активності й розвитку, результатом чого є не лише перетворення зовнішнього соціального середовища, а й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.
Така постановка питання робить водночас людину і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. У психології натрапляємо на такі ознаки свободи психологічних феноменів: здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно віддавати перевагу окремим із потреб, які породжуються цими чинниками); можливість людини створювати принципово новий продукт, якого не було в її досвіді; побудова програми поведінки й діяльності на основі накопиченого досвіду. За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, але й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не дістануть суб’єктного осмислення в особистості. Таким чином, аналіз співвідношення «індивідуального» і «соціального» дає змогу розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відношень, у рамках певного класу або соціальної групи, соціальної інституції і соціальної організації, до яких належить особистість. Водночас, коли йдеться про особистості як членів соціальних груп і класів, соціальних інституцій і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих осіб, а соціальні типи особистостей.
Основним елементом будь-яких соціальних систем є люди. їхній розвиток, становлення й формування в суспільстві здійснюється через різноманітні соціальні спільноти: соціальні групи, соціальні інституції, соціальні організації, а також через прийняті в суспільстві соціальні відносини, норми, цінності, традиції, тобто через культуру. Таким чином, індивід, ввійшовши до безлічі соціальних систем, кожна з яких здійснює на нього систематичний вплив, стає не лише елементом соціальної системи, але й сам представляє систему, що має складну структуру. Прилучившись до суспільних відносин, особистість водночас є їхнім суб’єктом і об’єктом. Отже, правильно говорять: які люди — таке й суспільство. Але не менш вірним є й інше висловлювання: «Яке суспільство — такі й члени цього суспільства», з якого випливає, що не лише життєдіяльність людини характеризує якісну своєрідність суспільства, але й суспільство формує індивіда як особистість, здатну до спілкування, взаємодії, творчої діяльності, прояву професіоналізму та власного «Я».
Оскільки суттєвою ознакою сьогодення є актуалізація системного підходу до аналізу особливостей прояву соціально-психологічних властивостей особистості, то її розвиток і становлення розглядається в єдності внутрішньої психічної й зовнішньої практичної діяльності: з одного боку, соціально-психологічні властивості особистості проявляються, формуються й розвиваються в соціумі, з другого — соціальне середовище, володіючи великою кількістю ступенів свободи, значною мірою визначається особистими комунікативними якостями й можливостями індивіда. Це сприяє посиленню вимог до комунікативної поведінки особистості, підвищує її комунікативну компетентність, робить залежним успіх її діяльності від власних комунікативних знань, умінь і навичок. Комунікативна компетентність у цьому контексті трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення, як оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційна приналежність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження й розвитку соціально-психологічних традицій конкретної соціальної інституції й тієї групи, в якій відбувається її соціалізація, загалом, як сформованість комунікативного стилю життя індивіда.
Розвиток і становлення особистості в соціумі є процесом, коли при засвоєнні досвіду, у тому числі й соціально-психологічного, та умов життя здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом у реальну можливість і перетворення останньої в дійсність як результат, сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих індивідові. Отже, розвиткові і становленню індивіда в соціумі завжди властива діалектика можливого й дійсного, необхідного й достатнього. Цей процес також може поєднувати в собі ствердження і заперечення; соціалізацію, десоціалізацію й ре-соціалізацію; рівень елементарного самовизначення, орієнтації в основному на зовнішні регулятори і рівень саморегуляції, самоактуалізації, саморозвитку, незалежності від зовнішньої детермінації; свободу і необхідність; творення і репродукування; індивідуалізацію і деперсоналізацію; поступально-прогресивне і регресивне в конкретних проявах; кризові і стабільні періоди життя індивіда як узгодження «індивідуального» і «соціального» у процесі соціалізації; почуття гідності як основи благополуччя соціального життя особистості в соціальній групі і втрату відчуття індивідом соціальної реальності тощо.
Коли йдеться про розвиток індивіда, то мається на увазі становлення не абстрактної особистості, яка перебуває поза простором і часом, а людини, що діє і розвивається в певному соціокультурному середовищі й на конкретному етапі розвитку суспільства. Таким чином, виявити, проаналізувати і зрозуміти ті основи, на яких грунтується знання про засвоєння людиною норм і цінностей суспільства, про її формування й розвиток, неможливо без вивчення соціокультурних, етнопсихологічних впливів на індивіда. При цьому важливо підкреслити, що зміни відбуваються не лише в особистості, не лише особистість проявляє активність як стосовно себе, так і стосовно групи, соціального оточення, а й змінюється саме суспільство, в якому ця особистість розвивається, сам соціум активно впливає на неї. Соціально-психологічний, політичний, економічний процес може як сприяти прогресивному розвиткові людини, так і гальмувати його. Отже, адекватні уявлення про розвиток особистості в соціумі можуть бути отримані тільки в процесі розгляду названих складових в єдності й за відсутності прибільшення чи применшення одних або інших (особи чи суспільства).
Особистість у міжнаціональних відносинах є носієм системної якості, якою наділена група, виразником національно своєрідного, типового для тієї чи іншої етнічної спільноти, людиною, яка виражає широкий спектр системних підходів його нації до навколишньої дійсності та інших етносів. Тут також ідеться про вплив культури окремої соціальної спільноти на становлення особистості, який виражається в засвоєнні нею цінностей, норм, цілей соціальної групи.
Отже, можна вести мову про нове бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення й формування індивіда в соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості виконання нею однієї і тієї ж діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії та внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, як до носія національного світогляду, суспільних інтересів і настроїв. За такого підходу можна встановити низку чинників між поняттями «особистість» і «соціум», конкретизувати об’єктивні і суб’єктивні умови ефективності розвитку індивіда в суспільстві.

Створено чимало соціально-психологічних теорій особистості, які дають змогу говорити про неї як про індивідуальне й водночас соціально-психологічне явище. До найвідоміших можна віднести психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Адлер та ін.), поведінкову школу (біхевіоризм), розуміння особистості з позицій гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс), вивчення особистості в контексті екзистенціальної психології, трансакційний аналіз особистості (Е. Берн), акмеологічний підхід до розуміння особистості (О. Бодальов, А. Деркач, Л. Орбан-Лембрик та ін.), стратегію життя особистості К. Абульханової-Славської, соціально-психологічні концепції особистості.
Психоаналіз, як відомо, започаткував австрійський психіатр 3. Фройд (1856—1939 pp.). Ця теорія є одним з найглибших учень про людську індивідуальність. Вона заснована на двох доктринах: по-перше, на доктрині психічного детермінізму (будь-яке психічне явище має під собою визначену причину); по-друге, на твердженні 3. Фройда про те, що несвідомі процеси відіграють значнішу роль у формуванні мислення й поведінки, ніж свідомі. За 3. Фройдом, саме тут приховані основні детермінанти особистості, тут джерело психічної енергії, спонукання та інстинкти.
Швейцарський вчений К. Юнг (1875—1961 pp.) передбачав вивчення особистості як складного структурного явища, яке грунтується на ідеї про наявність поряд з індивідуальним несвідомим колективного несвідомого. Змістом цього колективного несвідомого є архетипи, тобто певні загальні форми уявлень, що в ході індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом. Інша відома ідея К. Юнга — учення про інтроверсію та екстраверсію. Він запропонував типологію характерів відповідно до переваги функцій (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, а також ввів поняття екстраверсія — інтроверсія (від лат. extra — поза, intro — усередину, versio — обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. При цьому екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості на все, що оточує, а для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу.
Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідуумів. Водночас у подальшому дослідженні було виявлено, шо наявні значні відмінності між індивідуумами, які входили до однієї і тієї самої групи. Власний досвід підказав Юнгові, що індивідуумів можна також розрізняти не лише за універсальною ознакою екстра версії-інтроверсії, а й за основними психічними функціями: мислення, емоції, відчуття та інтуїція. Якщо зазвичай переважає одна з цих функцій, то, відповідно, з’являється розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи. При цьому кожен з них може бути інтровертивним чи екстравертивним залежно від поведінки типу стосовно об’єкта. Отже, виходячи з цього, К. Юнг вирізняв вісім типологічних груп: дві особистісні установки — інтроверсію та екстраверсію — й чотири функції або типи орієнтації — мислення, емоції, відчуття та інтуїцію, кожна з яких може діяти інтровертивним чи екстравертивним чином.
Завдяки подальшим дослідженням К. Юнг дійшов висновку, що поряд з найбільш диференційованою функцією у свідомості індивіда завжди є й менш диференційована, другорядна функція, значення якої полягає в тому, що вона в кожному конкретному випадку не є єдиною й абсолютно вирішальною як основна психічна функція, а береться до уваги як допоміжна й додаткова. Наприклад, мислення як головна функція легко може поєднуватися з інтуїцією як другорядною функцією або так само добре з відчуттям, але ніколи — з відчуванням, оскільки його сутність перебуває в занадто сильній протилежності до мислення. За таких обставин постають добре відомі картини: приміром, практичний інтелект, з’єднаний з відчуттям; художня інтуїція, пов’язана з емоційністю; філософська інтуїція, яка базується на інтелекті тощо. Відповідно до свідомого змісту психічних функцій утворюється також несвідоме групування функцій: свідомому практичному інтелектові (сенсорно-розумова установка) відповідає несвідома інтуїтивно-емоційна установка, при цьому функція відчуття підлягає сильнішому гальмуванню, ніж інтуїція. Окрім того, виокремлені психологічні функції чи форми психічної діяльності К. Юнг поділив на дві групи: раціональні (мислення й емоції) та ірраціональні (відчуття та інтуїцію). Отже, у психологічній типології Юнга використовуються три основні складові чи перемінні: екстраверсія — інтроверсія, свідоме — несвідоме, раціоналізм — ірраціоналізм.
В цілому модель психологічних типів К. Юнга має всі переваги і недоліки будь-якої наукової концепції. її важко спростувати ще й тому, що вона узгоджується з експериментальною дійсністю. Як свого часу зауважував сам К. Юнґ, класифікація не пояснює індивідуальної психіки, однак уявлення про психологічні типи відкриває шлях до кращого розуміння людської психології загалом. Отже, важливим для соціальної психології питанням у моделі вченого є скоріше не те, хто — інтроверт, а хто — екстраверт, або яка функція є провідною, а яка другорядною. Аналіз його концепції дає змогу поставити більш прагматичні запитання: Як діяти в певній ситуації або з цією людиною? З яким наслідком для себе та загальної справи? Чи дійсно мої дії і той спосіб, яким я виразив себе, відобразили мої судження (мислення та емоції), сприйняття (відчуття та інтуїція) і відтворили реальність? А якщо ні, то чому? Які комплекси є в мене? Як і чому я зіпсував справу? Як це свідчить про мою психологію? Які висновки я можу зробити з цього приводу? Що я хочу й можу зробити, щоб виправити ситуацію?
Біхевіоризм представлений передусім теоретичними поглядами американських психологів Д. Б. Вотсона і Б. Ф. Скіннера. Д. Б. Вотсон (1878—1958 pp.) вважається засновником біхевіоризму. Вченим була запропонована програма побудови нової психології, предметом якої автор вважав не свідомість, а поведінку. У своїх поглядах він стверджував, що всю поведінку людини можна описати двома термінами — стимул і реакція, де стимул — це зміна зовнішнього середовища, а реакція — відповідь організму на стимул. Б. Ф. Скін-нер значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши з їхнього розмаїття «оперантні» (від «операція») реакції, що виробляються організмом мимовільно. Ці реакції можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Б. Скіннер звертає також увагу на асиметрію між позитивним і негативним «підкріпленням» стимулів, вважаючи, що негативне посилення впливу викликає часто непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне ж підкріплення стимулу теж викликає зміни в поведінці, але звичайно в бажаному напрямі: воно формує поведінку індивіда, підвищує самооцінку людини.
Гуманістична психологія розглядає особистість як унікальну цілісну систему, відкриту до самоактуалізації, притаманної тільки людині. Засновник гуманістичної психології К. Роджерс (1902—1987 pp.) у створенні своєї теорії особистості виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. При цьому важливим компонентом структури особистості, за К. Роджерсом, є «Я-концепція». Вона формується у процесі взаємодії суб’єкта з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини й може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). Наскільки людина задоволена життям, наскільки вона відчуває щастя від життя залежить від того, якою мірою її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить «Я-кон-цепції», що склалася, то виникає неконгруентність (невідповідність) між уявленням про себе та актуальним досвідом. Водночас найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, удосконалення людського Я.
Інший яскравий представник гуманістичної психології А. Маслоу (1908—1970 pp.) висунув концепцію цілісного підходу до людини. Згідно з його вченням, основна потреба людини — це потреба в самоактуалізації, реалізації потенційних можливостей людини, її здібностей і талантів. У зв’язку з цим учений запропонував класифікацію потреб і взаємозв’язків між ними, побудувавши своєрідну ієрархію, у якій вищі запити не виступають на перший план, поки не задоволені нижчі потреби. Отже, за А. Маслоу, усі потреби утворюють ієрархічну структуру, що, як домінанта, визначає поведінку людини.
Основні положення гуманістичної психології стосовно особистості можна сформулювати таким чином: людину слід вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу й себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення й буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина володіє потенціями до безперервного розвитку й самореалізації; особистість наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
Акмеологічішй підхід до вивчення особистості представляють Б. Ананьев, Н. Кузьміна, О. Бодальов, А. Деркач, О. Кокорев, Л. Орбан-Лембрик, Ю. Панасюк та ін. Зокрема, відомий російський психолог Б. Ананьев (1907—1972 pp.) обґрунтував необхідність створення нової науки — акмеології (акме — вершина, найвища точка, найкраща пора в розвитку людини), яка об’єднала зусилля вчених різних галузей знання, що досліджують людину, її розвиток і становлення, й зосередила свою увагу на вивченні особистісних, психофізіологічних характеристиках фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з’ясуванні об’єктивних і суб’єктивних чинників, що дають змогу індивідові якомога плідніше проявити себе в житті. На початку свого становлення акмеологія розглядала закономірності, чинники, що забезпечують найвищий рівень досягнень у будь-якій галузі діяльності (педагогічній, медичній, юридичній, управлінській та ін.) зрілих, дорослих людей. Однак подальші розвідки в цій галузі показали, що розвиток умінь і навичок, набуття соціально-морального досвіду, ціннісного ставлення до діяльності, мотиваційної готовності, що є невід’ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються ще в дитинстві. Наші дослідження підтверджують, що зрілою людина не народжується, стан зрілості не з’являється в неї несподівано й відразу, на те, яким вона є й буде, «працюють» усі попередні етапи її розвитку. Отже, не сформована на початку життєвого шляху професійна культура важко компенсується в наступних етапах, що негативно впливає на особистісний і професійний розвиток індивіда.
Важливою для усвідомлення сутності професіоналізму особистості є група завдань акмеології, пов’язаних з науковим обгрунтуванням та висвітлюванням феноменології акме, найвищої точки, зрілості особистості; вивченням об’єктивних і суб’єктивних чинників, що визначають якісно-кількісні характеристики акме; розкриттям закономірностей і механізмів, наявність яких необхідна для того, аби людина досягла справжнього акме. Йдеться про ступінь зрілості особистості й вершину цієї зрілості, яка показує, наскільки людина відбулася як громадянин, як спеціаліст, професіонал у певній галузі діяльності, про умови й чинники, які цьому сприяли або ж не сприяли. Можна виокремити такі характеристики зрілої особистості: розвинуте почуття відповідальності, потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі в житті суспільства й до ефективного використання своїх знань і здібностей, до психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного розв’язання різноманітних життєвих проблем на шляху до найбільшої самореалізації. З погляду акмеології показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда. І якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не тільки компенсує, але й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків. Відсутність такого визнання — одна з причин психологічного дискомфорту людини, її незадоволеності своєю діяльністю тощо. Якщо ж обставини складаються так, що в індивіда немає визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні, то ця ситуація породжує психологічну кризу особистості. За таких обставин можна говорити про те, що індивід як професіонал не відбувся. Незаперечним є той факт, то для суспільства та для самої особистості надзвичайно важливо продовжити акме — найактивніший творчий період життя людини. Це нагальна потреба й актуальна проблема сучасних теоретико-прикладних досліджень, яка може розв’язуватися шляхом: правильної організації часу життя особи (його темп, ритм); формування в людини етичної й професійної культури, активності у виборі певного життєвого шляху; виховання культури спілкування; розвитку вміння привести у відповідність свої здібності й типологічні особистісні властивості з умовами життя, його можливостями та обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічного середовища на розвиток і становлення особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обгрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань розвитку зрілої людини; створення методико-технологічного інструментарію, шо дасть змогу виявити досягнутий рівень професіоналізму як окремої людини, так і групи людей; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до суб’єкта, творця свого життя.
Трансакційний аікиіз особистості, засновником якого став американський психолог Е. Берн, є методом групової психотерапії, котрий базується на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Вчений дійшов висновку, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного «Я»: Батько, Дорослий, Дитина. При цьому трансакцією називається одиниця спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). Е. Берн вважає, що «незрілих особистостей» немає, а є люди, в яких Дитина зовсім не до речі та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю, в той час як у них є й добре структурований Дорослий, якого слід тільки виявити і привести в дію. На думку психолога, у так званих «зрілих людей», навпаки, контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може прорватися до влади. За Е. Берном, стан «Дорослий» необхідний для життя: людина переробляє інформацію, шукає шляхи виходу зі складних ситуацій тощо; Дорослий контролює дії Батька й Дитини, він є посередником між ними. Вчений зазначає, що всі три аспекти особистості дуже важливі для функціювання й виживання, кожний з них заслуговує
однакової поваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Автор трансакційного аналізу стверджує, що більшість людей упродовж свого життя в основному лише грається й занадто мало часу відводить справжньому життю, ширшим людським стосункам, які й приносять надзвичайне задоволення.
Стратегія життя особистості К. Абульханової-Славської має три основні ознаки: перша пов’язана з вибором основного для людини способу життя, визначенням його головних цілей, етапів; друга передбачає вирішення суперечностей життя, досягнення своїх життєвих планів, перспектив; третя ознака полягає у творчості, професіоналізмі, поєднанні власних потреб із своїм життям у вигляді його особливих цінностей. На думку вченого, здатність особистості регулювати, організовувати свій життєвий шлях як ціле, що підпорядковане цілям, цінностям, є найвищим рівнем і справжньою оптимальною якістю зрілої людини. Дослідниця підкреслює, що життєвий шлях підлягає періодизації не лише віковій, але й особистісній, яка, починаючи з юності, вже перестає збігатися з віковою: одна людина проходить певний соціальний етап в більш ранньому, інша — пізнішому віці; часто в старості людина ще активно працює, а молодий виглядає старим, тому що нездатний (або не бажає) знайти свого місця в житті. К. Абульханова-Славська запропонувала типологічний підхід як метод вивчення особистості. Він дає змогу проаналізувати всі реальні рівні активності особистості, починаючи від вищих форм ініціативності, відповідальності й закінчуючи повною пасивністю, браком активності. Залучення вченим до структури особистісної активності особистості такої важливої складової, якою вважається задоволеність, є суттєвим з погляду вивчення причин зростання чи падіння активності.
Екзистенціальна психологія (Е. Фромм, В. Франкл та ін.) підкреслює унікальність особистого досвіду конкретної людини. У зв’язку з цим одним із завдань екзистенціальної психології є розв’язання проблеми поновлення особистісної аутентичності — відповідність її буття у світі внутрішній природі індивіда. Важливим людським прагненням є потяг віднайти смисл свого існування. Якщо ж це прагнення залишається нереалізованим, людина починає відчувати фрустрацію або екзистенціальний вакуум. Смисл життя може бути доступний кожному: хоча йому не можна навчити, людина може його створити й нести відповідальність за здійснення свого унікального смислу життя. Шукаючи смисл життя, людина спрямовує свою совість — орган смислу. Ця здатність, за В. Франклом, називається самотрансценденцією особистості. Почуття віднайденого смислу життя дає індивідові величезні душевні сили для подолання життєвих негараздів.
Соціально-психологічні концепції особистості розробляють Б. Ананьев, Б. Паригін, Л. Сохань, Г. Андреева, Є. Руденський та ін. Б. Ананьев структуру особистості будував за двома принципами: субординаційним (згідно з ним складніші та загальніші соціальні властивості особистості вбирають у себе елементарніші) та координаційним (взаємодія здійснюється на паритетних засадах). Сказане означає, шо особистість постає не тільки як індивідуальність, а й як певний соціально-психологічний тип, який характеризують ментальність, соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні характеристики, соціально-психологічна компетентність, статусно-рольові показники, відповідна програма та лінія поведінки за умов конкретного соціально-психологічного середовища. За Б. Паригіним, соціально-психологічний підхід до особистості характеризується накладанням один на одного біосоматичної і соціальної програми й передбачає розгляд її структури як цілісної біопсихосоціальної системи, в якій зовнішні соціальні впливи та зв’язки трансформуються у внутрішні спонуки й відносини самої особистості. Г. Андреева стверджує, що соціальна психологія, використовуючи визначення особистості, яке дає загальна психологія, вивчає конкретні групи, де особистість засвоює соціальні впливи й реалізує свою соціальну сутність. Названий підхід, на думку вченого, є відмінним від попереднього тим, що соціальна психологія з’ясовує, яким чином сформувалися соціально-типові риси особистості й чому вони за одних умов формування особистості проявляються повною мірою, а за інших обставин виникають інші соціально-типові риси. Таким чином, соціальна психологія розглядає поведінку й діяльність соціально детермінованої особистості в конкретних реальних соціальних групах, індивідуальний внесок кожної особистості в діяльність групи, причини, від яких залежить величина цього внеску в загальну діяльність. Отже, основним орієнтиром у дослідженні особистості, на погляд Г. Андреєвої, є взаємовідносини особистості з групою (не



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)