Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 2. 4. Соціалізація особистості. ( продовження 2)

2. 4. Соціалізація особистості. ( продовження 2)


Якщо до студентської групи входять представники не однієї, а кількох національностей, то актуалізується значення етнопсихологічних особливостей спілкування в ході соціалізації студентської молоді, адже в багатонаціональному колективі спостерігається велика кількість форм міжособистісних стосунків за національною належністю, культурною специфікою, своєрідністю мови, звичаїв, традицій. З погляду соціальної психології, міжетнічне спілкування є формою реалізації міжнаціональних стосунків на особистісному рівні, особистісно-психолоіічною конкретизацією процесу соціалізації. За умов міжетнічної взаємодії психологічні проблеми можуть виникати у зв’язку з національними установками і стереотипами поведінки та сприймання людьми один одного. Отже, активізується проблема створення такої атмосфери, яка б сприяла адекватному сприйняттю студентською аудиторією іноетнічного представника. Практика вивчення соціальних контактів і міжособистісних стосунків показує, що іноземні студеній можуть стикатися з проблемою нерозуміння деяких установок, традицій, з виникненням мовних бар’єрів тієї країни, в якій діє ВНЗ. Для таких студентів характерна сором’язливість, нервозність; коли їм бракує знань, вони припускаються помилок, що може призвести навіть до агресивності. За таких умов певний інтерес представляють мотиви консолідації студентів за національною ознакою, адже саме в ній переломлюються всі виховні впливи. Водночас зміна в настроях, переживаннях представників певної національності у групі — це своєрідний барометр, за показниками якого можна вести мову про оптимальність і результати соціалізації, визначати перспективи згуртування групи.
У навчанні студентів — представників іншої національності — важливе значення має його комунікативний аспект, а отже, й методи навчання варто спрямовувати на подолання мовних і психологічних бар’єрів, сприяти активізації пізнавальної діяльності студентів. Окрім цього, дуже важливо створити основу для адаптації до нових соціокультурних та етнопсихологічних обставин, що потребує певної гнучкості й відмови від низки традиційних правил і норм спільної діяльності та взаємодії. В. Крисько та А. Деркач виокремлюють три етапи процесу адаптації національної психології іно-етнічних представників до умов навчання та спілкування у ВНЗ: на першому етапі етнопсихологічні особливості можуть як сприяти, так і перешкоджати впливу студентської групи чи викладача (якщо вони вступають у суперечність з цілями останніх, то слід робити конструктивні кроки, щоб перебудувати зміст і якість педагогічних та групових заходів — варто шукати, за таких умов, шляхи залучення уваги об’єкта впливу); на другому етапі відбувається стабілізація впливів (налагоджується контакт з іноетнічними представниками, Досягається певне взаєморозуміння, консолідується активність усіх членів студентської групи тощо); на третьому етапі передбачається максимальне розкриття потенційних можливостей представників Усіх національних мікрогруп у взаємодії один з одним.
Загалом на основі постійного та всебічного аналізу етнопсихологічної своєрідності відносин і спілкування у студентській групі можна розвивати нетрадиційні підходи, встановлювати пріоритетність тих шляхів, яких вимагає ефективний процес соціалізації в багатонаціональному колективі. Це дуже кропітка робота, але вона є надзвичайно потрібною, інакше незнання та неврахування нально-психологічних особливостей членів групи може призвести до міжнаціонального тертя, виникнення феномену взаємної відчуженості, наслідки якого небезпечні — загострення морально-психо-логічного клімату в студентській групі, відсутність взаєморозуміння між її членами в ході навчання та спілкування тощо. У зв’язку з цим важливим елементом у роботі з багатонаціональною студентською групою є формування культури міжнаціонального спілкування на основі осмислення характеру взаємовідносин в ній.
Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватися конфліктами, небезпека яких полягає в тому, що вони спричинюють виникнення різких негативних емоцій і позначаються на навчальній діяльності студента. У процесі спільної діяльності причинами конфліктів, як правило, стають два види детермінант: предметно-ділові розбіжності й розходження особистісно-прагматичних інтересів. Окрім того, конфлікти виникають як серед студентів, так і між студентами й викладачами. За умови, якщо у взаємодії студентського середовища, яке здійснює спільну навчальну діяльність, переважають предметно-ділові суперечності, конфлікт здебільшого не призводить до розриву міжособистісних стосунків і не супроводжується нагнітанням емоційного напруження й ворожості. Коли ж суперечності виникають у сфері особистісно-прагматичних інтересів, то вони легко переходять у неприязнь і ворожнечу. Трапляються ситуації, коли розходження особистісно-прагматичного характеру прикриваються предметно-діловими суперечками або ж коли тривалі предметно-ділові суперечки поступово призводять до особистої неприязні. Всі перелічені варіанти конфлікту створюють для студента несприятливий морально-психологічний клімат у групі, що спричиняє зниження інтересу до навчання та спілкування у групі, загалом неефективний процес соціалізації. Якщо конфлікт виникає між студентом і викладачем і не розв’язується, у студента може зародитися внутрішня неприязнь як до викладача, так і до його навчальної дисципліни.
Вищезазначене дає змогу розглядати процес соціалізації студента у ВНЗ і як окремий випадок спілкування, і як особливим чином організоване спілкування, у ході якого відбувається управління пізнанням, засвоєнням суспільно-історичного досвіду, соціально-психологічне відображення, відтворення й засвоєння всіх видів діяльності та реалій мікросоціуму. Соціально-психологічні характеристики навчальної діяльності охоплюють також особливості міжособистісного спілкування у студентській групі. Отже, на ефективність соціалізації впливатимуть соціально-психологічний клімат у студентській групі, рівень потреби у спілкуванні, притаманний групі стиль спілкування, етнопсихологічні особливості учасників комунікативного процесу, можливість задоволення пізнавальних і комунікативних потреб студентів. Останній показник є суттєвим, адже дані низки досліджень показали залежність між задоволеністю міжособистісними стосунками у групі та ефективністю діяльності як цілої групи, так і кожного її члена зокрема.
Аналіз комунікативних характеристик навчальної діяльності у ВНЗ передбачає виокремлення двох сфер вивчення, які впливають на соціалізацію студента: педагогічне спілкування як цілеспрямована взаємодія між педагогом і студентами й міжособистісне спілкування серед студентів як створення сприятливого мікроклімату для ефективної навчальної діяльності. Стосовно педагогічного спілкування, то воно, як зазначалося вище, є специфічною формою взаємодії людини з іншими людьми на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків, в яких виявляється не лише вплив одного суб’єкта на інший, а сприяння або протидія, згода або суперечність. За умов такого спілкування здійснюється взаємний обмін діяльностями, уявленнями, ідеями, установками, інтересами тощо. Можна виокремити такі складові педагогічного спілкування у ВНЗ: поведінка, яка описана через види реакцій педагога і студентів; міжособистісні контакти, виявлені та упорядковані в ситуаціях, в які потрапляють педагог і студент у процесі навчання; міжособистісні стосунки, які створюють можливості для самостійного особистісного зростання педагогів і студентів; інструмент у розвитку інтелектуальних та професійних вмінь і навичок студентів, виникнення певних елементів їхніх когнітивних структур, норм і цінностей; інструмент соціально-психологічного відображення та соціалізації.
Вагомими соціально-психологічними особливостями соціалізації У ВНЗ є характеристики міжособистісного спілкування у студентській групі, де студент для інших членів групи постає як об’єкт спілкування, викликаючи до себе ставлення як до суб’єкта. Водночас, з погляду студента, група чи кожен її член зокрема виступає як об’єкт спілкування, викликаючи до себе ставлення як до суб’єкта. Суб’єкти спілкування у студентській групі вирізняються індивідуальною своєрідністю і вносять у міжособистісне спілкування свій внутрішній світ. Якість такого спілкування може визначатися кількістю потреб, які людина задовольняє в процесі взаємодії; рівнем, на якому відбуваються контакти; можливістю саморозвитку особистості. Молода людина, вступаючи до ВНЗ, стає членом студентської групи й поринає в багатогранні процеси спілкування цієї групи. Отже, взаємозв’язок студентської групи і особливостей соціалізації здійснюється через спілкування. Процес цей двосторонній: групові норми й цінності мають вплив на спілкування, а особливості спілкування впливають на життєдіяльність групи. Сприятливу основу для ефективної соціалізації студентів створює рівень задоволеності потребою у спілкуванні в групі, а загальним інтегральним критерієм даної характеристики стає кількість потреб, які людина задовольняє в процесі взаємодії з іншими.
Важливу роль у комунікативній діяльності студентської групи відіграє установка студента на оточення, його оцінювання: одні передусім бачать позитивне, добре в людині; інші — лише негативне, недоліки; треті, їх більшість — і позитивне, і негативне. Студенти з негативною установкою на оточення вирізняють у людей такі риси, як байдужість, заклопотаність своїми справами, неприродність, обмеженість інтересів, егоїзм, відсутність людяності. Позитивно налаштованих студентів захоплює доброта, простота, справедливість, відвертість, розум і доброзичливість людей. Багато є студентів з підвищеним інтересом до різноманітних особливостей людини. Зрозуміло, що легше знайти спільну мову, спілкуватися з тими, у кого переважає установка на позитивне в людині. Характер взаємодії і спілкування в студентській групі значною мірою пов’язаний із ступенем залежності індивіда від групи, від повноти прийняття особистістю спільної трудової діяльності. І чим вищий ступінь залежності від групи, чим важливіша для індивіда його групова належність, тим меншою є роль успіху чи невдачі й тим важливішим стає чинник групової належності людей, які взаємодіють.
Вивчення соціально-психологічних особливостей соціалізації студентської молоді дає змогу виокремити кілька напрямів керівництва розвитком студентської групи, створення психологічних передумов для оптимального процесу міжособистісного спілкування в ній, яке є важливим для успішної навчальної діяльності й ефективного комунікативного розвитку студентів як майбутніх спеціалістів: процес формування студентської групи (надання переваги формуванню неоднорідної за психологічними характеристиками, але сумісної в цьому плані групи: неоднорідність групи й пов’язана з нею необхідність більш різноманітної та індивідуальної діяльності сприятливо впливає на формування в майбутніх спеціалістів гнучкіших підходів до професійної діяльності); формування відповідного механізму міжособистісного спілкування в студентській групі; індивідуальна психодіагностична і психокорекційна робота із студентами (вона пов’язана з вивченням і оптимізацією їхніх комунікативних особливостей).
В контексті соціалізації студентської молоді важливо з’ясувати соціально-психологічні феномени, пов’язані зі ставленням молодої людини до суспільних процесів. Соціально-психологічне відображення суспільного життя у свідомості студента безпосередньо фіксується у вигляді оціночних суджень, переживань, вірувань, вольових актів суб’єкта, “сприймань. Саме вони дають уявлення про стан суспільної свідомості, ставлення суб’єкта до ціннісних орієнтацій та інших психологічних компонентів суспільного життя. Фундаментом творення світогляду молодої людини є соціальні цінності, тобто узагальнені уявлення про мету й норми поведінки. Ціннісні орієнтації студентства формуються в процесі соціалізації під час засвоєння нових знань та соціально-психологічного досвіду і проявляються в цілях, інтересах, переконаннях, спілкуванні й діяльності особистості. Цінності молоді реалізуються у процесі життєдіяльності й підтверджуються або відкидаються життєвим досвідом. Отже, саме на основі індивідуального досвіду, що стає адекватною чи неадекватною умовою соціального середовища, певні, конкретні ціннісні орієнтації або набувають особистісного сенсу, або витісняються як такі, що не забезпечують успішного функціонування особистості в соціумі. Зміни, які відбуваються в суспільстві, певним чином знаходять відображення у свідомості молоді й тим зумовлюють зміни в системі їхніх ціннісних орієнтацій. Чинники, що опосередковують вплив соціального середовища на формування і трансформацію ціннісних орієнтацій студентів, досить різноманітні: соціально-психологічний клімат у студентській групі, членом якого є певна особа; родинне оточення з його традиціями; доступ до засобів освіти й культурних здобутків суспільства; релігійні переконання та комплекс інших умов, що впливають на особистість.
Зміна ціннісних орієнтацій — це, безперечно, досить болісний процес, і вивчення його закономірностей може сприяти виявленню шляхів впливу на молоду особистість відповідних суспільних інституцій з метою ослабити інтенсивність її емоційних стресів і запобігти можливому соціальному напруженню. Зокрема знання ступеня сформованості ціннісних орієнтацій молоді, їх ієрархії може бути ключем для здійснення виховання особистості. Відомо, що ціннісні орієнтації впливають на визначення місця особистості в суспільстві, а також на вибір нею своєї референтної групи. Цей факт слід враховувати в перекомплектуванні студентських груп: об’єднання в одну академічну групу студентів з діаметрально протилежною системою ціннісних орієнтацій ускладнить процес формування студентського колективу як єдиного стійкого організму, а отже, і загальний процес соціалізації.
На хвилі інтересу до проблеми формування системи ціннісних орієнтацій студентів та її трансформацій було проведено багато соціологічних опитувань і психологічних досліджень, за результатами яких можна простежити чіткий взаємозв’язок ціннісних орієнтацій із соціальними умовами, в яких функціонує молода особистість. Так, у 50-х — на початку 60-х років XX століття молодь, відповідаючи на запитання про складові щастя, на перші місця висувала улюблену роботу, бажання кохати й бути коханим, повагу оточення. У 80-х роках серед основних у системі ціннісних орієнтацій було виокремлено «політичну культуру як важливу цінність у формуванні особистості нового зразка», «суспільно-політичну активність, як одну з найважливіших цінностей радянської людини», «мистецтво як засіб ціннісної орієнтації особистості», «працю як найвищу цінність соціалістичного способу життя». До числа перших за важливістю життєвих цінностей, з погляду “радянської молоді, належали: прагнення бути корисним суспільству, мати цікаву творчу роботу, заслужити повагу людей, кохати й бути коханим і тільки після цього — матеріальний добробут; менше за все цінувалося спокійне життя, підпорядковане власним інтересам, слава. Отже, центром усієї системи цінностей, способом самоствердження, вдосконалення кожної людини була суспільно корисна праця.
Виокремлену систему ціннісних орієнтацій молоді сучасний етап соціалізації піддає значній трансформації, причому простежується прямий зв’язок між змінами, що відбуваються в суспільстві та в системі цінностей. Трьом основним стадіям кризи (дестабілізація соціалістичного ладу, гострий конфлікт, вихід із кризи) відповідають певні зміни в системі ціннісних орієнтацій. Так, на першій стадії відбулося не руйнування цінностей, а якісне оновлення їхньої структури — перехід від тотально-ідеологізованої до плюрально-людської структури цінностей — масова десоціалізація і ресоціалізація молодої людини. Індивід водночас схвалює (чи заперечує) протилежні цінності, або йому складно зробити вибір і він надає перевагу проміжній позиції. На другій стадії ціннісні орієнтації стають чіткішими, менш суперечливими, посилюється орієнтація на самоцінність кожного індивіда. На третій стадії кризового розвитку суспільства формування системи ціннісних орієнтацій залежить від результату розв’язання кризи. Процес трансформації цінностей відбувається через усвідомлене прийняття продиктованих реаліями життя ціннісних орієнтацій, спробу керуватися ними в житті й діяльності. Збереження на рівні підсвідомості старих стереотипів спричиняє певні внутрішньо-особистісні конфлікти та зумовлює ймовірність варіативного прогнозу щодо майбутнього.
Як правило, сформувавши свою ціннісну картину світу, людина зберігає її незмінною практично впродовж усього життя. Така картина формується переважно на тому етапі соціалізації індивідів, який безпосередньо передує періодові зрілості. А надалі система цінностей людини змінюється зазвичай тільки в кризові періоди, до того ж ці зміни стосуються здебільшого структури цінностей і віддзеркалюють зміни пріоритетів, унаслідок чого одні цінності стають більш значущими, інші відходять на задній план у розвитку та становленні особистості. Натомість у суспільствах, що трансформуються, означена традиційна система не спрацьовує, оскільки за умов суттєвих зрушень у суспільній системі цінностей для більшості людей нагальною стає потреба сприйняти нові орієнтири й так чи інакше перебудувати особистісну систему цінностей. При цьому в масовій свідомості відбувається заміна монолітної системи цінностей на плюралістичну, коли різні категорії людей вибудовують свою ціннісну ієрархію на різних базових позиціях. Сказане безпосередньо стосується й категорії студентства, частина якого виходить з потреби насамперед досягти взаєморозуміння у стосунках. Такі студенти керуються принципами терпимості, більшість з них поділяє твердження «терпіння — найкраще спасіння». Водночас інша частина молоді, яка належить до протилежної орієнтації, цілковито згодна з прислів’ям «З вовками жити — по-вовчому вити».
Загалом у сучасному суспільстві процес соціалізації молоді ускладнюється труднощами, що виникають унаслідок переоцінки традицій, норм і цінностей: якщо раніше молодь значною мірою спиралася на досвід попередніх поколінь, то тепер молоді люди засвоюють і творять новий соціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що значною мірою зумовлює наявність суперечливих тенденцій у свідомості й поведінці сучасної молоді. Як наслідок, у студентському середовищі функціонує чимало різних моделей самореалізації: для багатьох студентів основними цінностями є «знайти себе в цьому житті», «залишатися людиною», «матеріальне забезпечення» тощо. Отже, сучасні студенти задумуються і про матеріальний добробут, і про духовні цінності на противагу своїм попередникам, які меншою мірою відчували матеріальну скруту, проте й менше думали про сенс життя, яке значною мірою було визначене. Водночас зросла цінність особистісної свободи, що забезпечує людині вільний вибір, який, щоправда, не завжди є системо-утворювальним компонентом позитивних, суспільно схвалюваних моделей життєвої орієнтації. За умов, коли вона стає для людини свободою від будь-яких обмежень, це може призвести до формування асоціальних моделей соціалізації. Зрілість припадає на період досягнення людиною найвищого розвитку її духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Дане поняття ототожнюється з дорослістю й повноліттям, хоча стати дорослим ще не означає досягти зрілості. За умови, коли людина навчиться реалізовувати життєві задуми, перспективи, коли від самовизначення перейде до самореалізації, тільки тоді про неї можна сказати, що вона є зрілою особистістю. Серед найвагоміших сфер самореалізації особистості виокремлюють такі: професійну, сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку й самовдосконалення.
Зрілість — це найтриваліший період онтогенезу, який охоплює вік від 25 до 55—60 років. На стадії ранньої зрілості для індивіда властиві залучення його до всіх сфер людської діяльності, стабілізація якостей особистості, у тому числі комунікативних здібностей, встановлення близьких стосунків з іншою людиною, прояв перших творчих здібностей, побудова власного способу життя, психологічна криза переоцінки життєвого шляху. Середня зрілість — це пошук відповідей на основні питання про сутність життя, про здійснення мрій. Це період переоцінки цілей і домагань, здатність озирнутися навколо, зацікавитися іншими людьми, бажання вплинути на майбутнє, стати творчою особистістю, професіоналом. Водночас це пора сумнівів щодо продовження вибраного шляху, страх зниження працездатності, що збільшує потребу в нових цінностях. Спостерігаються розбіжності між дійсністю та бажаннями, людина стоїть ніби на роздоріжжі й від того, який вибір вона зробить тепер, визначатиметься її подальше життя. Період кризи середини життя може дати кілька варіантів поведінки: по-перше, брак усвідомлення кризи, відсутність оцінки своїх планів і домагань, що призводить до рутинності життя; по-друге, усвідомлення кризи через сприйняття та оцінку реалій життя й виникнення страху з приводу неможливості прояву подальшої активності й корекції попередніх планів; по-третє, усвідомлення кризи через оцінку та корекцію планів, глибинне оновлення й бажання активно діяти за нових умов. З метою успішного подолання кризи середини життя, варто проаналізувати свої цілі (самоаналіз) і переоцінити власні ресурси, розширювати кругозір, переглянути і скоректувати життєвий курс під новим кутом бачення, коли вимальовуються цілі, які раніше були приховані. Середина і друга половина життя повинні мати власну значущість, інакше вони майже не відрізнятимуться від першої половини й чимось її нагадуватимуть. Р. Пекк виокремлює чотири підкризи,: вирішення яких слугує необхідною умовою для розвитку аутентичної генеративності: по-перше, розвиток у людини поваги до мудрості; по-друге, важливо, щоб сексуалізація соціальних відносин поступилася місцем їх соціалізації (що приводить до ослаблення соціальних ролей); по-третє, збереження емоційної гнучкості, що сприятиме афективному збагаченню в різних формах; по-четверте, збереження душевної гнучкості, пошук нових форм поведінки замість старих. Вважається також, що для відчуття задоволення періодом середини життя людині необхідно досягти виконання таких завдань: досягнення зрілої громадянської і соціальної відповідальності; досягнення й підтримання доцільного життєвого рівня; вибір оптимальних способів проведення дозвілля; допомога дітям в усвідомленні відповідальності перед дорослим життям; поглиблення особистісного аспекту подружніх стосунків; прийняття фізіологічних змін періоду середини життя і звикання до них; пристосування до взаємодії з батьками, які «входять» у старість.
Період пізньої зрілості також дає варіанти поведінки: занепокоєність (людина намагається продовжувати плідно і творчо працювати, проявляти свої здібності та можливості); відсутність занепокоєності (призводить до гальмування розвитку та становлення, спричинює виникнення почуття непотрібності, спустошення); надмірна турбота про себе тощо.
Можна вести мову про психологічну, особистісну, соціальну, соціально-психологічну зрілість. У свій час американський психологічної зрілості особистості:
• широкі межі «Я», активна участь у трудових, сімейних, соціальних відносинах;
• соціальні контакти, дружня інтимність, співчуття, терпимість шодо різниці між власним «Я» та «Я» інших;
• демонстрація емоційної стійкості й самоприйняття;
• сприймання світу таким, яким він є — в реаліях, а не в бажаннях;
• розвинена здатність до самопізнання, усвідомлення своїх сильних і слабких сторін;
• здатність бачити цілісну картину світу, чому сприяє сформована система цінностей.
Особистісна зрілість пов’язана із ставленням людини до себе та власної діяльності, із проявом активності в соціумі, творчим вирішенням життєвих планів j поставлених завдань. Перебуваючи на різних рівнях розвитку (залежність, незалежність, взаємозалежність), люди по-різному проявляють особистісну зрілість. За певних обставин може мати місце повна чи часткова залежність у системі взаємозв’язків «дорослий — дитина» (йдеться про нормативну поведінку та її порушення, пов’язане з особливостями характеру індивіда) або контрзалежність як особливість певного етапу соціалізації (боротьба за незалежність). Повної незалежності в структурі соціальних відносин досягти неможливо, адже жити в соціумі й бути вільним від соціальних контактів водночас не можна: людина так чи інакше потребує взаємодії та спілкування, відсутність яких спричинює й актуалізує проблему самотності, аутизму (від гр. авто — сам; крайня форма психологічного відчуження, що виражається у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю й зануренням у світ власних переживань). Рівень взаємозалежності є найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості. Він є також оптимальним варіантом для прояву соціально-психологічної зрілості індивіда, основними показниками якої є його вміння говорити правду, обстоювати свою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами соціального оточення, його нормами і правилами поведінки, здатність долати комунікативні бар’єри й вирішувати конфліктні ситуації тощо. Стосовно соціальної зрілості, то вона проявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах та має такі показники: розвинуте почуття відповідальності; наявність соціального інтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвитку різних соціальних ситуацій); потреба в турботі про інших людей; здатність до активної участі в житті суспільства; ефективне використання своїх знань і здібностей; конструктивне розв’язання численних життєвих проблем на шляху до самореалізації.
Важливою характеристикою зрілого людського життя є те, наскільки ефективно та активно особистість використовує відведений їй індивідуальний час для самореалізації. К. Абульханова-Славська виокремлює два типи людей: екстенсивні та інтенсивні. Перші нерозумно в кількісному та якісному відношенні витрачають свій час, своє життя, а другі — вдало, розумно й оптимально пристосовуються до обставин соціуму, активно використовуючи свої здібності й можливості на етапах соціалізації. Виходячи із цієї ознаки (екстенсивність — інтенсивність), можна спрогнозувати три варіанти акме особистості
1-експлуатація індивідом власних потенційних можливостей (з погляду тривалості життя, це — найменш вдалий життєвий шлях; з точки зору ефективності, користі суспільству, то він може бути найвдалішим життєвим шляхом);
2— рівномірний прояв людських потенцій
з наростанням сили й напруженням (життя складається вдало);
3 — рівномірний прояв людських потенцій з мінімальною витратою сил і можливостей (життя проходить даремно для себе та людей).
Одна з найскладніших проблем у формуванні особистості полягає в тому, як на різних етапах її соціалізації досягти найбільш повного розвитку індивіда, щоб перехід від однієї стадії до іншої відбувався в результаті якісно-природного самозаперечення, аби кожна стадія й кожен перехід були безболісними, особливо виразними і сприяли прояву потенційних можливостей людини. Щодо всебічного розквіту здібностей особистості на етапі досягнення зрілості, то йдеться про гармонійне поєднання прагнень особистості, її можливостей і потреб суспільства. На цей процес впливає чимало суб’єктивних та об’єктивних чинників: особливості індивідуального розвитку, стадія соціалізації, соціальне мікросередовище, традиції, «критичний вік» обраної професії, лінія поведінки індивіда, соціально-психологічний тип особистості, норми та цінності соціуму, епоха, стан рівноваги чи напруження в суспільстві, соціально-психологічні механізми соціалізації тощо. Історії відомі імена «великих старців», які не відчували старості й до останніх своїх днів продовжували активне, творче життя: у французькою художника К. Моне рання творча активність продовжувалася до глибокої старості; письменники Л. Толстой, Б. Шоу, В. Гюю змогли створити шедеври літератури після шістдесяти; німецький письменник Й. В. Гете у 82 роки закінчив другу частину трагедії «Фауст». Звичайно, фізичне старіння організму відбувалося, але психологічно цей процес вони не відчували як перехід у нову якість, у новий стан. А ось І. Мечников у 19 років надрукував кілька наукових праць з біології, О. Пушкін у 20 років написав поему «Руслан і Людмила», Д. Россіні в 24 роки.— оперу «Севільський цирульник». Коротке життя людини також може залишити вічний слід: згадаймо імена Лесі Українки, М. Добролюбова, М. Гоголя. Звісно, можна прожити сорок років і залишитися в пам’яті нащадків, а можна — більше ста й запам’ятатися лише тим, що так довго жив.
Сказане дає змогу припустити, що вік досягнення акме особистості, розкриття своїх потенційних можливостей у кожної людини свій. Один індивід може припинити своє самовдосконалення, свою самореалізацію ще на початку життєвого шляху, що й спричинює його фініш, інший не заспокоюється й у глибокій старості, а це продовжує акме. На зону акме, зону найвищого злету творчої активності впливають збіг прагнень, можливостей особистості й потреб суспільства. При цьому поширеною с думка про наявність у людини (йдеться передусім про етап зрілості) двох і більше акме. Зокрема дослідження болгарських учених у галузі соціального пізнання показують, що таких періодів буває навіть кілька. Важливою в цьому контексті є проблема співвіднесення акме особистості з її професійними можливостями й моральними принципами. Стосовно професіоналізму, то йдеться про те, що штучне професійне зростання людини, без урахування її індивідуальних особливостей, може призвести до отримання хибного акме. Приміром, іноді складається враження, що хороший інженер автоматично може стати й хорошим керівником, або відомий учений — адміністратором від науки. Це не завжди так: переведення з однієї посади на іншу без урахування потенційних можливостей індивіда призводить до того, що підприємство на певний час втрачає хорошого спеціаліста, водночас не одержуючи здібного керівника. Формально людині дається можливість просуватися вище по ієрархічній драбині, а насправді вона раптом опиняється не на своїй дорозі, на іншій вершині, на помилковому акме й реальний розквіт її таланту може або припинитися, або піти в неправильному (з погляду соціальних норм і професійних вимог) напрямку.
Щодо морального аспекту в соціалізації особистості на етапі зрілості, то тут також можна вести мову про реальне й удаване акме. Історія, так само як і наша сучасність, дають чимало прикладів, коли одна людина прославляється за рахунок іншої, коли досягнення однієї особистості приписуються іншій (Іуда Іскаріот знаний лише тим, що зрадив свого вчителя Ісуса Христа за ЗО срібляників; Ж. Дантес увійшов в історію як убивця О. Пушкіна). Отже, є різні шляхи досягнення вершин у професії, у стосунках з іншими, у дотриманні норм і правил поведінки тощо. Мовиться про шляхи честі та обов’язку і гріховні, шляхи дозволені й недозволені загальнолюдськими моральними нормами та Основним Законом держави — Конституцією. А звідси й вершини є істинні й помилкові. Свого акме можна досягти власними зусиллями, а можна й за допомогою обману, маніпуляцій, погроз, убивства. Зрештою, в кожної людини є своє акме й не варто захоплювати іншу вершину, адже рано чи пізно не стане зрозумілим і самій людині, і тим, хто її оточує, з ким вона спілкується та вступає в соціальні контакти й відносини. Загалом актуалізація морального чинника в соціалізації спеціаліста — закономірний процес цивілізованого розвитку країни, її економіки, культури, традицій, науки.
В акмеології вже сьогодні ведуться пошуки можливостей (у біологічному, психологічному, соціальному, соціально-психологічному аспектах) для подовження творчого, активного періоду життя людини за рахунок правильної організації та використання індивідуального часу (його темп, ритм, частота тощо); формування етичної і професійної культури; вивчення особливостей впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовища на соціалізацію особи; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обґрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань соціалізації зрілої особистості; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до творця власного життя та ін. При цьому дуже важливо знайти в похилому віці застосування своїм здібностям і тим самим подовжити період зрілості. Г. Сельє з цього приводу зазначає, що трудотерапія — найкращий метод боротьби із старінням. Праця наділена великою можливістю поновлювати людські сили, вона — основна потреба людини. Питання, стверджує Г. Сельє, полягає не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка праця найбільше підходить людині на стадії старості.
Виходячи із зазначеного, можна констатувати, що для акмеології, яка спирається на досягнення в галузі генетики, медицини, психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш, а також вивчення гармонійної єдності цієї тріади. При цьому дуже важливо, щоб на будь-якому з цих етапів соціалізації людина мала широкий вибір для прояву власних здібностей і можливостей. Особистий вибір — це обов’язково відповідальність за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації нерідко супроводжується нестерпними пошуками, але саме він, головним чином, формує особистість, дає можливість проявитися власним індивідуальним рисам, розкритися таланту, досягти вершин творчості. У зв’язку з цим психологові не слід ставити на людині крапку, якщо навіть ця людина обмежена, нерозвинута або заплуталася в життєвих лабіринтах і негараздах. Людина завжди повинна мати можливість усвідомити себе особистістю, у неї повинен бути вибір, який би допоміг стати суб’єктом, творцем своєї власної долі, свого життя. Йдеться про те, щоб кожна людина мала можливість якомога краще пізнати себе, свій внутрішній світ, власне «Я», свої психофізіологічні особливості, що дасть їй змогу ефективно використовувати особистий потенціал, пристосовуватися до обставин життя, впливати на них, вибудовувати власну стратегію й лінію поведінки.
Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального вдосконалення співвідносяться з такими поняттями, як «життєві плани», «життєва перспектива», «мета», «ідея», «ідеал». Життєві плани стосуються перспектив професійного зростання, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. їх відсутність або ж уявлення про неможливість реалізації намічених планів сприймається особистістю як безвихідь. Життєва мета — це наявність напрямку, яким необхідно рухатися; це те, що потрібно здійснити, чого слід досягти; той результат, на одержання якого спрямовані зусилля людини. Відповідаючи на запитання: «В чому сенс життя?» Г. Сельє зауважує, що необхідно прагнути до того, що ми самі вважаємо гідним. Не варто братися за непосильні завдання, адже в кожного є своя вершина. Для одних вона близька до максимуму, для інших — до мінімуму людських можливостей. У межах власних потенційних даних слід зробити все, на що здатна людина. Досягнення високої майстерності — чудова мета. Наявність ідеалу є найбільш узагальненим уявленням про максимально можливий рівень розвитку особистості й реалізації її потенціалу. Ідеал — це не ілюзія, він має об’єктивний характер. Національний виховний ідеал, випливаючи з народних традицій і вірувань, звичаїв, з конкретних ціннісних орієнтацій і потреб, не повинен заперечувати загальнолюдських цінностей (чесність, порядність, відповідальність, любов до Батькі



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)