Головна Головна -> Підручники -> Підручник Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 3.5. Психологія міжособистісного впливу. 3.5.1.Поняття та загальна характеристика впливу у міжособистісній взаємодії.

3.5. Психологія міжособистісного впливу. 3.5.1.Поняття та загальна характеристика впливу у міжособистісній взаємодії.


Вплив однієї особи на іншу в процесі міжособистісної взаємодії — це невід’ємна
частина будь-яких форм спілкування. У психолосії під міжособистісним впливом розу-міється процес і результат зміни одним індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, оцінок та ін. Розрізняють спрямований і неспрямований вплив. У першому випадку суб’єкт ставить перед собою завдання досягти певного результату від об’єкта впливу, що проявляється зазвичай у переконанні й навіюванні, а в другому — подібне завдання не ставиться, однак ефект впливу виникає, проявляючись передусім у дії зараження та наслідування. Б. Паригін вважає, що психічне зараження, наслідування, навіювання, переконання та мода належать до соціально-психологічних механізмів спілкування, під якими він розуміє ті соціально-психологічні явища і процеси, що виникають у результаті взаємовпливу індивідів один на одного й котрі здійснюють безпосередній вплив на рівень їхньої комунікативної активності, глибину й повноту їхнього психологічного контакту і взаєморозуміння, на характер та ефективність їхньої комунікативної поведінки. На відміну від психологічних механізмів життєдіяльності особистості, які пов’язані з реалізацією її внутрішнього потенціалу або зовнішньої стосовно нього соціальної детермінації, механізми спілкування реалізують силу й потенціал внутрігрупової і масової взаємодії та взаємовпливу індивідів один на одного. Водночас на відміну від механізмів діяльності, яка грунтується на усвідомленій і цілеспрямованій активності суб’єкта, механізми спілкування мають переважно неусвідомлюваний, спонтанний характер, шо не піддається зазвичай повному соціальному контролю. Ряд інших психологів характеризують навіювання, наслідування, зараження, переконання, моду й чутки як способи психологічного впливу.
У практиці спілкування виокремлюють прямий і опосередкований впливи. Прямий вплив характеризується тим, що суб’єкт відкрито пред’являє об’єктові впливу свої претензії і вимоги, а непрямий — полягає в тому, шо вплив безпосередньо спрямований не на об’єкт, а на середовище, яке його оточує. Також розрізняють навмисний і ненавмисний впливи, де перший визначається наявністю мети, а другий — причини. У цілому процес міжосо-бистісного психологічного впливу формують стратегія, тактика, засоби, форми, аргументація і критерії ефективності впливу.
В науковій психологічній літературі пропонується кілька типологій стратегій впливу на людину, підірунтям яких є ставлення до партнера зі взаємодії як до суб’єкта чи як до об’єкта міжосо-бистісних стосунків. Виокремлюють три основні стратегії — імперативну (відповідає «об’єктній» парадигмі в психології, згідно з якою психіка й людина в цілому розглядаються як пасивний об’єкт впливу зовнішніх умов і продукт цих умов), маніпулятивну (відповідає «суб’єктній» парадигмі, котра базується на твердженні про активність і індивідуальну вибірковість психічного віддзеркалення зовнішніх впливів, де суб’єкт сам здійснює перетворювальний вплив на психологічну інформацію, що надходить іззовні) і розвивальну (заснована на «суб’єкт-суб’єктній», «діалогічній» парадигмі, де психіка виступає як відкрита система із зовнішнім і внутрішнім контурами регулювання). Тактики впливу вивчаються в контексті проблеми передбачення й управління поведінкою людей, що перебувають у ситуації міжособистісної взаємодії. Дослідників цікавить, як часто використовуються ті чи інші тактики впливу, як вибір тактик залежить від індивідуальних особливостей людей тощо. Показано, що ефективність більшості тактик у впливі на підлеглих різниться від ефективності тих самих тактик у впливі на керівників. У ході низки експериментальних дослідів також виявлено, що єдиною тактикою, яка не залежить від спрямованості впливу, є переконання, взаємопов’язане з особистим впливом. Відносно засобів впливу, то в соціальній психології виокремлюють вербальні і невербальні особливості дії одного суб’єкта на інший. Щодо форм міжособистісного впливу, то вони можуть бути мовні (письмові й усні) та наочні. Стосовно системи аргументації, то вона передбачає як абстрактні докази, так і знання конкретного характеру, наприклад цифрова, фактологічна інформація, яка легше сприймається, запам’ятовується й зіставляється. Критерії ефективності впливу поділяють на стратегічні, тобто віддалені в перспективі, та тактичні, тобто проміжні.
У наш час, коли майже кожна людина стає об’єктом впливу багатьох інших індивідів, коли розширюються можливості протистояння чужому впливу, проблема дослідження цього поняття стає надзвичайно актуальною. І особливо в тій її частині, де йдеться про індивідуальні, психологічні можливості й тих, хто впливає, і тих, хто відчуває на собі цей вплив, адже успіх впливу став набагато більшою мірою залежати саме від названих показників. У зв’язку з цим постає питання поглибленого вивчення таких феноменів, як «психологічний вплив», «особистісний (особистий) вплив», «функціонально-рольовий вплив», «індивідуально-специфічний вплив», «комунікативний вплив» та ін.
В науковій літературі сутність психологічного впливу зводять до взаємного обміну інформацією і взаємодії. При цьому в змістовому аспекті психологічний, вплив може бути педагогічним, управлінським, ідеологічним тощо. Він здійснюється на різних рівнях психіки: на усвідомленому і неусвідомленому. В ролі суб’єкта психологічного впливу виступає індивід, котрий може виконувати ролі організатора, виконавця (комунікатора) й дослідника свого процесу впливу. Цей суб’єкт вивчає об’єкт і ситуацію, в якій здійснюється вплив. Він також обирає стратегію, тактику й засоби впливу, враховує сигнали про успішність-неуспішність впливу, котрі надходять від об’єкта. Врешті-решт суб’єкт організовує протидію об’єктові та ін. Стосовно об’єкта, то він, будучи активним елементом системи впливу, перероблює інформацію, яка йому пропонується, може не погоджуватися із суб’єктом, а також здійснювати контрвплив на комунікатора.
Е. Сидоренко розглядає проблему психологічного впливу і з позицій того, як впливати на інших людей і як протистояти їхнім діям. Психологічний вплив автор визначає як вплив на стан, думки, почуття й дії іншої людини за допомогою винятково психологічних засобів, з наданням їй права й часу відповідати на ці дії. При цьому протистояння чужому впливу розглядається як опір діям іншої людини за допомогою психологічних заходів. Дослідник пропонує класифікацію видів впливу і видів протистояння впливу, яка відповідає не стільки вимогам логічної відповідності, скільки феноменології переживання впливу обома сторонами: ініціатором впливу, тобто тим із партнерів, хто першим здійснив спробу виливу будь-яким з відомих чи невідомих способів, та адресатом впливу, тобто тим із партнерів, до якого звернене перше намагання впливу.
При цьому під поняттям психологічно конструктивного впливу розуміється такий вплив, який має відповідати як мінімум трьом
критеріям:
• вплив не повинен руйнувати особистості індивідів, що беруть у ньому участь, і їхніх стосунків;
• він має бути психологічно коректним;
• йому слід задовольняти потреби обох сторін.
Таким трьом критеріям необхідно, щоб відповідало й психологічно конструктивне протистояння.
Стосовно особистого впливу, то вчені (В. Погольша та ін.) під ним розуміють певну властивість індивіда, особистісну якість, сутнісну силу людини, а саме її здатність впливати на іншу особу спонукальним, стримувальним, заспокійливим або ще якимось роз-вивальним способом, змінюючи при цьому не лише поведінку людини, але і її погляди, мотиви, свідомість і навіть характер. Вважається, що головним результатом і найвищою метою особистого впливу є зміна, що відбувається у свідомості й душі іншої людини, а не вигідні для того, хто здійснює вплив, зміни в діях. Тобто на роз-вивальному аспекті впливу акцент робиться для того, щоб чіткіше провести межу між особистим впливом, з одного боку, і тиском та маніпуляцією, з іншого. Якщо цілями впливу стають лише особистий успіх, особиста вигода й задоволення власних потреб, то це скоріше за все стане проявом «особистісного» впливу, а не «особистого». Таким чином, дослідники розрізняють поняття «особистий вплив» і «особистісний вплив», розуміючи під останнім той факт, що такий вплив буває задіяний практично в кожний акт людського спілкування і взаємодії у соціумі, коли людина задовольняє якусь із своїх потреб: потребу в безпеці, любові, владі, самоповазі. Натомість, коли в дію вступають вищі чи духовні потреби — потреба в самоактуалізації і мотивація зростання або потреба в служінні іншим людям і мотивація допомоги, — проявляється здатність особистого впливу, яка більшою мірою пов’язана із сутністю людини, а не з її особистістю, ролі якої визначає соціум.
Отже, особистий вплив як акт творчості здійснюється тільки тоді, коли обидва суб’єкти взаємодії проявляють добру волю до спілкування, коли одна людина передає іншій у відкритій, ненасильницькій формі щось своє, особисте (знання, життєвий досвід), а інша щиро хоче це перейняти, а не взяти силою чи хитрістю. Є очевидним той факт, що взаємодія між людьми на такому рівні не може відбуватися в атмосфері агресивності, суєти, коли свідомість зайнята лише особистісними потребами, а вимагає наявності у стосунках хоча б мінімальної довіри, саморозкриття, поблажливості до позиції партнера. Виходячи з такого розуміння особистого впливу, В. Погольша виокремлює сім його типів, серед яких перших чотири — основні, а інші — компенсаторні, тобто такі, шо належать до категорії маловпливових, занадто обережних:
• соціальний інтелект (цей тип є найпоширенішим і об’єднує людей з високою адекватною самооцінкою, котрі легко спілкуються, добре адаптуються до будь-якої ситуації взаємодії, вміють приймати рішення, мають хороші переконувальні здібності, високий соціальний інтелект; такі люди уважні у стосунках, віддають переваїу партнерському стилю спілкування, позитивно впливають на інших одною лише своєю присутністю);
• особистий магнетизм (тип впливу, який близький до першого, але має більш виражений соціальний інтелект, вищі показники впливу, навички спілкування, адаптивності і впевненості в собі; для представників цього типу є властивим ПОТЯГ до самовдосконалення; загалом «особистий магнетизм» є найвищим рівнем прояву здатності особистого впливу і властивий лише одній людині з десяти);
• фрустраційний вплив (сюди належать люди, комунікабельні, які легко вступають у контакт, самовпевнені, імпульсивні, але не вирізняються високою самоповагою, стабільністю, рефлексивністю й задоволеністю спілкуванням; вони часто проявляють авторитарний стиль, намагаються зосередити увагу партнера тільки на власних проблемах, проявляючи при цьому агресивність, конфліктність, фрустрацію);
• партнерство й довіра на основі емпатії (це скромні, уважні люди, які все розуміють і приваблюють співрозмовників; у них надзвичайно розвинені емпатія, рефлексія, сенситивність, потреба в довірливому, альтруїстичному, партнерському спілкуванні; коло спілкування в таких типів впливу вужче, ніж у перших двох, однак цей тип є поширенішим, ніж третій, особливо серед представників професій «людина — людина»);
• маніпулятивна адаптивність (передбачається наявність хороших навичок спілкування, адаптивності, маніпуляторських здібностей, стійкості, сенситивності, обережності; такі люди не імпульсивні, не люблять ризикувати, не вирізняються високою впевненістю, відповідальністю, в інших людей викликають недовіру, що підкріплюється їхньою власною недовірою; як стійкий тип, маніпулятивний вплив у чистому вигляді трапляється не часто, але як тактика — повсюдно);
, • відповідальність і компетентність (у цих людей низький показник впливу, вони не люблять ризикувати, сором’язливі, обережні; їхні основні риси — прагнення до стабільності, поступливості, компетентності, відповідальності, працездатності);
• «войовнича доброчесність» (це досить авторитарні особи з високими моральними установками, із дотриманням усіх правил і норм моралі, поведінки, але не завжди власної; цей тип людей трапляється рідко, вони дуже вимогливі до поведінки інших і впливають таким чином на них).
У контексті аналізу складових особистого впливу необхідно розглянути поняття «значущий» і «впливовий» інший. А. Петровський стверджує, що взаємодія і взаємовплив можуть вважатися ефективними за умови, якщо учасники цих процесів є взаємно значущими. Він пропонує виокремити три форми метаіндивідної репрезентації особистості «значущого іншого». Перша аЬорма — це його авторитет, який виявляється у визнанні оточенням за «значущим іншим» права приймати відповідальні рішення в суттєвих для них обставинах. Друга форма враховує емоційний статус «значущого іншого», його здатність притягувати або відштовхувати людей, бути обраним чи відторгненим, викликати симпатію чи антипатію, тобто йдеться про атракцію. Нарешті, третя форма — інституціалізована роль, в якій домінують владні повноваження: статус влади. В. Погольша, порівнюючи терміни «значущий» і «впливовий», зосереджує увагу на двох різних аспектах впливу: внутрішньому, глибоко особистому, що зачіпає почуття, установки, життєву позицію людини в цілому, і зовнішньому, поведінковому, часто ситуативному, котрий не вимагає довірливості і взаємопроникнення. Отож пояснення поняття «значущий інший», торкаючись глибини почуттів, зводиться до такої характеристики людини: та, з якою існує емоційна близькість, котра забезпечує задоволення потреби в захисті, підтримці, наслідуванні, авторитеті, дружбі й довірі. То має бути не обов’язково дуже впливова особа, але вона є значущою для певного індивіда. А «впливова людина» — це та, котра асоціюється із такими рисами, як владність, досвідченість. Натомість «значущий» і «впливовий» інший — це водночас важливі, поважні особи, на чию думку зважають. Вони є небайдужими до індивіда, здатні змінити його позицію, настрій, вплинути на прий-няття рішення, спонукують до дії тощо. Риси «значущої людини» і «впливової людини» можуть поєднуватися в одній особі.
Функціонально-рольовий вплив належить до такого виду впливу, характер, спрямованість та інтенсивність якого визначаються не особистісними властивостями партнерів, а рольовими позиціями учасників взаємодії. Ідеться про те, що люди у процесі спілкування орієнтуються передусім на відповідність своїх та чужих дій і вчинків певним нормам і правилам, регламентованим рольовою розстановкою сил. Яскраво вираженою формою такого виду впливу є авторитет влади, якщо він не підкріплений справжнім особистісним авторитетом носія цієї влади.
У соціальній психології відоме поняття «індивідуально-специфічний вшив», котре характеризує таку форму персоналізації, яка здійснюється завдяки трансляції індивідом іншим людям своїх осо-бистісних рис у вигляді не засвоєних ще ними взірців особистісної активності. Тобто особистість стає об’єктом наслідування, коли навмисно чи ненавмисно пропонує іншим взірці власної активності. За таких умов вона немовби продовжує себе в інших людях.
Комунікативний вплив характеризують такі параметри, як внутрішня комунікативна установка того, хто повідомляє інформацію стосовно себе й реципієнта, вербальні і невербальні особливості самого повідомлення, характеристики комунікативного простору спілкування, складові соціально-психологічного середовища. Так, за умов авторитарної чи діалогічної комунікації зміст психологічної установки автора повідомлення різниться й визначає стиль його комунікативного впливу: у випадку авторитарного впливу — це установка «зверху вниз», а у випадку діалогічного — «на рівних». Перша позиція передбачає стан підкорення реципієнта, сприймання його комунікатором як пасивного об’єкта впливу, вплив на реципієнта без зміни автора повідомлення, захист від зворотного зв’язку, намагання зробити вплив одностороннім, хоча взаємовплив неминучий, однак комунікатор його не відслідковує, а це може призвести до непередбачуваних наслідків для автора повідомлення. За умов другої позиції — рівноправної установки — слухач сприймається як активний учасник комунікативного процесу, котрий має право на власну думку в обговоренні проблеми. Тобто, якщо в першому випадку реципієнт є пасивним сприймачем інформації, то у другому — він змушений вдаватися до активного внутрішнього пошуку власної позиції з обговорюваної проблеми, аналізу доказів комунікатора, обстоювання і формування своєї думки, власних аргументів. Комунікатор у ситуації діалогічної комунікації сприймає реальний факт, що вплив завжди є взаємним, тобто він внутрішньо відкритий до неминучих змін.
Стосовно особливостей самого тексту, який зумовлює позицію реципієнта, то він за умов авторитарної комунікації часто має знеособлений, загальний, однобокий характер, не враховує особливостей Слухача, супроводжується невиразною мімікою та жестами, приховує почуття комунікатора, тобто не текст повідомлення орієнтується на реципієнта, а останній потрапляє в залежність від його змісту та форми подачі. Іншими показниками характеризується зміст і форма тексту за діалогічного впливу: персоніфікація тексту, урахування індивідуальних особливостей слухача, відкрите висловлення власної думки, дискусійний характер змісту, відкрита жестикуляція, активна міміка. Щодо особливостей організації комунікативного простору, то авторитарний вплив будується за принципом монофонії (одна думка — один голос), характеризується позицією «над реципієнтом», «над аудиторією» (всі учасники комунікативного процесу бачать тільки комунікатора), а діалогічний вплив передбачає поліфонію, один просторовий рівень, організацію простору за принципом: усі учасники комунікації бачать і автора інформації, й одне одного.
Порівняння названих двох комунікативних процесів впливу зовсім не означає, що діалогічна комунікація за всієї своєї гуманістичної спрямованості і привабливості, є найбільш досконалою формою впливу. Практика спілкування показує, шо обидва процеси мають свої можливості і обмеження. Так, авторитарний вплив, наділений швидким і сильним, але нетривалим ефектом, може бути найсприятливішим за екстремальних умов, у ситуаціях, які передбачають зовнішнє підкорення думці комунікатора. Монологічна комунікація також ефективніша для передавання готових знань, трансляції повідомлень аксіоматичного змісту, таких як норми, правила, загальні вимоги, певні рекомендації тошо. Мистецтво володіти монологом передбачає продуманість усіх деталей подавання інформації — від тексту, самоподачі, ситуації, до дрібниць та імпровізації. За таких умов комунікатор постійно перебуває в пастці між щирістю й відвертістю свого повідомлення та мистецтвом його подання, тобто він балансує між діалогом і маніпуляцією. Ефективність монологічного впливу полягає в умінні чітко визначити мету повідомлення й побудувати характеристики тексту, власну поведінку. Отож монолог — це мистецтво подання свого наміру, на противагу діалогові, який характеризується мистецтвом саморозкриття. Діалогічний вплив, ефект якого триваліший і психологічно глибший, рідше використовується в умовах оперативних, тактичних завдань. Оскільки діалогічний вплив потребує часу, то в силу цих обставин він частіше застосовується у виховній діяльності, у практиці формування громадської думки тощо. Загалом діалогічна форма впливу дає змогу передавати складніший смисловий зміст, осо-бистісні позиції учасників комунікативного процесу. Вона ефективна за умови, коли виникає цілісна ситуація взаємодії. Сила впливу закладена в принципах побудови діалогу: відкритість партнерів зі спілкування, готовність до діалогу, гнучкість, демонстрація своєї компетентності, готовність До розкриття своїх почуттів, уміння переконливо викладати власні думки, здатність прийняти вплив один одного та ін.
Підсумовуючи розгляд проблеми міжособистісного впливу, варто наголосити на тому, що в кожної людини є право впливати на інших, водночас у кожного індивіда є таке ж саме право не піддаватися на чужий вплив, відвертати й відхиляти його. Впливаючи на інших, кожна людина виражає їм свої почуття, емоції, власні потреби, обстоює їх і, отже, свідомо чи несвідомо обстоює значущість власного існування. Зрештою, всіляка правота індивіда відносна, суб’єктивна, люди можуть розходитися в потребах, поглядах на те, що є корисним для них та інших. З одного боку, будь-який вплив вважають неправедним, адже намаганням впливати, виходячи із власних потреб, людина замахується на те, шо вище неї, — на чужі
потреби, інші пріоритети людських справ і вчинків. З іншого боку, оскільки кожна людина має право виражати власні потреби, обстоювати власні інтереси, то будь-який вплив можна вважати правомірним. При цьому важливо лише визнати головне: взаємний вплив — це взаємне вираження своїх почуттів, настроїв, прагнень, потреб. І за таких умов, тобто морально-етичних позицій, усі у впливі один на одного рівною мірою праві. Однак тут варто подискутувати з приводу того, що розвиток потреб у тієї чи іншої особи індивідуальний, тобто одні люди мають нерозвинені й незмінні потреби, а інші — розвинені й високі. Отож, розмірковуючи таким чином, слід було б стверджувати, що перші мають менші права впливати на інших, аніж другі. Водночас може виникнути заперечення з приводу того, а хто в кожному конкретному випадкові визначатиме ступінь розвитку потреб і перевагу правоти у впливі один на одного. Переводячи проблему із морально-етичної площини в психологічну, слід підтримати тих дослідників, які вважають правомірним говорити не про те, xjo має право впливати, а хто — ні (право мають усі), а про те, наскільки конструктивними й дієвими є способи взаємного впливу, наскільки вони корисні, ефективні й перспективні для учасників взаємодії.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)