Головна Головна -> Підручники -> Підручник Економіка аграрних підприємств (Андрійчук В.Г.) скачати онлайн-> 18.5. Стандартизація і сертифікація продукції

18.5. Стандартизація і сертифікація продукції



У підвищенні якості продукції особливо важливу роль відіграють її стандартизація і сертифікація. В нашій країні правові та організаційні засади стандартизації, спрямовані на забезпечення єдиної технічної політики в цій сфері, регулюються Законом України «Про стандартизацію» (травень 2001 р.).

Відповідно до згаданого Закону стандартизація визначається як діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів чи послуг їх функціональному призначенню, усунення бар’єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву. Тобто стандартизація узаконює впровадження показників і норм якості продукції, технологічних процесів і прийомів, послуг у відповідній сфері виробництва.

Основними принципами і метою стандартизації є забезпечення безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, охорона здоров’я; сприяння усуненню технічних бар’єрів у торгівлі; врахування сучасних досягнень науки і техніки, а також стану національної економіки; забезпечення участі в розробці стандартів юридичних та фізичних осіб — розробників, виробників, споживачів; добровільність вибору виробниками видів стандартів при виробництві продукції чи її постачанні; пріоритетність прямого впровадження в Україні міжнародних та регіональних стандартів; дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації.

Результатом стандартизації є нормативні документи в даній сфері. Вони встановлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Такими нормативними документами є стандарт, кодекс усталеної практики і технічні умови.

Стандарт*3 — це документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, та розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу (загальної згоди).

*3: {Визначення наведені відповідно до статті 1 Закону України «Про стандартизацію».}

Стандарти є тим зразком, еталоном якості, до якого повинні прагнути виробники. Водночас вони встановлюють межу якості, нижче якої продукція (роботи, послуги) вважається некондиційною, тобто нестандартною. Стандарти передбачають також диференціацію продукції за якістю: категорії, класи, сорти, відповідно до яких здійснюється матеріальне стимулювання виробників. Дотримання вимог стандартів забезпечує виробництво продукції, що відповідає кращим вітчизняним і зарубіжним зразкам, її конкурентоспроможність на світовому ринку, вдосконалення номенклатури виробів, підвищення рівня уніфікації, охорону навколишнього середовища і здоров’я людини.

Кодекс усталеної практики1 (звід правил) — це документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів. Як бачимо, кодекс усталеної практики не стосується безпосередньо продукції, а регламентує процес її виготовлення. Він може бути самостійним стандартом, або його частиною, або окремим документом.

Технічні умови — це нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція , послуги чи процеси. Як і кодекс усталеної практики, він також може бути стандартом, його частиною або окремим документом.

Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює нормативні документи у сфері стандартизації, розрізняють такі їх види:

  • національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації;
  • стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб’єктами стандартизації. Ними можуть бути центральні органи виконавчої влади республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання та їх об’єднання. Їм надається право встановлювати нормативні документи у відповідних сферах діяльності та в межах їх повноважень. Вказані види стандартів повинні відповідати умовам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі і підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
  • міжнародні (регіональні) стандарти — стандарти. що прийняті відповідно міжнародним та регіональним органом стандартизації (органом певного географічного або економічного простору). Ці стандарти можуть впроваджуватися як національні за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації;
  • стандарти підприємств. Окремими підприємствами можуть розроблятися стандарти на продукцію (роботи, послуги), що використовуються та є обов’язковими в тому господарстві, яке його розробило і впровадило. Наприклад, у сільськогосподарських підприємствах можуть бути розроблені стандарти на виконання окремих технологічних операцій (оранки, посіву, збирання, формування густоти рослин тощо) або на окремі види проміжної сільськогосподарської продукції, що використовується для виробничого споживання (наприклад, корми).

Стандарти перших двох видів застосовуються на добровільних засадах. Проте згідно із Законом «Про стандартизацію» їх застосування в цілому чи окремих положень цих стандартів стає обов’язковим для всіх суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах.

Технічний регламент або інший нормативно-правовий акт приймається органом державної влади. В ньому встановлюються технічні вимоги до продукції, процесів чи послуг безпосередньо або через посилання на стандарти. Обов’язковими вимогами, що встановлюються технічним регламентом та іншими нормативно-правовими актами, є: захист життя, здоров’я та майна людини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, процесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо. Стандарти також обов’язкові для учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти. Вони можуть бути обов’язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.

Станом на 2002 р. Україна зробила лише перші кроки до впровадження нових стандартів з орієнтацією на міжнародні*4, зокрема на стандарти ІСО 9000. Тому в практиці на цьому етапі широко використовуються ДЕСТ — державні стандарти, ГОСТ — стандарти колишнього СРСР.

*4: {У 2002 р. показник гармонізації вітчизняних стандартів до міжнародних стандартів становив лише 10 %, тоді як для отримання асоційованого членства в ЄС рівень гармонізації повинен становити не менше 80 %.}

Наведемо приклад діючого у (2002 р.) стандарту на молоко коров’яче, який введений з метою істотного підвищення якості цієї продукції. Згідно з вимогами стандарту молоко при закупівлі підрозділяється на три сорти: вищий, перший і другий. Молоко повинно бути одержано від здорових корів, охолодженим і профільтрованим. Стандартом регламентується тривалість зберігання молока у виробника до закупівлі. Вона не повинна перевищувати 24 год. за температури зберігання не вище 4°С, 18 год. — 6°С і 12 год. — за температури не вище 8°С. Воно оцінюється за такими показниками якості: густиною, кислотністю, загальним бактеріальним обсіменінням, вмістом соматичних клітин, чистотою (наявністю механічних домішок), вмістом жиру і білка.

Густина молока не повинна бути меншою 1027 кг/м3 за температури 20°С або відповідати точці замерзання –0,52°С. Якщо показники густини менші за зазначений рівень, це свідчить про наявність у молоці домішок води. Кислотність — важливий показник, що характеризує технологічну якість молока, можливість його використання для виробництва таких цінних продуктів, як сири. Для вищого і першого сортів молока кислотність повинна бути в межах відповідно 16—17 і 19° Т (Тернера), для другого — 20° Т. Даним стандартом підвищені вимоги до бактеріальної забрудненості молока, хоч вони поки що уступають рівню вимог, які застосовуються в країнах ЄС. Для вищого сорту цей показник якості не повинен бути більше 300 тис. бактерій на 1 см3, для першого — 500 тис. і другого — 3000 тис. бактерій на 1 см3 (у країнах ЄС — не більше 100 000). Для забезпечення цього показника якості слід пам’ятати, що в охолодженому до 10°С молоці бактерії практично не розвиваються протягом 12 год, а при охолодженні зразу після доїння до 4°С — 48 год.

Масова частка сухих речовин для молока вищого сорту повинна становити не менше 11,8 %, для першого — 11,5 і для другого сорту — 10 %.

У даний стандарт вперше включені вимоги до обмеження вмісту в молоці соматичних клітин (епітеліальних клітин, молозива тощо), оскільки вони істотно погіршують його технологічність. Загальна кількість цих клітин для вищого сорту не повинна перевищувати 500 тис. на 1 см3, для першого і другого сортів — відповідно 600 і 800 тис./см3 (у країнах ЄС — до 400 000).

У стандарті, що розглядається, вперше включені вимоги щодо вмісту в молоці білка як важливого показника, що характеризує біологічну повноцінність даного продукту. Вміст білка залежить від генетичних особливостей тварин і рівня їх відгодівлі. З підвищенням вмісту білка і жиру понад встановлені базисні норми підприємствам-виробникам виплачується надбавка до продажної ціни, а із зниженням цих показників — знижка.

Сертифікація — це процедура , за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Вона є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Законом України «Про підтвердження відповідності» (травень 2001 р.). Підтвердження відповідності — це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам.

Кабінет Міністрів України затверджує нормативно-правовий акт — Технічний регламент з підтвердження відповідності, в якому містяться: опис видів продукції, що підлягає обов’язковому підтвердженню відповідності; вимоги безпеки для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля; процедури підтвердження відповідності цим вимогам; правила маркування і введення продукції в обіг. Із введенням у дію цього нормативно-правового акта спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне застосування яких виробником чи постачальником сприймається як доказ відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

Існують істотні відмінності підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) та в законодавчо нерегульованій сфері. В першій з них підтвердження відповідності є обов’язковим для виробника і постачальника, в другій — на добровільних засадах.

Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності. Декларацію про відповідність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламентом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, необхідну документацію, яка підтверджує об’єктивність декларування.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться по тих видах продукції і згідно з вимог, які передбачені технічним регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи із сертифікації. В разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповідності — документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством.

Виробник чи постачальник зобов’язаний наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчувати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер цього органу.

В законодавчо нерегульованій сфері виробник може складати декларацію про відповідність за власною ініціативою. Це ж стосується сертифікації продукції. Вона здійснюється на договірних засадах між виробником чи постачальником і органом із сертифікації.

Комплекс чинних міжнародних стандартів ІСО серії 9000

Рис. 18.4. Комплекс чинних міжнародних стандартів ІСО серії 9000

Нині обов’язковою умовою виходу на міжнародний ринок є наявність у продавця сертифіката відповідності, що засвідчує відповідність продукції вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000 (рис. 18.4.), які швидко поширюються в світі і регулюють єдині всесвітні вимоги до систем якості фірм-постачальників. Нині складається така ситуація, що фірми, які не володіють сертифікатом на систему якості, підтверджуючи тим самим її відповідність стандартам ІСО серії 9000, майже не мають шансів на укладання більш-менш пристойного контракту і на участь у міжнародних тендерах, а їх товар оцінюється на світовому ринку в 2—4 рази дешевше.

Крім того, потрібно брати до уваги, що забезпечення якості відповідно до стандартів ІСО серії 9000 — це умова необхідна, але не завжди достатня для гарантії конкурентоспроможності товару, оскільки багато фірм й далі вдосконалюють виробництво з орієнтацією на випуск товару з ще кращими якісними параметрами, ніж цього вимагають указані стандарти.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Економіка аграрних підприємств (Андрійчук В.Г.)