Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 2. 4. Соціалізація особистості. ( продовження 3)

2. 4. Соціалізація особистості. ( продовження 3)


З погляду соціальної психології однією з основних причин появи відхилень у поведінці вважається порушення соціальних стосунків особистості, яке спричинює афект неадекватності — негативний стан, що виникає в людини у зв’язку з неуспіхом у діяльності, який потім перетворюється в особистісне утворення, своєрідний функціональний орган. Афект неадекватності є тим соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, який виражається в напруженні людських стосунків, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Названий афект спотворює уявлення людини про ставлення тих, хто її оточує, до себе, чим зменшує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи стосунків індивіда, повернення його поведінки до нормального стану. Стосовно соціально-психологічного механізму асоціалізації людини, то на ранньому етапі соціалізації основним для особистості є механізм наслідування, коли індивід неусвідомлено або частково усвідомлено переймає в інших, котрі ведуть асоціальний спосіб життя, негативні взірці поведінки. Тут головним мотивом стає бажання отримати підтримку у відповідному негативному середовищі. На практиці перехід індивіда до девіантності, як правило, поступовий (хоча можливий і «вибух»), часто малопомітний для тієї людини, з якою він відбувається, а якщо й помічається, то в основному тенденційно, у формі констатації помітних для оточення змін особистості. Перехід складається, зазвичай, з численних (невеликих, незначних) ситуацій, що негативним чином позначаються на емоційному стані індивіда, на міцності його ціннісно-смислової сфери. На перехідному етапі поведінка людини поєднує в собі суміш про- та асоціальних вчинків у різному співвідношенні (антисоціальні вчинки на цьому етапі для індивіда ще не характерні — вони проявляться з набуттям ним досить вагомого досвіду асоціальних вчинків, особливо коли їх схвалюють і підтримують).
Асоціалізація особистості відбувається в ті самі періоди, що й соціалізація. Найчастіше негативна реакція на зміну соціальних умов спостерігається в неповнолітніх, більшість злочинів яких скоєні на фоні пустощів, неправильно сприйнятої романтики, жаги до подорожі, намагань робити так, як кумир або авторитет, психологічної ломки перехідного віку, несформованості стійких моральних позицій, схильності до групових впливів, імпульсивності тощо. Виникнення девіантної поведінки підлітка відбувається також тоді, коли батьки втрачають вплив на дітей, унаслідок чого унеможливлюється передавання соціально позитивного досвіду (якого, до речі, інколи бракує самим батькам). В родинах, де панують конфлікти, жорстокість, п’янство та інші аморальні прояви, у дитини формуються постійні негативні почуття, особливо до своїх батьків, вороже ставлення до них, що зберігаються, а деколи й підсилюються в підлітковому та юнацькому віці. У дітей з таких родин розвиваються дефекти характеру й морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність, що позначається на їхній успішності, поведінці. Неповнолітній із такої сім’ї з недовірою ставиться до старших, не має у своєму досвіді нормальної моделі взаємин між людьми, у нього не формується позитивний досвід спілкування з оточенням. Відсутність позитивних емоцій і можливості міжособистісного спілкування спонукає підлітка шукати їх у вуличних компаніях, бродяжництві, що призводить до частих утеч з дому в пошуках комфорту.
Відома низка поведінкових стереотипів, властивих для підліткового віку, котрі спричинюють соціальні та антигромадські вчинки:
• реакція опозиції (викликається завищеними претензіями до діяльності й поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неповагою до інтересів підлітка з боку дорослих та оточення; проявляється в утечах з дому, в прогулах, іноді в п’янці тощо);
• реакція імітації (проявляється в наслідуванні певної особи, героя фільму як із соціальною, так і антисоціальною поведінкою);
• реакція негативної імітації (поведінка, яка спеціально протиставляється нормі або моделі; якщо модель негативна, то ця реакція є позитивною);
• реакція компенсації (невдачі в одній галузі підкреслюються успіхами в іншііі);
• реакція гіперкомпенсації (велике бажання успіху в найважчій для індивіда галузі діяльності);
• реакція емансипації (намагання звільнитися від нав’язливої опіки старших, самоутвердитися; крайня форма прояву — заперечення стандартів, загальновизнаних цінностей, норм, закону тощо);
• реакція групування (об’єднання в групи однолітків, які різняться територіальною спільністю, примітивною символікою та ін.);
• реакція захоплення (проявляється в численних підліткових захопленнях музикою, спортом, колекціонуванням тощо).
Делінквентна поведінка підлітків — це система незначних правопорушень. Вона є різновидом девіантної поведінки й може бути зумовлена педагогічною занедбаністю, низькою культурою, важко-виховуваністю, психічними аномаліями (неадекватністю реакцій, негнучкістю поведінки, схильністю до афективних реакцій), неблаго-получним сімейним вихованням, поганим впливом мікросередовиша, низькою педагогічною кваліфікацією окремих учителів та ін. Основний прояв соціально дезадаптованої поведінки підлітка — це важко виховуваність (соціальна й педагогічна занедбаність, пов’язана з деформацією зв’язків підлітка із сім’єю та школою, а також з особливостями психічного розвитку дітей підліткового віку), а першоджерелом такої поведінки стає порушення стосунків у системі «дитина — дорослий». Негативні особистісні новоутворення підлітка, що детерміновані виливами соціальних чинників і перешкоджають успішній соціалізації, проявляються через такі феномени: «смисловою бар’єру» (він ґрунтується на актуалізованих афективних переживаннях; поширюючись на конкретну людину або на певну вимогу, проявляється в тому, що дитина ніби не розуміє того, що їй говорить дорослий); «афекту неадекватності» (негативні емоційні стани підлітка, які виникають у відповідь на труднощі в конкретній діяльності; характерні ознаки цього феномену — відверте ігнорування підлітком своєї невдачі, тобто провина за будь-які невдачі завжди приписується іншому, а не собі); розбіжності ставлень (розбіжність уявлень підлітка про свої стосунки в домінантних сферах життєдіяльності з реальним змістом та проявами цих стосунків); схильності до адиктивної поведінки (це поведінка, обтяжена хімічною залежністю).
Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв’язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів. Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв’язки із суспільством, а на другому — індивіди, які практично розірвали більшість основних зв’язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.
До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві. Ресоціалізація — це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею повторно (у разі десоціалізації) або вперше (у випадку асоціалізації або відставання в соціалізації) позитивних, з погляду суспільства, соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. В даному понятті префікс «ре» означає демонтаж, руйнування засвоєних індивідом у процесі асоціалізації (чи десоціалізації) негативних антигромадських норм і цінностей та прищеплення тих цінностей і взірців поведінки, які схвалюються суспільством. Названа дефініція широко використовується не лише соціальними психологами та соціологами, а й педагогами, юристами. ресоціалізаційні заходи здійснюють ті ж соціальні інституції, що задіяні й у процесі соціалізації, а саме: родина, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Натомість, якщо особистість здійснила злочин і опинилася в місцях позбавлення волі, то в цьому разі процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення й розвиток у особистості соціально корисних зв’язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Такий вид ресоціалізації здійснюють спеціальні інституції (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в’язниці та ін.), основною метою яких є руйнування злочинних зв’язків і установок засудженого шляхом навчання, праці та спілкування.
В контексті ресоціалізації є потреба розглянути й таке поняття, як соціальна реабілітація» (від лат. ре — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і habilitas — придатність, спроможність), яке передбачає поновлення, залучення до нормального процесу соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих і т. п. В соціальній реабілітації мають потребу особи, для яких характерним є посттравматичний синдром і які потребують не лише соціальної допомоги, але й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження. Так, вивчаючи психологічні особливості допомоги потерпілим від катастроф на прикладі постчорнобильської ситуації, С. Яковенко показав, що внаслідок переживання катастрофи внутрішній світ людей (образ «Я та довкілля», ціннісні орієнтації) зазнає суттєвих змін: формується «комплекс потерпілого». Саме тому психологічну допомогу автор розглядає як процес, що має об’єкт, суб’єкт, мету, засоби досягнення, певний результат, який залежить від проблеми клієнта, інтенсивності і тривалості роботи з ним, кваліфікації фахівця, його помічників, власної активності потерпілого, підтримки рідних та «опору змінам» у соціальній системі тощо. Таке розуміння поняття «психологічна допомога» охоплює:
• непрофесіональну само- та взаємодопомогу потерпілих, яка є найбільш доступною, оперативною та досить ефективною за умов достатнього загального рівня психологічної культури населення;
• професіональну пряму допомогу потерпілим, що здійснюється силами психологів, які4 працюють в установах охорони здоров’я, освіти тощо;
• професіональну опосередковану допомогу, що здійснюється на рівні країни, області, району, громади та ін. і передбачає участь психологів у: ситуаційному аналізі, гуманітарній експертизі управлінських рішень, які стосуються життєдіяльності потерпілих; розробці цільових програм соціально-психологічної реабілітації та правового захисту потерпілих і рекомендацій щодо створення належних умов для їхнього оздоровлення й лікування; підготовці кадрів для роботи з населенням регіонів компактного проживання чи відселення потерпілих. Природа самої людини є складною і багатогранною. Хоча більшість соціально-психологічних підходів грунтується на усвідомленні проблема суїциду унікальності буття особи, на переконаннях у тому, що вона представляє собою вищою мірою свідому істоту з потенційними можливостями для позитивного зростання й самоактуалізації в суспільстві, реалії сьогодення показують, що поряд з соціально прийнятними зразками людської поведінки наявні й інші, такі як наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид. Стосовно останньої форми поведінки — самогубства, то виникнення в людини ідеї про нього, процес прийняття рішення щодо реалізації прагнення до суїциду, його соціально-психологічна мотивація хвилювали вчених здавна, залишаються актуальними й сьогодні. Якщо подивитися на динаміку поглядів щодо соціально-психологічної природи самогубства в цілому, то вона має прогресивний характер: якщо на початку XIX століття домінували переконання про душевну хворобу як основну причину цього явиша, то наприкінці XIX — на початку XX століття стає очевидною помилковість і обмеженість таких переконань, оскільки в цей час поширюється думка про соціальні та соціально-психологічні чинники й передумови самогубства (міжособистісний конфлікт, самотність тощо). Отож самогубство починає кваліфікуватися і як глибоко індивідуальний вчинок, який здійснюється психічно здоровими людьми, і як результат аномалій чи розладів психіки індивіда, і як наслідок саме соціальних причин. Сучасні зарубіжні суїцидологи при інтерпретації суїцидальної поведінки звертаються до концепцій психоаналізу, біхевіоризму, інтеракціонізму й тих різновидів названих напрямів, які широко представлені в соціальній психології Заходу.
В колишньому Радянському Союзі наприкінці XX століття ряд учених експериментально вивчав цю проблему й виокремив такі психологічні та соціально-психологічні характеристики, притаманні суїцидентам: емоційна в’язкість (домінування однієї емоції), образливість, дратівливість, висока міра конфліктності, слабкий особистісний психологічний захист, неадекватна щодо особистісних можливостей самооцінка, невпевненість, висока потреба в саморе-алізації, в позитивних емоційних зв’язках і соціальних контактах, щирих стосунках, розвинута емпатія, заснована на очікуванні розуміння й підтримки від оточення, слабкий вольовий контроль, низька активність, песимізм, тенденція до самозвинувачення, несамостійність, агресія як постійна форма прояву особистісних характеристик, високий рівень тривожності (М. Тимонін, Е. Суслов). Інші дослідники (А. Слуиький, М. Занадворов) також звертають увагу на важливість соціально-психологічних особливостей суїцидальної поведінки (називають і описують такі властивості особистості, як: егоцентризм, аутоагресія, песимістична особистісна установка на майбутнє, система мотивів суїцидальної поведінки та ін.). Заслуговує на увагу той факт, ню в цей час учені (А. Амбрумова, В. Тихоненко, Л. Бергельсон та ін.) починають розглядати суїцид як наслідок соиіально-психологічної дезадаптації особистості за умов мікро-соціальних конфліктів, які переживає індивід. В цілому аналіз філософської, соціологічної, психологічної, соціально-психологічної літератури, присвяченої проблемі суїциду, дає змогу дійти висновку, що природа такого явища, як самогубство, пов’язана з дією різноманітних чинників, котрі можна звести у три великі групи: соціологічні, соціально-психологічні та психологічні чинники, виокремлення яких умовне, адже на практиці дія одного чинника підкріплюється дією іншого. При цьому соціально-психологічні чинники найповніше розкривають себе через поняття міжособистісної взаємодії і спілкування. Вже доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення, які виникають у цій сфері, за несприятливих умов здатні підвищувати суїцидатьну активність людей. Таким чином, характеризуючи суїцид як соціально-психологічний феномен, необхідно враховувати як зовнішні соціально-психологічні чинники суїцидального ризику (вірогідність суїнилальних дій), так і внутрішні, індивідуальні особливості, що мають суїцидальну спрямованість (див. рис. 13).
Зазначене свідчить, що акт самогубства — це передусім вольовий акт, який характеризується здатністю суб’єкта до вибору кінцевої цілі діяльності (самознищення) і внутрішнім зусиллям, необхідним для її здійснення (М. Мелентьєв, А. Тищенко). Основа суїциду, з погляду соціальної психології, формується з оцінки екстремальної ситуації як регулятора поведінки; взаємодії як середовища, де зароджується оціночне ставлення до об’єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін.; форми існування оцінки та способів функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). В оцінці соціально-психологічної реальності (групової ізоляції, групового неприйняття, конфлікту тощо) фіксується уявлення людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами. В ціннісному ставленні концентруються відображені соціально-психологічні явища — необхідні, правильні, засуджувані, нестерпні. Щодо форм та способів функціонування цієї оцінки, то їх подає конкретна ситуація життєдіяльності особистості. Наприклад, одна людина проголошує внутрішній монолог з приводу ситуації, що викликає переживання («Ніколи собі цього не пробачу», «Це мене погубить», «Це моя провина» і т. п.), інша — вдається до вербального вираження своєї оцінки, позиції з колегами, друзями («Всі проти мене», «Ніхто мене не розуміє» тощо), третя — намагається оцінити критичну ситуацію і зробити той чи інший вибір засобами спілкування з умовним читачем через власні вірші, прозу («В зеленый вечер под окном // На рукаве своем повешусь» — С. Єсенін; «Я с жизнью в расчете // И не к чему перечень // Взаимных болей, бед и обид»— В. Маяковський).
Наведені приклади в тій чи іншій мірі вказують на присутність оціночно-вольового акту стосовно ситуації, яка викликає збудження, тривогу, агресію чи апатію, та щодо кінцевої цілі. Таке ціннісне ставлення і є регулятором подальшої поведінки — прийняття рішення та його здійснення. Отже, можна стверджувати, шо суїцид у даному контексті тлумачиться як оціночний акт, зумовлений волею суб’єкта з приводу кінцевої цілі. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомлення мети майбутньої дії. Як стверджував відомий римський філософ Сенека у своїх роздумах про самогубство («Вибрані листи до Люцилія»), для того, щоб померти, не потрібно нічого, окрім бажання; за наявності бажання ніщо не завадить піти з життя. За М. Мелентьєвим та А. Тищенко, поняття волі охоплює не лише безпосередній внутрішній акт рішучості, а й усю внутрішню роботу того, хто замислив суїцидальне діяння — суб’єкта, починаючи від уявлення про справжню реальність (у нашому випадку — соціально-психологічну) та її бажану зміну й закінчуючи внутрішнім станом на момент здійснення замислу. В цілому за своєю соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оціночне ставлення до ситуації; прояв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою ухвалення рішення; прийняття й реалізація рішення.
Вивчення та аналіз емпіричного матеріалу дали змогу А. Амбрумовій сформулювати принципові положення шодо суїцидальної поведінки, які є важливими і для характеристики цього феномену з погляду соціальної психології^передусім ідеться про соціально-психологічну дезадаптацію та конфлікт).
• Суїцидальна поведінка є одним з видів загальноповедінкових реакцій індивіда в екстремальних ситуаціях по всьому діапазону діагностичних варіацій—від психічної норми до вираженої патології.
• Безвідносно до діагностичної належності в усіх суїцидентів виявляються об’єктивні і суб’єктивні ознаки соціально-психологічної дезадаптації особистості. При цьому об’єктивно дезадаптація проявляється у зміні поведінки людини в найближчому соціальному оточенні, в обмеженні можливості успішно справлятися зі своїми соціальними ролями або в патологічній трансформації поведінки. Суб’єктивні прояви дезадаптації виражаються в широкій гамі психоемоційних зсувів від негативно забарвлених психологічних переживань (тривоги, образи та ін.) до клінічно виражених психопатологічних синдромів (астенії, депресії тощо).
• Для всіх діагностичних категорій вирішальне значення для переходу в суїцидальну фазу дезадаптації має конфлікт, який утворюється з двох або кількох різноспрямованих тенденцій. Однією з них є основна, актуальна в даний момент потреба людини, а інша — тенденція, що не дає змоги її задовольнити. Спричинюють суїцидальну поведінку різні види конфліктів. За умов внутрішньоособистісного конфлікту обидві сторони перебувають ніби всередині особистості (бажання і можливість, прихильність і розчарування тощо). За умов зовнішнього конфлікту одна із його складових тенденцій розміщується поза індивідом і являє собою елемент зовнішньої ситуації, яка гальмує задоволення потреби (вимога, заборона та ін.). Іноді конфлікт має змішаний характер.
• Прийняття суїцидального рішення передбачає етап особистісної переробки конфліктної ситуації, тобто оцінки особливостей відносин індивіда з оточенням.
Для характеристики суїциду як соціально-психологічного феномену важливо розглянути проаналізовані А. Слуцьким та М. Занадворовим найзагальніші психологічні особливості суїцидальної поведінки дорослих людей з непатологічними ситуаційними реакціями, а також осіб з пограничними станами з урахуванням їхнього соціально-психологічного контексту. Йдеться передусім про егоцентризм, ауто-агресію, песимістичну особисгісну установку на перспективи виходу з кризи, систему мотивів. З погляду соціальної психології егоцентризм проявляється в сильному звуженні свідомості, безнадійності й зосередженості лише на власних почуттях і переживаннях. Про його наявність свідчить уже той факт, що в цьому кризовому стані людина вся заглиблена в себе, свої нестерпні переживання, свої страждання й не здатна, зосереджуючись на власних переживаннях і стражданнях, змінити вихідну пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об’єкта (негативної думки про неї, суперечливої інформації тощо), який постає як екстремальна ситуація. Людина перестає розуміти те, що поряд з її поглядом можливе існування інших, протилежних суджень. Усе це спричинює те, шо егоцентризм суїцидента має самозаперечення, впритул до самознищення, виражає крайню межу негативізму стосовно самого себе. Щодо аутоагресії (агресивні дії спрямовані всередину, проти власної індивідуальності, проти самого себе), то стосовно суїцидента вона проявляється як надзвичайно загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка, і є найважчим моментом у розвиткові стану особистісної дезадаптації.
За А. Слуиьким і М. Занадворовим, найбільш інтегральним психічним утворенням, яке найтяжче піддається корекції в суїцидальній поведінці, є песимістична особистісна установка на майбутнє в цілому й на перспективи виходу із кризи зокрема, яка охоплює три компоненти: когнітивний (суїцидальні думки й наміри); емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини); поведінковий (підготовка й реалізація суїцидальних дій). Вона завжди пов’язана із депресивним станом, в якому перебуває суїцидент. Саме в початковій і завершальній фазах такого стану якраз найчастіше спостерігаються ознаки суїцидальної поведінки. Песимістична установка пов’язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. В наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних учених описуються такі типи життєвих ситуацій, які в поєднанні з додатковими несприятливими чинниками здатні актуалізувати проблему втрати сенсу життя: події, пов’язані з фізичним здоров’ям або психічними особливостями індивіда; життєві ситуації, викликані соматичним захворюванням або нещасним випадком; проблеми, спричинені зовнішніми обставинами (наприклад звільнення з роботи, конфлікт, чутки тощо). Отже, проблема пошуку сенсу життя на сьогодні є такою ж актуальною, як і проблема його втрати, адже кожна з них відіграє роль одного з домінантних регуляторів людської поведінки. Водночас неможливість віднайти сенс власного життя або його знецінення чи втрата можуть розглядатися як детермінанти особистісної дезадаптації, яка нерідко закінчується спробами самогубства.
Важливою ознакою суїцидальної поведінки особистості є її система мотивів, оскільки суїцидальна поведінка завжди полімотивована. В. Тихоненко виокремлює п’ять типів мотивів суїцидальної поведінки: протест (проявляється як крайня форма незадоволеності ким-небудь або чимось); заклик (виявляється як привертання уваги до своєї персони і як потреба у співчутті); уникання (цей мотив спрямований на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань); самопокарання (нерозривно пов’язаний із почуттям вини); відмова (проявляється як остаточна капітуляція перед кризою). Зазвичай один із зазначених мотивів суїпиду є провідним, інші можуть бути супутними, стимуляційними або ж відсутніми взагалі. Зокрема, вже доведено, що в підлітковому та юнацькому віці суїцидальна поведінка найчастіше спостерігається в осіб інфантильних, егоцентричних, емоційно нестійких, з ознаками негативізму, тобто в цьому віці серед різновидів мотивів самогубства домінують протест і виклик. Для людей похилого віку характерними є мотиви уникання, самопокарання й відмови, які виникають і діють об’єктивно, оскільки зумовлені економічними, соціальними, психологічними, соціально-психологічними та іншими особливостями цього віку. Отже, провокаційними чинниками суїциду людини похилого віку можуть стати втрата особистісного смислу свого існування, почуття самотності або навіть, в окремих випадках, вихід на пенсію.
Вище вже зазначалося, що ефективність соціально-психологічної адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв’язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), проявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Водночас поряд із соціально-психологічною адаптацією наявна соціально-психологічна дезадаптація особистості, яка означає порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за наявності хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв’язки й міжособистісні контакти. Вона може виникнути в результаті стресів, перенесених фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів та ін.; передбачає збої в процесі оволодіння особистістю відповідною роллю під час входження в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії; супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки людини, розмиванням індивідуальності, загалом зростанням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні. Як правило, у такої особистості наявний внутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями, шо, зрештою, може стати передумовою суїцидальної дії. Причини таких соціально-психологічних явищ можуть мати прямий та опосередкований характер: в першому випадку незадоволення виникає у зв’язку з неприйнятністю для індивіда певних умов життя взагалі, у другому — незадоволення виникає внаслідок порівнювання людиною свого соціального становища із становищем представників інших соціальних груп, що спричинює виникнення в людини завищених вимог до безпосереднього середовища існування та екстремальної ситуації, яка викликає занепокоєння, тривогу з подальшою незадоволеністю, конфліктною реакцією.
Соціально-психологічна дезадаптація не тотожна поняттю хвороби і проявляється в патологічній і непатологічній формах. Стосовно непатологічної дезадаптації, то вчені як приклад наводять відхилення в поведінці й переживаннях суб’єкта, пов’язані з недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятними установками особистості, різкою зміною умов існування, розривом важливих соціальних стосунків тощо. Також вказується на те, що за структурою й механізмами непатологічна і патологічна дезадаптація мають суттєві відмінності: в першому випадку зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та зменшення їхньої інтенсивності; в разі патологічної дезадаптації розпочинається «ломка» основних напрямів адаптаційної діяльності, з’являються патологічні варіанти адаптації. Вказуючи на прямий зв’язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцидом, у динаміці обох форм соціально-психологічної дезадаптації, яка веде до суїциду, вчені вирізняють дві фази: переддиспозиційну й суїцидальну, де перша фаза не є специфічною для суїциду, а в другій, яка починається із зародження суїцидальних тенденцій і продовжується аж до їх реалізації, дезадаптаційний процес проходить за загальною схемою, яка зводить до нуля всі вироблені раніше форми адаптації. При цьому конфлікт має вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну.
Наявність конфлікту необхідна для прояву суїцидальних тенденцій, адже вона посилює порушення процесу адаптації. Небезпека конфліктів полягає в тому^ що вони супроводжуються різкими негативними емоціями, тобто, якщо конфлікт не вирішується своєчасно, це може призвести до неврозів, хворобливих станів, постійного розладу стосунків між людьми, а в підсумку — і до самогубства. Звісно, конфлікт має високу психологічну ціну — розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провини; вони можуть викликати найрізноманітніші наслідки для конфліктуючих сторін: порушуються взаємини, знижується працездатність, погіршується морально-психологічна ситуація тощо. Отже, з одного боку, конфлікти створюють напружені стосунки в групі, переключають увагу її членів з однієї проблеми на іншу, важко позначаються на їхньому нервово-психічному стані, а з іншого — вони можуть мати не лише руйнівну, а й творчу силу, коли внаслідок їх подолання поліпшується самопочуття учасників суперечки. Таким чином, із соціально-психологічного погляду, до самого факту конфлікту не можна ставитися однозначно: аналізуючи його, слід враховувати як соціальну природу конфлікту, так і його психологічні наслідки.
У будь-якій з відомих класифікацій конфлікту стосовно проблеми суїциду важливим є виокремлення в ньому таких аспектів:
• конфлікт зовнішній чи внутрішній;
• співвідношення протилежних тенденцій, які викликали конфлікт, тобто ступінь напруження конфлікту (напруження й сила конфлікту залежать від співвідношення тенденцій, що його утворили: чим більше виражена різниця сил, тим простіше він вирішується; найважчим є конфлікт, який представлений рівними за силою тенденціями);
• значущість сфери конфлікту й резервів адаптації (особистісно-сімейні конфлікти, конфлікти у сфері виробництва чи навчання тощо; чим більш значущою є сфера конфлікту, тим вищі вимоги ставляться до адаптаційних ресурсів; у разі їх слабкості, тобто за умов переддиспозиційної дезадаптації й неможливості змінити конфліктну ситуацію, різко підвищується вірогідність суїциду як способу самоусунення від продовження будь-якої діяльності);
• значущість ознак, джерел, причин виникнення конфлікту;
• значущість формальних — неформальних комунікативних зв’язків між сторонами, які конфліктують.
Учені довели, що найбільш суїцидонебезпечними є внутрішні конфлікти, які викликані протилежними рівносильними тенденціями й належать до надзвичайно значущих для індивіда сфер.
Внутрішньоособистісні конфлікти виникають усередині людини в результаті того, що вимоги соціуму не збігаються з особистісними потребами чи цінностями індивіда, а також у відповідь на перевантаження, суперечливі вимоги тощо. За таких обставин сторонами, які конфліктують, є різні компоненти духовної структури людини, причому це можуть бути компоненти як одного рівня, наприклад у ситуації боротьби мотивів або зіткнення двох життєвих принципів, так і зіткнення різнорівневих компонентів. Натомість практика вивчення суїцидальної поведінки особистості свідчить, що не менш небезпечними є і зовнішні конфлікти, зокрема, міжособистісні, серед яких діадні конфлікти є найпоширенішим типом міжособистісного конфлікту, де в ролі учасників постають дві особи, кожна з яких є суб’єктом — носієм певних цінностей, інтересів і думок. І саме такий конфлікт вирізняється емоційною запальністю й напруженістю і перебігає, як правило, у відкритій формі. Такий конфлікт найчастіше виникає на ґрунті особистих симпатій-антипатій, але за умов певної групи (сім’я, трудовий колектив тощо) стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з професійною діяльністю або неформальними взаєминами чи інтересами. Спроможні викликати суїцидальний ризик і конфлікти між особистістю й групою: вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами поведінки, взаємодії й праці.
Конфліктні стосунки, виникаючи на тій чи іншій основі, можуть в подальшому підлягати генералізації, трансформації або переносу. Те, шо в поверхневому розгляді виступає для дослідника чи самого суб’єкта як єдина й кінцева причина суїциду, насправді є лише наслідком інших, більш глибинних і прихованих тенденцій. У зв’язку з цим важливо розрізняти такі типи конфліктів:
1) локалізовані — генералізовані;
2) первинні — вторинні;
3) автономні (із справжнім агентом) — перенесені (із заміщеним агентом).
При цьому генералізацією конфлікту дослідники називають розширення кола осіб, залучення в конфліктні стосунки нових агентів, пов’язаних з локальним джерелом первинного конфлікту, причому тієї ж самої його сфери. Стосовно трансформації конфлікту, то вона, на погляд учених, полягає в тому, що на основі первинного конфлікту в одній сфері виникає вторинний конфлікт у новій сфері, похідний від попереднього. І, нарешті, щодо переносу конфлікту, то це явище передбачає зміну спрямованості конфлікту із справжньою агента на об’єкт, що його заміщує, з іншої сфери стосунків.
Всі перелічені вище обставини, а особливо їх сукупність, спричинюють те, що конфлікт починає оцінюватися суб’єктом таким, якого не можна вирішити, а суїцид — єдиним способом його усунення. Як стверджує А. Амбрумова, суїцидогенний конфлікт, так само як і соціально-психологічна дезадаптація, проходить у своєму розвитку дві фази: переддиспозиційна є лише передумовою суицидального акту й може виникнути на грунті різних причин — реальних; тих, що містяться в дисгармонійній структурі особистості; пси-хотичних при патологічних переживаннях; суїцидсьіьна являє собою парадоксальний процес його усунення за рахунок самознищення суб’єкта. Загалом, переддиспозиційна фаза соціально-психолоіічної дезадаптації й конфлікту переходить у суїцидальну через критичний пункт, який має дві характеристики: значне обмеження або зведення до нуля кількості відомих суб’єктові варіантів вирішення конфлікту; суб’єктивна оцінка відомих варіантів вирішення конфлікту як неефективних або неприйнятних.
Оскільки на самогубство людина зважується за особливих, іноді екстремальних ситуацій, коли вона доходить висновку про необхідність піти з життя і здійснити дію, яка переслідує саме цю мету, то об’єктивно постає питання про взаємодію особистості й соціального середовища, в якому конкретний індивід живе, спілкується, контактує, працює, відпочиває, сумує, радіє. Отож, суїцидальна поведінка зумовлена цією складною взаємодією, тими численними зв’язками, в які людина вступає. Тут проявляються й засвоюються ціннісні орієнтації, норми, установки, комунікативна програма та моделі поведінки; виявляються аїресивні прояви особистості, стани дисонансу, депресії, неадекватність самооцінки, різного роду девіантні форми поведінки. Всі перелічені особливості індивіда загострюються в екстремальній ситуації та ситуації соціального напруження. Передусім такі різноманітні форми прояву соціального напруження, як депресія та стрес, за певних обставин можуть стати передумовами суїциду. Залежно від того, що являє собою особистість за своїми індивідуально-психологічними (темперамент, характер) та соціально-психологічними (спрямованість, ціннісні орієнтації, переконання тощо) якостями, її реакції на депресивні та стресо-генні чинники можуть бути найрізноманітнішими: починаючи від незначних дезадаптаційних проявів, закінчуючи важкими особистісними аутодеструкціями.
Причинно-наслідкові зв’язки суїциду з депресією та стресом мають дворівневий характер. По-перше, вони можуть розглядатися через індивідуальний аспект (тобто з погляду людини, яка переживає стрес чи депресію), а, по-друге, — через соціальний (тобто з погляду того, яке місце стрес чи депресія посідають у суспільстві в цілому). Виокремлюють кілька соціальних показників та соціально-психологічних причин



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)