Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 3.2.8. Соціокультурні та етнопсихологічні особливості спілкування.

3.2.8. Соціокультурні та етнопсихологічні особливості спілкування.


Причетність людини до конкретного соціокультурного середовища, в якому вона
розвивається, формується і стає індивідуальністю, очевидний факт єдності особистості
й соціуму. Ще одним незаперечним фактом є те, що в цьому взаємозв’язку йдеться не про абстрактного індивіда, а про конкретну людину з певною системою національно-психологічних особливостей. Отже, етнопсихологічний (від гр. етнос — народ) контекст спілкування потребує врахування національно-психологічних (від лат. natio — народ) особливостей прояву поведінки людей у сфері міжособистісної взаємодії. Стосовно поняття «національно-психологічні особливості», то воно в етнопсихологічній літературі тлумачиться як реально наявні в суспільній свідомості соціально-психологічні явища, як специфічні форми функціонування загальнолюдських властивостей психіки. Близькими до даної дефініції є такі поняття, як «національний характер», «психологічний склад нації», «менталітет», вивчення та аналіз яких свідчить про те, що вони спираються на низку спільних констант і особливостей, а саме: сукупність розумових установок, звичок мислення; певний спільний розумовий інструментарій, психологічне оснащення; соціально-психологічний стан суб’єкта, групи, нації; якість розуму, що характеризує окремого індивіда або групу; спосіб мислення, властивий індивідові або групі; особливості соціокультурного і етнопсихологічного розвитку; національна самосвідомість.
Система національно-психологічних особливостей індивіда базується на кількох сферах: мотиваційній (своєрідність мотивів, спонукальних сил діяльності представників тієї чи іншої національної спільноти); інтелектуально-пізнавсь\ьній (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається в наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які дають змогу особливо сприймати навколишню дійсність, оцінювати її, будувати плани діяльності, моделі способів досягнення її результатів); емоційно-вольовій (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких в багатьох випадках залежить результативність діяльності); комунікативно-поведінковій (ця сфера охоплює інформаційну і міжособистісну взаємодію, стосунки і спілкування, показує різницю подібних проявів у представників різних національних культур). Досліджувати ці особливості в міжособистісній взаємодії — значить виявляти суттєві характеристики конкретної культури спілкування, бачити передусім її національну своєрідність. Однак потрібно при цьому зважати на те, що специфіка національної психології того чи іншого народу виражається не в яких-небудь неповторних психологічних рисах і особливостях спілкування, а скоріше в їх неповторному поєднанні, прояві в певних звичаях, історичних традиціях, поведінці, вчинках тощо. Надзвичайно важливо об’єктивно оцінювати соціокультурні та етнопсихологічні особливості спілкування: їх переоцінка, так само, як і недооцінка, лише перешкоджають успішному налагодженню контактів. Необхідно також враховувати й той факт, що властивості національної культури спілкування і властивості індивідів, із яких складається етнос, не тотожні, а це спричинює певні розбіжності між культурологічними і психологічними дослідженнями. Відомо, що абстрактні, необгрунтовані висновки з обох сторін можуть образити національні почуття того чи іншого народу.
З огляду на перелічені проблеми великий інтерес являє собою комплекс завдань, пов’язаних з впливом традиційних етнокультурних норм спілкування на ділову взаємодію людей. Передусім ідеться про сферу групового менталітету, про важливу роль групи в реалізації потреб індивіда, про цінність належності людини до конкретної групи. Дослідники застерігають від можливої в цьому разі психологічної схильності сприймати всі життєві події з позицій своєї етнічної групи, що розглядається як еталон (явище етноцент-ризму). З одного боку, сам факт усвідомлення національно-психологічних особливостей своєї групи не містить у собі упередженості проти інших етнічних груп, однак, якщо від констатації цих відмінностей перейти до оцінки іншої групи, то можливі викривлення в оцінці останньої. Хоч відповідно до «гіпотези контакту» безпосередня ділова взаємодія і спілкування між представниками різних етнічних груп знижує етноцентризм і оціночну стереотипність, а часом і руйнує міжетнічні стереотипи, далеко не всі ділові контакти сприяють поліпшенню стосунків. Саме тому ефекту взаємного непорозуміння можна позбутися тільки за умови дотримання певних вимог у взаємодії: визнання рівноправності сторін, обстановки відкритості й довіри у спілкуванні, поваги до традиційних норм, способу життя тощо. Всі наведені вище міркування можна вважати підґрунтям у характеристиці соціокультурного та етнопсихологічного контексту спілкування.
Спілкування невід’ємне від соціокультурної ситуації, яка по-різному впливає на його структуру, функції, способи прояву. Щодо змісту поняття «культура» (від лат. cultura — догляд, освіта, розвиток), то воно є багатогранним і розглядається в широкому й вузькому розумінні. Широкий план культури охоплює все, властиве людині, набуте вихованням, все те, шо її формує і за допомогою чого вона стає соціально активною, цілісною особистістю. Водночас до культури належать і суспільно санкціоновані способи діяльності й поведінки індивідів. Тобто культура — це протилежність природі, сукупність результатів людської діяльності; це процес і результат виокремлення людини з природи, створення нової реальності і способу свого існування. Культура втілює стиль мислення людини, вона охоплює всі аспекти суспільного житгя, характеризує широту і глибину знань особистості, її вихованість, уміння висловити свою думку, вислухати іншу людину і зробити правильні висновки. Саме таке розуміння культури передбачає, шо її змістом стає історична зміна природних і соціальних умов життя, розвиток соціальних сил і здібностей, тобто становлення й розкриття як сутності самої людини, так і всього багатства й розмаїття створюваної нею дійсності. Вузьке значення культури пов’язують із способом людської діяльності і спілкування, із організацією цих процесів, виявленням того грунту, який дає змогу сприяти ефективній життєдіяльності суспільства та особи в цілому.
Складовою культури людини й того соціального середовища, в якому відбувається ЇЇ взаємодія із собі подібними, є культура спілкування. В ній відбиваються ціннісні орієнтації, позиції, соціальні ролі, які виконує індивід у суспільстві. Культура спілкування визначає способи взаємодії людей у конкретних ситуаціях, виходячи з норм, традицій, національної своєрідності суспільства. Кожна епоха позначена певною своєрідністю культури спілкування, яка, з одного боку, відповідає загатьнолюдським цінностям, а з іншого — етнопсихологічній специфіці конкретного соціуму. Варто виокремити два рівні контекстів культури. Стосовно культури високого контексту, то вона характеризується тим, що в ній інформація подається в неявній формі: вона зрозуміла тільки тим, хто має досвід перебування в даному культурному середовищі. Сутність культури низького контексту полягає в тому, що в ній між індивідами постійно підтримується певна психологічна дистанція, саме тому інформація, яка доходить до суб’єктів, повинна мати відкритий характер.
Культура спілкування залежить не лише від особистості, її комунікативних можливостей, але й від набутих людиною знань, умінь та навичок встановлювати контакти. Важливе значення мають також комунікативні установки особистості на спілкування з іншою людиною, яка розглядається як найвища цінність суспільства. Культура спілкування пов’язана із культурою мовлення, тобто здатністю індивіда використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби, етичні норми. Відповідно до сучасних уявлень культура спілкування може визначатися такими показниками й характеристиками:
• ступінь довершеності в оволодінні комунікативною системою знань;
• сукупність умов, що забезпечують високу комунікативну компетентність, а також рівень комунікативної підготовки людини;
• мова та інші допоміжні засоби комунікації (жестикуляція, мистецтво, а на найвищому щаблі розвитку культури — письмо), ступінь відповідності мови літературним нормам;
• комунікативна установка на спілкування з іншою людиною як найвищою цінністю;
• сукупність моральних вимог, які стають для людини складовою її звичок і навичок, що виявляються в її повсякденній манері спілкування;
• уміння застосовувати етичні норми спілкування, комунікативні знання відповідно до етнопсихологічних особливостей індивіда, норм моралі конкретного суспільства та з урахуванням загальнолюдських цінностей;
• система суспільно визнаних категорій, настанов, забобонів, звичаїв, традицій, які регламентують міжособистісні стосунки.
Перелічені характеристики будуть повнішими, якщо до них додати звичаї та приписи, що стосуються таких аспектів суспільного життя, як структура родини, статева моральність, поділ праці, відношення власності, структура політичної влади, товариська етика, магічна практика, віра, релігійні символи, уявлення про світ, природу й місце людини в ній. Знання виокремлених особливостей і характеристик культури спілкування, а також її елементів (символів, ритуалів і цінностей) можна використати в практиці як неформального, так і ділового спілкування.
В цілому, культуру спілкування можна визначити як сукупність теоретичних знань та практичних вмінь і навичок взаємодії, етико-психологічних положень, принципів і норм, що мають загальний характер у конкретному суспільстві. Це система комунікативних знань, що обслуговує практику спілкування як соціокультурний та етнопсихологічний феномен, сукупність науки й мистецтва спілкуватися, різного роду рекомендацій, узагальнень щодо побудови комунікативного процесу, які мають науково-практичну цінність і органічно, системно взаємопов’язані. Недаремно культуру спілкування вважають одним з вирішальних чинників успіху в налагодженні соціальних контактів. Вона нічого не має спільного з безкультур’ям (нечесність у передаванні певної інформації, грубість у спілкуванні, байдужість до співрозмовника та його проблеми, тиск на партнера зі взаємодії тощо). Висока культура спілкування — це гармонія професійних знань, комунікативних та морально-психологічних можливостей, що, безумовно, залежать віл інтелектуально-культурних здібностей особистості, яка перебуває у стані взаємодії. Вона являє собою систему знань про способи передавання інформації, особливості сприйняття один одного у процесі взаємодії, будується на підставі загальнометодичних принципів спілкування й можливостей конкретних учасників комунікації.
Кожна конкретна людина чи група має свою специфічну культуру спілкування, що складається протягом усього їх розвитку та враховує суспільно-історичний, соціокультурний, соціально-психологічний, політико-економічний, правовий, міжнародний, екологічний впливи. Щодо культури спілкування в групі, то вона не обмежується особливим морально-психологічним кліматом чи цінностями, які закладено в основу взаємодії, вона формується протягом певного проміжку часу й не піддається простому маніпулюванню. Приміром, складовими культури ділового спілкування в організації можуть бути: етико-пси-хологічна система норм і цінностей спілкування; засоби, що містять технології спілкування та стиль взаємодії; способи внутрішньої згуртованості тощо. Вплив культури спілкування в організації на становлення зайнятих у ній працівників виявляється в засвоєнні ними комунікативних особливостей взаємодії, етико-психологічних норм спілкування, цінностей і способів поведінки, видів і форм спілкування, засобів впливу на партнерів та ін. Культура спілкування в організації впливає на поведінку і сферу взаємодії як керівника, так і всіх інших працівників, зокрема на: вибір форми та стилю спілкування; використання тактичних засобів взаємодії з погляду морально-психологічних та естетичних цінностей; особисту манеру спілкування, міру такту, культуру мовлення й мовний етикет; сферу й рівень спілкування за відповідними моральними нормами. На рівень культури спілкування в групі (організації) впливають такі чинники:
• рівень загальнокультурного розвитку країни, її матеріальний, духовний стан у конкретний період становлення, шо визначає комунікативну культуру конкретної групи та її суб’єктів;
• рівень розвитку конкретної особистості, стан її комунікативного потенціалу, зв’язки із соціумом;
• комунікативний рівень розвитку групи, стан її соціально-психологічного простору;
• система зовнішніх зв’язків, наявність зовнішніх партнерів зі взаємодії, зовнішніх каналів доступу сторонньої культури спілкування, ступінь інтенсивності таких зв’язків, їх об’єктивний чи суб’єктивний характер;
• комунікативно-правовий та організаційно-культурний порядок у групі, в установі чи навчальному закладі;
• загальні, національні, галузеві, конкретно групові схеми взаємодії учасників спілкування, які забезпечують запрограмований рівень культури спілкування членів групи.
Враховуючи важливість культури спілкування в життєдіяльності індивіда чи групи людей, детальніше розглянемо ті основні елементи культури, які безпосередньо стосуються процесу спілкування. Щодо символів, то під ними розуміють слова, речі та жести, які мають суто конвенційне значення. До символів на рівні національної культури належать весь мовний спектр, специфічна група понять з історії етносу та його традиційної емблематики, а на рівні асоціативного контексту — абревіатури, жаргон, усталені вирази, манера одягатись і ознаки належності до певного визначеного суспільного кола, шо дає змогу вирізняти одне одного членам тієї чи іншої соціальної групи. Як бачимо, мова є однією з основних ознак етносу, першоосновою будь-якої культури. У культурі спілкування мова є засобом комунікації, ділового взаємозв’язку учасників комунікативного процесу. Водночас проголошене співрозмовником слово стає відображенням психічного стану індивіда, його культури в спілкуванні. На сьогодні культура спілкування й мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей. Культура мовлення — це надійна опора учасників спілкування у вираженні думки, виробленні етичних норм ділової взаємодії. Ось як пише Тарас Шевченко про значення слова в життєдіяльності людини:
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!
Інший елемент культури — ритуали (від лат. ritualis — обрядовий) характеризується як сукупність обрядів, церемоній, звичаїв, шо застосовуються у спілкуванні як колективні дії, які не мають технічного значення, хоча в тій чи іншій культурі спілкування відповідають певним соціальним потребам. У спілкуванні ритуали передусім використовують у проведенні зборів, діловому листуванні, обговоренні планів, підведенні підсумків тощо. Ритуали у спілкуванні здійснюються відповідно до традицій (від лат. traditio — передача; форма передавання соціального досвіду, ідей, звичаїв, норм від покоління до покоління), які є елементом загальної соціальної та культурної спадщини народу, шо передається від покоління до покоління і зберігається в суспільствах упродовж тривалого часу. У спілкуванні традиції виступають у формі звичаїв, що відтворюють норми взаємодії й забезпечують стійкість комунікативної культури. В тій чи іншій культурі етносу традиції відіграють більшу чи меншу роль. Зокрема, англійці мають тверду звичку вирішувати будь-які справи, у тому числі й ті, що пов’язані із встановленням взаємозв’язків і’контактів, згідно з традиціями.
Як елемент культури цінності є своєрідним соціальним механізмом, шо відтворює, зберігає, захищає, розвиває й передає все те корисне, що накопичилось у суспільстві, охоплюють не завжди чітко усвідомлені, але стійкі уявлення про добро і зло, красиве і спотворене, істинне чи облудне, справедливе чи несправедливе. У спілкуванні цінність розуміють як здатність індивіда вдовольняти людську потребу в соціальних контактах, як усвідомлення свого місця в системі соціальних і міжособистісних зв’язків. Якщо визначається значущість суб’єктів спілкування один для одного в якісних і кількісних показниках, якщо добір і використання потрібних комунікативних властивостей характеризується інтересами й потребами людей, то цінність є об’єктивною. Серед суб’єктивних цінностей виокремлюють оцінки, установки, норми, закріплені в людській свідомості як способи й критерії, на основі яких оцінюється дійсність та організується спілкування. В культурі спілкування закладена сукупність історично вироблених цінностей, вартостей духовно-етичного світу людей, що дає змогу оцінити потреби людини, у тому числі й потребу в спілкуванні, способи їх вдоволення, збагнути спілкування як підтвердження «Я» іншими, осягнути світ соціальних і міжособистісних зв’язків, в якому живе індивід. Складовою культурного освоєння людиною реальних взаємозв’язків є соціальні цінності, які характеризують значущість для суспільства чи індивіда певних особливостей взаємодії.
Відомі різні способи вияву цінностей, які в спілкуванні мають свою конкретизацію і специфіку. Зупинимося на деяких із них.
S Цінності як суспільний ідеал, як вироблене суспільною свідомістю й переконаннями абстрактне уявлення про атрибути необхідного в різних сферах суспільного життя. Це — так звані загальнолюдські, «вічні» цінності, такі як істина, краса, добро, справедливість, а також конкретно-історичні ..(суспільний устрій, демократія). У спілкуванні ідеал — то найбільш узагальнене уявлення про максимально можливий рівень розвитку особистості в соціумі та реалізації її комунікативного потенціалу в процесі взаємодії. А яким чином впливають на культуру спілкування основні категоріальні цінності? Категорія Справедливості (Достатку) своєрідно регламентує норми спілкування, можливість і права учасників комунікативного процесу користуватися тими чи іншими надбаннями у сфері встановлення взаємозв’язків. Наступна категорія — категорія Добра — хоча й функціонує як регламентуючий регулятор стосунків учасників спілкування, але не так помітно як попередня. Ця категорія базується у своєму вияві на панівній «суспільній думці», на принципах, виражених у поняттях «доброго» чи «поганого» у спілкуванні, суспільно прийнятного для взаємодії чи неприйнятного. Вона може регламентувати процес спілкування, грунтуючись на вироблених у суспільстві етичних нормах, які мають різний ступінь емоційного забарвлення. Категорія Краси поширюється на стилі спілкування, манеру мовлення, містить чіткі вимоги про уявлення гарного, вродливого чи потворного у взаєминах з іншими. Категорія Істини, з одного боку, є за своєю природою надзвичайно абстрактною і начебто не має безпосереднього стосунку до взаємодії, а з іншого — вона досить чітко регламентує нашу свідомість, визначає можливість людини раціонально мислити, утверджує і значною мірою закріплює дії та прояви трьох попередніх категорій.
S Цінності як об’єкти матеріальної та духовної культури або як зразки людських вчинків, що уособлюють конкретне втілення суспільних ціннісних ідеалів (етичних, культурних, естетичних, політичних, комунікативних, правових тощо). Приміром, цінності китайської культури спілкування уособлюють конкретне предметне втілення етнопсихологічних, соціокультурних особливостей і суспільних ціннісних ідеалів країни:
• повага у спілкуванні до віку та більш високої позиції в ієрархії статусів;
• орієнтація на групові, а не індивідуальні цінності у спілкуванні;
• консерватизм і прагматизм у спілкуванні;
• вплив на особливості встановлення контактів групових еталонних моделей спілкування;
• значущість довготривалого збереження стосунків і взаємозв’язків;
• стриманість у розмові з маловідомими людьми та ввічливість під час бесіди.
Соціальні цінності, які, переломлюючись крізь призму індивідуальної життєдіяльності, входять у психологічну структуру індивіда у формі особистісних цінностей і стають одним із джерел мотивації спілкування. Ціннісні орієнтації формуються в процесі засвоєння й набуття комунікативного досвіду, вони можуть проявитися в конкретних цілях спілкування, переконаннях, інтересах та інших проявах дій і поведінки особистості. Формальні та неформальні стосунки людей у соціальних групах створюють групові ціннісні орієнтації. Тобто стосунки між членами групи вибудовуються на збігові ціннісних орієнтацій, який забезпечує їхню згуртованість, иіннісно-орієнтаційну єдність.
Наводячи як приклад китайський стиль спілкування, зверталася увага на те, що для китайців характерною є орієнтація у спілкуванні на систему групових, а не індивідуальних цінностей. Ідеться про індивідуальний або колективний самоконтроль, котрий є одним з поширених критеріїв і згідно з яким різняться культури загалом і культури спілкування зокрема. Принагідно зазначимо, що індивідуалізм притаманний суспільствам, які характеризуються вільними зв’язками між індивідуумами, тобто пріоритет надається особистим цілям порівняно з групою, самоідентифікація здійснюється на основі особистісних рис, а не через ототожнення себе з групою.
Стосовно колективізму, то це характерна риса тих суспільств, в яких індивіди з моменту народження інтегровані в згуртовані групи, тобто превалюють групові цілі. Вважається, що для західного суспільства характерними є цінності індивідуалізму. Щодо спілкування, то він проявляється у власній думці, самостійності суджень, індивідуальному прийнятті рішень, задоволенні власних інтересів та ін. Водночас азійські культури більше цінують колективізм, який у спілкуванні проявляється в підвищеній повазі до співрозмовника, колективному обговоренні та ухваленні рішення тошо. Відомо чимало досліджень, в яких підкреслюється той факт, що в колективіста можуть бути встановлені взаємини з меншою кількістю людей, однак ці зв’язки глибші і тривають довше. Для представника індивідуалістської культури добре самовідчуття пов’язане з одноосібними позитивними почуттями, наприклад, з почуттям гордості. Колективіст хороше самовідчуття пов’язує з міжособистісними стосунками, зокрема, з дружніми почуттями. В колективістських культурах спілкування цінується соціальна солідарність, гармонія, демонстрація поваги, скромність, уникнення гострих тем. Для цієї культури важливо знати, до якої групи належить людина і які цінності цього групового осередку. Якщо у спілкуванні беруть участь представники різних культур, важливим є врахування різниць між системами соціальних стосунків, що допомагає звести до мінімуму моменти непордзуміння. В таких ситуаціях ДОСЛІДНИКИ проблем спілкування радять індивідуалістам, які опинилися в колективістській культурі, уникати конфронтації, культивувати довготривалі стосунки, скромніше себе подавати, цікавитися місцем людей у груповій ієрархії, визначати власне соціальне становише та ін. Натомість, колективістам, які потрапили до країни з індивідуалістською культурою, варто вільніше, ніж зазвичай, критикувати, переходити прямо до справи, демонструвати свої вміння й досягнення, надавати більшого значення особистим якостям співрозмовника, аніж його соціальному становищу чи належності до певної групи. В контексті аналізу цінностей індивідуалістської і колективістської культур спілкування важливо вказати на наявність альтернативної концепції, яка намагається об’єднати все найкраще з колективістських та індивідуалістських цінностей і має назву комунітарианізму. Йдеться, передусім, про збалансування права індивідуальності (поважання основних прав людини) і колективного права на благополуччя суспільства (турбота про благо сім’ї та суспільства).
Стосовно України, то тут основою формування культурних цінностей спілкування були різні джерела й різні чинники. Мовленнєві ціннісні вартості формувалися під впливом народних традицій. У фольклорі (в коломийках, приказках, прислів’ях, історичних піснях, баладах, легендах), в образах народного світогляду, міфологічних уявленнях містяться дані про поведінку людей, їхні настрої та взаємини. Цікаву інформацію про культуру спілкування можна почерпнути з пам’яток історії та літератури. Зокрема, важливий вплив на культуру спілкування мала давня книжна творчість. У літописах є не лише достовірні історичні оповіді, викладені в хронологічній послідовності, а й дидактичні поради, повчання, які відтворюють особливості спілкування в тогочасному суспільстві. Особливість давнього спілкування полягала в тому, що воно було вербально-символічним, оскільки мало на меті привернути увагу співрозмовника «мудрим словом». Показовим у ньому плані є Галицько-Волинський літопис, мова якого символічна, в ньому використано багато прислів’їв, приказок. Окрім вербально-символічного спілкування тут, наприклад в оповіді про євшан-зілля, застосовується предметно-вербальне спілкування: окрім того, що співець піснями, словами нагадує про рідну землю, він ще й дає співрозмовникові понюхати зілля з рідної землі. Як бачимо, в цьому разі важливу роль відіграло не словесне спілкування, що не могло досягти згоди, а спілкування за допомогою знаків, яке виявилося кращим за слова. У збірці поліських пам’яток V—IX століть «Скрижсьи буття українського народу» можна почерпнуги знання про те, як люди жили за тих часів, що робили, як захищали свою землю, спілкувалися один з одним. Спілкування було для них вагомою частиною житія: через слово вони приходили до згоди.
З погляду культурних особливостей спілкування заслуговують на увагу пам’ятки Київської Русі. Зокрема, «Повість минулих літ» містить як суто історичний матеріал, так і перекази, легенди, оповідання фольклорного і книжкового походження. Основні засоби спілкування — лінгвістичні. Переважає діалогічне спілкування, але діалоги лаконічні. Немає згадок про рухи героїв, їхнє ставлення до співрозмовників, враження від повідомлюваної інформації. Герої поводяться стримано навіть з тими, кого ненавидять. Жодного натяку на якісь почуття в безпосередніх стосунках. Цікавою є форма звертання — тільки на «ти», незважаючи на соціальний стан. Часто репліки залишаються без відповіді, сприймаються як наказ, невиконання якого спричинить суворе покарання. У літописі натрапляємо на численні прислів’я, які оживлюють спілкування.
Традиції в українській культурі спілкування складалися завдяки наслідуванню предків (батьків) і авторитетних сучасників. Одним з таких авторитетів у той час був Володимир Мономах. Після себе він залишив «Повчання» своїм дітям, а також нащадкам. Цей твір нагадує заповіт, адресований прийдешнім поколінням. Володимир Мономах передусім запитує про те, що являє собою людина, для чого вона живе. Основні поради київського князя: не лінуватися, вчитися, шанувати старість, спілкуватися з іншими з повагою, не ображати людину ні словом, ні вчинком. Важливу роль у житті кожного має відігравати спілкування з Богом, якого слід прославляти щодня. Найбільше треба остерігатися брехні, ніколи не можна байдуже ставитися до людини. Так, у «Повчанні» читаємо: мати душу чисту й непорочну, тіло худе, бесіду лагідну й дотримуватися слова Господнього, при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі й молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, жодної людини не пропускати, не привітавши її і не обдарувавши її добрим словом. В основу культури спілкування в цій пам’ятці покладено пізнавальний аспект.
У «Слові о полку Ігоревім» відтворено спілкування не лише людини з іншими людьми, а й з природними силами, що пов’язано з типовим для того часу антропоморфізмом (антропоморфний — людиноподібний). Спілкування характеризується діалогічністю, але діалогів небагато, репліки короткі. Абсолютно не відтворено спілкування князя Ігоря зі своїми воїнами, а є лише заклики до бою, з яких Ігор постає як талановитий полководець, чиє слово мало вагу й викликало повагу. Зразок спілкування людини з природою — плач Ярославни, в якому вона звертається до природних стихій, як до живих. В обох випадках у це однобічне, на перший погляд, спілкування вкладаються такі ціннісні вартості: взаємовплив партнерів, їхня взаємодія, керування груповою діяльністю.
Полемічна література внесла свої корективи в українську культуру спілкування та його цінності. Оскільки полемічна література була викривальною, то й мета спілкування з партнером — викрити, показати його недоліки. Одним з представників цієї літератури був Іван Вишенський, український мислитель кінця XVI — початку XVII століття. Його спілкування мало двоїстий характер: у молоді роки — це щире, безпосереднє, часто нерозважливе спілкування, якому не властива гносеологічна роль; пізніше, після прийняття чернечого сану, — це спілкування з освіченими людьми, духовними особами; в останні роки — відмова від спілкування взагалі. Перебуваючи в монастирі на Афонській горі і сповідуючи моральний аскетизм, І. Вишенський у формі послання, що було практично єдиним засобом спілкування в цей період його життя, звертався до уявних співрозмовників, критикуючи феодалів-кріпосників. Часто ці звернення були жорсткі, лайливі. Це спілкування непримиренних ворогів, які ніколи не дійдуть спільної згоди. Звісно, таке спілкування не розв’язувало конфліктів, а ще більше їх загострювало.
Великий вплив на розвиток культури спілкування мала Києво-Могилянська академія. Відомий учений, оратор, громадський діяч Феофан Прокопович, який читав курс лекцій в академії, доводив, що за допомогою слова можна переконувати людей та впливати на них. Риторику він розглядав як засіб культурної просвіти, одержання нових знань, збудження почуттів тощо. Ф. Прокопович залишив нащадкам учення про три стилі спілкування: високий стиль має хвилювати людей, саме тому необхідно використовувати сильні емоції, величні способи викладу; барвистий стиль має дарувати насолоду, для цього вживають красиві способи викладу думки; низький стиль слугує для повчання. Всі почуття, на думку філософа, обертаються навколо двох осей: бажати добра й не бажати зла. Отож, щоб викликати почуття у слухачів, слід керуватися двома правилами: показати предмет, важливий для слухачів; перш ніж викликати почуття в інших, розбудити це почуття в собі. Вченому належить думка про основні риси особистості викладача: розсудливість, справедливість, поміркованість і хоробрість. Водночас він різко засуджував таку рису, як лицемірство.
Багатюща спадщина українських письменників також є показником формування ціннісних вартостей спілкування. Грубість, жорстокість у спілкуванні не проходить повз їхню творчість. Так само, як не обминається тема суму, горя, поганого самопочуття, байдужості оточення. Ось як пише про це Ліна Костенко:
І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
З появою нової літератури можемо вже докладніше говорити і про культурне спілкування самих письменників. Досить часто очевидці пишуть у своїх спогадах про враження від перших зустрічей з письменниками. Як правило, у власній уяві людина вимальовувала велета, палкого борця за ідею, що часто не відповідало дійсності. У спілкуванні письменники були звичайними людьми: хто різким і брутальним, хто поміркованим і вихованим. Приміром, для Тараса Шевченка спілкування було, передусім, джерелом інформації. Іван Франко міг вільно спілкуватися на будь-яку тему, про все мав свою думку, але віддавав перевагу слуханню, був пасивним партнером у спілкуванні. Поводився з усіма просто, по-товариському. Щоправда, тактовність в останні роки життя змінилася на різкі випади, іноді на необгрунтовану критику.
Навіть із часткового огляду пам’яток історії та літератури можна зробити висновок, шо формування культури спілкування в Україні було складовою розвитку культури людини й суспільства в цілому. Звичайно, на українську культуру спілкування впливали й інші чинники, пов’язані, наприклад, з періодом розкладу феодально-кріпос-нииької системи та розвитку капіталізму чи з умовами ствердження національної суверенності. Геополітичне становище України також формувало соціально-психологічну культуру і своєрідний тип людини пограниччя. О. Кульчицький з цього приводу зазначає, що розташування її на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію української людини, яку сучасна екзистенціональна філософія влучно назвала «межовою». Така ситуація формувала дві основні життєві установки: vita heroika і vita minima, де перша пов’язана з лицарством, максимальним напруженням усіх сил, водночас з відкиданням буденщини, а друга полягала в тому, щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному» стані перечекати чергові знегоди і зберегти себе, що виявилося в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, яка характеризується інтровертивністю (від лат. intro — всередину, versio — повертати, обертати; спрямованість особистості на власний суб’єктивний світ). Я. Ярема, В. Янів з приводу межо-вості української культури й того, як вона впливає на самоактуа-лізацію та індивідуалізацію українця, також зауважують, що українець зі своєю інтровертивністю й утечею від світу має «велику здібність соціальної симпатії, спочування з іншими, гуманності», що він «сам себе відчуває в інших і утотожнюється з ними». Більшість дослідників, звертаючи увагу на інтровертивність та індивідуалізм українця, засвідчують належність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Водночас вирізняють в українському національному характері такі риси й цінності, які притаманні колективістським культурам.
Підводячи загальні підсумки щодо соціокультурних та етнопсихологічних особливостей спілкування, слід зазначити, що проблему спілкування необхідно вивчати, аналізувати, розв’язувати й вирішувати інтегровано і водночас диференційовано як на макрорівні щодо окремих країн (регіонів), так і на мікрорівні стосовно окремої ситуації міжособистісної взаємодії чи конкретної групи з урахуванням сформованої культури й відповідних загальнолюдських цінностей. Іншими словами, з одного боку, культура спілкування не має меж і кордонів, тобто все найкраще, що дає світова теорія і практика з проблем спілкування, має бути надбанням кожного, а з іншого — традиційно-побутові, етнопсихологічні характеристики спілкування, особливості поведінки, такі як ритуали привітань і прощань, поводження з представниками протилежної статі, рідними, гостями, старшими, засоби та атрибути спілкування (жести, міміка, деталі одягу), табу, стереотипи спілкування тощо, відіграють важливе значення у встановленні контактів між людьми. Отже, феноменологія спілкування фіксує як стандарти взаємодії й комунікації, так і соціокуль-турні та етнопсихологічні їхні особливості.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)