Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 3.2.5. Рівні, стилі і типи спілкування.

3.2.5. Рівні, стилі і типи спілкування.


Спілкування можна розглядати на різних рівнях. Усе залежить від того, що береться за
основу. Саме тому є чимало класифікацій рівнів спілкування. Вже відомий підхід до
спілкування Б. Ломова, який виокремлює такі рівні:
• макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, шо склалися);
• мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми);
• мікрорівень (це акт контакту: запитання — відповідь).
Кожен із перелічених рівнів може проявлятися в різних ситуаціях і в різних сферах: діловій, міжособистісній, рольовій тощо. Зокрема, одна справа, коли партнери виступають як рівноправні учасники спілкування, і зовсім інша, якщо один з них відчуває певну залежність, а особливо, якщо починає проявлятися нерівноправність у формі тиску, агресії, залякування і т. п.
Американський психотерапевт і теоретик психоаналітичного напряму Е. Берн виокремлює такі рівні спілкування, або способи структурування часу: ритуали (норми спілкування), проводження часу (розваги), ігри, близькість і діяльність. Кожен з цих рівнів має свої засоби спілкування.
Аналізуючи особливості діалогу, А. Добрович пропонує вирізнити сім рівнів спілкування: конвенціональний, примітивний, маніпуля-тивний, стандартизований, ігровий, діловий і духовний. Кожен із зазначених рівнів автор розглядає в контексті чотирьох фаз поведінки індивіда: перша фаза — спрямованість на партнера; друга — психічне відображення партнера; третя — інформування партнера; четверта — відключення від партнера, якщо спонукальні мотиви з ним зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися. Враховуючи ту обставину, що партнери діють у контакті, першу фазу комунікативного акту вчений називає взаємоспрямованістю, другу — взаємовідображенням, третю — взаємоінформуванням, четверту — взаємовідключенням.
Конвенціональний рівень характеризується тим, що людина або відчуває потребу в контакті й у неї виникає установка на зовнішню комунікацію, яка посилюється тим, що є реальний партнер, або такої потреби людина не відчуває, але оскільки до неї звернулися, вона спонукує себе переключитися на того, хто до неї звернувся. За умову контакту індивідом заздалегідь приймається той факт, що він буде то слухачем, то промовцем, адже, спонукуючи когось до розмови, варто забезпечити йому рівноправні можливості у спілкуванні. При цьому важливо вловити актуальну роль партнера, а також власну актуальну роль його очима. Іншими словами, потрібно встановити, які рольові очікування партнерів один до одного. Однак кожен з партнерів має право підтвердити або не підтвердити ці очікування. Отже, взаємоінформування може набувати вигляду конфронтації або конгруенції (взаємозгоди). Якщо учасники обирають конфронтацію, то спілкування поступово згасає, залишаючи за партнерами право на власну думку. Якщо ж вони обирають шлях конгруенції, тобто підтверджують взаємні рольові очікування, то це обов’язково приводить до зростаючого розкриття свого «рольового віяла» (набір психологічних ролей, які виконує людина під час взаємодії з іншою людиною) кожним із партнерів. Однак, завершуючи розмову, кожен із партнерів турбується про те, щоб не нав’язувати свою персону іншому. Звісно, контакт на конвенціональному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування і його можна вважати оптимальним для розв’язання особистих і міжосо-бистісних проблем. Реальна практика спілкування дає рівні, які розташовуються више й нижче конвенціонального рівня. Найнижчий рівень спілкування А. Добрович називає примітивним, а між примітивним і конвенціональним рівнями є ще два: маніпулятивний і стандартизований.
Характеристику людини, яка опускається до примітивного рівня, можна означити таким чином: для неї співрозмовник є не партнером, а потрібним або непотрібним предметом, із цього випливає, що актуальна роль ^партнера суб’єктом не вловлюється. Отож у хід запускаються шаблони сприймання, за допомогою яких можна описати даний «предмет», наприклад великий він чи маленький, який у нього одяг, вік тощо. Ці зовнішні ознаки є надзвичайно суттєвими, адже якщо, приміром, співрозмовник маленький, з ним можна не церемонитися, а впевнено займати позицію «зверху». Тобто суб’єкт виражає свою симпатію тому, хто подобається, і не симпатизує тому, хто не подобається. Звичайно, якщо в ході обміну інформацією мала місце конфронтація, то із слабким співрозмовником суб’єкт закінчує контакт сваркою й насміханнями, а з сильним — вибаченнями й погрозами (погрози робляться тоді, коли партнер відійшов на небезпечну відстань). У разі конгруенції суб’єкт отримав потрібне від співрозмовника й не приховує своєї нудьги.
Суб’єкт, який обирає маніпулятивний рівень спілкування, за своїми підходами до іншого партнера близький до примітивного учасника діалогу, а за своїми виконавськими можливостями наближується до конвенціонального рівня спілкування. Загальна характеристика маніпулятора має такий вигляд: для нього партнер — суперник у грі, яку обов’язково необхідно виграти. При цьому виграш означає вигоду: якщо не матеріальну чи життєву, то хоча б психологічну.
Стандартизований рівень дуже різниться від примітивного й маніпулятивного рівнів спілкування, але не «дотягує» до конвенціонального з тієї причини, що справжньої рольової взаємодії на цьому рівні не відбувається. Сама назва рівня говорить про те, що спілкування тут відбувається за певними стандартами, а не за взаємним вловлюванням партнерами актуальних ролей один одного. Іншими словами, йдеться про «контакт масок»: «маска нуля» (я вас не чіпаю — ви мене не чіпайте), «маска тигра» (маска агресивності), «маска зайця» (щоб не накликати на себе гнів або насміхання інших) та ін.
Ігровий рівень спілкування розташований «над» конвенціональним. Він наділений повнотою й людяністю останнього, але перевершує його глибиною змісту й багатством відтінків. На цей рівень люди виходять лише з тими, яких хоча б трохи знають і до яких є певне почуття — якщо не взаємне, то таке, що не затьмарене розчаруваннями. У фазі спрямованості на партнера заздалегідь є живий інтерес до особистісних особливостей співрозмовника, до його «рольового віяла», ироникнутий симпатією до людини. У фазі відображення партнера відбувається загострене сприймання його «рольового віяла». У фазі інформування партнера суб’єкт намагається бути цікавим своєму партнерові, а тому він мимовільно «грає», щоб «мати цікавий вигляд». «Грати» можна по-різному: радісно сприймати судження співрозмовника, не руйнувати контакту (такою є конгруенція) або ж піти на конфронтацію з партнером, ущипнути його, змусити розлютитися, здивуватися та ін. За зовнішніми ознаками «гра»-конфронтація схожа на маніпуляцію, однак відчуття, які суб’єкт має до партнера, суттєво різняться: маніпулятор байдужий або нелюб’язний до іншого, виграш і самоствердження для нього самоціль, засмучення партнера його тільки радує, а «гравець» будує контакт на небайдужості др співрозмовника. На четвертій фазі — взаємовідключення — партнерам усе ясно без слів, тобто тут не вимагається обопільного виконання прощальних ритуалів. Зазвичай, у спілкуванні на ігровому рівні партнери «віддзеркалюються один в одному», в їхньому контакті виникає «другий план» — те, що відчувається, але не називається словами.
Діловий рівень передбачає не звичайні ділові контакти, а вид людських занять. Отож реальні ділові контакти зовсім не обов’язково відбуваються на цьому рівні, вони нерідко мають форму спілкування на маніпулятивному або стандартизованому рівні. Особливості власне ділового спілкування чітко простежуються під час аналізу фаз контакту. Перша фаза (спрямованість на партнера) характеризується тим, що у співрозмовника партнер викликає особливий інтерес як учасник спільної діяльності, як людина, яка може допомогти. Друга фаза (взаємовідображення) показує чуйність партнерів один до одного, загостреність сприймання з обох сторін розумової і ділової активності співрозмовників, їх залучення до розв’язання загальної проблеми. Саме за таких умов люди перестають думати про те, який вигляд вони мають і які свої індивідуальні ролі розкривають, головне — справа. Це є важливим і на третій фазі — взаємоінформування. Четверта фаза характеризується зовнішньою сухістю, за якою відчувається внутрішня теплота. В цілому, спілкуючись на діловому рівні, люди виносять із контактів не лише певні «плоди» спільної діяльності, але й стійкі відчуття довіри, взаємної прив’язаності. І якшо спілкування на ігровому рівні переважно святкове, то на діловому рівні воно набагато серйозніше, глибше і водночас вирізняється буденністю.
Духовний рівень вважається найвищим рівнем людського спілкування, адже на цьому рівні партнер сприймається як носій духовного начала, яке пробуджує високі почуття: від дружби до можливості наблизитися до найвищих цінностей людства. При цьому духовність забезпечується не добором тем для розмови, а глибиною діалогічного проникнення людей в помисли один одного, тобто бесіда на найбуденнішу тему може бути більш духовною, аніж розмова про літературу.
В цілому, підводячи підсумок аналізу рівнів, слід підкреслити, що в реальній взаємодії спілкування відбувається не на одному рівні або перестрибує з одного на-інший.
Індивідуальність людини у стосунках з іншими людьми визначає її стиль спілкування, під яким прийнято розуміти систему принципів, норм, методів, прийомів взаємодії й поведінки індивіда. Найяскравіше стиль спілкування проявляється в діловій та професійній сфері, у стосунках між діловими партнерами або між керівником і підлеглим. Саме тому проблема стилю найкраще досліджена у сфері лідерства — керівництва. Відомою є класифікація К. Левіна, який виокремив три стилі лідерства (керівництва):
• авторитарний (тверді способи управління, визначення всієї стратегії діяльності групи, припинення ініціативи та обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення і т. п.);
• демократичний (колегіальність, заохочення ініціативи);
• ліберальний (відмовлення від керування, усунення від керівництва).
Відповідно до зазначених стилів лідерства — керівництва описуються й стилі спілкування.
Згідно з авторитарним стилем лідер усі рішення ухвалює одноосібно, віддає накази, робить вказівки. Він завжди точно окреслює «межі компетентності» кожного, тобто жорстко визначає ранги партнерів і підлеглих. За авторитарного стилю спілкування рішення, ухвалені на верхніх поверхах ієрархії, надходять униз у вигляді директив (саме тому цей стиль часто-густо називають директивним). При цьому лідер (керівник) неполюбляє, щоб директиви підлягали обговоренню: їх, на його думку, належить незаперечно виконувати. За лідером залишається також у ролі прерогативи контроль та оцінка ефективності діяльності. У керівників (лідерів) з таким стилем спілкування, як правило, спостерігається завищена самооцінка, самовпевненість, агресивність, схильність до стереотипів у спілкуванні, чорно-біле сприймання підлеглих та їхніх дій. Люди з авторитарним стилем взаємодії мають догматичне мислення, при якому тільки одна відповідь правильна (переважно це — думка керівника), а всі інші помилкові. Отож, дискутувати з такою людиною, обговорювати прийняті нею рішення — то марна трата часу, адже ініціатива інших такою людиною не заохочується.
Щодо демократичного стилю спілкування, то для нього властиві колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, широка поінформованість усіх, хто бере участь у дискусії, про розв’язувану проблему, про виконання накреслених завдань і цілей. Усе це сприяє тому, що кожний з учасників спілкування добровільно перебирає на себе відповідальність за виконання завдання й усвідомлює його значущість у досягненні спільної мети. При цьому учасники обговорення проблеми, за умов демократичного стилю взаємодії, — це не лише виконавці чужих рішень, а люди, які мають свої цінності та інтереси, проявляють власну ініціативу. Саме тому названий стиль сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості творчих нестандартних рішень, поліпшенню морально-психологічного клімату в групі. Таким чином, якщо для авторитарного стилю спілкування властивим є виокремлення свого «Я», то лідер-демократ враховує у взаємодії з іншими їхні індивідуально-психологічні властивості, вивчає їхні потреби, інтереси, причини спаду чи зростання активності на роботі, визначає засоби впливу тощо, тобто актуалізує «Ми» в налагодженні соціальних і ділових контактів.
За ліберального стилю спілкування характерною є незначна активність керівника, який може й не бути лідером. Така людина проблеми обговорює формально, піддається різним впливам, не виявляє ініціативи у спільній діяльності, а часто й не бажає або нездатна приймати будь-які рішення. Керівник з ліберальним стилем спілкування характеризується у взаємодії з іншими перекладанням виробничих функцій на їхні плечі, невмінням у процесі ділової взаємодії впливати на її результат, намагається уникнути будь-яких інновацій. Про люди ну-ліберал а можна сказати, що вона у спілкуванні «пливе за течією», часто-густо вмовляє свого співбесідника. Зрештою, за ліберального стилю взаємодії типовою стає ситуація, коли активні й творчо зорієнтовані співробітники починають використовувати робоче місце та час для діяльності, не пов’язаної із спільною справою.
Для опису вказаних стилів використовуються й інші назви: директивний (командно-адміністративний, авторитарний, за якого людина у взаємодії з іншими є прихильником єдиноначальності, підпорядкуванню їх власній волі, своїм наказам, вказівкам, інструкціям), колегіальний (демократичний, за якого людина враховує у спілкуванні самостійність, ініціативність, активність інших, довіряє їм), ліберальний (за якого людина практично не керує ситуацією спілкування, не виявляє комунікативних здібностей, потурає іншим, проблему якщо і обговорює, то формально).
Як бачимо, у кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування. Відома низка досліджень, в яких вказується на певний зв’язок між стилем спілкування, типом поведінки людини, її ставленням до діяльності та соціокультурними особливостями взаємодії:
• стиль відображає усталені способи діяльності певного типу людини; він тісно пов’язаний з психологічними особливостями її мислення, прийняття рішень, прояву комунікативних властивостей тощо;
• стиль спілкування не є вродженою якістю, а формується в процесі взаємодії і змінюється, отже його можна коригувати й розвивати;
• опис та класифікація стилів спілкування певною мірою відтворюють змістові характеристики ділової сфери: специфіка поставлених завдань, стосунків тощо;
• соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні та інші зовнішні чинники впливають на характер формування стилю спілкування;
• стиль спілкування зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, його традиціями, усталеними нормами поведінки тощо.
Щодо останньої особливості, то тут ідеться про зв’язок стилю спілкування з національною культурою. Практика міжособистісної взаємодії показує, що стилі спілкування, які є ефективними в одній культурі, можуть не спрацьовувати в іншій. Особливо це стосується ділової сфери. Отож під час встановлення ділових контактів варто враховувати той факт, шо ділові люди, виховані в різних національних традиціях і умовах, дотримуються й різних думок щодо поведінки й налагодження соціальних контактів.
Стиль спілкування має як об’єктивну, так і суб’єктивну основу. З одного боку, він залежить від моральних норм, соціокультурних, соціально-економічних і політичних чинників, усталеної системи стосунків, а з іншого, — від особистісних особливостей людини. У сфері управління на сьогодні діє кілька підходів до аналізу стилів керівництва, а звідси — і стилів спілкування, пов’язаних з певним співвідношенням суб’єктивного і об’єктивного в процесі встановлення ділових контактів. Щодо першого підходу, то він спирається переважно на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Тобто кожний керівник являє собою індивідуальність у тому розумінні, що має неповторне поєднання прояву окремих структурних компонентів особистісно-ділових якостей. Згідно з даним підходом створено дві класифікації: на основі першої виокремлюють структури «керівник — політичний лідер», «спеціаліст», «організатор», «наставник», «товариш», які в ідеальній системі управління гармонійно поєднуються, а на основі другої — у процесі управління застосовуються авторитарний, колегіальний і ліберальний стилі керівництва. Потрібного ефекту можна досягнути в тому разі, якщо керівник вміє застосовувати стиль, адекватний ситуації. Стосовно другого підходу, то він спирається на об’єктивні чинники в управлінні, у зв’язку з чим розрізняють діловий, компанійський і кабінетний стилі.
Залежно від спрямованості особистості стилі спілкування поділяються на: виконавчий (орієнтація людини на офіційну субординацію й міжособистісні контакти) та ініціативний (орієнтація людини на справу та на себе). Коли співрозмовник прагне досягти Успіху у спілкуванні та діяльності, контролюючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо в розмові людина зберігає емоційну дистанцію, незалежність у спілкуванні, її стиль характеризують як відчужений. Вирізняють також альтруїстичний (бажання допомоіти іншим), маніпулнтивний (досягнення власної мети), місіонерський (обережний вплив на іншого) стилі спілкування. За умов, коли партнер зі спілкування проявляє увагу до іншого партнера, його стиль вважають уважним. Уважний стиль спілкування може мати такі ознаки: висловлювання подяки іншому в тактовній формі, прояв уваги до особистісних проблем співрозмовника, вміння вислухати партнера й поспівчувати йому, готовність прийти на допомогу тощо. В сучасній діловій сфері спілкування дістав поширення так званий трансформаційний стиль. Ділові люди, що сповідують цей стиль, звертаються до високих ідеалів і моральних цінностей співрозмовників, спонукуючи їх змінювати попередні цілі, потреби й намагання. Способи спілкування й поведінка ділових людей будуються таким чином, щоб продемонструвати свою впевненість у розмові, бути взірцем для підлеглих, надихнути їх на досягнення поставлених цілей. В цілому стиль спілкування зазвичай залишається постійним за певних ситуацій, проте якщо змінюються обставини, то можливі адаптація, вдавання до іншого стилю або комбінація стилів. Більшість людей має якийсь превалюючий стиль, а також один або кілька запасних, які виявляються тоді, коли неможливо застосувати основний. Водночас жоден із названих тут стилів спілкування не є універсальним. В одних випадках ефективним може бути альтруїзм, консультування чи маніпулювання, за інших обставин — делегування, відчуження чи авторитаризм.
Для характеристики особливостей спілкування в соціальній психології використовують також поняття «тип спілкування». Відомими і описаними в науковій літературі є такі типи:
• менторський тип спілкування, який грунтується на принципі суворого підкорення одного співрозмовника іншому, зорієнтований на повчання, інструктаж. В наш час оновлення та демократизації суспільного життя, гуманізації стосунків для учасників взаємодії особливо неприйнятним стає такий тип спілкування, адже він пригнічує активність одного із співрозмовників, стає причиною негативного ставлення один до одного, призводить до погіршення морально-психологічного характеру стосунків;
• «інформативний» тип спілкування, спрямований на передавання певної інформації. «Інформативне» спілкування в сучасному комунікативному процесі не є достатньо ефективним, адже проста ретрансляція інформації призводить до пасивного її сприйняття, не створює умов для обміну думками, самостійного пошуку шляхів розв’язання проблем на основі наукової методології;
• «натхненне» спілкування вважається справжнім показником високої культури контактів. Цей тип спілкування, характерний для демократичного стилю взаємодії, вирізняється активною співучастю кожного з учасників комунікативного процесу, вмінням партнерів проявляти вимогливість водночас із справедливістю, вмінням підтримувати розмову, слухати опонента тощо. Саме тому принципами такого типу спілкування є взаємозаміна, взаємодопомога, співробітництво й діалог;
•«конфронтаційний» тип спілкування, який нині стає дидактично необхідним, адже схиляє до дискусії, діалогу з опонентами.
Водночас тільки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні явища та предмети. Завдяки цьому вона створює певний комунікативний простір, в якому об’єднуються, співіснують її внутрішній, духовний світ і світ зовнішній, об’єктивний. Зазвичай розрізняють вербальні й невер-бальні засоби спілкування.
Основним, універсальним вербсиьним засобом людського спілкування є мова (усна і письмова). Мова — це підґрунтя культури народу, безмежний невичерпний океан вселюдського досвіду. Підкреслюючи значення мови в людському житті, народна мудрість ставить її поряд з іншими незаперечними цінностями, такими як свобода, добро та ін. Рідна мова, як засіб спілкування, пов’язує нас не лише з теперішніми, а й із минулими та прийдешніми — усіма генераціями нашого народу. Саме тому доки існує мова — живе й народ. її ж зникнення призвело б до втрати історичної пам’яті і зникнення нації, розчинення ЇЇ серед інших людських спільнот. Звісно, знати не лише свою, а й інші мови — означає мати доступ До культурних традицій інших народів, набагато розширити межі свого спілкування. Відомо, що ніякий, навіть найдосконаліший переклад не зможе передати всю гаму почуттів і думок, втілених У творах Гомера, Вергілія, Данте, Шекспіра, Бальзака, Пушкіна та інших видатних майстрів слова, завдяки яким відбувається спілкування і взаємозбагачення різних національних культур упродовж століть і навіть тисячоліть. Отож не випадково стільки натхненних поетичних рядків у світовій та українській літературі присвячується саме рідній мові, вшануванню та оспівуванню її величі й краси. Мова є явишем не лише лінгвістичним, але й психологічним, естетичним і суспільним. Саме тому люди здавна помічали різноманітні якості мови й намагалися пояснити їх, застосовуючи такі слова, як «правильна», «красива», «доступна» тощо. Приміром, Цицерон вважав, шо оратор тільки тоді викличе захоплення слухачів, коли його мова буде чистою, зрозумілою і красивою. Під час спілкування мова розвивається й удосконалюється. Отож формою її існування є мовлення, тобто акт використання індивідом мови для спілкування.
Щоб чіткіше усвідомити комунікативні якості мови й мошіення, необхідно з’ясувати, з чим співвідноситься вона і як це співвіднесення можна використати для опису всієї гами тих смислів спілкування, які в ній приховані. Передусім мова співвіднесена з людиною, отож вона має бути доступною як для того, хто говорить, так ‘ для одержувача інформації. Найочевиднішим є також фак співвіднесення мови із знаковим механізмом спілкування. Проте ця очевидність ше не означає того, шо ми бачимо й розуміємо всі складові цього співвідношення. Йдеться про те, що мова побудована із сукупності й системи знакових одиниць спілкування, підкоряється законам цієї системи, але вона не дорівнює їй. У мові знакові оди ниці спілкування отримують вибір, повторення, розміщення комбінування і трансформацію. Тобто той, хто говорить або пише змушений самими завданнями й можливостями комунікації здійснювати вибір, повторення, розміщення, комбінування і трансформацію із великої кількості слів та інших одиниць тих з них, які відповідають ситуації мовлення. Постають запитання: Яким чином ці дії відбиваються на комунікативних властивостях мови й того, хто нею в даний час користується? Чи може, той, хто говорить, переконати співрозмовника за допомогою обраної системи знакових одиниць спілкування? Чи можуть досягти цілі спілкування співрозмовники, що обрали певний знаковий механізм спілкування? Яким чином комбінація і трансформація мовних знаків впливає на результат спілкування? У відповідях на поставлені запитання криється наявний зв’язок комунікативних якостей мови людини з її правильністю (дотримання норм літературної мови), чистотою (відсутність сторонніх літературній мові слів) і багатством (застосування різних мовних знаків), які своєю чергою є запорукою ефективності спілкування.
Постійно пов’язані між собою мова й мислення: за допомогою мови відтворюється думка людини й у мові вона ж формується. Це співвіднесення дає змогу осмислити такі якості мови, як її точність (значення слів співвіднесені із змістом і обсягом висловлюваних понять) і логічність (зв’язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням, що ввійшли до структури мовлення, не суперечить законам логіки, законам мислення). Мова виражає й передає не лише думки, а й почуття, волю людей, ті стани свідомості, які можна назвати естетичними переживаннями індивіда. Мову, що впливає як на розум, так і на емоційну сферу свідомості, підтримує увагу й інтерес співрозмовника або читача, зазвичай називають виразною. І якщо при цьому формуються конкретно-чуттєві уявлення про дійсність, то йдеться про образну мову. Незаперечним, нарешті, є факт співвіднесення мови й умов спілкування, тобто місця, часу, жанру, завдань комунікативного процесу.
Універсальною для спілкування є природна мова, за допомогою якої можна висловити практично все — від неясного почуття, що зароджується, до найзагальніших ідей і понять. Жива природна мова віддзеркалює душу тієї особи, яка спілкується, вона сповнена звуками, виграє барвами, усміхнена або похмура, неозора, мов море — уся вона виблискує й переливається під сонцем нашого «Я». За мовою людини можна визначити її етнічну та соціальну належність. Природна мова може бути розмовною або літературною, де перша — це жива мова повсякденного спілкування, яка не завжди відповідає загальноприйнятим мовним нормам і вбирає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються лише в певній місцевості або представниками певної професії чи різновиду діяльності, а друга — це природна мова, опрацьована майстрами слова, загальноприйнята в країні, вона відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури. Поряд з природною мовою важливим засобом спілкування є так звані штучні мови: азбука Морзе, мова глухих, різні шифри та ін. Найчастіше штучна мова використовується в науці, приміром, різноманітні спеціальні терміни або поняття, математичні та хімічні формули, умовні географічні позначки тощо. Саме тому оволодіння мовою тієї чи тієї науки є необхідною перепусткою до її храму. До штучних мов належать також комп’ютерні мови, завдяки яким відбувається спілкування людини з комп’ютером та у віртуальному просторі мережі Internet.
Зазвичай в міжособистісному спілкуванні використовується письмова і усна мова. Письмова мова — то різновид мови, який дає змогу спілкуватися із співрозмовниками: і тими, які є сучасниками того, хто пише, і тими, хто житиме після нього. її роль стає вирішальною в тих ситуаціях, де необхідні точність, відповідальність за кожне слово. Для того, щоб вдало користуватися письмовою мовою, потрібно постійно збагачувати свій словниковий запас, адже чим багатший і різноманітніший словник людини, тим багатша й різноманітніша її мова. Письмова мова здійснюється у формі писання й читання написаного. Усна мова — це різновид мовлення, яке сприймається іншими співрозмовниками на слух. На противагу письмовій, усна мова економніша, тобто для усного передавання будь-якої думки необхідно менше слів, ніж для письмового.
У невербальному спілкуванні використовується система знаків, які різняться від мовних засобами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або ж послаблювати дію одне одного. Мова невербального спілкування — це мова почуттів, а не лише жестів. Недаремно кажуть, що мовчання — золото, а слово — срібло, тобто мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова. Чи, наприклад, погляд очима: за його допомогою усвідомлюється той пласт інформації і ті особливості спілкування, які вербальною мовою важко передати. Отож, можна погодитися з В. Лабунською> яка наголошує на складності феномену, яким є поняття «невербальне спілкування». Визначаючи його, вчений розуміє під ним такий вид спілкування, для якого є характерним використання як основного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, поняття про партнера, здійснення впливу на іншу людину невербальної поведінки й не-вербальних комунікацій. Із цього випливає, що невербальні засоби не тільки поліфункціональні, але й є предметом розгляду в різних напрямах психології спілкування: як комунікативний феномен, як предмет соціальної перцепції (від лат. perceptio — сприймання), як вид взаємодії.
Поняття «невербальне спілкування» є ширшим за поняття «невербальні комунікації» і «невербальна поведінка». Своєю чергою поняття «невербальна поведінка» більш широке ніж «невербальні комунікації». Визначаючи поняття «невербальні комунікації», дослідник звертає увагу на те, що воно являє собою систему символів, знаків, жестів, які використовуються для передавання того чи іншого повідомлення, які тією чи іншою мірою відчужені й незалежні від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, мають достатньо чітке коло значень і можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи. Щодо поняття «невербальна поведінка», то воно, як і поведінка загалом, являє собою поєднання індивідних, особистісних форм поведінки з груповими, соціокультурними; для нього є характерною єдність неішпенціональ-них (від лат. intentio — прагнення, поривання, спрямованість мислення, свідомості на який-небудь предмет), неконвенціональнш (від лат. conventio — угода, договір), неусвідомлюваних рухів з усвідомлюваними, спрямованими, такими, що мають чіткі семантичні межі. Основа невербальної поведінки грунтується на найрізноманітніших рухах (жести, експресія обличчя, вираз очей, пози, інтонаиійно-ритмічні характеристики голосу, дотик), які пов’язані зі змінами психічних станів людини, її ставленням до партнера, із ситуацією взаємодії і спілкування. Йдеться про індивідуальну невербальну поведінку й невербальну поведінку діади, групи осіб, яка фіксується як сукупність невербальних інтеракцій (від англ. interaction — взаємодія). Підґрунтям для виникнення невербальної інтеракшї слугують механізми погодження, підстроювання, перенесення програм невербальної поведінки.
Отож, дослідники, які працюють у царині невербального спілкування, намагаються визначити, наскільки пов’язана невербальна поведінка із структурою особистості й динамічними процесами у групі, наскільки вона стійка чи змінна, і нарешті, що свідчить про те, що невербальну поведінку можна розглядати як особистісне чи групове утворення. Сам£ від відповіді на ці запитання, на думку В. Лабунської, залежить і відповідь на запитання: «Що кодувати й інтерпретувати?» Об’єднання цих запитань може утворити центральну проблему психології невербального спілкування — проблему взаємозв’язку невербальної поведінки з психологічними й соціально-психологічними характеристиками особистості і групи. Від рівня осмислення цієї проблеми, вибору у зв’язку з цим на практиці напрямів її розв’язання визначатиметься ступінь довіри діагностичним, комунікативним, психокорекційним можливостям невербальної поведінки. Таким чином, розгляд проблеми лежить передусім у площині визначення факту про те, чи є невербальна поведінка системою знаків, тобто кодом, під яким зазвичай розуміється сукупність знаків, система символів, за допомогою яких інформація може бути закодована. Стосовно першого погляду, то він базується на тому, що більшість видів невербальної інформації не мають адекватної їй системи записів, саме тому невербальна поведінка, з погляду практичних завдань, кидає дослідникам виклик, тобто залишається невловимою, імовірнісною. Друга позиція полягає в тому, щоб у розгляді можливостей кодування та інтерпретації диференційовано підходити до різних компонентів невербально! поведінки як знаків-індикаторів психологічних і соціально-психологічних характеристик особистості і групи, враховувати певні контекстуальні перемінні, говорити про стійкість чи зміну, психологічну неоднозначність невербального коду, виходячи з того, які психологічні утворення він представляє. Група вчених, яка дотримується другого погляду, тобто вважає, що невербальна поведінка піддається кодуванню, застосовує різноманітні методичні прийоми: спостереження й вербальний опис рухів, рисунки, фото-кіно-відео-записи тощо. 1 хоча були створені вербальні, графічні, цифрові коди різних компонентів невербально!” поведінки й відповідні їм способи кодування, вони лише частково відповідають завданням практичної психології. Тому, по-перше, що будь-який запис, рисунок — це статика, а невербальна поведінка динамічна; по-друге, з коду випускаються нюанси, отож він дає узагальнену, типову інформацію; по-третє, для використання коду необхідне спеціальне навчання; по-четверте, зазвичай ідеться про жести чи про коди руху очей, а цілісна невербальна поведінка, з якою маємо справу на практиці, так і не описана у, вигляді системи знаків; по-п’яте, для створення кодів використовуються методи, прийнятні для кодування природної словесної мови; по-шосте, для поєднання в коді поряд з типовими, стійкими й часто повторюваними рухами індивідуальних, що виникають у відповідь на певний подразник, використовують як основний критерій частоту їх виникнення в різних контекстах спілкування й інтенсивність. Цінність показників, якими є частота й інтенсивність, очевидна тоді, коли на практиці ми маємо можливість упродовж тривалого часу спостерігати за невербальною поведінкою конкретної людини чи групи людей, інакше окремі характеристики невербально!” поведінки ми не зможемо закодувати як такі, що повторюються. І навіть тоді, коли можна довго спостерігати за людиною, то критерії типу «більше — менше», «інтенсивніше» повною мірою також не задовольняють, тобто треба мати якісь середні показники. Саме такі описи наводяться в навчальних посібниках з мови тіла.
Немає достатнього успіху й у спробі дослідників створити невер-бальні коди взаємодії двох і більше людей (ідеться про невербальну інтеракцію). Загалом легко піддається кодуванню такий елемент невербально’! поведінки, як посмішка, якщо фіксувати за допомогою спеціальних позначок її присутність або відсутність, але практично неможливо розробити таку систему записів, яка б реєструвала якість посмішки (фальшива, щаслива та ін.). Незважаючи на обсяг результатів дослідження процесів кодування, проблема залишається за рахунок введення таких перемінних, як ситуація спілкування, осо-бистісні особливості суб’єкта невербальної поведінки, чинники культури. Саме тому має місце третій погляд на проблему невербального спілкування, відповідно до якого дослідники ставлять завдання визначити вплив природних комунікативних ситуацій на виконання невербальною поведінкою її індикативних функцій. Учені дійшли висновку, що на процеси кодування та інтерпретації роблять вплив стать, вік, особистісні особливості людей, і найголовніше, ситуація спілкування, комунікативне завдання й комунікативна установка або домінанта на невербальну поведінку партнера. Тобто успішність кодування та інтерпретації невербальної поведінки залежить від того, наскільки значущими для партнерів є ситуація спілкування і стосунки, що складаються між ними. І якщо ситуація спілкування для партнерів не є значущою, то, як правило, невербальна поведінка перетворюється на тло, перестає виконувати функції коду, а отже, відігравати роль діагностичного, комунікативного засобу. Іншими словами, якщо невербальна інформація стає «тлом» хоча б для одного з партнерів, то вона перетворюється в «не-вербальні шуми». Трактування проблеми «коду» з такої позиції свідчить про те, шо акцент усувається з аналізу індикативних можливостей невербальної поведінки, стійкості її зв’язків з психологічними характеристиками людини н



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)