Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія держави і права України (Іванов В. М.) скачати онлайн-> 2.2. Суспільний лад

2.2. Суспільний лад



За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці X ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали “княжими мужами”. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать (“старці градські”, “нарочиті мужі”), найвизначнішими представниками якої були великі купці (“гості”), що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з XII ст. князі змушені були укладати “ряд” (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном “люди”. Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у XII ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні “уроків” (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах “ряду” (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів “купу” (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа “за вину”. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За зло-чини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду (“урок”), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала “без ряду”, народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої – люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили “причетність” до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія держави і права України (Іванов В. М.)