3.5.3. Психологія зараження


Зараження належить до особливого способу психологічного впливу на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який здійснюється не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу людини. Воно є одним з найдавніших способів інтеграції групової діяльності й характеризується стихійністю, оскільки виникає передусім у ситуаціях значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Джерела зараження своїм корінням сягають у сиву давнину, а його прояви надзвичайно численні: це й заразливі ритуальні танці, посвяти, і масові психози, що охоплюють велику кількість людей, і спортивний азарт чи релігійний екстаз та ін. За умов психічного зараження процес передавання емоційного стану від однієї особи до іншої відбувається передусім на несвідомому рівні. Йдеться про те, що сфера свідомості під час емоційного зараження різко звужується, критичність до подій, до інформації, яка надходить з різних джерел, майже відсутня.
У психології зараження’характеризується як неусвідомлювана, мимовільна схильність людини до певних психічних станів. В соціальній психології зараження — це процес передавання емоційного стану від одного індивіда до іншого на рівні психічного контакту. Зараження здійснюється через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Дослідники стверджують, що зараження є водночас продуктом як впливу на інших великої енергетики психічного стану індивіда чи групи, так і здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті. Дієвість сили психічної заразливості полягає в прямій залежності від глибини і яскравості емоційних збуджень, що йдуть від комунікатора. Водночас значущою є і психологічна готовність реципієнта до емоційного реагування на відповідний вплив. Сильним каталізатором емоційного збудження є вибухові форми прояву емоцій, породжені позитивним чи негативним емоційним станом людей, зокрема заразливий сміх, плач та ін.
Дослідження природи психічного зараження вказує на факт наявності комунікативного контакту індивідів, шо взаємодіють, як основного каталізатора цього феномену. Тобто безпосередній комунікативний зв’язок є важливою особливістю зараження, а сила наростання напруження, шо утворює психічне тло зараження, перебуває у прямій залежності від величини аудиторії і ступеня емоційного напруження комунікатора. Як наслідок, одні люди дуже швидко переймаються психічним станом та емоційним впливом інших. Механізм соціально-психологічного зараження зводиться до ефекту багаторазового взаємного підсилення емоційних впливів за рахунок того, що вони ніби відбиваються від багатьох інших індивідів. Наявність ланцюгової реакції зараження спостерігається у великих відкритих аудиторіях, у неорганізованій спільноті, у натовпі. Звичайно, ступінь зараження людей чи груп залежить також від загального рівня розвитку індивідів, їхнього психічного стану, віку, емоційного настрою, загалом — від рівня розвитку їхньої самосвідомості. У зв’язку з цим відоме твердження дослідників про те, що чим вищий рівень розвитку суспільства, тим критичнішим є ставлення людей до тих чи інших сил, які спонукують їх до певних дій або переживань. Отож слабкішою має ставати дія механізмів зараження. Усе ж таки проблема зараження має місце, більше того, вона є недостатньо дослідженою і, звісно, потребує детального вивчення як на теоретичному, так і на прикладному рівнях.
Конструктивна дія зараження проявляється в ше більшому зміцненні групової згуртованості, а також використовується як засіб компенсації недостатньої організаційної згуртованості групи. Так, зараження ентузіазмом можна спостерігати у професійній діяльності, тобто, якщо людей об’єднує спільна справа, то успіхи одних заражають інших, викликаючи в останніх інтерес до загальної діяльності.
Основною характеристикою навіювання вважають суттєве зниження критичності людини до інформації, яка до неї надходить, відсутність у індивіда прагнення перевірити її достовірність, необмежена довіра до її джерел. Саме ця довіра і є основою ефективності навіювання. Джерелом навіювання може бути людина, як знайома, так і зовсім незнайома, а також засоби масової інформації: преса, телебачення, радіо, відео, реклама та ін. Навіювання діє на свідомість і підсвідомість людини й саме через це воно може бути небезпечним інструментом маніпуляції поведінкою людини. Отже, навіювання, або сугестія (від лат. suggestio), — це процес впливу на психічну сферу людини, пов’язаного із зниженням свідомості і критичності у сприйманні й реалізації зовнішньої інформації, з відсутністю бажання її зрозуміти, проаналізувати і оцінити, з довірою до джерела інформації. Як бачимо, зміст впливу спрямовується не на логіку індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а на його готовність отримати розпорядження, наказ, пораду й діяти в потрібному напрямку. При цьому, звичайно, велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований такого ролу вплив: її здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, мати тверді переконання, її стать, вік, емоційний стан, ступінь навіюваності тощо. Неабияким чинником, який впливає на ефективність навіювання, є авторитет джерела впливу, його вміння й навички, статус, вольові якості, попередня установка. На ефективність навіювання впливають впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація сугестора. Ефективність навіювання також визначається стосунками, які складаються між сугестором (той, хто навіює) і сугерендом (той, на кого спрямоване навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність, залежність та ін. Показником ефекту навіювання є і спосіб конструювання повідомлення, тобто враховується рівень аргументованості, характер поєднання логічних і емоційних компонентів.
У соціальній психології навіювання розглядається переважно у двох площинах: як стихійний компонент повсякденного спілкування і як спеціально організований різновид комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації, моді, рекламі та ін. Спробу проаналізувати навіювання із соціально-психологічного погляду здійснив Б. Поршнєв. Крізь призму механізмів навіювання (сугестії) і контрнавіювання (контрсугестії) вчений пояснює розвиток особистості й людства в цілому. Так, сугестію автор ототожнює з довірою до інформації, яку передає комунікатор, з поступливістю конкретної людини перед зовнішніми обставинами, із залежністю людини від примусової сили колективних дій та уявлень, із засобом інтеграції групи, збереженням усталених звичаїв. Контрсугестія, навпаки, пов’язана з недовірою до інформації, непокорою до панівного стану речей, вона зумовлює народження внутрішнього світу, незалежності особистості, є знаряддям здійснення змін у суспільстві.
Єдність дії механізмів сугестії і контрсугестії, на думку дослідника, є необхідним моментом розвитку людини.
Погоджуючись з Б. Поршневим про правомірність, значущість і цінність у генезисі історичного процесу запропонованої ним концепції взаємодії сугестії і контрсугестії, Б. Паригін полемізує з автором у питанні про природу і сутність самого феномену навіювання. Зокрема, дослідник не цілком погоджується з Б. Поршневим, який розглядає навіювання як різновид або один з типів зараження поряд з наслідуванням. Б. Паригін стверджує, що хоча між зараженням і навіюванням є багато подібного (вони є способами групової інтеграції, способами об’єднання спільноти в одне ціле шляхом створення загального психічного стану, що потім переростає в спільну групову й масову діяльність; ці два феномени мають великий ступінь взаємовпливу один на одного), однак не варто робити висновок про те, що навіювання являє собою лише різновид зараження з таких міркувань:
• на відміну від зараження, яке є способом співпереживання людьми одночасно загального психічного стану, навіювання не тільки не передбачає, але й не припускає психічного стану однакового співпереживання ідентичних емоцій і уявлень обома учасниками цього процесу, тобто індуктором і реципієнтом;
• мистецтво навіювання полягає в тому, що воно має дещо односторонній характер, тобто той, хто навіює, повинен заразити інших, певною мірою, звичайно, заражаючи й себе, але при цьому весь час залишатися на досить високому рівні контролю, щоб не заразитися повністю самому;
• якщо зараження як процес взаємодії може мати неперсоніфіко-ваний характер, що є результатом спонтанної, стихійної тонізації психічного стану групи чи маси людей у результаті простого психічного контакту, то навіювання є процесом одностороннього активного й персоніфікованого впливу одного індивіда на іншого чи групу людей;
• якщо зараження, яке, окрім мовного впливу, часто здійснюється невербальним шляхом (танці, музика, ігри), то в навіюванні переважає здебільшого (за винятком окремих випадків гіпнозу й телепатичного зв’язку) вербальний характер.
За змістом та кінцевим результатом впливу виокремлюють навіювання позитивне і негативне, етичне і неетичне. Навіювання як позитивний, етичний чинник знаходить застосування в багатьох сферах соціальних стосунків. Воно використовується як метод активізації групової діяльності — виробничої, навчальної та ін. Відомі широкі можливості застосування навіювання, зокрема гіпнозу, в медичних цілях, у психотерапії. Водночас навіювання може чинити й негативний вплив, що відбувається в тому разі, коли воно стає інструментом навмисної і безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда чи групи людей. Навіювання може здійснюватися у формі гетеросугестії (вплив зі сторони) і аутосугестії (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулювання, навіювання самому собі певних уявлень, почуттів, емоцій, тобто людина сама створює собі модель стану або дій і вводить їх у свою психіку шляхом, по-перше, виявлення недоліку, якого індивід хоче позбутися, а, по-друге, розроблення формули й методики самонавіювання.
Розрізняють пряме і непряме, навмисне і ненавмисне навіювання. Пряме навіювання передбачає заклик до певної дії, який передається сугестором як наказ, вказівка, розпорядження, заборона. За умов непрямого навіювання зміст інформації комунікатором подається у прихованому, замаскованому вигляді. Воно розраховане на некритичне сприймання повідомлення, для чого використовуються не наказові, а оповідні форми. Навмисне навіювання — це цілеспрямований і свідомо організований психологічний вплив, який характеризується тим, що сугестор знає, для чого він здійснює вплив, кому намагається навіяти заплановане, й відповідно до цього підбирає прийоми впливу. Ненавмисне навіювання не ставить перед собою спеціального завдання, проте своїми словами й діями сугестор навіює саме той стан, який спонукав би до відповідного вчинку. При цьому сугеренд під час навіювання може перебувати в активному стані, у стані природного сну, у стані гіпнозу та в постгіпнотичному стані (навіювання реалізується після виходу з гіпнозу).



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Cоціальна психологія особистості і спілкування (Конспект лекцій)