в) Наука



Короткий період між Берестейським Собором 1596 р. і повстанням Хмельницького 1648 р. є одним із найвидатніших в історії України. За цей час Київ став церковним осередком і осередком української культури.

Початок цьому відродженню поклав архимандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький (1550—1624). Народився він у родині дрібних шляхтичів села Плетеничі, біля Золочева в Галичині. Бioграфія його мало відома, поки він у 1599 році, після смерти борця проти унії, Нікифора Тура, не був обраний на архимандрита Києво-Печерського манастиря.

З допомогою козаків Плетенецький повернув Лаврі земельні маєтності, що їх король передав був уніятам, і почав закликати до Києва учених, проповідників, письменників, перекладачів. В цьому сприяли йому утиски, яких зазнавали православні на Правобережній Україні, в Галичині та на Волині від католиків та уніятів, і до Києва охоче їхали вчені. Так зорганізував Плетенецький гурток людей, серед яких були такі видатні особи, як Захарій Копистенський, брат єпископа Перемиського, «муж учительний і достовірний в божественних писаниях»; Памва та Стефан Беринда — учені, відомі своїми працями; Тарасій Земка — знавець грецької, латинської, церковно-слов’янської і «руської», себто української мов; Лаврентій Зизаній Тустановський — «дидаскал і вітія»; Гавриїл Дорофеевич — перекладач творів св. Отців; Йосиф Кирилович — знавець грецької мови. Крім того інші особи, потрібні для друкарської та наукової справи. Недурно сучасники називали Єлисея Плетенецького «вчених людей притулком, люблячих науки промотором, шкіл зичливим фундатором». За словами Захарія Копистенського, був він «батьком не тільки для Лаври, але й для всього українського народу».

У «Пунктах заспокоєння» обумовлено припинення полеміки, образливої для обох сторін, і цього по можливості дотримувалися православні Мовчанку порушив 1642 року Касіян Сакович, що перейшов уже від унії на латино-католицтво. Він виступив з «Епанортосисом» або «Перспективою» і виясненням блудів, єресей і забобонів в греко-руській церкві дизуніцькій», — надрукованою в Кракові польською мовою, працею, зверненою проти Православної та Уніатської Церков.

На ««Перспективу» в 1644 році відповіддю був «Літос, або камінь з праці правди Церкви Святої Православної», підписаний псевдонімом «Евсевей Пимін», себто «благочестивий пастир». До цього часу немає певності, хто заховався під цим псевдонімом. Сучасники вважали, що то був сам митрополит Петро Могила, але пізніші дослідники схиляються до думки, що це був твір кількох осіб з великою участю митрополита. В «Літосі», високо оцінюваному за його значення для сучасників, а також за його внуковою вартістю для історії Церкви, автори виявили широку ерудицію. «Це була повна апологетика Православної Церкви проти… уніятів та католиків», — так характеризував значення «Літоса» митрополит Макарій.

Величезне значення мали праці догматичного характеру, в першу чергу — «Ісповідання Православної Церкви». Перша спроба — малий Катехизис, укладений Стефаніем Зизаніем і виданий у Вільні 1595 року, не зберігся. Другий твір — «Великий катехизис» брата Стефанія, о. Лаврентія Зизанія Тустановського, надрукований в Москві 1624 року — спалено, він ще перед тим був поширений в рукописах.

Невдалою була спроба Мелетія Смотрицького, який 1624 року почав був працювати над Катехизисом, але не видав його. 1618 року в Почаївській друкарні надруковано «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького, який року 1627 перейшов на унію; «Зерцало богословія» було першою догматичною системою в українському православному богослови» — пише І. Власовський.

Всі ці спроби дати ісповідання віри свідчать, якою великою була в них потреба і яке величезне значення мало «Ісповідання» Петра Могили, ухвалене Собором 1640 року.

Наступник Плетенецького, Захарія Копистенський, визначний учений, продовжував його діяльність. Його «Палінодія» була вершиною богословської науки.

Про характер духовного рівня вчених, що зібралися в Києві у 1620-их роках, свідчить, що «Номоканон» або «Законне правило» надруковано було 1620 року — з передмовою ієромонаха Памви Беринди, 1624 року — з передмовою ієромонаха Захарія Копистенського, 1629 року — з передмовою архимандрита Петра Могили; 1646 року вийшло останнє видання. Таким чином протягом 26 років розійшлося чотири видання «Номоканона», підручника для священиків, як поводитися при сповіді та накладанні покут за гріхи. В «Номоканоні» подано правила, яких повинен додержуватися сам духівник; між іншим, в ньому гостро заборонялось відкривати будь-кому таємницю сповіді Порушення цієї таємниці «Номоканон» називав «предательством, Юдиному подобним».

Наукова праця Печорського гуртка ще більше пожвавилася за Петра Могили, що став архимандритом і посів митрополичу катедру.

Богослужбові книжки друкувалися в різних місцях України ще до поновлення православної ієрархії. У 1602 та в 1612 рр. в Острозі : і в 1617 році в Києві видано «Часослов»; у 1604 році в Дермані — «Октоїх»; в 1606 році в Стрятині, в друкарні Федора Балабана видано «Требник», укладений Гедеоном Балабаном і відомий під назвою «Стрятинський Требник». Укладаючи цей «Требник» Гедеон Балабан зібрав українські, слов’янські чини, звертався до східніх требників. Року 1616 та 1617 у Вільні видано знову «Требник». У 1620 році у Києві вийшов «Служебник». У 1619 році надруковано монументальну працю — Мінею — «Антологіон», що її переклав Йов Борецький, а перевірили Захарій Копистенський та Памва Беринда.

Після поневолення ієрархії і особливо після обрання на архимандрита Петра Могили, видання богослужбових книг збільшується: в Києві друкують «Бесіди св. Іоана Золотоустого на Діяння Апостолів» та його ж «Бесіди на послання св. Апостола Петра», «Тріоді» — з передмовами Петра Могили; «Служебник» — в рр. 1629, 1639 і 1653; «Требник» — понад 10 видань; «Акафісти» — в р. 1625, «Тріодь Пісну» — 1627 р.; «Тріодь Цвітну» — 1631; «Антологіон» — 1625 і 1626 рр.; «Октоїх» — 1629, 1630 і 1639 (Львів); «Псалтир» — 1625 р.; «Апостол» та «Євангелію», «Мінею Загальну» — 1628 р., «Апостол» — р. 1630.

Найвизначнішими виданнями Петра Могили були: «Служебник» 1629 та 1639 рр. і «Требник» 1646 р. Могила мав на меті перевидати острозьке видання Біблії, в якому були помилки, і видати «Біблію» українською мовою. Взагалі він дотримувався двох мов: слов’янської і української. Наприклад, молитва Господня подана у нього українською мовою: «Отче наш, Котрий естесь на небесех… не введи нас в іскушеніє, але збав нас от злого».

Не бракувало в першій половині XVII ст. і сутонаукових творів. До таких, беручи до уваги загальний характер науки, треба віднести підручники для шкіл: поетики, аритметики, граматики, фізики, астрономії тощо, писані слов’яно-українською або латинською мовою. Сутонауковий характер мало «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 рр.). В цій книзі подається виклад науки про Бога, про світ, про смерть. До наукової літератури можна віднести деякі полемічні трактати, як «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Літос», «Палінодій» — Захарія Копистенського.

Авторам цих творів була добре відома антична література; дехто з них володів грецькою мовою (Копистенський читав, а Ставровецький навіть говорив по-грецькому). Латинську мову знали всі. Добре відома була схоластика середньовіччя та твори Ренесансу, але перекладів в цю добу було мало.

Велике значення мало формування української літературної мови. Виявилось, що ця «проста» мова цілком придатна для вияснення найтонших богословських питань, — характеризує її визначний знавець української мови, митрополит Іларіон, в мирі професор І. Огієнко. Ця мова ще не звільнилася від чужих впливів: польської мови, що панувала у житті, в установах, та латинської, що панувала в установах, в науці. Але то не була чиста, клясична латина, а вульгаризована, пересипана польськими словами. Цю мішанину називали «макаронічною мовою». Були ще й східні впливи, . переважно татарської мови. Але, поборюючи ці впливи, вбираючи від них потрібне, на широкій базі церковно-слов’янської мови швидко розвивалася українська літературна мова.

Велику допомогу цьому розвиткові мови дали граматики. Першою з них, яка ставила за мету дати певні закони для церковнослов’янської мови, що сильно українізувалася, була граматика Лаврентія Зизанія Тустановського року 1596. За нею з’явилася в 1619 році граматика Мелетія Смотрицького, яка не виходила з ужитку до 1755 року, коли надруковано граматику Ломоносова, але то була граматика не літературної, а церковної мови.

Дуже важливою справою було укладання словників. Року 1596 Лаврентій Зизаній видав свій «Лексис». Видатним твором був «Лексикон славеноросійський». Памви Беринди, закінчений у 1627 році. Він працював над ним 30 років, але за життя не зміг його надрукувати. Словник викликав спротив впливових людей, які не бажали поширювати українську літературну мову. В своєму, словнику Беринда кожне церковно-слов’янське слово пояснює живою українською мовою.

Деякий час у літературі точилася боротьба між старою, церковно-слов’янською та новою, літературною українською мовою, але поволі нова витісняла стару. Оборонець церковно-слов’янської мови, архимандрит Захарій Копистенський, писав року 1623 у передмові до «Бесід Івана Золотоустого»: «слов’янська мова своєю силою дорівнюється грецькій і перевищує латинську, і цілком надасться до філософії, богословія і взагалі до науки». Далі пише він так: «З віку той язык славенський есть знаменит, которого Яфет і его поколінье уживало, широко и далеко ся ростягал і славным есть». Це була думка, що довго панувала і в Києво-Печерській Лаврі і в Київській колегії, зв’язуючи Україну з давніми часами й підносячи почуття національної гордости.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (Полонська Н., Василенко)