Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 2.3. Особистість і суспільство.

2.3. Особистість і суспільство.


Питання взаємозв’язку особи й суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, згідно з теорією психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. Душевний стан людини визначається, на думку 3. Фройда, співвідношенням несвідомого у формі інстинктів, потягів, імпульсів, і свідомого — як результат впливу соціального оточення, боротьба між якими завжди набуває драматичного характеру і призводить до конфліктів людини із суспільством. Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованим» ученням неофройдизму. Втрату зв’язків із світом та з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не надає індивідові й тому він стає самотнім. Таким чином, Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з іншого — прагне позбавитися цієї незалежності, що призводить до відчуження. Отже, відчуження, за Е. Фроммом, це фатальна основа міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в почуття агресії. Щоб подолати відчуження, людям необхідно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові як до себе, так і до інших людей. Теорія розвитку особистості Е. Еріксона також була розроблена в дусі неофройдизму. Вчений наголошував, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не біологічними чинниками, і між особистістю та суспільством немає антагонізму. Основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв’язок особи й соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначенні. Отже, ідентичність розглядається Е. Еріксоном у двох аспектах:
• як така, що складається з двох компонентів: органічного та індивідуального (фізичні дані, задатки, цілісність людського індивідуального буття);
• у соціальному аспекті (групова ідентичність — входження особистості в різні спільноти, психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свого буття для суспільства).
Кожен з названих аспектів ідентичності має два полюси: позитивний (яким має бути індивід з погляду соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути). Ідентичність формується у протиборстві цих двох сторін.
Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи при цьому на значенні довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі становлення особистості. Так, А. Маслоу вважає, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого начала й самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом.
Погляди Б. Ананьева на особистість передбачають вивчення зв’язку між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Різноманітність зв’язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на створення нею власного середовища розвитку і становлення.
Усі перелічені теорії стосовно вирішення питання співвідношення особистості й суспільства є методологічною платформою різних наукових шкіл, засобом зазначення їхньої стратегії й тактики. В сучасних соціально-психологічних дослідженнях зазначається, що прогресивні зміни в механізмах соціально-психологічного відображення, способах поведінки, видах діяльності людини зумовлені єдністю соціальних впливів з природними можливостями індивіда. Ряд учених на підставі соціально-психологічних та етнографічних матеріалів про розвиток і становлення людини вважають, що сьогодні вивести закономірності соціалізації особистості, умови та чинники, які впливають на цей процес, тільки з психології, соціології, етнографії, медицини чи біології неможливо. Необхідна міждисциплінарна кооперація, яка передбачає докладне врахування всіх наукових досягнень у галузі вивчення людини. Опановуючи та засвоюючи суспільний досвід, усі надбання попередніх поколінь через діяльність і спілкування, індивід оволодіває матеріальними й духовними цінностями, які застає на момент народження. Водночас навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не є пасивним продуктом взаємодії спадковості й середовища: вони реалізуються через активність особистості, на основі якої розв’язуються її соціально-психологічні проблеми.
Досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинки співрозмовників, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.
Активність, таким чином, — це той методологічний принцип, який допомагає розкрити специфіку становлення мінливої особистості в соціумі, що також змінюється. Він дає змогу врахувати роль об’єктивних чинників у їхній реальній дії на особистість, а також прояв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення. Основу активності особистості становлять потреби, які виступають рушійною силою її розвитку. Отже, про активність водночас можна говорити як про форму вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, так і про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активність сприяє злиттю індивіда із соціумом
(ідентифікація) і виокремленню, збереженню свого «Я» (автономізація), тобто активність виступає і як формування, перетворення особистості, і як подолання зустрічних детермінант у процесі її становлення. При цьому шляхи прояву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей індивіда, знаходження оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності залучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і приводить до активності.
Активність — багатомірна категорія, яка реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин і орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії і спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного «Я», нової установки, а також потреби в нових соціальних і міжособистісних відносинах. Отже, в основі особистості лежать цінності, прийняті нею. Вони й регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність.
Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні, то передбачається активність усіх учасників комунікативного процесу. Відбувається взаємовплив, результатом якого є зміна в соціальній поведінці партнерів зі спілкування. Тут варто зазначити, що не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли: зовнішні цінності не суперечать уже наявним в особистісній структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті сприйняття цінностей, дає змогу особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії. Оскільки кожний із учасників спілкування сприймає іншого як суб’єкта, то відбувається не лише взаємовплив, а й взаємний обмін реакціями, який підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи тим самим їхні зусилля для досягнення мети спілкування (див. рис. 6).
Активність особистості формується за умов соціальних зв’язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості в її активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що виникають у житті людини і знаходять своє розв’язання завдяки активності самого індивіда й зустрічної активності соціального середовища. Свого часу А. Маслоу виокремив такі характеристики особистості, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності: ефективніше сприймання реальності; сприйняття себе, інших, природи; спонтанність, простота, природність; концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі); незалежність, потреба у відокремленості; автономія (незалежність від культури й оточення); свіжість сприймання; містичність і досвід вищих станів; почуття причетності, єдності з іншими; глибокі міжособистісні стосунки; демократичний характер взаємин; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність; опір окультурюванню. Отже, особистість характеризується не лише творчою, інтелектуальною активністю, а й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, прояв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини в комунікації. Активність, таким чином, виявляється як зовнішніми формами (поведінка, вчинки), так і внутрішніми проявами, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями тощо.
Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, відбувається зростання комунікативної активності, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дають змогу власні здібності ефективно виконати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають спад активності. Прояв активності може бути обмежений також негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду і звичками; соціальними впливами і груповим тиском; внутрішніми захистами; порушенням особистістю гармонії у спілкуванні (надмірне спілкування призводить до розчинення особистості в масі, надмірне виокремлення — до індивідуалізму).
В кінцевому підсумку опис комунікативної активності особистості передбачає постановку таких основних питань: як людина сама ставиться до соціальних і міжособистісних відносин; які її взаємини з оточенням, кого вона любить, кому симпатизує, надає перевагу й чи відповідають їй взаємністю; наскільки вона здатна до саморозкриття, прояву власної активності й розуміння іншого учасника комунікативного процесу. А відповіді на ці запитання визначають зміст її рефлексивного «Я», її самосвідомість, ступінь задоволення спілкуванням, конкретний вчинок.
Щодо категорії «професіоналізм особистості», то це поняття трактується по-різному:
• воно ототожнюється з професійною придатністю, яка розглядається як сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення певної ефективності в тому чи іншому виді діяльності;
• його ставлять в один ряд з поняттям «майстерність», вважаючи ці дві дефініції синонімами;
• ототожнюють з творчістю, під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення нових матеріальних і духовних цінностей;
• «професіоналізм особистості» розглядається як професійне самовизначення, або як психологічна готовність, самоосвіта, самовиховання;
• соціально-психологічні особливості професіоналізму особистості поєднують із культурою спілкування, соціально-психологічною компетентністю, яку відрізняють від психологічної готовності й професійної майстерності (вважається, що природа соціально-психологічної компетентності складається з відповідних знань, уявлень і стереотипів, а психологічна готовність і майстерність охоплюють не лише знання, а й уміння, навички та інші компоненти);
• дану категорію можна ототожнити із самоефективністю особистості (А. Бандура) — наукове трактування мудрості, що міститься в позитивному мисленні (йдеться насамперед про людей компетентних, результативних, тих, що вірять у власні можливості) та ін. Соціально-психологічні основи професіоналізму особистості складаються із сукупності соціально-психологічних, соціокультурних та етнопсихологічних знань, умінь і навичок, якими повинен володіти індивід для ефективного здійснення соціальних та міжосо-бистісних відносин (відображення соціальних оцінок, регуляція поведінки тощо). Соціально-психологічний професіоналізм особистості характеризується певним рівнем психологічної готовності здійснювати процес спілкування; наявністю в людини здатності до самооцінки, самоаналізу, саморозвитку, самоорганізації, самоконтролю; вмінням сприймати й оцінювати інших людей у процесі взаємодії; здатністю відтворювати й відображати соціально-психологічну реальність, активізувати складові комунікативного потенціалу особистості. Отже, можна виокремити такі соціально-психологічні компоненти, що становлять основу професіоналізму особистості у спілкуванні: психологічна готовність здійснювати міжособистісні стосунки; професіоналізм спілкування та своєрідність взаємин, що складаються між учасниками комунікативного процесу; характеристика соціально-психологічних знань, умінь і навичок, спеціальних здібностей, що підвищують ступінь готовності до взаємодії; самовиховання, самоосвіта й освіта як передумови досягнення вершин професіоналізму особистості у спілкуванні.
Професіоналізм особистості у спілкуванні — ціннісне ставлення індивіда до комунікативного процесу, мотиваційна готовність здійснювати його в умовах соціуму; це система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. Серед найвідоміших теорій соціально-психологічного «Я» виокремлюють такі: дзеркального «Я», соціального порівняння та самосприймання. Становлення соціально-психологічного «Я», динаміка психічних процесів, комунікативних властивостей та якостей індивіда невід’ємні від суспільних умов і подій, які передбачають індивідуалізований характер і спосіб участі людини у взаємодії з іншими, актуалізують суб’єктність особистості. Коли вона проявляє соціально-психологічну компетентність, ідеться про почуття власної гідності, самооцінку та самоповагу як найважливіші регулятивні функції «Я». І чим вищим є рівень соціально-психологічної компетентності особистості, тим нижчою є вірогідність деформації «Я».
Комунікативні вміння й навички, набуття соціально-психологічного досвіду, ціннісного ставлення до спілкування, мотиваційної готовності взаємодіяти з іншими закладаються в індивіда ще в дитинстві й розвиваються та вдосконалюються протягом усього життя. Серед показників комунікативно зрілої особистості найважливішими можна вважати такі: розвинуте почуття відповідальності за поведінку та вчинки; потреба в спілкуванні з іншими людьми; здатність до активної участі в житті суспільства й до ефективного використання своїх комунікативних знань і здібностей під час взаємодії, до соціально-психологічної близькості з іншою людиною, до конструктивного розв’язання різноманітних життєвих проблем шляхом встановлення соціальних контактів і міжособистісних стосунків; потреба у процесі спілкування в найповнішій самореалізації, ефективному прояві власного комунікативного потенціалу. Зрілу в соціально-психологічному відношенні людину характеризує перехід із світу побудови планів щодо спілкування у світ реалізації життєвих задумів у взаємодії, перехід від самовизначення до професійної самореалізації, здійснення себе в реальному комунікативному процесі. Збереження осмисленості соціальних контактів — важлива передумова професійної самореалізації особистості у сфері спілкування. Не менш вагомий чинник професіоналізації особистості — визнання в групі соціально-психологічних властивостей і якостей індивіда: якщо ця оцінка достатньо висока, то соціально-групове визнання не лише компенсує, а й виправдовує в очах особистості навіть невдачі у сфері міжособистісних стосунків; брак такого визнання — одна з причин соціально-психологічного дискомфорту особистості, незадоволеності соціальними контактами, а іноді психологічної кризи людини. Не можна не враховувати ще одну обставину, значення якої актуалізується в наш час і яка впливає на професіоналізм особистості у спілкуванні з іншими. Йдеться про відчуття захищеності людини, яке є важливою потребою індивіда й дає йому змогу творчо працювати, максимально реалізовувати свої комунікативні можливості, відчувати впевненість і стабільність свого існування в соціумі. За умови, якщо особистість позбавлена цієї потреби (бути захищеною), вона втрачає впевненість у собі, стає вразливою, починає обстоювати позицію невтручання, уникнення, пристосування у взаємодії з іншими. Про соціально-психологічне зростання в цьому разі не може йтися.
Загалом для суспільства та для самої особистості надзвичайно важливо продовжити її комунікативне акме, перетворити його на найактивніший період соціальних контактів людини. Ця нагальна потреба й актуальна проблема сучасних соціально-психологічних досліджень може розв’язуватися шляхом: актуалізації комунікативного потенціалу особистості; розвитку в особистості комунікативних здібностей, умінь і навичок; приведення у відповідність її комунікативних і типологічних властивостей з умовами соціального середовища, особливостями соціально-психологічного простору, його можливостями та обмеженнями; вивчення впливу етнопсихологічних особливостей учасників взаємодії на розвиток і становлення комунікативних здібностей особистості; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; комунікативного самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних комунікативних можливостей, ставлення до себе як до суб’єкта, учасника комунікативного процесу; комунікативної підготовки людини, формування в неї потреби у спілкуванні, виховання комунікативної культури.
Соціальне життя індивіда трактується як упорядкована система взаємодій індивідів,
сукупність численних видів і форм спільної особистості діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їхнього існування, реалізацію інтересів, цінностей, потреб, у тому числі й потреби у спілкуванні, встановленні соціальних контактів. За соціологією, соціальне життя — це соціум. Для соціальної психології надзвичайно важливо з’ясувати, яким чином структурні складові особистості проявляються в поведінці під час засвоєння нею соціального досвіду, як відбувається процес соціально-психологічного відображення дійсності, за допомогою яких соціально-психологічних механізмів здійснюється задоволення потреб людини в соціумі.
Соціальне життя насичене різноманітними змінами. Ті зміни, що відбуваються сьогодні у сфері економіки, політики, духовного життя суспільства, супроводжуються змінами в соціальній поведінці особистості. Отже, спостерігається взаємовплив, взаємозв’язок
соціального життя й соціальної поведінки людини, який можна виразити такими методологічними константами:
• взаємозв’язком людини з безпосереднім середовищем її життєдіяльності;
• зміною способу та форм життєдіяльності людини під впливом науково-технічного прогресу;
• впливом змін, що відбуваються в суспільстві, на людину і зворотним впливом людини на середовище й техніку як компонент цього середовища.
Політико-економічна ситуація, науково-технічний прогрес радикальним чином змінюють середовище взаємодії і спілкування людини, ієрархію соціальних цінностей і пріоритетів суспільства та особистості, формують новий соціально-психологічний тип людини та нову соціальну поведінку індивіда. Водночас потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах і здібностях, особливо в тих, що спрямовані на взаємодію, самовдосконалення та самоактуалізацію в соціумі. Більшою мірою це стосується саме комунікативних здібностей особистості, які забезпечують вищий рівень розвитку її комунікативних властивостей. Взаємодія особистості з іншими (на рівні зв’язку «Я—Ти», «Я—Ми», «Я—Вони») стимулює комунікативні процеси, сприяє формуванню високого рівня реалізму, відповідальності, ціннісно-світоглядної орієнтації, мудрості в соціальній стратегії. Продуктивність взаємовпливу підвищується, якщо враховувати не лише індивідуальні інтереси, стиль мислення людини в процесі спілкування, а й організованість у взаємодії, нормативне зміцнення, упорядкування зв’язків. Саме соціальні норми забезпечують узгодженість дій, регулювання поведінки, соціальний контроль, захист певних інтересів, відображають загальні вимоги суспільства до поведінки особи, групи в їхніх стосунках, соціальними інституціями, суспільством.
Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується багатьма чинниками: особливостями розвитку суспільства, способами розв’язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями й життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями самої особистості. Щодо особистості, то йдеться, насамперед, про «Я-концепцію», під якою розуміють систему, сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про самого себе. На основі цих уявлень людина будує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки, дає відповіді на запитання про те, хто вона є. «Я-концепція» — це водночас передумова й наслідок соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв’язку «Я-концепції» та соціального життя полягає не стільки в розширенні можливостей «Я», скільки в досягненні гармонії з навколишнім оточенням, в його підтримці. Отже, йдеться не про підгонку індивідуальних властивостей під соціальний стандарт, а про свідому оцінку людиною своїх дій і вчинків, прийняття (або неприйняття), зміну, корекцію тих стереотипів, цінностей і норм, які проповідує суспільство.
Зумовлюють соціальну поведінку особистості її потреби, які людина може задовольнити тільки у спілкуванні й діяльності. Соціальні потреби досить різноманітні: у діловому спілкуванні, налагодженні дружніх зв’язків з іншими; у прояві незалежності, автономності, значущості; у професійному вдосконаленні та прояві власних потенційних-можливостей; у можливості нести людям добро й щастя; у повазі до суспільства та його членів; у наданні допомоги іншим тощо. Пізнавальні потреби реалізуються через інтерес, тобто емоційно забарвлену інтелектуальну вибірковість. Інтерес проявляється в емоційному тоні, в увазі до об’єкта (в ньому поєднується емоційне та раціональне), забезпечує спрямованість особистості, сприяє більш широкому, глибокому й повному відображенню дійсності. Наш час вимагає урахування, взаємодії та гармонізації всіх типів інтересів (суспільних, групових, особистих) у розбудові правової держави. Інтерес є сполучною ланкою між потребами й цінностями.
Суб’єктивні орієнтації індивіда як члена суспільства (групи) на ті чи інші цінності характеризують соціальну установку людини (поряд із зазначеним вживаються й інші терміни, що характеризують дане поняття, — соціальна настанова, аттитюд) і виражаються в думках, почуттях і певних способах поведінки. Установка схиляє індивіда до певної форми реагування, оцінки, готовності, до орієнтації діяльності в певному напрямі згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню тієї чи іншої потреби. Якщо установчі ситуації повторюються, то поступово формуються «фіксовані установки особистості», які впливають на соціальне життя й життєву стратегію людини.
Люди по-різному пояснюють життєві події, життєві ситуації та свою поведінку в них, а отже, й неоднаково сприймають свої успіхи й невдачі. Залежить це від багатьох чинників: психічного стану, у якому вони перебувають; виконуваної роботи; етнопсихологічних особливостей учасників взаємодії; соціокультурних установок тощо. Вважається, що люди: b почуттям масної гідності щасливіші, компетентніші, результативніші; з високою самоефективністю наполегливіші, краще працюють; з внутрішнім локусом контролю краще вчаться, можуть відмовитися від тимчасових задоволень заради досягнення поставленої мети; із зовнішнім локусом контролю все, що з ними сталося, пояснюють чиїмись прорахунками; у стані депресії £, як правило, пасивними, їм властива набута безпорадність (депресивний стан є причиною негативного мислення, невдач тощо); із нереалістичним оптимізмом часто не вживають застережних заходів; у стані помилкового консенсусу вірять в те, що з їхньою думкою збігається думка більшості; у стані оманливої неповторності вважають, що їхній талант і моральна поведінка незвичайні; у стані удаваної скромності видають себе не за тих, ким вони є насправді; у стані когнітивного дисонансу відчувають напруження, яке з’являється при усвідомленні несумісності двох знань; у стані недостатнього виправдання зменшують дисонанс шляхом пояснення причин своєї поведінки на користь власного «Я», тобто внутрішньою мотивацією; у стані надвиправдання розглядають свою поведінку і власні дії як такі, що управляються ззовні, а не мотивуються зсередини; у стані самотності відчувають, що вони вилучені із соціального життя; у стані тривоги усвідомлюють самих себе й переймаються тим, що подумають про них інші; у стані самосприймання, відчуваючи невпевненість у власних установках, відслідковують свою поведінку й ситуацію ніби збоку.
Неусвідомлюваними передумовами соціальної поведінки індивіда є архетипи (К. Юнґ), тобто структурні елементи людської психіки, які криються в колективному несвідомому, спільному для всього людства. Вони успадковуються від покоління до покоління, задають сенс життю, етапи життєдіяльності особистості, її загальну структуру та програму поведінки. К. Юнґ виокремив такі архетипи, які можна вважати детермінантами соціальної поведінки особистості:
• наша тінь — друга автономна душа, наш темний двійник у внутрішньому світі (тінь втілює в собі наше гріховне «Я», наші підсвідомі бажання, негативні якості, виявляється в неконтрольованих емоційних станах, егоїстичних задоволеннях; негативні якості стають менш помітними й небезпечними, якщо людина визнає їхню реальність);
• аніма (архетип жінки, що існує в несвідомому чоловіка) і ані-мус (чоловіче начало несвідомості жінки);
• архетип сенсу — це самість особистості, центр «Я», в якому представлені найголовніші людські сенси, що реалізуються індивідом у житті.
В даному контексті важливим є питання про соціокультурну та етнопсихологічну зумовленість поведінки людини, яка полягає у її зв’язках з конкретним життєвим простором, соціальним середовищем. Етнопсихологічна характеристика взаємодії потребує врахування національно-психологічних особливостей прояву поведінки людей у сфері взаємовідносин, тобто реально наявних у суспільній свідомості соціально-психологічних явищ, специфічних форм функціонування загальнолюдських властивостей психіки. Окрім цього поняття вживаються інші, близькі до нього, дефініції: «національний характер», «психологічний склад нації», «менталітет», більшість яких спирається на низку спільних для них показників: сукупність розумових установок, звичок мислення- певний спільний розумовий інструментарій, психологічне оснащення; соціально-психологічний стан суб’єкта, групи, нації; якість розуму, що характеризує окремого індивіда, групу або суспільство; спосіб мислення, властивий індивідові або групі; особливості соціокультурного й етнопсихологічного розвитку; національна самосвідомість. Структура націонаїїьно-психологічних особливостей охоплює декілька сфер:
• мотиваційну (своєрідність мотивів, спонукальних сил взаємодії у представників тієї чи іншої національної спільноти);
• інтелектуально-пізнавальну (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається в наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які дають змогу особливо сприймати навколишню дійсність, оцінювати її, будувати стратегію поведінки); емоційно-вольову (своєрідність емоційних і вольових якостей, від яких у багатьох випадках залежить результативність соціальних контактів);
• комунікативно-поведінкову (ця сфера охоплює власне інформаційну й міжособистісну взаємодію, взаємовідносини та спілкування, показує різницю подібних проявів).
Для соціальної психології надзвичайно важливо досліджувати ці особливості в процесі взаємодії представників різних національних культур, виявляти суттєві характеристики конкретної комунікативно-поведінкової культури, помічати передусім її національну специфіку у відображенні соціально-психологічної реальності, враховуючи при цьому, що своєрідність національної психології того чи іншого народу виражається не в якихось неповторних психологічних рисах, а скоріше в їх неповторному поєднанні, прояві в певних звичаях, історичних традиціях, поведінці.
Великий інтерес викликає комплекс проблем, пов’язаних із впливом традиційних етнокультурних норм і цінностей на соціальну поведінку людей, сфери групового менталітету на реалізацію комунікативно-поведінкових потреб індивіда, де можлива психологічна схильність сприймати все соціальне життя з позицій своєї етнічної групи, що розглядається як еталон. При цьому сам факт усвідомлення національно-психологічних особливостей своєї групи не містить у собі упередженості проти інших етнічних груп. Якщо від констатації цих відмінностей перейти до оцінки іншої групи, то ймовірні викривлення в її оцінці, що може призвести до виникнення явища етноцентризму. Отже, далеко не всі соціальні контакти сприяють поліпшенню відносин, а тільки ті з них, які дотримуються певних вимог: визнання безумовної рівності сторін, наявність обстановки відкритості й довіри, повага до традиційних норм, способу життя, позитивна поведінка стосовно представника іншої національної культури, люб’язність тощо.
Гармонізація взаємозв’язку соціального життя й соціальної поведінки людини як серед однієї народності, так і в міжнаціональному плані досягається за рахунок соціального контролю, що здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і соціальних дій індивідів і виявляє внутрішню суперечливість взаємодії: людина стає соціально зумовленою індивідуальністю під впливом суспільної системи, водночас індивідуальність не може розвиватися, якщо людина сліпо копіює зразки культури, пропоновані системою, беззаперечно в них вірить. Розв’язання суперечності відбувається в процесі соціалізації індивіда відповідно до його внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних принципів. За таких умов віра набуває значення переконання, стає результатом попередньої роботи свідомості, розуму й розсудливості особистості. Переконання втілюють усвідомлені потреби індивіда, основою яких виступає сукупність знань про природу, суспільство та людину. Таким чином, наступним рівнем гармонізації взаємовідносин людини і світу є світогляд, що ширший за систему знань. Він характеризується свідомим ставленням індивіда До соціального життя, яке охоплює в єдності знання, оцінку й поведінку. Різні люди мають різну віру, неоднакові переконання та
світогляд, що позначається на процесі соціалізації особистості, на ефективності застосування способів реагування оточення на поведінку людини (йдеться про санкції, що здійснюються у формі заохочення чи покарання). Відтворення та формування особи — головний підсумок суспільного життя, в якому представлені в усій своїй багатогранності соціально-психологічні типи. Соціальне напруження характеризується вченими як масовий адаптаційний синдром, який відтворює ступінь фізіологічної, психо-соціального напруження хофізіологічної і соціально-психологічної адаптації екстремальних Taujj (у багатьох випадках і дезадаптації) різних ЧИННИКІВ у суспільств. категорій населення до хронічної фрусірації і труднощів. її поведінкові прояви фіксуються в зростанні недовіри до влади, конфліктності в суспільстві, тривожності, ажіотажному попиті, погіршенні демографічної ситуації, агресії, надії на чудо, постійних стресах та дистресах тощо. Чинники, що спричинюють соціальне напруження, пов’язані із станом економіки, ефективністю влади, впливом засобів масової комунікації, опозиції та криміногенних структур.
Соціальне напруження виникає через соціальну дезадаптацію:
.фізіологічну дезадаптацію певних прошарків населення до труднощів, тобто неможливість нормально пристосуватися, наприклад, до підвищення цін без зниження рівня життя;
• психофізіологічну дезадаптацію населення, яка виражається у вигляді неусвідомлених масових психічних станів (тривога, агресія, апатія) у процесі пристосування населення до труднощів та соціальних змін;
• соціально-психологічну дезадаптацію, яка відтворює усвідомлене конфліктне ставлення певних прошарків населення до труднощів і соціальних змін (підвищена політизація, страйки, незадоволення, міграція, еміграція, розгул злочинності тощо).
Серед різноманітних форм прояву соціального напруження розглянемо депресію та стрес. Депресія (від лат. depressio — пригнічення) характеризується негативізмом, негативним емоційним фоном, зміною мотиваційно-когнітивної сфери, загальною пасивністю поведінки. Людина у стані депресії відчуває тяжкі емоційні переживання — пригнічення, відчай тощо. За умов соціального напруження депресія виникає в результаті дії захисних, компенсаторних механізмів та означає пристосування за рахунок виснаження. Людина втрачає соціальну опірність, перебільшує все погане і зводить до мінімуму все добре. Відомо, що основа мислення людей у депресивному стані ґрунтується на атрибуції відповідальності. Відомі різні стилі пояснення тієї чи іншої невдалої дії, ситуації в людей у стані депресії та в тих, що без депресії. Депресивний стиль пояснення пов’язаний з негативним, песимістичним способом інтерпретації невдач та невдалих вчинків, які приписуються сталим, всеосяжним і суб’єктивним причинам.
Можна поставити знак рівності між соціальним напруженням і стресовою ситуацією, соціальним стресом (від англ. stress — напруження). Стрес — це широке коло станів людини, що з’являються в неї у процесі діяльності і спричинюються екстремальними впливами (стресорами — чинниками, що викликають стрес). Залежно від стре-сора й характеру його впливу виокремлюють різні види стресів, найчастіше — фізіологічний і психічний. Психічний стрес викликається невідповідністю між навантаженням і наявними в індивіда ресурсами й поділяється на інформаційний та емоційний. Перший виникає в ситуаціях інформаційних перевантажень, коли людина не справляється з поставленим перед нею завданням, не встигає приймати правильні рішення в належному темпі і з великою мірою відповідальності за наслідки прийнятих рішень, а другий з’являється за умов загрози, небезпеки, образи та ін. В ситуації соціального напруження стрес може справляти як позитивний, так і негативний вплив на поведінку людини, аж до повної її дезорганізації. Інтенсивність реакції індивіда на стрес визначається не абсолютною величиною подразника, а його суб’єктивною значущістю для даної особи. Г. Сельє виокремлює два види стресу: один з них — негативний, шкідливий, що руйнує життя, так званий дистрес (від англ. distress — горе, нещастя, нужда), інший — позитивний, вітаїстичний, життєво необхідний, так званий ейфорійний стрес. Неважко здогадатися, що все, пов’язане з дистресом, вносить у наше життя хвороби, депресію, самотність, можливі функціональні неврози, в той час як ейфорійний стрес означає здоров’я, задоволення, щастя і т. п. Вчений підкреслював, що стресу не потрібно уникати, адже повна свобода від нього означає смерть. Інші дослідники також зазначають, що помірний стрес корисний для організму, оскільки сприяє мобілізації сил на виконання певного завдання, загартовує для нових випробувшіьних ситуацій.
Соціальне напруження не слід ототожнювати із поняттям «екстремальна си



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)