Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 3.4.4.Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії.

3.4.4.Альтруїзм і агресія в міжособистісній взаємодії.


За смислом і способами своєї реалізації альтруїзм і агресія є двома протилежними
стратегіями стосовно іншої людини. Доля цих двох моделей стосунків у психології скла-
лася по-різному. Агресії зазвичай приділяють більше уваги в наукових статтях і виступах. Водночас альтруїзм має скоріше соціально-моральний, духовно-ціннісний, а не науковий характер висвітлення. Разом з тим на шпальтах газет і з телевізійних екранів, у художній літературі й у документальній хроніці наводиться чимало прикладів прояву як альтруїзму, так і агресії: хтось не прийшов на допомогу іншому, хоча міг би, а хтось допомагає людям, не замислюючись над власною вигодою. Постають запитання: «Що ж рухає людьми, коли вони здійснюють агресивні, егоїстичні чи альтруїстичні вчинки стосовно іншого? Чому й коли люди проявляють агресію і альтруїзм? Яким чином можна вплинути на ці прояви?»
Щодо альтруїзму, то це поняття в соціальній психології тлумачиться, по-перше, як мотив надання комусь допомоги, котрий не пов’язується свідомо із власними егоїстичними інтересами; по-друге, як вчинки, спрямовані на благо іншої людини, притому, що є вибір, здійснювати їх чи ні; по-третє, як допомога іншому, шо не потребує винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат. Є так званий чистий (справжній, автентичний) альтруїзм, який не розраховує на вдячність. У великих гуманістичних ученнях, у класичній світовій літературі передусім саме такий альтруїзм оспівувався і прославлявся як найвища цінність людства, як найкращий взірець для наслідування. Натомість відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й коли альтруїстичний вчинок не обов’язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало поп-зірок мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми альтруїстичними діями сприяють популярності власних записів. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки: у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується. В цьому контексті виникає й таке запитання: «А чи є альтруїстичним вчинок людини, яка допомагає злісному злочинцеві?» Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого — вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку — це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм.
Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є проблема мотивів, на якій він грунтується. Теорія соціального обміну (згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що ставлять за мету збільшити «винагороду» і зменшити «витрати») альтруїзм пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується «соціальною економікою». Ідеться про те, шо людина в ході взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, але й любов’ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Та це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на винагороду. Просто, як стверджують представники теорії соціального обміну, саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, шо надав допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату визначають наші альтруїстичні вчинки.
У ході експериментів такі мотиви, як моральні зобов’язання, емпатія (співчуття), бажання відповісти на аналогічну послугу (відплатити добром за добро), підвищення самооцінки, прагнення до визнання, були визнані альтруїстичними. Доведено позитивний зв’язок між хорошим настроєм і наданням допомоги: готовність допомогти зростає за умов доброго настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами чи приємними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), коли людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Окремі дані підтверджують той факт, що найчастіше надають допомогу іншим люди емоційні й ті, що є самостійними у своєму життєвому виборі.
Відомо чимало фактів, які свідчать передусім про те, що можна створити таку ситуацію, де людина автоматично або з примусу проявить себе альтруїстом. Також вважається, що альтруїзм виникає як один з наслідків «гріхопадіння», тобто почуття провини посилює схильність до надання допомоги. Натомість, за результатами досліджень, одні дії з надання допомоги є явно егоїстичними (щоб заслужити схвалення, уникнути покарання, стати частиною певної групи тощо), другі — майже егоїстичними (полегшити внутрішній дистрес), треті — власне альтруїстичними, спрямованими на збільшення чийогось блага (турбота про благополуччя інших, а не про своє особисте). їСрім цього, є дослідження, в яких наводяться мотиви, що заважають альтруїстичній поведінці. Серед причин ненадання допомоги найчастіше називаються такі: дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.
Згідно з уже згадуваною теорією діадичної взаємодії (Д. Тібо, Г. Келлі), люди, перебуваючи в залежності один від одного, вступають у мінові стосунки й тим самим намагаються отримати винагороду. Автори теорії припустили таку ситуацію, коли взаємозалежні індивіди трансформують мінові стосунки, засновані на поняттях винагороди та витрат, у стосунки альтруїстичні (просоціальні), здійснення яких може бути бажане для взаємозалежних партнерів. Таке бажання визначається багатьма чинниками: співчуттям, переосмисленням свого характеру тощо.
У ході подальших досліджень у рамках міжособистісного підходу були отримані результати, відповідно до яких за умов близьких взаємин особливе значення надається солідарності, міжособистісній гармонії, згуртованості, справедливому розподілові винагороди, а за умов поверхових стосунків — розподілові винагороди відповідно вкладу кожного у виконане завдання. Було також доведено, що за умов мінових стосунків, котрі діють між людьми незнайомими або малознайомими, людина керується егоїстичними мотивами, адже намагається досягти максимальної винагороди, а за умов близьких (між друзями) — намаганням полегшити страждання індивіда, поза-як враховує благополуччя іншого. Отже, розглянута модель взаємодії свідчить, шо людина більш схильна надавати допомогу тому, з ким її з’єднують близькі взаємини, а не тому, з ким вступає у стосунки обміну. Щоправда, коли в мінових стосунках передбачається послуга у відповідь, то взаємодія може набути іншого забарвлення. Результати досліджень засвідчили, що готовність надавати допомогу близькій людині зростає, якщо той, хто и отримує, перебуває у стані горя, печалі, тобто йдеться про альтруїзм, заснований на співчутті. Була також проведена серія дослідів, в яких зафіксовано, що атрибутивне перевиховання підвищує бажання брати участь у соціально значущих діях, тобто воно спрямовується на формування альтруїстичної поведінки і сприяє її закріпленню.
Альтруїстичні дії пов’язані з соціальними нормами, які диктують нам певну поведінку, певні життєві зобов’язання. У зв’язку з цим було виокремлено норми, котрі мотивують альтруїзм: взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. Дослідники стверджують, що норма взаємності є моральним кодом і передбачає, шо люди передусім нададуть допомогу, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Стосовно норм справедливості, то ними перевіряється благо і брак цього блага. Більше того, людям властиво вірити у справедливе існування. Отож кожен отримує те, на шо заслуговує. Звісно, індивід співчуває і вдається до альтруїстичної дії тоді, коли доля іншого здається йому незаслужено поганою. Соціосистемний підхід вказує на врахування сприятливих і стримувальних чинників, котрі впливають на альтруїзм. Дослідники виокремили такі стримувальні чинники, які послаблюють альтруїстичний вчинок: безвідповідальна поведінка жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності, зовнішній вигляд жертви та ін. Щодо норми соціальної відповідальності, то вона передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь вигоди. Необхідно також допомагати людям, котрі залежать від вашої допомоги.
Емпіричні дослідження показали, що за екстремальних умов готовність прийти на допомогу найвища там, де свідок небезпеки один, аніж їх ціла група. Виокремлені причини, котрі гальмують процес надання допомоги: розмивання відповідальності (коли свідок один, то він відчуває, що саме йому слід втрутитися, а якщо є й інші свідки, то почуття відповідальності розподіляється на всіх); суспільна оцінка (кожен із свідків зволікає, адже намагається зрозуміти, що ж буде, і всі вони стають один для одного прикладами пасивної поведінки, тобто процес соціального порівняння призводить до помилкового тлумачення ситуації: інші інтерпретують те, що відбулося, як безпечну подію); боязнь оцінки (присутність інших свідків викликає почуття невпевненості, бо інші стануть свідками надання допомоги; коли ж свідок впевнений у своїх силах і компетентності, то присутність інших може слугувати стимулом для надання допомоги).
З позицій еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Людей необхідно вчити альтруїзму, адже, як вважають представники цього підходу, гени егоїстичних індивідуумів виживають з більшою вірогідністю, аніж гени тих, хто собою жертвує.
Розглянуті вище підходи до проблеми альтруїзму мають багато спільного. Зокрема, кожна з наведених теорій пропонує два типи просоціальної поведінки: обмін за схемою «я — тобі, ти — мені». Кожна з них також пропонує широкі можливості зрозуміти мотиви і причини двох типів альтруїзму: заснованого на взаємному обміні й того, який не передбачає жодних додаткових умов. Зрештою, кожен з підходів тією чи іншою мірою шукає й моделює умови для формування стійкої альтруїстичної установки в людини. Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям, по-перше, як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки; по-друге, шляхом наслідування; по-третє, через телевізійнґпросоціальні моделі впливу. Практика показує, що ефективнішим є те навчання альтруїзму, яке не вдається до засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання — адже добрі справи не купуються, а здійснюються за велінням серця, совісті й честі. Знання причин, шо гальмують прояв альтруїзму, а також умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, допомагають людям стати уважнішими до оточення. В цілому можна назвати низку рекомендацій, які стануть у пригоді тій людині, котра хоче навчитися допомагати: поважати того, кому допомагаєш; мати до людини, яка потребує допомоги, гуманні, теплі почуття; намагатися бути незалежним від того, кому допомагаєш; не претендувати на свободу й незалежність людини, якій допомагаєш; надати людині право залишатися такою, яка вона є; пам’ятати, що допомога має відповідати потребам реципієнта.
Поняття «агресія» використовується в різних значеннях. Згідно з теорією інстинктів і потягів (В. Мак-Дугалл, 3. Фройд, К. Лоренц) агресія — природна внутрішня властивість людини; форма поведінки, яка визначається вродженими інстинктами й потягами. У зв’язку з цим агресивна енергія періодично накопичується в індивіда й потребує виходу або трансформації. 3. Фройд у межах психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя (Ерос) виявив другий інстинкт — інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися деструктивної енергії, пов’язаної з цим, другим, інстинктом. На думку 3. Фройда, агресивна поведінка спрямовує в певне річище деструктивну енергію, знижуючи таким чином напруження. К. Лоренц, на відміну від Фройда, розглядав агресію не як саморуйнівну поведінку, а як адаптивну. Агресії приписується роль функції, яка обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з’явившись у результаті природного добору, збільшує шанси виживання і збереження роду. Зрештою, і Фройд, і Лоренц одностайні в тому, шо агресивна енергія має інстинктивну природу й що агресія неминуча. Щоправда, теорія агресії як інстинкту в наш час вважається застарілим історичним явищем.
Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації, тобто перешкоди, шо виникає на шляху цілеспрямованої дії людини або досягнення індивідом цільового стану. Л. Берковіц, відповідаючи на запитання про причини агресії, між поняттями фрустрації і агресії ставить проміжне — поняття відповідних умов середовища (або сигналів), що викликають агресію. Отже, фрустрація не завжди й не відразу призводить до агресії, вона пробуджує в людини стан емоційної активації, а саме гнів, який готує підґрунтя для агресивної поведінки. Водночас ця поведінка можлива тільки тоді, коли в ситуації будуть наявні сигнальні стимули* котрі мають агресивне забарвлення. Таким чином, акт агресії має два джерела: гнів, що виник у індивіда, та сигнали. Л. Берковіц разом з колегами провів цілу низку експериментів, один з яких отримав назву ефекту зброї. Йдеться про те, що в результаті життєвого досвіду окремі об’єкти (сигнали агресії) асоціюються в людини з агресією. Таким об’єктом може слугувати зброя, яка не лише провокує агресію, а й створює психологічну дистанцію між жертвою та агресором. Можна сформулювати такі основні висновки експериментальних досліджень у рамках фрустраційної теорії агресії:
• агресія є важливою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію;
• такі чинники, як культура, звичаї, виховання, регулюють агресивну поведінку;
• агресивна енергія не виробляється автоматично, шляхом внутрішнього процесу, а є наслідком певної події, якоїсь невдачі;
• покарання і агресія — взаємопов’язані елементи: покарання в одних випадках може посилити, а в інших послабити чи взагалі не вплинути на прояв агресії.
Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.), агресія, подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Тобто зрозуміти й дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Отже, сутність теорії соціального научіння стосовно агресії полягає в тому, що людина засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних навичок, спостерігаючи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Аїресивній поведінці можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделювання, перебуваючи під впливом випадкового оточення.
У своїх дослідженнях А. Бандура разом з колегами припустив, Що першим кроком до засвоєння нової форми агресивної поведінки є процес моделювання, тобто людина, спостерігаючи за поведінкою інших людей, засвоює її. Відомий його експеримент з моделювання, під час якого діти, переглядаючи фільм, спостерігали поведінку дорослого щодо певних іграшок: агресивну і неагресивну. При цьому кожна модель поведінки мала два різних варіанти наслідків: покарання і винагородження. Отже, різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, яка винагороджувалася; агресію, котру карали; неагресивну поведінку, яка винагороджувалася; неагресивну поведінку, котра каралася. Отримано такі результати:
• діти, котрі спостерігали за агресивною моделлю, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їхні однолітки, які переглянули фільм із протилежною моделлю поведінки дорослого;
• діти, котрі спостерігали за агресією, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж ті діти, які спостерігали за покараною агресією;
• покарана агресія дорослого відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками.
Важливим у цих спостереженнях є те, що вони мають наукову, соціальну й педагогічну цінність, адже дають змогу побачити підвалини соціальної агресії; намітити як шляхи її профілактики, так і формування неагресивної моделі поведінки.
У контексті розгляду трьох підходів (теорій) до проблеми агресії у міжособистісній взаємодії важливою є проблема чинників, котрі провокують вияв соціальної агресії. Передусім цікавим є питання, чи призводить демонстрування насилля на телеекрані до агресивної поведінки. Так, польові й лабораторні дослідження показали, що в більшості випадків спостерігається короткочасний вплив насилля в засобах масової інформації на схильність до агресії. У ході інших лонґітюдних досліджень дійшли висновку, про наявність взаємозв’язку між переглядом телепередач, які демонструють агресивні дії і сцени насилля, і агресивною поведінкою. Зокрема, тестування індивідів у віці восьми, а потім 18 років виявило, що відносно висока агресивність у вісімнадцятирічних співвідносилася з частими переглядами фільмів із сценами насилля у віці 8 років. Ці дані наводять на роздуми про авторитетну для дітей і дорослих соціальну модель поведінки, яку несе телебачення. Сцени насилля, за якими ми спостерігаємо з телевізійних екранів, можуть слугувати моделлю власної поведінки навіть тоді, коли за агресивну поведінку карають. Однак найнебезпечнішим прийомом, з погляду виховання, є агресія, яка винагороджується. Серед інших чинників, що провокують прояв агресивної поведінки, називають такі: норма відплати (вендети, кровні війни та ін., тобто у відповідній культурі агресія, ворожість стосовно іншого може бути нормою), ефект зброї (якщо людина має зброю, то вона* шукатиме можливість її застосувати, адже наявність зброї збільшує схильність індивіда до агресивної дії), страх покарання (небезпека бути спійманим і покараним у цілому знижує агресивність, натомість на рецидивістів загроза покарання належним чином не впливає), самоствердження (за допомогою агресивних вчинків, приниження іншої людини).
Розгляд чинників наводить на роздуми про те, як можна звести агресію до мінімуму. Є чимало рекомендацій з цього приводу. Зокрема, вважається, що мовчки стримувати свою агресію так само неефективно, як і зривати свій гнів на оточенні. Відомі неагресивні способи виявити власні почуття й повідомити інших, як їхня поведінка вплинула на вас: перебудування «ти-висловлювання» на «я-висловлювання», тобто подається почуття таким чином, що іншій людині стає легше відреагувати на нього позитивно, схвально чи принаймні нейтрально. А. Маслоу пропонував такі джерела боротьби зі злом: рух до зрілості (самоактуалізація) і правильно організовані соціальні інституції. З позицій теорії соціального научіння, необхідно заохочувати в дітях кооперативність і неагре-сивну поведінку, зміцнювати її, адже в експериментах було показано, що діти ставали менш агресивними, коли їхню агресивну поведінку ігнорували, а неагресивні дії підтримували.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)